День, після якого вже не було як колись.

Posted on

Я пам’ятаю цей день так, наче то було вчора. 2-го лютого 2001-го року, в холодну зиму була страшенна хуртовина. Того року я пішла в перший клас. Взимку школу закрили на карантин, тож в цей день я була вдома. Ми кілька днів готувались до того, що мало відбутись, але що воно таке я точно не знала. Зранку мене розбудила мама і сказала, щоб я вже прокидалась аби з нею попрощатись – того дня вона мала поїхати. Мама журливо подавала якісь настанови, казала, щоб ми слухались тата… Вона сказала, що не знає куди саме їде і не знає коли звідти повернеться. Казала, що їде в Італію. Я собі думала «де та Італія? Як вона далеко? То там де Америка, ближче чи дальше?»
Тато зі сумками вийшов раніше, щоб погріти машину. Мама ще була з нами. Брат стояв в дверях між кімнатою і коридором, я була в коридорі. Мені не було сумно. «Ну і що? Ну мама їде, а що? Наскільки то далеко?» – тоді мені якось ще не усвідомлювалось все, що відбувається. Мама ще обняла нас і поцілувала, а далі озулась і вдяглась. Я поглянула на брата – в нього на очах виступили сльози, зі мною ж далі нічого не відбувалось. Перед виходом мама ще востаннє озирнулась і очима повними сліз глянула на нас.
А весь наступний час було щось таке, що зовсім не могло мною усвідомитись… подекуди я думала, що то лиш сон.
Мама мала можливість телефонувати раз в тиждень, зв’язок був настільки поганим, що звуки з трубки зовсім не були її голосом. Час від часу мама мала можливість прислати свої фотографії, вона наче й була такою самою, але наче і з якимись змінами. Вперше після розлуки ми побачились лише через два з половиною роки.
Загалом, моя історія мало чим відрізняється від сотні інших дітей «соціальних сиріт». От тільки кожна історія просякнута своїм болем.
Все, що трапилось в цей день було мною усвідомлено лише згодом, вся його значимість вдаряла кожного наступного дня. Той день назавжди закарбувався в моїй пам’яті, як такий коли я втратила сім’ю. Відтоді я понад усе мріяла, щоб моя сім’я знову була разом. Моя мрія провалилась зі страшним крахом. Цього так ніколи вже і не сталось.
02.02.2014

Минуло 13 років… Пам’ятаю…
Ольга Врублевська

Advertisements

3 responses »

  1. сонечко, зате ти можеш забезпечити справжню сім’ю своїм дітям!!!
    звичайно, ти хотіла іншого, але що можна зробити, коли життя таке?…

    Відповідь
    • Так, це вірно. Я двадцятирічна це усвідомлюю і це мені цілком зрозуміло. Але мрія тієї семирічної дитини розпалась і при згадці від цього боляче, тут звісно нічого не вдіяти.

      Відповідь
  2. Сповіщення: Шанс на щастя для наступного покоління | опосередкована щирість

Написати відповідь до morgensonnenschein Скасувати відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: