Monthly Archives: Вересень 2013

Коли підлість бере верх…

Posted on

Єдиний закон, яки має ефективність наді мною – то закон підлості.
До цієї події готувались від квітня місяця. Я знала, що між усіх кандидатур обирають саме мене, що звісно не могло не тішити.
Важливість цієї події хвилює не лише для клієнтів-замовників, не лише мою начальницю, а весь офіс в цілому. Дійшло до того, що навіть в п’ятницю о 21 вечора зі мною зустрілась менеджер лиш би передати матеріал згідно якого я маю підготуватись. Йдеться про переклад. Серйозний, важливий послідовний переклад. Вісім годин роботи два дні поспіль послідовно перекладати, для мене як для перекладача це безумовно важливо. Read the rest of this entry

Advertisements

Вкотре питання, незбагненне іншим та ціль, щоб прокидатись вранці

Posted on

«…Я не розумію. Тут має бути щось дійсно дуже серйозне. Якщо ти прожила там шість років, звиклась з усім, вивчила мову, познайомилась з багатьма людьми, закінчила навчання, якому присвятила не один рік… то тут має бути щось надто серйозне, щоб просто так абсолютно все це залишити і повернутись сюди…»

Це ще одна цитата ще однієї здивованої людини. Пробую пояснити всю «серйозність». Насамперед, розіб’ю думку багатьох романтиків, які уявляють, що я повернулась сюди причиною у велике кохання. Ні, романтика у мені відсутня. Я виїхала в Італію у віці 13-ти і повернулась звідти у 19, за цей час ніяке кохання в мене не заклалось аби так впливати на мої рішення.
Для того, щоб я пояснила мені потрібно, щоб кожна читаюча особа увімкнула свою уяву і уявила на собі ВСЕ, що я зараз опишу. Увімкнули? Тоді поїхали.
У вас є ціль, задля якої ви прокидаєтесь вранці? Ні, не ціль дожити до суботи чи поїхати влітку на море. Не примарна ціль, щоб знайти велике світле кохання. А справжня, конкретна ціль задля якої ви прокидаєтесь вранці. Те, заради чого ви все у своєму житті терпите. Те, що єдине вселяє у вас сили у найгірші миті. Те, на що ви скеровуєте всю свою діяльність. Read the rest of this entry

Шановні читачі!

Posted on

Спілкуватись з вами усіма поза межами блогу мені ДУЖЕ ПРИЄМНО.

Трапляється, що  в соц.мережах Контакт або Фейсбук до мене долучаються у списки друзів , але даруйте я відхиляю незнайомців. Тому, якщо вирішуєте долучитись і спілкуватись, будь ласка вкажіть, що ви є читачем блогу.

Також зазначу: задля певності, що повідомлення дійде до мене пишіть на електронну адресу:  olka.byblik@gmail.com.

Рада спілкуванню і тим теплим речам, що ви мені пишете. Дякую, що читаєте.

Щиро ваша,
Ольга Врублевська.

Стосовно невипадкових випадковостей

Posted on

Я інколи запитую себе щодо випадковостей і того наскільки вони випадкові. Мені значно легше повірити в те, що відбувається все згідно якихось розкладів вищих сил, за якоїсь долі таке має ставатись, аніж повірити, що просто так може співпасти. Та ні, збігів обставин не буває.
Інша річ – відбувається те, що ми просто не здатні аргументувати.
Інколи трапляється – чекаєш пів року на випадкову зустріч. Бо нема як з людиною зустрітись і думаєш, що от було б добре якось навіть випадково, а все ж побачити. І в прохожих бачиш щось схоже до тої людини, а ні, то не то. І коли врешті-решт погоджуєшся, що Львів таки місто не для випадкових зустрічей, коли собі думаєш, що не треба нікого тобі бачити, навіть тим більше якоїсь конкретної людини – то тоді несподівано зустріч таки трапляється. Дивина та й годі. Read the rest of this entry

нахлинуло.

Posted on

ZgblnIjyhS8Вечір. Темний перевулок, дедалі частіше такими лажу. На вулиці так темно, що мимоволі зупиняюсь аби вгледітись куди ж мене ноги самі несуть. Така страшенна холоднеча, що пронизує аж до кісток. Хоча, ймовірно причина холоду інша. Мої сполохані думки шукають притулку на якійсь черговій радіохвилі. Починається ця пісня “…а я по землі поміж дерев ступаю…”
Крок пришвидшується, стає світліше і видно куди йти. Доходжу до рідної вулиці, а там сусід припарковує свою автівку. Таку схожу автівку!.. Сусід киває в знак вітання, його ім’я і його авто багато що нагадує… Пісня в вухах кричить свій останній куплет, а ноги несуть до будинку. От вже і дім – там можна сховатись. Від людей, від авто, від музики, але не від спогадів… Read the rest of this entry

Покоління нитиків

Posted on

Спочатку я не була певна чи вірно вказую заголовок, але ні – слово «нитик» таки присутнє в українському лексиконі, походить воно від слова «нити», себто постійно скаржитись і висловлювати невдоволення.
Задум цієї публікації виник десь з тиждень тому, коли я прогортала стрічку новин у соц.мережі «фейсбук» і цілком випадково помітила статус однієї колишньої італійської одногрупниці. Дослівно не пригадаю, але йшлось там на тему: от як було чудово ходити на навчання, тоді ми жили класно, я так скучаю за тим часом, бо тепер коли ходиш на роботу в житті все суцільний жах, начальство дістало і все шкереберть. Read the rest of this entry

Недосказані історії, категорія людей, що я люблю і як я з ними почуваюсь.

Posted on

Проблема цього блогу часто полягає в одному – не всі історії я можу переповідати. Мої історії – як перлини – часто я подаю не їх, а лиш мушлю, в якій вони приховані.
Причина цьому доволі проста – те, що пишеш тут може читати хто завгодно. І серед цих «хто завгодно» є зовсім не будь-хто, а саме ті, які прочитавши можуть напакостити – буде непереливки не лиш мені, а це матиме вплив на професійну діяльність інших людей. Тому таки просто обмежусь загальними розповідями, от і ще одна «мушля»…
Мені випадково трапляться зустрічати людей з категорії «такі, яких я безмежно поважаю». Я просякнена пошаною до них, я люблю таких людей, спілкуватись з ними мені комфортно і приємно, я почуваюсь впевненою. Read the rest of this entry

Детальний опис процедури нострифікації без посередників.

Posted on

Якщо коли-небудь комусь знадобиться така процедура як нострифікація, подаю детальний опис «для чайників», як людина, що сама з нею мала справу. (Власне кажучи саме вона і була головною причиною поїздки в Київ).
Насамперед, що таке «нострифікація» – це процедура визнання еквівалентності іноземного документа про освіту в Україні. На хлопський розум: якщо маєте диплом отриманий закордоном в Україні така цяця недійсна (фігня, що мій італійський диплом визнається у більшості країн світу, ненька Україна його не признає), а отже, щоб він був дійсним і я могла тут спокійно продовжувати навчання на законних підставах треба його підтвердити. От якраз щоб визнати Український мін.освіти має видати вам до нього свій сертифікат, після того як: подивиться на ваш диплом, погуглить чи такий освітній заклад справді існує, чи ваша спеціальність дійсна (в моєму випадку бухгалтер) і звісно за це все отримає таку досить немаленьку оплату (тарифи вартості процедури залежать від строків розгляду ваших документів).
Тепер опис процедури. Read the rest of this entry

З трудоголізмом у ритмі пофігу.

Posted on

На тобі знову відповідальність,
А ти з тим каменем ніяк не тонеш,
Викарабкуєшся на сушу і
виконуєш свою роботу.
Тобі натикають знову підніжок,
А ти минаєш всі перепони
І завжди бігом, усе встигаєш,
Бо завал у всьому – твоя робота.

Дзвінок вечірній і крик у трубку:
«ти геть здуріла, де тебе носить?!
Яка година, а ти – на роботі!»
Ти вибиваєш, давно вже пофіг.
«Ти вся змарніла, ну скільки можна?
Облиш, отямся, ну може досить?»
Ти пропускаєш все мимо вух,
Сама собі вирішиш скільки і доки.

Read the rest of this entry

Приємне здивування і приголомшення від творчості інших

Posted on

Вчора я помітила, що на блог були переходи з якоїсь сторінки в мережі контакт. Зацікавлена, я перейшла на цю сторінку і помітила, що під одним із віршів автора є посилання на мій блог.
Не розуміючи, вирішила йому написати аби запитати як так.
Автор Андрій Влайко відповів, що написав цього вірша і шукаючи схожі тематики в мережі натрапив на статтю блогу “Чуже минуле, потреба в людях та зважені усвідомлення”, додав, що стаття послужила йому відповіддю на те питання, котрим він задавався у своєму житті.
Я звісно була приємно здивована, але не можу не розповісти – мене його вірш пронизав до глибини душі, це незбагненно, але мені чомусь ці рядки є абсолютно близькими і змістовними.
З дозволу автора я хочу поділитись і з вами цим віршем, сподіваючись, що комусь він теж сподобається.

Ніколи не цікався чужим минулим.
Не взнавай чужі сни і сумні думки.
Не питай, що вдихала, і що в неї було,
Не шукай в інтернеті її рядки.

Read the rest of this entry

Потреба в розумінні, отримавши довіру та зберігаючи чужий біль

Posted on

167Характерна риса за якою я найчастіше згадую мого тата – люди любили з ним говорити. Ні, не так. Люди йому довіряли. Люди йому відкривали душу. Він постійно був в оточенні людей, які просто хотіли з ним розмовляти аби звільнитись від душевних тягарів. Його могли випадково зустріти на вулиці і затримати аби розповісти багато подробиць життя. Йому могли телефонувати і годинами розказувати про свої проблеми. З ним домовлялись про зустріч і говорили по душам. Велика кількість людей вважала його своїм близьким другом. Я не розуміла цих відвертих розмов раніше, але з часом зрозуміла. Він був людиною, яка не лише вміє слухати, а й вміє розуміти.
Я збагнула це коли до мене почали звертатись люди з такими самими намірами. Це було дивно, бо зі мною часто спілкуються ледь знайомі люди про найсокровенніше, відкривають подробиці, які часто просто так нікому не скажеш. Чому вони звертались саме до мене мені теж було незрозуміло. Я не є психологом, у мене нема досвіду з багатьох життєвих ситуацій, але тим не менше у мене питають порад і розрад. Це дивне відчуття. Read the rest of this entry

Досвід верхньої полиці, враження з столиці і чудові відчуття…

Posted on

Майдан НезалежностіЯ повернулась. А була у Києві. То був просто щасливий день… Київ зустрів сонечком, друзі зустріли посмішками, а держ.установа зустріла без клопотів, все вдалось добре.
Але краще по порядку.
У вівторок ввечері (17/09/13) я поїхала у Київ. Спати на верхній полиці – окрема справа. Востаннє я там спала 8 років тому, тому тепер навіть не знала як туди залізти і як там втриматись аби не гепнутись. Проте врешті-решт таки спалось добре. На 9-ту ранку було назначене прибуття. Вранці Укрзалізниця частувала гарячими напоями. Я ризикнула і купила за 4,50 грн каву, однак то була лиш гаряча бурда, яка кавою гордо іменуються, але і це не зруйнувало мого настрою.
Вийшовши з вокзалу почалась прогулянка столицею… Перш за все у Ботанічний сад, потім до червоного корпусу університету Шевченка, а згодом і на Хрещатик. Там зробився привал у Пузатій хаті аби таки чимось поснідати і випити справжньої кави. Read the rest of this entry

Музика не повинна подобатись.

Posted on

музикаМені не подобається музика. Це може розцінюватись як гучна заява у суспільстві, де завдяки технологічному розвитку музика супроводжує нас усюди. Куди не поглянь – всі з навушниками у вухах, ізолюються від реальності.
Вона супроводжує нас вранці, надаючи бадьорості, вдень, підтримуючи настрій, ввечері розслабляючи, вночі присипляючи.
Але ні, мені музика не подобається. У мене щось інше. Серед моїх улюблених пісень нема жодної про котру я могла б сказати «мені це подобається». Бо до кожної пісні, яка мені чимось припадає до душі я маю окреме відчуття. Радість, щастя, посмішка, енергійність, сила, смуток, біль, втрата, сльози, розставання, еміграція, ностальгія, надія, патріотизм, спогади… кожна пісня – окреме відчуття. Read the rest of this entry

«Летючий голландець» – реклама відповідає дійсності.

Posted on

Летючий голландецьПро цю подію у Львові було багато афіш, розмов, реклами. Подейкують квитки розпродали задовго до спектаклю, а охочих побачити це дійство прибавлялось.
Мені випала нагода побувати у п’ятницю, 13-го вересня у Львівському Оперному і побачити на власні очі славнозвісного «голландця», приуроченого до 200-т річчя народження Вагнера.
Скажу вам прямо – воно було того варте до останньої хвилини. Вражень – море, але передати важко, варто аби бачити на власні очі.
Дивлячись на сцену виникало відчуття ніби спостерігаєш за спец ефектами. Подекуди мелькала думка: «може то я в кіно, а не в оперному театрі?», приголомшливі декорації та досконале освітлення робили неймовірне. Read the rest of this entry

Дощ і те, що приховується в душі від усіх.

Posted on

Читайте в супроводженні ось цього

158Вечір, рясний дощ. Я виходжу з найближчого супермаркету і крокую в напрямку до дому. Як завжди без парасолі і вже встигла добряче змокнути. У вулиць вигляд чудовий: вони освітлені, сяйво відбивається у мокрому асфальті, а дощ не перестає все змивати. Хоча дещо у вигляді вулиці таки незвичне – вона спустошена. Лиш десь далеко видніється пішохід, що старанно прикривається своєю парасолькою. Але загалом – цілком порожня, ні душі, окрім мене звісно – я продовжую крокувати, вже цілком мокра. Хоча звісно, не така вже й ця вулиця пуста. Брак пішоходів, але не брак автомобілів. Вони  проїжджають мимо неначе сполохані, розбризкуючи навсібіч калюжі. Ті, що там всередині поспішають аби бути подалі від дощу. Відчуття таке, наче я сама-самісінька. Наче в цілому світі лише я і Осінь. Щойно мене таке відчуття сповнило, як з найближчого дерева прямісінько мені під ноги впав жовтий листочок. Виглядало немовби вітання: «здраствуй, моя дівчинко». … «Здраствуй, моя Осінь… ти – єдина хто ніколи не прагнув мене змінити і завжди мене приймала такою, якою я є»

Read the rest of this entry

Бомжування, набридливі питання і складний графік.

Posted on

bdpJN9AsnQoПочуваюсь бомжем. Це якщо беручи з російської «Без Определённого Места Жительства».
Вийшла з дому – 07:30.
Повернулась додому – 22:30
Впродовж 15 годин я розслаблялась:
20 хвилин за обідом в їдальні. (Обід зі серії – наберу чим побільше, щоб потім не відчути голоду, бо не буде часу їсти).
15 хвилин в маршрутці.
Потім ще 2 хвилини в тролейбусі.
І ще 33 хвилини в маршрутці. Розслаблялась вже заледве, бо збагнула, що чуючи діджеїв, які розмовляють українською мовою я мушу задуматись і опрацювати почуте, бо слова в голові зливаються в одну велику нерозбірливу пляму.
Потім я їхала ще в останній маршрутці, яка відвозила мене додому, але розслабитись вже не було зовсім змоги – я стояла ледь жива на зупинці і приговорювала: «де ти шляєшся суча маршруткаRead the rest of this entry

Знайомство з людиною, яку все життя знаєш.

Posted on

з МартоюВчора була змогла зустрітись з людиною, з якою зустріч ми планували здавна. В силу клопотів однієї та іншої зустрітись вдалось лиш тепер.
Я вже розповідала про неї – її звуть Марта, і навіть публікувала її вірш.
Я дуже рада, що серед всіх тих клопотів, які зараз горою засипали мене (останній абсурд – мені якось треба опинитись в двох місцях одночасно) таки найшлась хвилька аби випити чашку кави у такій приязній компанії.
Вчора я чудово провела час і поговорила по душам, вперше особисто зустрівши людину, яку здається давно знаю. Read the rest of this entry

Ще одна спроба передати красу Карпат…

Posted on

Вид з гори Високий ВерхМої двадцять років продовжили своє святкування у мальовничих Карпатах – в суботу, 7-го числа ми у невеличкій компанії близьких мені людей подались у Славсько.
Оскільки поїздка була запланована з ночівлею прибувши до місця призначення ми перш за все поїхали в житло, що вирішили винайняти. Якщо кому потрібно житло у Славську – довідались ми про нього з цього корисного ресурсу.
Оцінивши житло, що повністю відповідало і навіть перебільшувало наші очікування ми подались до крісельної дороги «Захар Беркут», вартість квитка – 50 гривень з дорослої людини (він діє в обидві сторони).
Тож приховавшись до посадки і вмістившись зручніше ми вирушили у 40-хвилинну мандрівку на гору Високий Верх. Read the rest of this entry

Підсумки 20-ти річчя, вікові рамки і процес дорослішання.

Posted on

20-ти річнаПеред тим, як мені виповнилось 20 усі казали: «О, тобі вже 20, така доросла».
Але того, що вони всі казали я не відчувала. Зранку шостого вересня не було відчуття: «от вчора я була однією, а сьогодні вже зовсім інша». Не було усвідомлень, що щось змінилось чи що мені варто якось змінюватись. Почуття, наче я перейшла якусь межу було відсутнім. Думки, що я чогось досягла з настанням цієї дати теж було. Не було нічого. Read the rest of this entry

короткі підсумки про основне

Posted on

Якщо б довелось звести підсумок прожитого мною життя, то мабуть це буде так:

Найперше, що сталось зі мною – я народилась восени.

Найкраще, що сталось зі мною – я народилась у Львові.

Найважливіше, що сталось зі мною – я народилась донькою моїх батьків.

Це принаймні те, що мені було “дано зверху”. У всьому іншому, що відбувається, я приймаю безпосередню участь.

Головне, попри все, продовжувати в тому ж дусі, або й ще краще.

06.09.2013

з участю в житті,
Ольга Врублеська

Давно відомі переваги самотності…

Posted on

x_d5a20becПро недоліки одинокості я вже розповідала. Але мушу зазначити, що існують і вагомі переваги. Так, вони всім відомі, але інколи просто таки хочеш акцентувати на них увагу. Про це і я сьогодні.
1. Вільний графік – думки, що от треба вночі не шуміти, світла не світити, ступати тихо – відсутні. Робиш все, як заманеться.
2. Вільна форма одягу. Банально, але просто – обмежень як одягнутись, бо хтось з домашніх бачить не виникає.
3. Економія комунальних витрат: вода, світло, газ, тощо використовуються значно в менших обсягах. Read the rest of this entry

Знайшовши мотивацію та відповідь на питання «нафіга»

Posted on

Вчора в мене появився стимул аби ходити на пари. Зазвичай мені його не бракувало, але часто прокидаючись вранці нікуди йти не хочеться. Вчора сталось щось, що сприятиме цьому.
Ледь не запізнилась на першу пару – з нової дисципліни і до нового викладача. Коли зайшла сіла на першу парту одразу навпроти нього.
І перш, аніж хтось почне уявляти казна що зазначу, що маю страшенне прагнення ходити до цього викладача не тому, що це молодий чи класний викладач, не тому, що він добре знаю свою справу (одразу помітно, що дисципліна йому добре відома), а насамперед тому, що вчора ми з ним дискутували.
Так-так, в мене з ним виникла суперечка і тривала вона дві пари поспіль. Може й решта групи були злі на мене, або ж щасливі, що нічого не пишуть, бо я з ним сперечаюсь, я сиділа до них спиною і спостерігала тільки за ним. Read the rest of this entry

Хто причетний до кількості покидьків у світі? Зблизька про психів і наркоманів

Posted on

Недавно довелось побувати в таких місцях як психоневрологічний диспансер та наркологічний диспансер. Перш, аніж хтось встигне подумати, що зі мною щось трапилось зазначу – все в порядку, просто мені від цих установ були потрібні довідки медичного обстеження.
Відвідини варті окремого опису, все в кращих традиціях державного жанру.
Почала я з психоневрологічного диспансеру. Прийшла туди ще до дев’ятої ранку (якщо кому треба – вулиця Коциловського, 30, бічна вул. Зеленої, неподалік від Львівводоканал) і побачила довгу чергу, яка вже як і я стояла за отриманням довідок.
Коли проводиш в цій черзі півтори години (і то я ще швидко справилась) розумієш, що психоневрологічний огляд починається вже в коридорі – хто витримає, той здоровий. Але в кабінет до лікаря треба заходити.
Отож, заходжу, сідаю перед ним, переписую дослівно “дуже цікавий” діалог, що відбувся:

Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою