Monthly Archives: Листопад 2013

Традиційна риска – згадуючи що було…

Posted on

• Найважливіше: осінь чудова, але завалена всякою-всячиною справ, що я на себе взяла.
• Познайомилась: особисто з Мартою, нові чудові учні, нові викладачі і ще кілька хороших людей.
• Досягнення: визначний досвід в усному перекладі на конференції, навчаюсь водінню.
• Падінь: були припущення певних помилок, але за них розповідати не варто…
• Шаленства: лишити все і чкурнути на тиждень геть.
• Важливо: Цієї осені мені стукнуло 20. Розуму в голові, щоправда, не побільшало…
• Ностальгічно: деякі осінні вечори навівають меланхолію і всяких спогадів…
• Трішки погано: інколи моє помешкання стає таким-собі «холостяцьким кодлом».
• Найбільше проблем: з певною бюрократією, що несе мені суттєві загрози та з часом, якого не хватає
• Чудово проведений час: під час святкування мого дня народження, різних поїздок, зустрічей з близькими людьми… Read the rest of this entry

Коли покидає подруга і що у мене тепер буде…

Posted on

180 (2)Ну от, все як і мало статись. Ще одна осінь доходить до свого завершення. Почуття такі, наче мене покидає краща подруга, якій можна довіритись. Сьогодні коли йшла вулицею вдень під ноги вітер все ще кидав вже остаточно зжовкле листя, як на прощання, а вже ввечері у лице віяв дрібненький сніг.
От і все, все абсолютно як і має бути, окрім того, що щоразу наприкінці осені я почуваюсь найсамотнішою людиною у світі, яка втрачає щось цінне.
Моя золота пора завершується і їй на заміну приходить та частина року в якій я чекаю на золоту пору. Хоч це добре, що осінь минає – з кожним її настанням я ціную її ще більше. Read the rest of this entry

То були 7 днів…

Posted on

На численні питання багатьох про те, як минув тиждень моєї відсутності

Це був не тиждень, як щось одне єдине, то були 7 днів. Насичені, окремі між собою і зі своїм змістом.
Окрім того, що то були 7 днів спогадів, то були 7 днів зустрічей з кимось здавна, обіймів, радостей.
То були 7 днів без кави – вранці я пила не каву, а духмяно запашний смачнючий чай (хто б міг подумати, що такому затятому кавоману як я це під силу!), та і взагалі кофеїну в моєму раціоні майже не було, окрім поодиноких випадків-зустрічей коли мені пропонували каву, але вона була мало схожою на каву.
То були 7 днів ЇЖІ. Всякі місцеві страви, багато фруктів і постійні приговорювання:

яка ж ти худенька, на візьми ще шматок, їж…
– я не худа, я нормальна.
– то у вас у Львові ТАКЕ є нормальним? Та ні, ти худа. Треба щоб хоч трошки поправилась поки тут, на ще…
– будь ласка, я ж зараз трісну! Я не можу СТІЛЬКИ з’їсти.
–  та хіба ж то багато? Ну візьми ще трошки…

То були 7 днів сну. Коли спала я до неможливості багато, аж не пам’ятаю коли востаннє таке було… «Та куди тобі вставати так зранку? Поспи ще, відпочинь». Лягала спати надто рано (як і тутешні жителі) і вставала доволі пізно. Read the rest of this entry

Досить байдужості!

Posted on
Вони своє зробили. Тепер час НАШОГО покоління!

Вони своє зробили. Тепер час НАШОГО покоління!

Я щойно пригнала до Львова, хто б міг подумати, що за моєї відсутності тут станеться таке.
Далі я могла б вам розповідати про те, де я була, про те, що ми з хлопцем сьогодні думали відсвяткувати наші півроку разом, але все це – другорядне.
Є щось важливіше.
В 1991 році мій батько лишив роботу, сім’ю і поїхав у Київ на мітинг Незалежності України. Якщо б він знав, що коїться в країні зараз, мабуть би в гробу перевернувся. Мама телефонує з Італії і хоч хвилюється, але навіть сама каже  мені на мітинг іти. Знайомі італійці пишуть і підтримують. Але це – лірика.
Зараз же я запаковую рюкзак найпотрібнішими речами – чай, цукор, одноразові стаканчики, дощовик і т.д. і т.п. аби допомогти ресурсами мітингувальникам. Підключаю собі мобільний інтернет аби залишатись на зв’язку також через інші ресурси.
Так, Я ЙДУ НА ЄВРОМАЙДАН. Поки що у Львові, гляди і до Києва доберусь.
Знаєте в чому відмінність між “помаранчевою 2004-го” і тим, що зараз? Тоді людей скликали політики. Зараз же люди на майдан першочергово вийшли САМІ.
Якщо якийсь шановний скептик мені зараз почне вичитувати у відповідь що це дасть і подібний маразм, то наперед пояснюю – мене не так цікавлять ЄС, асоціації, угоди, інтеграції. Я знаю, що раю в нас не настане і тому подібне, я не за цим іду. МЕНІ НЕБАЙДУЖА МОЯ КРАЇНА. А там, на майдані такі ж люди – яким не байдуже, совість яких їм сказала постояти за власну країну. Я буду з ними. Я не буду відігрівати свій зад в теплій домівці, як це робить багато хто. Я піду туди, бо це – конкретна дія.
Тому прийміть нарешті рішення хто ви – ниці боягузи, чи люди яким небайдуже.

Якщо ви кажете, що ви б пішли, але самі боїтесь, тощо – телефонуйте мені 063 49 07 865 я Вас зустріну і будемо там разом!  Кличте людей, організовуйтесь, приєднуйтесь! 

24.11.2013

Зустрінемось на майдані!
Ольга Врублевська

Також раджу прочитати: Nafiga іти на пари, якщо треба на революцію?

Тут ніколи нічого не змінюється…

Posted on

Поки їдеш душа завмирає і щемить. Скільки років пройшло – все як і було. Вглядаєшся у шибку і дивишся на все, що вже і так знаєш. У цих місцях ніколи не змінюється нічого… Там та вигоріла «рекламна» вивіска, що вказує напрям до магазину, вона вічно там висить, її ніколи не змінюють… Там той небезпечний поворот – на ньому весь час відбуваються якісь аварії… Сюди водять автобуси постійно одні і ті ж водії… У тутешніх магазинах продають одні і ті ж продавці… Тут на «празник» традиційно постійна страва, тут вулицями ходять одні і ті ж люди… Тут ввечері нікого не зустріти, всі лягають спати рано… Тут загалом всім притаманне відчуття якоїсь безпеки… Тут довідуються новини з телебачення, постійно одного і того ж каналу, о тій самій годині… Тут входячи в хатину постійно той самий запах, а двері, як і роки тому назад відчиняються з тим самим скрипом…  Проте у незмінні місця час від часу прибувають змінені люди… Read the rest of this entry

Я зникаю.

Posted on

не забувай вертатисьЯкось одного осіннього вечора під час розмови несподівано й сама для себе ляпнула: «А хочеш – я приїду?». «Звичайно»… «Тоді спробую, якщо справи розгребу». Справи не розгребла, бо їх так просто не спекатись. Але на око прикинула і подумала коли можна було б чкурнути. Аби не сполохатись цього свого раптового бажання навіть заздалегідь купила квиток на дорогу.

Тиждень, що минув у мене був якийсь такий:
IMG_1922
Наступний тиждень отакий: Read the rest of this entry

Бентежне питання, чому я не «повноцінна» та яким має бути студентство

Posted on

Запитання: «А ти вчишся чи працюєш?» мене здатне поставити в ступор, бо я не знаю до котрої категорії я належу. Мабуть варто було б відповідати згідно того, чого в моєму житті більше і що я вважаю важливішим, але і в цьому я гублюсь. Зазвичай відповідь у мене є скоромовкою «і-те-і-те». Велика частина дня таки присвячується роботі, але я не можу себе назвати повноцінним працівником, бо все одно в міру можливого стараюсь коректувати робочий графік так, аби не пропускати навчання. Але і повноцінною студенткою я не можу себе назвати. От з цього і линуть роздуми що таке повноцінний студент.
Якесь-там визначення встановлює, що студент – це особа зарахована до ВНЗ і навчається з метою здобуття якихось-там освітньо-кваліфікаційних рівнів.
Щодо «здобуття» – тут абсолютно погоджуюсь, зараз більшість тільки заради диплома й поступає.
Щодо «навчається» – тут виникають суперечності. По-справжньому почерпнути знань прагнуть одиниці. Read the rest of this entry

Хочете поїхати жити закордон? Розповісти вам правду?

Posted on

Варто зазначити: в міру останніх, Євромайданських подій чимало осіб бажають висвітлити цю статтю в «анти-майданному» руслі. ПРОТЕ ця стаття була написана до початку Євромайдану, ніякої причетності до цих подій вона не має. Стаття ніяким чином не критикує теперішні події чи євроінтеграцію – вона скерована на розвіяння емігрантських ілюзій щодо казкової реальності, вона радше є анти-емігрантською. Авторка блогу підтримує Євромайдан і людей, що свідомо відстоюють свою громадянську позицію. Прохання цю статтю не використовувати в супротивних цілях.

Якось не висловлювалась буквально на цю тему, але нещодавня розмова з однією дівчинкою, що хоче поїхати в Італію таки спонукає про це написати.
До мене часто звертаються люди дати їм пораду – чи їхати закордон чи залишатись тут. А я їм на це питання відповідати не хочу. Насамперед тому, що я керуюсь принципом «люди дають хороші поради, коли вже здатні подавати поганого прикладу», а я на поганий приклад ще здатна. Та і не бачу сенсу комусь давати поради і цим суттєво впливати на чиєсь життя. Життя ваше – лише ви його маєте прожити, за своїми рішеннями.
Коли я поверталась в Україну я казала усім, що роблю власний вибір, не слухаючи нікого, бо якщо настане день, що доведеться пожаліти – хочу звинувачувати лише себе саму, а не тих, хто мені радив.
Я не берусь давати комусь порад, бо ж і я була закордоном, навчалась там. Моя правда відмінність в тому, що я туди виїхала не за власним бажанням, за сімейними обставинами, коли неможна було вчинити інакше. Тож якщо я буду відмовляти – мені цілком можуть сказати: «Ну та, ти там була, а тепер іншим перечиш».
Хоча скажу чесно, коли мене питають «Чи їхати мені туди?» мені щоразу хочеться відповісти: «Ні, не їдь». Але з вищезазначених причин я цього не кажу.
Відраджувати вас? Чому б не сказати людям правду? Яку правду ви хочете почути? Розповісти? Read the rest of this entry

Дратівливі питання і зимове море…

Posted on

Давня мрія.

Почалися дурні запитання
І хтозна чому вже відтепер:
–А от як ти святкуватимеш Новий
І де проведеш Старий?

– Я не знаю, зарано ще думати,
В мене інше цілком в голові.
– Що за інше? Чого б це – зарано!
Ну то ж як проведеш – розкажи!
Read the rest of this entry

Наукові статті, аспірантура та ГНИЛЬ наукового розвитку економіки

Posted on

Минулий тиждень був важкий. Особливо в ньому допікали викладачі з пропозицією (чи то радше з дуже наполегливим проханням), щоб написати статтю у якісь там наукові збірки чи на конференції. Я відмовляюсь, мовляв нема часу на це. Останньою краплею стала фраза викладачки: «Та чим таким можна бути занятим в 20 років? Якщо Ви ліниві так і скажіть!», ну це вже крайня межа аби хтось судив про мою лінь не знаючи нічого про моє життя і діяльність.
Моє «фе» з приводу цієї тематики розпишу детально.
Як звучить пропозиція: «Напишіть статтю, покажіть мені, я її безкоштовно відредагую, далі заплатите за публікацію, будете мати статтю, зауважте – я вам пропоную безкоштовні послуги редагування статті, за це просто вкажіть мене у співавторах». З цього приводу хочу дещо роздумати – в Італії кажуть: «Погано думати – гріх, але дуже часто можна вгадати». От і я позволю собі погано подумати і зазначити те, що з пропозицією написати статтю до мене пристають молоді викладачі, деякі з них ще аспіранти, деякі лиш от-от захистились, чи не тому, що саме їм потрібні  наукові публікації, які простіше-простого пишуться руками студентів?
Але я не фахівець у питаннях наукових публікацій тому у цьому тему рипатись сильно не буду, причина чому я не пишу наукових статей інша – бо не дозволяють. Read the rest of this entry

Затята ненависть пішоходів до водіїв.

Posted on

Всі водії були, є і будуть пішоходами, але не всі пішоходи є чи будуть водіями. У нашій країні дуже чітко помітне розмежування між пішоходами та водіями, до прикладу закордоном це не так «ріже очі», ймовірно тому, що там ледь не кожна сім’я має авто і відповідно багатьом пішоходам знайомо як це – бути водієм.
Інколи мені здається, що в нашій країні пішоходи водіїв попросту ненавидять. Я сама поки не є водієм, але принаймні до автівок такого негативу не відчуваю. Звісно водії не святі, багато в нас взагалі на куплених правах їздить «купив права, не купив їзди», але це ж не привід, щоб їм буквально кидатись під колеса.
«Я хочу саме тут перейти, нехай падло почекає» – неодноразово доводилось чути такі слова, та в чому він винен? Він теж людина. Так, якщо йдеться про холодну, дощову погоду, звісно водію комфортніше в середині автомобіля, аніж пішоходу на вулиці, але ж не лізти навмисне йому під колеса. Подекуди я думаю, що така затята ненависть пішоходів до водіїв спричинена заздрістю, наче вони заможніші, бо їздять на авто. Що вже казати про те, що коли я стояла в черзі в неврологічному диспансері, бо мені треба було отримати одну довідку я стала свідком розмови медиків: «ти знаєш скільки до мене сьогодні приходило за довідками для водійських прав! Вони взагалі собі обнагліли! Тільки би і їздили! Вже скоро літати прийдеться по тому Львову, бо вони всюди їздять!» – ну що тут сказати? Робочий обов’язок цієї людини проводити перевірку і видавати довідки (за які вони отримують оплату), а вони ще й скаржаться, було б за що. Read the rest of this entry

В цей день я могла б…

Posted on

До цього дня я могла б готуватись заздалегідь. Я могла б заощаджувати грошей, ходити крамницями, довго обирати аби таки придбати Тобі якийсь дуже хороший подарунок, так аби бути певною, що саме цей подарунок найліпший, бо Ти заслуговував би лиш на найкраще.
Коли Ти б вже заснув я б пішла на кухню. Я могла б не спати за ніч «до», аби як сюрприз приготувати для Тебе той наш з Тобою улюблений торт.
Я могла б прокинутись рано-вранці, зайти до твоєї кімнати і бути першою людиною, хто привітає Тебе, обніме і скаже теплі слова. Я б вручила Тобі той подарунок, але точно б знала, що мої слова для Тебе важливіші за будь-яку річ. То був би хороший початок Твого дня, перед тим як усі почнуть телефонувати, щоб висловити свої вітання. Read the rest of this entry

Тримісячне осіннє життя…

Posted on

В ці дні часто чую: «я вже хочу зими, снігу, свят, новорічного настрою… а ти?» А я? А я – ні, зовсім ні, ніскілечки.
Восени відчуття таке, наче чогось ще не встигла… Налюбуватись, надивитись, находитись, намокнути, намерзнутись (теж потрібно), натішитись…
Життя для осені завжди мало. Осінню починається одне життя, яке зовсім інше від тих 9-ти місяців, які доводиться проживати в інших місяцях. І так щоосені – якесь нове життя – коротке, але чудове. Read the rest of this entry

Лихоманка сьогоденного суспільства – головне нажитись!

Posted on

Траплялось, мої колеги мені казали: «деколи просто дивлюсь на годинник і кажу собіще стільки-то хвилин перетерпіти і матиму таку-то суму грошей“». Особисто в мене такої думки жодного разу не було. У мене не було занять, які треба перетерпіти. Так, я стежу за годинником, бо мій графік надто щільний, тож якщо я надто довго з кимось затримаюсь як наслідок всі інші заняття будуть запізно. Так, година мого часу має конкретну вартість, що я вважаю цілком справедливим – я виконую роботу, мені за неї платять, я ж мушу за щось жити.
Але щоб думати, що я виконую роботу лиш за гроші – категорично ні. Мене сповнюють зовсім інші відчуття, коли я втомлена, але радісна повертаюсь додому відбувши 3-4 заняття поспіль і згадую які успіхи настають в моїх учнів, як вони стараються, чи що мене запитують. Ця робота варта того, аби її виконувати – вона надає незміряне відчуття досягнення – чийогось досягнення, чому тішишся більше, аніж власному.
Прикре сталось нещодавно. Не в змозі переповісти всіх подробиць, та коли я в черговий раз тішилась успіхам моїх двох нових учениць (які до слова кажучи ще не місяць навчаючись вже пишуть хороші твори) до мене прозвучало наступне: «Не роби так. Хіба ти не розумієш – це не вигідно. Швидше навчаться – і не будуть довго продовжувати. А так гроші платять, тому розтягуй повільно». Read the rest of this entry

Відчуття коли радісно і сумно водночас

Posted on

Є таке відчуття – коли і радісно, і сумно водночас. Усміхаєшся, а очі з печаллю. Дивишся на людину, щиро радієш за неї, бо бажаєш їй щастя і тішишся з приводу щастя тієї особи. Але персонально тобі якось сумно. Тому що ті події у житті цієї людини по відношенню до твого буття відбиваються сумним.
Важке почуття, доволі незбагненне і складне до опису.
Щастя близької людини ставиш вище, ніж своє, тому те, що ця людина нарешті щаслива – є вагомим досягненням. Але інколи ті досягнення не приносять щастя тобі.
Не кажіть, що це даремно, що насправді близька-щаслива людина даруватиме щастя у відповідь, не завжди так. Буває, що обираєш власне щастя і знаєш – є ті, хто тебе підтримають, навіть якщо їм це обернеться болем.
Я теж так чинила. Я стояла в аеропорту і вже була оголошена посадка на мій рейс коли очі напроти вкрилась слізьми. Read the rest of this entry

Занепад спогадів.

Posted on

Час минає невпинно вкриваючи порохом,
Все те, що ще рівно рік тому боліло.
Час проходить нестерпно і солодко,
Тільки те, що минуло чомусь не забулось.

Листопад свої дні рахує поволі
І в цей місяць – спогадів тьма,
Там колись ходили п’яних двоє,
А тепер по тій колії навіть не їздить трамвай;

Read the rest of this entry

Найогидніший день – встановлення коли нам сумувати і пам’ятати

Posted on

О, я воістину завжди дивуюсь тим виразам облич з якими люди 1-го листопада ідуть на цвинтар!… Всі такі сповнені болю, печалі, суму за померлими… Всі такі праведні та чесні зі свічками в руках!…Та ви ще вчора навіть не думали про своїх померлих близьких! Вам ще вчора була байдужа як і їхня душа так і молитва за неї! Ще вчора ви навіть не подумали про них, ну звісно, а сьогодні вас усіх переповнює «вічна пам’ять», всі сьогодні «з болем у серці та молитвою в душі». Це для чого?! Для того, щоб завтра можна було б комусь знайомому сказати: «О, ну так… вчора були на цвинтарі…»?! Адже звісно, думка живих про ваші поступки куди цінніше душі мертвих, що ж вам з неї взяти?! Суспільство лицемірів, інакше і не скажеш. Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою