«В мої часи», або як непомітно підкрадається відчуття «старості»

Це сталось після вчора. На занятті з моєю ученицею Оленкою, яку я вже неодноразово згадувала, я помітила в неї на столі маленький чудернацький пристрій, якого досі не бачила.
Зацікавлена питаю: «Оленка, а що то в тебе таке, тамагочі?»
Оленка поглянула на мене широко розплющеними здивованими очима і пояснила що то таке (грець його знає як воно зветься, я вже забула). То якась мініатюрна забавка, на якій є ігри, робить воно якісь зображення, підключається до комп’ютерів та планшетів, але найважливіше то звісно ігрове призначення, вона захоплено розповідала які саме забавки на ньому є.
Я послухала, здивувалась, бо про таке ще чула, тай хотіла вже було продовжити урок, але Оленка мене перервала.
– А що Ви сказали перед тим? Ви подумали що це є… тама…ЩО?
– Я подумала, що то тамагочі
– А що воно таке, те тамагочі?
От і дожилась до цієї миті, аби сказати ці слова….
– В часи, коли я була такою як ти, існував такий пристрій, теж забавка, звався він тамагочі. Це була наче електронна тваринка, дитина мусила її кормити, прибирати за нею і всяке таке… Тоді багато дітей таке мали, і навіть серед ночі прокидались, бо воно тебе будило, що хоче їсти. Це була популярна іграшка.
Оленка задовільнилась поясненням і ми продовжили урок, але випадок залишився мені в думках.
Це ж треба так, різниця між поколінь гостро відчувається, саме завдяки технологічному розвитку. Між нас якихось 11 років різниці, але це лише єдине в чому ми помітили відмінність.
Насправді кожен рік несе зі собою начебто непомітні зміни, але дивлячись загалом на сукупність років відчуваєш скільки всього відомо вже тобі, чого не знають навіть не дуже молодші.
До речі, коли жила в Італії теж гостро відчувала різницю між поколінь. Мої італійські однолітки в дитинстві здебільшого були більш забезпечені, аніж то було в 90-х роках в Україні, відтак їм відомо те, про що я в тому віці не здогадувалась, а вони ніколи не збагнуть речей, які могли відбуватись в нас.
Виразно пам’ятаю – моя мама в 90-х роках мала меншу зарплатню, аніж коштував дитячий садочок, моя сім’я не могла позволити собі такого задоволення і відтак мене в трьохрічному віці залишали саму в дома, поки батьки були на роботі.
Розповісти це італійцям нечувано – їм незбагненно як таке можна припустити, якщо вони і 13-ти річних дітей водять до школи, і забирають назад і бояться їх залишати самими вдома.
Мені часто казали там, що слов’янська молодь значно зріла у розумовому плані. В юному віці ми беремо на себе відповідальність, вміємо вже щось робити по дому, в той час як там таке відсутнє. Там вважається нормальним, якщо 30-ти річний хлопака живе з батьками, не працює і просить в батьків трішки грошенят аби повести свою дівчину на морозиво.
Тому гадаю наша така культура виховання і пристосування до побутового життя від юного віку є значною перевагою.
…А поки продовжую мій робочий тиждень, трішки з відчуттям старості 🙂

Але ж мабуть головне не старіти душею, еге ж? Чого вам і бажаю, любі читачі! 🙂
07.08.2013

На межі поколінь,
Ольга Врублевська