Три дні, які я запам’ятаю на все життя.

Posted on

Довгий опис того, що мені залишиться назавжди.

Четвер вечір. Нервово позираю на годинник, їдемо в притик. Чогось поїзди мені завжди придають неспокою. На жоден транспорт так не боюсь запізнитись, як на них. Але вспіли.
Нижня полиця, хоч і бокова, та все ж надає певної безпеки – в разі падіння не так високо падати. Заснула миттєво і спала добре. Серед ночі кілька раз прокидалась на зупинках потяга і чула типове «шановні пасажири з колії N відбуває потяг за сполученням…» на диво умудрялась прокидатись саме тоді коли оголошували про потяг, в якому їхала. Засинала надалі.
Чийсь непривітний голос раптом грубо сказав: «Вставайте! Якщо хочете встигнути в туалет вставайте!» ох ці провідники… здається будять саме ті, в кого найгірша інтонація. Потягаюсь і визираю у віконце. Ще не приїхали, але пейзаж за вікном зрозумілий – от і наближаємось у Київ.


П’ятниця. Залишивши сумку в камері схову подались до метро. Перше де опинились – вул. Інститутська. Враження гнітюче… зупинилась помолитись, сповнює сум. Квітів море, надзвичайно багато свічок, всюди фото загиблих. Атмосфера гнітюча, все що можу сказати. Стало не по собі. Дійшли до майдану. Дивлюсь на барикади. До них можу підібрати слово «розпач». Саме це слово асоціюється з побаченим. Люди на майдані не винні у зруйнованому Хрещатику, в після воєнному Майдані. На барикадах були речі, які навіть би й не стримали від наступу. Та розпач скеровував людей боронитись тим що є. побачила музей «мирної» зброї беркуту, палатки, видерту і складену на купки бруківку. Дивилась на це все, в середині незрозуміло почувалась, сльози навертались на очі. Таки правда, треба побувати на Майдані аби збагнути.
Поснідали на Бессарабці, в кафе неподалік поваленого Леніна. Його звалили, але місце тепер символічне: «зустрінемось біля поваленого Леніна».
Далі були справи. Вони мене не втішили і я ще сиділа на лавочці в парку аби обдумувати все і все ще раз…
Прогулялись до Михайлівського собору. Зайшли в середину, помолились. Там теж є постамент пам’яті Небесної сотні. Згодом пішли на Грушевського, там теж доволі гнітюче враження від побаченого. Знову багато квітів і свічок…
Далі був обід і біганина до музею Лисенка, там мій приятель Павло Лисий мав концерт. Попри запізнення на концерт встигли. Я нарешті побачила Павла у творчості, окрім музики, яку він грав на фортепіано було не менш цікаво спостерігати за його мімікою. По завершенню концерту обнялись за зустріч і привітали ще одного приятеля Сашка Лисого з його минувшим днем народженням, подарунок він зацінив 🙂
А тоді була тривала прогулянка Києвом. Мене ще долучили до розклеювання афіш, Сашко в цьому ділі виявився неабияким професіоналом 🙂
Після вечері і традиційного спільного фото, ми ще пройшлись разом по Хрещатику і розійшлись хто на яку лінію метро. Нам треба було на одну із кінцевих зупинок, де нас чекали ще двоє привітних, хороших людей, що зголосились прийняти нас на ночівлю. Після ще однієї вечері («та ми не дуже голодні»; «але ми вас все одно покормимо»:) ) після виснажливого дня таки повлягались спати, теж хто куди.
Субота. День був вітряний. Спочатку з одного кінця Києва подались в інший кінець Києва, а тоді знову в центр. Незабаром на нас чекали ще зустрічі: Андрій з Настею і Жека з Оксаною, познайомившись з цими двома парами ми всі подались в Пінчук арт центр. (Мене наполегливо туди затягнули в намаганні показати мені різні сторони сучасного мистецтва). Враження ніякі. Абсолютно не рекомендую – дарма витратите час, на щастя туди хоча б вхід безкоштовний.
Інші люди виявились не такими готовими до холоду, тож були прийнято рішення посидіти в якомусь закладі і потеревенити. Так до вечора. Ще забігли в магазин «Рошен», поглянули на виступ тамтешніх «музикантів» і поїхали знову в інший кінець Києва, на нічліг.
На цей раз помешкання з двома програмістами, надзвичайними інтровертами. Вони з Луганська і дізнавшись, що я зі Львова лиш запитали коротко про тутешні події.
Неділя. Ранкова поїздка на вокзал – залишити сумку в камері схову, аби не тинятись з нею по місту. Поки проїжджала на маршрутці побачила дивину, якої досі ніде не бачила – кладовище для тварин, з надгробними пам’ятниками, де є фото і написи кличок.
Далі від вокзалу пішки до центру. На Бессарабці зустріч з приятелем Олексою, і вже за кілька хвилин до нас ще приєднався вже згаданий тут Сашко Лисий. Пішли до майдану. Побувши вирішили обійти майдан з іншого боку. Пішовши по вул. Ольгинській зіткнулась фейс-ту-фейс з Ляшком, який ішов в оточені охоронців і обговорював щось там, що запостити у фейсбук.
Інститутська в неділю не та, що у п’ятницю. Набігла ціла купа торгашів і стараються продати сувенірний хлам крам, впарюють лампадки і свічечки. Від побаченого стало якось огидно. Хоч би мали не то сором, не то повагу до загиблих і стали б в трошки іншому місці. А тут – на кривавому місці на їхній же смерті намагаються заробити…
Далі ми пішли на Грушевського, звідти я попросила відвести мене до Пейзажної алеї, люблю це місце у столиці. Згодом прогулялись до Золотих воріт, там до нашої компанії приєдналась ще одна пара: Володя з Інною. Зупинились на обід і вирішили куди йти далі.
Подались на острівець Гідропарк. Там є милий парк «Київ в мініатюрі», поки розглядали в деталях до нас в компанію приєднався ще один приятель – Валерій. Поглянули ще на качалку і подались звідти на Контрактову площу.
І от знову компанія поповнюється: долучається ще один Сашко. Надмірна кількість осіб не могла вирішити що робити далі, тож було вирішено зробити привал на чай в «Пузатій Хаті», де всі відпочили і наговорились досхочу.
Потім хтось від’єднався, попрощались і залишились лише нас 4-ро (нас двоє, Валерій, останній згаданий Сашко). Ще кілька годин до потягу, тож пішли прогулятись набережною Дніпра. Побачила як класно освітлюється пішохідний міст…
Сашко відлучився, а Валерій ще склав нам компанію на вечерю. Загалом мушу цій людині подякувати – він виявився цікавим співбесідником, а головне розумним киянином, що знає чимало цікавого про своє місто, цю інформацію і розповів мені – туристці 🙂  і провів нас аж до потяга…
І от знову нижня бокова полиця, бувай столиця…
Загалом про три дні. Я тусила переважно з програмістами. Ба, більше! Я за все життя не знала стількох програмістів, зі скількома познайомилась за ці три дні! (Загальна кількість 10). Мій мозок закипав, фіксив баги, думав на якому піайчпі чи пітоні, чи ще якісь біді, хтось пише. Програмісти цікаві люди, одназначно, але стільки говорити про роботу! Це нереально 🙂
А прощалась з усіма кажучи правду: було приємно познайомитись. І звісно, запрошувала всіх до Львова. Багато хто погоджувався 🙂
Ніч з неділі на понеділок. Спиться не так добре, як попередньої ночі в потягу. Холодно, замотуюсь в те одіяльце як можу (геть забула, що ще існують коцики!). Раз за разом прокидаюсь і засинаю наново. Хтось штрикає: «Вставайте, бо в туалет не встигнете! Вставайте кажу! Вставайте!». Дідько б вас забрав, ну звідки вони набирають людей з таким голосом?! Потягнулась, визираю крізь віконце, але ще темно.
Згодом їду в таксі, у Львові світає, я закохано вдивляюсь у ті мої рідні вулички, у те, що я люблю понад усе. Але тут же відчуваю, як щось у душі защеміло…
Відома пісня каже «Як тебе не любити, Києве мій». Ні, Київ не мій. Так про нього може сказати Валерій, який пам’ятає Київ стільки скільки пам’ятає себе і знає так багато про нього. А моїм він ніколи не буде, бо навіть була така змога, але я усвідомлено відмовилась. Мені мабуть не навчитись орієнтуватись по столиці Україні, бо якщо в закордонних містах я більш-менш легко розбираюсь, то тут я просто гублюсь. Мене завжди сповнює брак досвіду при спуску в метрополітен, я вважаю двері на вхід/вихід з метро важкими і штовхаю їх з усіх сил. Я гублюсь на фоні всього того гаміру і метушні, що абсолютно завжди і всюди присутня у Києві. Я не почуваюсь там своєю. І не можу казати «Києве мій». Але факт того, що вранці по приїзді до Львова мені війнуло ностальгією за тим, які чудові три дні я прожила дає зрозуміти – так, за три дні я дуже полюбила Київ.
Я не знаю коли в наступне туди повернусь, бо життя доволі непередбачувана штука, проте я знаю, що ці три дні я буду ще довго згадувати. Це були дні, які закарбовуються на усе життя. І я безмежно вдячна кожній окремій людині, яка зі мною хоч якусь мить з цих трьох днів розділила.  

01.04.2014

«людина, яка повернулась з подорожі не є тією самою, що їхала»,
Ольга Врублевська

P.S. з весною вас всіх! От тепер вона настала і для мене! Я приймаю весну лише з квітня 🙂

Advertisements

20 responses »

  1. Для мене весна починається з переводу стрілки годинника.

    Відповідь
  2. А двері в метро і є важкими. Саме тому їх всі намагаються притримати, тому що тримати їх відкритими – простіше ніж щоразу відкривати.

    Відповідь
    • Так, але зі спостережень мені здається, що всі штовхають ті двері якось більш впевненіше, їм на це стає сил, а мені ні 🙂

      Відповідь
      • Напевне щоденні тренування дають свої результати. 😀

  3. Знаю я, що таке програмісти:) Хлопець, а відповідно і його друзі програмують 🙂 Звикаєш і вони просто чудові))
    Для мене весна – це, коли тепло) Ще рано казати, що весна(

    Відповідь
  4. Цікавий допис, особливо класна фотка Оль з видом на Дніпро. Чомусь я там теж полюбляв стояти. 🙂

    Відповідь
  5. До речі, як там метро? Подорожчало?

    Відповідь
  6. А как подписаться на рассылку, чтобы в следующий раз не пропустить увлекательную историю о том, как вы однажды встали и чихнули?

    Відповідь
    • Шановна Ніно,
      Це блог “щирості” – він пишеться не для когось конкретного, це особисте висловлювання авторки з того чи іншого приводу. В даному випадку я висловлювалась сама для себе про ті дні, що мали вагомість у моєму житті.
      Так склалось, що є люди яким цікаво читати мої висловлювання про мене, життя, думки і враження.
      Але тут у нас повна демократія залежно від вподобань – хочеш читаєш те, що написано; хочеш не читаєш.
      Якщо вас цікавить розсилка – в самому верху панелі праворуч є можливість підписатись і публікації Вам надходитимуть. Щоправда я не можу Вам пообіцяти, що задовільню Ваші бажання в опусах про те як я чхаю.

      Відповідь
  7. Сповіщення: То була така довга весна… | опосередкована щирість

  8. завжди боялася Києва – як великого невідомого шумного міста.
    Проте, нехай це прозвучить дивно, закохалася в нього після того, як прочитала повість Івана Нечуя-Левицького “Хмари”.Все одразу постало в зовсім іншому, набагато привабливішому світлі.
    Чудовий твір! Крім того, українська класика як не як 🙂
    це я так тобі його, Ольго, рекомендую 😉

    Відповідь
    • Я теж його боюсь. Ну не можу я в ньому орієнтуватись і все! 🙂
      Складне воно якесь для мене…
      А за пораду – дякую! Внесу у мій список до прочитання 🙂

      Відповідь
  9. Сповіщення: Мої столичні традиції | опосередкована щирість

  10. Сповіщення: Список звершень, досягнень і подяк. | опосередкована щирість

Написати відповідь до Sonyasabala Скасувати відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: