Яка різниця – коли втрачати?

Posted on

...Нещодавно прочитала дуже правдивий запис – «Все можна пережити: велику любов, зраду, відхід друзів. Все, крім смерті батьків – це велика рана в серці, яка не заживе.»
А Ви знаєте, яка різниця від того в якому віці хорониш батьків?
Ні, різниця не в болі. Не правда, що мала дитина не розуміє втрати і відчуває менше, аніж старша людина. Біль ви будете відчувати однаково що в п’ять, п’ятнадцять, тридцять чи п’ятдесят років. Втративши – буде біль і відчуття, що ви не зробили щось, що могли б зробити. Це неминуче, вас обов’язково таке сповнюватиме.
Не правда, що мала дитина відчуває біль через те, що хтось з її батьків помер і її «недовиховував». Так, від цього нелегко, але не це основна точка болю.
Різниця в тому, що ви знаєте.
Коли вам сорок – ви встигли прожити певну частину життя з батьками. Ви ймовірно мали змогу самі стати батьками, зрозуміти їхні попередні повчання, мали змогу звертатись до них за допомогою та порадою. В юному віці ви таких знань не можете мати.
Відтак, біль в ніякому випадку не минає з роками. З кожним наступним роком життя наша свідомість збільшується, ми отримуємо новий життєвий досвід, нові досі не знанні речі стають нам зрозумілі. І відтак, біль зростає. Він нестерпно ріже душу всім тим, чого ви раніше не розуміли.
Отримуючи життєвий досвід ви навчитесь посмертно розуміти батьків і обов’язково будете їх згадувати. Кожен новий спогад випливатиме у вашій свідомості з новим розумінням того, що відбувалось. З розумінням і неминучим болем. Ще більше ранитиме душу те, що нічого вже не змінити.
Мені часто кажуть про наші схожі риси характеру. «Ти така як він – він постійно нагружався справами і бігав аби все перевиконати». Я тільки тепер помічаючи цю нашу схожість розумію, що насправді він був таким заклопотаним і бігав не у справах. Причина, ймовірно, та що і в мене. І тепер я картаюсь як пізно я це зрозуміла.
Колись обов’язково настане день, коли ви стоятиме поруч з розкопаною могилою і дивитиметесь як з ваших очей забирають найдорожче. Колись обов’язково настане день коли ви стоятимете біля могили, ридатимете і говоритимете в пустоту, але відповіді не отримаєте. Колись обов’язково настане день коли ви все зрозумієте і біль більше вас не покине.
В мене прохання, до всіх, хто захоче прокоментувати цю публікацію – не пишіть небилиць. Не пишіть про те, чого не знаєте. Не заспокоюйте. Я вже довгі сім років живу з болем, який з дня в день стає лиш більшим і точно знаю про що я говорю. Якщо хтось мене не розуміє – зрадійте цьому. І бережіть найдорожче.

Скажи, як жити з всім тим, що я тільки тепер зрозуміла?… скажи мені…

26.08.2013

Боляче.
Оля.

Advertisements

12 responses »

  1. Я от читала тебе і плакала. Поки що я не можу тебе зрозуміти в повній мірі, і нехай той момент відтягується чим подовше, але одне лиш усвідомлення того, що це мусить відчути кожна людина в своєму житті… Найбільше боязно знати, що нічого не змінити, хоч й хотів би…

    Відповідь
    • Це може здатись дивним, але дякую тобі за сльози. Ні, я не прихильник того, щоб хтось плакав, але гадаю у даному випадку саме сльози є показником того, що людина розуміє про що я написала у цій публікації.
      Розумієш частково, це добре. Щастя тобі!

      Відповідь
      • Так-так, сльози так просто не з*являються. Навіть актори на екрані для того, щоб їх “зіграти”, вживаються у роль, проникаються і лише тоді у них щось виходить. Бажаю тобі сліз щастя, нехай їх буде принаймні більше, ніж сліз горя!

      • Дякую…

  2. Я живу із цим вже 6 років. І дуже добре Вас розумію.
    Цю прірву всередині нічим не заповниш, не замажеш, нічим не винищиш
    згадуєш собі час від часу, дозволяючи собі таку розкіш
    ковтаєш сльози
    і думаєш, як же багато вона пропустила в твоєму житті, і ще як багато пропустить.
    думаєш, як взагалі можеш із цим жити,
    але якось живеш далі
    і тішиш себе якоюсь надреальною позажиттєвою її присутністю
    (навіть якщо в своїх рисах обличчя, чи рисах характеру)

    Відповідь
    • До Ваших слів нічого додати – все саме так, як Ви і написали… Теж саме…
      Як людина зі схожою ситуацією щиро Вам співчуваю і дякую Вам за розуміння, мені це дуже важливо…

      Відповідь
  3. Я відчуваю як іде якась енергія від тієї людини, що зображена на фото поруч з Вами, особливо коли дивлюсь тій людині в очі.

    Відповідь
    • Дозвольте спитати що саме за енергію ви відчуваєте з цього зображення?
      Цікаво, адже для мене те зображення має геть інший сенс…

      Відповідь
      • Не знаю як Вам її описати. Ну коли людям в очі дивишся то відчуваєш ту енергію. І у кожної людини вона різна, і можна відчути сутність тієї людини. Є люди, в яких ту енергію майже не відчуваєш, а є люди, що коли подивишся в очі, то щось ніби пронизує тебе, ніби якесь сильне електромагнітне поле від тих очей і від самої людини іде. Я коли глянув на ту людину, що на фотографії, то відчув щось подібне. А що Ви мали на увазі під словом сенс? Я написав про те, на що звернулась моя увага, коли я подивився на фото. А сенсу я ніякого в те не вклалав.

      • Можливо я вжила не правильне слово “сенс”.
        Просто мала на увазі, що дивлячись на це фото я не відчуваю якоїсь описаної вами енергії.
        Це просто тому, що я на це фото дивлюсь надто часто і не помічаю на ньому те, що там може зауважити хтось інший, от і стало цікаво “що ви побачили”.

      • Взагалі слово енергія якось не дуже підходить. Це щось інше, яке я не знаю як назвати. Я знаю, що не всі можуть це побачити і тут справа не в тому часто ти бачиш ту фотографію чи ні. У однієї моєї родички на стіні висить фотографія її покійної матері. Так от, коли я її бачу, то у мене таке враження, що вона мене сверлить очима – з того світу на мене дивиться і хоче щось сказати, але не словами, а якимсь імпульсом, тільки я ще неготовий це сприйняти. На фотографії інших людей дивлюсь і такого не помічаю. І весь час коли до неї прихожу то весь час одне і те саме відчуваю. І взагалі, не обов”язково всі мають відчувати щось подібне, можливо то взагалі моя параноя. Але чому вона тоді якась вибіркова до людей. Її покійну матір я взагалі ні разу не бачив, навіть чув про неї дуже мало. І на фотографії вона в тому ж ракурсі що сотні інших людей. Звичайне портретне фото.

      • Знаєте, я розумію як воно – коли більшість людей сприйняли б за ненормальну параною, але я Вас цілком адекватно сприймаю.
        У мене певною мірою таке буває щодо снів, але і це теж важко пояснити.
        Тому якщо Ви щось таке бачите – гадаю це не привід для турбування.
        Мені навіть певною мірою приємно, що Ви змогли щось побачити з фото мого батька.

Написати відповідь до ksenyak Скасувати відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: