Зустрічі, чиїсь визнання і прагнення до прекрасного.

Posted on

дорогою до коледжуОтож, третій день відпустки – 3-го травня. Я завітала до коледжу в якому я навчалась. Даруйте, якщо я тут напишу нікому не цікаві діалоги, просто мені самій є важливим запам’ятати це, тому і записую для себе. Ще можуть часто траплятись смайли – це тому що багато діалогів були зі сміхом.
Якщо вам буде нецікаво все перечитувати – йдіть до останніх абзаців, основні висновки будуть там.
Те, якою була зустріч «з минулим» стало справжньою несподіванкою. Я очікувала, що будуть запитання, що люди поцікавляться мною… але я точно не очікувала такого прийому. Але все по порядку.
Я пройшлась тим самим парком, яким йшла щоранку. Це було дивне відчуття. Далі пішла дорогою до коледжу, але підходячи все ближче зупинилась. Мені забракло повітря. Почала глибоко дихати, бо чомусь іти тим самим шляхом вздовж якого вже відкрокувала своє було нелегко.
Перша зустріч – викладачка Белліні, з італійської на останньому курсі. Коли вздріла мене тут же обійняла, розцілувала в обидві щоки (згідно італійської традиції) і почала розпитувати про життя.
Після розмови з нею заходжу в двері коледжу. Там викладачка з правознавства. Така ж сама реакція – я раптово опиняюсь в обіймах, мене розціловують. «Рада тебе бачити! Як ти?» знову оповідь – вчусь, працюю, більше того – працюю з італійською мовою, для них це ще більша радість.
Не встигла договорити з нею, як підбігає зам.директора – викладачка інформатики на останньому курсі. Вигукує: «Белліні мені сказала, що до нас прийшла Ольга, я не могла тебе не побачити!» не встигаю отямитись як я знову в обіймах. Питання: «Не жалієш, що покинула Італію?» Відповідаю, що ні. «А я думала про тебе. І думала, що ти правильно зробила. Ти будеш потрібна своїй країні, хоча і в Італії такі як ти потрібні». Здивована, від цієї завжди суворої зам.директора такого не очікувала. Ще раз оповідь про життя. І тоді кажу: «Я знаю, що ви завжди були строгі до правил і не дозволяєте стороннім ходити по коледжу… але можна зробити якийсь виняток для колишньої студентки? Мені б хотілось деяких людей побачити…»вона: «Ольга, навіть колишнім студентам не дозволено ходити по коледжу. Але ти ж – не колишня. Ти НАША! Назавжди! Відвідуй будь-яку аудиторію, тобі свобода руху 🙂» ще одна несподіванка!
Тільки-но договорила з нею – підходить викладачка з англійської. «Я не вірю своїм очам! Ольга – це ти!» у мене, знову ж таки, заповільнена реакція і я вкотре обійнята. Далі типова розповідь про моє актуальне життя. Ще одна людина рада за мене.
Підіймаюсь на другий поверх. Там ще одна викладачка, я вже її колись згадувала. Вона вдочерила донечку з Росії свого часу, я дечим допомагала в перекладах. Для неї і її доньки я привезла невеличкі подарунки (до речі, всіх попередніх викладачів я теж частувала українськими цукерками). Тішиться подарункам як мала дитина, не випускає мене з обіймів. Домовляємось, що зустрінемось ще підчас мого перебування в Італії.
Крокую коридором. Ну від кого, від кого, але навіть від жіночки що вела в нас лабораторні роботи я не очікувала обіймів! І знову звична оповідь 🙂
Спустилась сходами. Бачу в іншому кінці коридору мого колишнього одногрупника,його залишили на повторний курс. Вигукую грубо: «Оу, ти як завжди ніфіга не робиш!» різко обертається… помічаю його шокований погляд і тут же несамовитий крик: «ВРУБЛІ!!» (бракує слів аби передати який то був крик, як тільки голосові зв’язки таке витримали!) І вже за кілька секунд мене було відірвано від підлоги і я була розкручена в повітрі.
– не будь ідіотом і постав мене на ноги! 😀
– Врублі, я так скучив за тобою, що готовий тебе носити на руках!  😀
– можеш бути чесним і сказати, що ти скучив не за мною, а за моїми конспектами 😀
– ахаахаха! 😀 ти мене завжди бачила наскрізь! (я нарешті на ногах) йдемо на каву, я пригощаю! І не просто на каву, а на ту каву яку ми завжди розпивали на другому курсі, пам’ятаєш? Вона не така вже смачна, якою була тоді, але ж є що згадати!
– а ти я бачу не змінився – тобі лиш би прогуляти лекції. 😀
– 😀 це ж взагалі чудово, що я тебе зустрів! Тепер навіть жоден викладач мені нічого не скаже, бо проти аргументу «не прогулював заняття, а пив каву з Врублі» ніхто з них не попре!
– Барп, ну чому ти такий лінивий? я постійно тебе вважала і вважатиму за це бовдуром! 😀
– 😀  а я тебе постійно любив і люблю за те, що ти єдина кому хватало хоробрості казати мені прямо в очі, що я бовдур!
– ти ж знаєш, що я тебе ніколи не боялась. (мій одногрупник мав погану славу і був зв’язаним з «усілякими» компаніями, тому люди його дещо опасались, поза очі про нього казали багато, в очі – всі з ним приємні, аби не мати проблем. Я ніколи не втримувалась і якщо треба було йому нагло висказати щось, то завжди це робила, що дивувало і його, й інших, але він мені проблем не завдавав)
Допили каву. Прошу провести мене до аудиторії де є викладач з бух.обліку – він і його дружина (теж у мене викладала, на першому курсі) є одними з найдобріших людей, яких я коли-небудь зустрічала в цьому світі.
Тільки-но прийшла до аудиторії, як викладач сам відчинив двері. Здивований погляд:
– Боже мій! Ольга, це ти, чи це мені сниться?
– Професоре, це я.
Далі в нього «приступ» – тормосить того самого одногрупника за плече повторюючи: «Ніколо! Це ж Ольга! Це наша Ольга! Це вона!»
– А можна тебе обійняти, щоб пересвідчитись, що це справді ти, а не мені здається?
– та я сама Вас обніму!
Стоїмо, говоримо. Він каже:
– Вибач. Я не знаю слів якими можна описати щастя від того, що побачив тебе. Ти залишилась у пам’яті цього місця і у пам’яті людей, що досі тут особливою людиною. Я не думаю, що будуть такі як ти.
– Професоре, не перебільшуйте, будуть значно кращі за мене!
– Кращі за тебе? Можливо. Але таких як ти більше не буде. Тебе тут не хватає.
А ще для нього і його дружини привезла в подарунок невелику картину – букет яскравих квітів. З-заді підписала: «сподіваюсь, що дивлячись на цю яскраву картину ви будете згадувати ті яскраві спогади, які у вас залишились про мене». Сказала, хай продовжує лекцію, нема чого робити поблажок, я ще б зайшла на перерві.
Прямую до ще однієї викладачки з італійської, окрім того, що вона мене навчала, ми з нею одного року організували успішні курси вивчення італійської мови для іноземних студентів.
Стукаю, заходжу в аудиторію.
– Можна потурбувати? 🙂
– Ольга? Ти? (знову опиняюсь в обіймах) Шановні студенти, лекція переривається, робіть що хочете, але тихо, в цьому випадку я просто мушу наговоритись з Ольгою! Давай вийдемо.
Знову типова розмова. Для неї привезла теж подарунок – вазочка і звісно, український шоколад. І тут помічаю, що вона плаче.
– Професорко, Ви чого?
– то від щастя! Я така рада тебе бачити! Я 30 років викладаю тут, а вперше можу сказати, що в цьому коледжі когось бракує! Я звикла бачити як ти постійно бігала коридорами, постійно маючи якийсь задум, що навіть досі озираюсь. А наш з тобою курс? То був успіх! Але все так як і має бути – тепер ти будеш досягати успіхів деінде. Тільки скажи – як воно тобі повернутись сьогодні сюди?
– знаєте, на диво приємно. Мені було варто знову сюди прийти аби збагнути, який внесок мало це місце в моє життя. Було звісно багато труднощів, але тепер усвідомлюю, що воно було того варте. А ще мені дивна реакція людей, які мене так тут сьогодні зустрічають. Тому так, прийти сюди було потрібним і приємним.
Коли ми попрощались я пішла ще до математика з останнього курсу, чоловік старшого віку, який постійно всім викає. Заходжу в аудиторію.
– доброго дня, потурбувати можна? 🙂
– сеньйорина ВрублеСка! (моє прізвище там вічно всі перекручували) Я не можу повірити! (обертається до групи) Молодьож, лекція відміняється!
– Професоре, я не варта таких жертв, давайте я зайду на перерві…
– та ні, ВрублеСка ви варті ще більшого! 🙂 Але для початку, надайте таку радісну честь старому викладачу можна з Вами обійнятись, сеньйорина? 🙂
– Думаю, що то біде більше честі для мене 🙂
А далі знову таки, звична розмова. І тут він каже:
– сеньйорина ВрублеСка, я не знаю чи Ви пам’ятаєте нашу з Вами останню зустріч і ту розмову…
– Професоре, я пам’ятаю дослівно. То було 9-го червня, останнє заняття для останнього курсу, лекція з Вами, хоча вже всі святкували. Ви тоді підійшли до мене і сказали: «Я надіюсь колись ще Вас побачити і надіюсь, що Ви будете щасливою людиною, а не такою, якою Ви були цього року». (в той рік я була дещо пригнічена). І ось, я сьогодні перед Вами професоре. І я таки справді щаслива…
– Саме так, ВрублеСка! 🙂 І Ви не уявляєте який я радий бачити Вас усміхненою! У Вашому житті вже справді все добре?
– Сьогоднішня усмішка від зустрічі з багатьма людьми, а так у мене все справді добре. 🙂
Перерва. До мене підходять аж три чоловіки – усі знайомі викладачі, один з них в мене викладав, а одного з них я вже згадувала.
– А по коледжу вже пішла чутка, що прибула Ольга! Ну і як з нею не побачитись? 🙂
– Одне тільки ти зробила погано! Треба було попередити про прибуття, ми б усі відпустили студентів раніше і влаштували б свято! 🙂
– 🙂 Ого! Це я студентка чи ви? Що за свята, що за прогули? Ніяких відмін лекцій!
– чорт забирай, вона не змінилась! Зажди строга, стримана! 🙂 (інший додає):
– і постійно при здоровому глузді! 🙂
Ну і звісно їм теж типова оповідь де я зараз і що роблю.
Остання зустріч. Грандіозна викладачка з економіки підприємства, так звана «сука» (даруйте). Її поголовно всі ненавиділи, те як вона вимагала і як «валила» на заліках всім було нестерпним. Її улюблена фраза: «залік по всьому! Що означає ми це вчили в минулому семестрі? Якщо ви економісти, ви це маєте знати завжди, а не в окремих семестрах!» Але я її обожнювала, бо як я вивчила з нею її предмет – ні з чим не зрівняти. Я обожнювала коли всі змовкали при її приході в аудиторію, коли всі тремтіли від одного її погляду. Її ненавиділи, а насправді то всього-на-всього дисциплінована людина, яка совісно виконувала свою роботу і вимагала від студентів виконувати їхню – вчитись. З нею були марними спроби домовитись, підлеститись чи списати. Вона оцінювала розуміння, а не зазубрену теорію. Вона відходила від нудного підручника і не диктувала лекційний непотріб, вона пояснювала актуальне. Ніколи не забуду – принесла на залік спеціалізовану економічну газету і просила прокоментувати вибрані нею статті. «Що означає цього нема в теорії, в підручнику? Ти вчишся читати і зазубрювати чи ти економіст? От і будь економістом – пояснюй реальні речі, а не придумані підручником казочки. Застосовуй свою теорію в практиці, а не зубри! Позитивний залік отримають тільки ті, хто спробує зрозуміти, хай і неправильно, але зрозуміти, а не зубрити!»
Підходжу до викладацької. Кажу:
– Доброго дня! Приймаєте бажаючих здати залік по всьому, як справжній економіст? 🙂
– Ольга! Які люди! Рада тебе бачити. 🙂
І навіть вона, в очах багатьох бездушне стерво, мене любо обійняла. Тому що нетреба про людей судити погано, якщо вони добросовісно виконують роботу.
Типова розмова. Вона додає:
– ти ж знаєш, що мене студенти не терплять, мало кажучи. Тому прийти мене просто так провідати ніхто і не наважується. Але тобі я дуже рада. Бо я цього ніколи не показувала, але тебе я цінувала.
– це визнання для мене…
– а для мене визнання зараз зустріч з тобою. Ти може не помітила, але ти чимось схожа зі мною. 🙂
– мабуть таки схожа, але люди про ці риси негативно відгукуються. 🙂
– а ти не зважай на відгуки лінивих і нетямущих. До уваги варто приймати тільки розумну критику. Хоча навіщо я тобі це кажу? Я певна, ти і сама це знаєш. Дорога Ольга, в тебе вірить найненависніша людина цього коледжу! 🙂 Досягай свого 🙂 Ну і зустрічі з тобою я буде завжди рада, в майбутньому навідуйся ще якось!
…Вийшла з коледжу почуваючись як герой. Не очікувала цього прийому. Не очікувала такої кількості теплих обіймів, таких приязних слів і таких щирих посмішок.
Не подумайте, що я сама себе хотіла нахвалити, тому що їхні відгуки були для мене несподіванкою і більше того – я зовсім не бачу в собі чогось такого «особливого».
Але думка, що я не така хороша, якою вони всі мене бачать наштовхнула на роздуми. Кожен з нас у світі має свій погляд і два ніколи не збігаються. Кожен бачить по-своєму і ми ніколи не побачимо себе такими якими ми є у чиїхось очах. Ми можемо вважати себе негідниками, а для когось бути чудовими людьми. І хтось нас вважає такими дивовижними навіть за якусь дрібницю, але ж то погляд чийсь. І для когось наша дріб’язкова поведінка може бути значною. І це прекрасно. Бо тоді є до чого прагнути, стати справді такою хорошою людиною, якою тебе бачать.
Чого всім і бажаю – прагнути до розвитку кращих рис в собі.
11.05.2013

З прагненням до самовдосконалення,
Ольга Врублевська.

Advertisements

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: