Monthly Archives: Липень 2014

Півсотні причин, щоб Тебе любити.

Posted on

Люблю Личаківську, бо по ній мчать трамваї в «моєму» напрямку. Люблю Городоцьку, бо по ній  їду до бабці. Люблю Коперника, бо одного разу цілий день по ній прогулювалась. Люблю Дорошенка, бо колись мене постійно туди тягнуло. Люблю Княгині Ольги, бо крокуючи нею якось придумала вірша. Люблю Сахарова, бо там постійно біжу до роботи. Люблю Трильовського, бо там я могла подурачитись з подругою і серед ночі кататись на качелях. Люблю Кульпарківську, бо туди ходила по навчанню і по роботі. Люблю Медової Печери, бо там живе мій кращий друг. Люблю Чупринки, бо по ній колись пізно після роботи крокувала додому. Люблю Пасічну, бо то «мій район» і я можу вічно нею ходити. Люблю Зелену, бо восени вона стає золотою. Люблю Батальну, бо знаю її різні закавулки. Люблю Коновальця, бо то чи не найспокійніша і наймиліша вулиця міста.  Люблю Пимоненка, бо перші роки життя у Львові минули там. Люблю Київську, бо там колись було кафе де я вечеряла і милувалась трамваями. Люблю Хмельницького, бо якось там каталась на трамваї, в якому цілувалась. Люблю Замарстинівську, бо то так далеко від мене, а я колись туди їздила у справах. Люблю Чернівецьку, бо вона першою зустрічає мене при виході з вокзалу у місто. Люблю Мечнікова, бо там колись вчилась їздити на учбовому авто. Read the rest of this entry

Advertisements

Шматки водійських спостережень

Posted on

Ця публікація складається із кількох водійських спостережень (ВС), які періодично мелькають у моїй голові.
ВС1 – Коли тривалий час не сідаєш за кермо, а потім знову маєш нагоду керувати, то першою думкою мелькає: «я ж усе забула, навіть де які педалі!», та це триває рівно мить, бо м’язова пам’ять все робить автоматично за тебе і всі дії виконуються самостійно. Виникає відчуття, що водіння – це щось, що вже у твоїй крові.
ВС2 – інколи як мимо на швидкості приїжджають авто я зупиняюсь і глибоко дихаю – дух перехоплює від тієї швидкості і аж кортить бути в тому автомобілі. Отака якась неусвідомлена потреба швидкості, майже як наркотичне відчуття.
ВС3 – у маршрутці стараюсь читати, бо інакше стежу за тим, як керує водії, а це привід для роздратування. Враження таке, що вони повзуть так повільно, бо очікують, що їм хтось кинеться під колеса і дасть три гривні. Деколи аж трясе і думаю: «Чувак! Та я на вбитому учбовому жигульонку тут їхала на четвертій, давай хоч третю втисни!», та ні – далі другої не заходить.
ВС4 – в ніч з 11-го на 12-те липня поверталась додому на таксі. Таксист попався класний: мчав вверх по пустинній Личаківській із гучно ввімкненою музикою. Від тієї швидкісної їзди, музики і пустинної вулиці я отримала таке задовлення, що неодмінно собі постановила: маючи авто варто буде проїхатись так же, по Личаківській. Read the rest of this entry

Ставлення до куріння, особливо у жінок

Posted on

Мене дуже часто запитують як я ставлюсь до куріння, особливо у жінок. Навіть анонімно про це питали. Оскільки такі питання звучать регулярно я вирішила деталізовано раз і назавжди розповісти.
Значить так, я ставлюсь до куріння НЕЙТРАЛЬНО. А тепер розшифрую що це означає.
Я вважаю, що палити чи ні – це особистий вибір кожної окремої людини. Що стосується мене і «мого вибору» то я до цього поставилась негативно і не курю.
Але! Люди в праві самостійно вирішувати свою долю і якщо вони курять – я ніяк це не сприймаю. Я не критикую їх і не маю права ставитись до когось більш чи менш прихильно через це. Причина банальна – кожен має погані звички. Я от до прикладу залежна від шоколаду і кавоман, то що – хтось через це до мене має ставитись негативно? Я людей оцінюю за їхні досягнення, а не за вади, що є у кожного. Я не вповноважена аби когось осуджувати.
Друге, щодо куріння у жінок. Присвячено чоловікам, які роздувають полеміку з цього приводу. Read the rest of this entry

Те, що варте уваги.

Posted on

Посеред проблем, що наповнили мої будні минулого тижня було те, що добряче мене відволікало і зацікавлювало – книга «Щоденник Анни Франк». Це історія єврейської підліткової дівчинки з Голландії, яка переховується з батьками у сховищі понад два роки. Впродовж цього часу вона вела особистий щоденник із власними спостереженнями, переживаннями, думками.
Прочитане справило на мене дуже сильне враження. Так вже є, що книги, які описують події другої світової мене дуже зацікавлюють, однак навіть попри те, що йдеться про події Голокосту, про війну, мені припало до душі саме те ЯК вона писала.
Мені порадили прочитати цю книгу, мотивуючи, що я помічу певні схожості між мною та авторкою. Так власне і сталось, багато думок Анни відповідали моїм підлітковим переконанням, які і стали моїми життєвими принципами. Тож багато в чому я наче читала історію себе самої.
Я звісно не переживала війни у сховищі, та я свого часу жила в маленькому забутому Богом і людьми селищі, де також почувалась найсамотнішою людиною у світі і не мала з ким поговорити про мої життєві переконання, про мої стосунки з рідними, про моє ставлення до оточуючих людей, про мої думки щодо подальшого життя. Read the rest of this entry

Коротка історія імен і звертань до мене

Posted on

У вересні 1988-го року у сім’ї Врублевських Богдана та Богдани народився син. Серед кількох варіантів імені його батьки зупинились на «Романі», однак втрутилась дуже побожна бабця з проханням назвати внука Володимир, на честь Володимира Великого, адже то був рік тисячоліття хрещення Київської Русі. Обдумавши, батьки пристали на пропозицію бабці. Це коротка історія мого брата – Володимира Врублевського.
Моя історія ще коротша: коли у 1993-му в сім’ї народилась донька, батьки вирішили, що якщо вже сина названо на честь Володимира Великого, доцільно доньку назвати на честь Княгині Ольги. Якось я згадала про це на блозі.
Саме тому я звиклась саме до ім’я «Ольга», адже саме так і саме в честь неї мене назвали. Княгиня – цікавий персонаж, історії і легенди з життя якої мене завжди вабили, і мабуть навіть трішки відчувалась схожість певних рис.
Подумки я зву себе Ольга, інколи скорочую Оль, але не Оля. Мені це ім’я створюють додатково, бо вважають «Ольга» надто суворим у звучанні. Інколи мене навіть звинувачують у надмірній гордовитості, мовляв надто високо себе виставляю представляючись Ольгою, а насправді ж я просто звикла до такого варіанту. Read the rest of this entry

Безладний плин думок трудоголіка

Posted on

В даній публікації вилито ті думки, що найчастіше мелькають в моїй голові в останній час. Не намагайтесь відшукати тут сенсу. Це особистий прояв графоманії, аби «висказатись»

  • Дивно, але коли на пару днів я їду з дому, то стаю «живою» людиною. Тут же я у постійному вирі справ.
  • На підвіконні, що біля робочого столу «срач» – завалено паперами та матеріалами по роботі. Треба буде прибрати.
  •  Окрема кімната квартири перетворилась у гардеробну. Часу розгребти її нема: влітку одяг часто змінюється, тож випраний (якщо є час зняти його з мотузки) звалюється на ліжко. Треба буде прибрати.
  • Недотримання в графіку їжі, неповноцінне харчування – думки заняті роботою.
  • Здається хвилі нападу роботи можна виміряти тим, як давно я не печу собі тортів. Хвиля вже от триває третій тиждень…
  • Може завести собі домогосподарку? Щоб і їсти зготувала, і дім прибрала… Хоча який сенс, скоро зі мною буде мама.
  • Єдина кімната, що ще зберегла пристойний вигляд – та, де приймаю учнів. Робочий стіл за яким їх вчу, щоправда, вже теж завалений робочими паперами. Треба буде прибрати.

Read the rest of this entry

Чому закохані люди страждають?

Posted on

Відповідь на це питання проста і складна водночас – бо вони сповнюються даремними ілюзіями та сподіваннями.
Коли людина відчуває, що хтось їй починає подобатись, то скеровує максимум своєї пильності на об’єкт уваги, приймаючи кожен жест по відношенню до себе як щось надзвичайне. «О, мені усміхнулись! Це ж не просто так!»; «Як він/вона зі мною говорить, тут є щось особливе, бо з іншими так не говорить!»; «Він/вона ставиться до мене з прихильністю, також звертає на мене увагу… в цьому щось є!»  – просто коли ви закохані, ви автоматично переключаєтесь на режим пошуку взаємності і такі дріб’язкові та часто несуттєві жести сприймаються з певним підтекстом, що власне і створює ілюзію, придаючи сподівань на відповідне почуття. Read the rest of this entry

Іще одна перлина України до мого переліку…

Posted on

У мене таке собі бажання: побувати з мандрівкою у кожній області України і в кожному обласному центрі 🙂 отож я своє бажання наполегливо реалізовую і розширюю мій кругозір.
Цих вихідних я їздила на Шацькі озера, відвідала миле місто Володимир Волинський і тим самим додала до мого переліку ще одну область України, куди здійснила мандрівку. Отож Волинська область – ще одна перлина до мого намиста мандрів (якось неодмінно і подамся у Луцьк!)
Про поїздку на Шацькі озера я задумувалась вже давно, однак все не вдавалось, тут нарешті спромоглась 🙂 Read the rest of this entry

Мої старі рани

Posted on

Старі рани затягнені шрамом,
А своє іще не відболіли.
Старі рани вертають до тями
І нагадують, як сильно щеміло.
Я їх лікувала роботою,
Посипала душі зітлілої попелом,
Вкривалась чужою турботою,
Забуттям упивалась помалу.
А потім знову зриваюсь,
Рану свою розглядаю,
Бачу – іще кровоточить,
Спогадів нових просить.
Read the rest of this entry

Не вітайте мене, мені сумно!

Posted on

дипломВчора я отримала мій диплом бакалавра. При видачі диплому в ректораті мені кажуть: «Ви відчуваєте яка це визначна мить?» а я нічого не відчувала. Хай це буде грубо, але мені було пофіг.  Я вийшла з ВНЗ, озирнулась і сказала: «А, до біса все! Сподіваюсь більше ніколи сюди не прийти!» – така вже моя звичка – за собою палити мости.
А потім… звідкілясь взялись люди, що почали мене вітати з тим дипломом. Я почувалась якоюсь приголомшеною – з чим вітають-то? В чому річ? Ви знаєте щось, чого не знаю я? Я ж нічого не відчуваю, до чого тут вітання?
Чому ви вітаєте мене із володінням якогось куска пластмаси? Невже це для вас показник для оцінки особистості? Мені стало сумно, що ця річ мала б якось характеризувати мене і що комусь із близьких потрібне саме це аби пишатись мною… Read the rest of this entry

Моя гріховність

Posted on

Коли я припустилась найбільшої помилки в моєму житті, тієї найбільшої гріховності, то опісля завжди знала, що в житті все так просто не буває і за все мені неодмінно доведеться розплатитись. Я сприймала це як належне і розуміла, що життя поквитається зі мною за ті поступки, які я робила з добрим серцем і брудною совістю. Питання було лиш коли і як все станеться.
Життя не заставляє чекати занадто і повернуло все так, аби я була покарана як і повинна. Коли я помітила як складаються життєві обставини і яке мені судилось відбути покарання, то гірко всміхнулась: найгіршим покаранням є звісно жити в страху, що тобі заподіють те саме, що по твоїй вині заподіяли іншій людині, та ще гірше – це ненавмисне заподіяти комусь іншому те, що заподіяли колись навмисне тобі. Read the rest of this entry

Небезпека наслідування

Posted on

Я вкотре переконуюсь про небезпечність, яку можу нести моїй учениці, беручи до уваги ті факти, як вона мене наслідує. Не так давно трапились два випадки, про які хотілось би переповісти.
Випадок перший. Оленка ходить в літній денний табір і розповідає, що її там дістала якась дівчина, яка кожного разу перед усіма хвалиться, що її батьки дали 600 євро взятки аби вона поступила в гімназію. (Для мене звісно шок, що діти вже таким хваляться!), а оскільки в мене у ті дні був підірваний настрій через вимагання взятки в універі, то мене від цієї фрази «понесло»:
Оленка, вона пропаща людина! От зараз її батьки заплатили аби вона пішла в гімназію, значить вона не буде стягувати там навчання і батьки весь час платитимуть, далі доведеться дати взятку аби вона поступила в університет і тут вона вже сама буде носити хабарі за все! А ти знаєш скільки в університеті всього? Екзамени, курсові, диплом, от за все вона платитиме! Далі імовірно буде якась взятка аби вона потрапила на якусь роботу. Словом, можна сказати, що все її життя аж до пенсії розписано і вона таки пропаща! Read the rest of this entry

Якщо б існував рай на Землі…

Posted on

Дзензелівка

…то знаходився б він на Черкащині! Серйозно! Лише тепер, побувавши у Черкаських краях я по-справжньому можу зрозуміти поезію Шевченка і Симоненка, де вони описували свою любов до рідного краю. Аж надто ті місця справили на мене враження…
Але по порядку. Оповідь буде довгою, кому не цікаво – можете перестрибнути до чотирьох останніх абзаців.
В неділю, майже о 13-й я виїхала Черкаським потягом зі Львова, їхав він довгенько – аж 12 годин, тож я мала нагоду полюбуватись краєвидами за вікном (вперше їхала вдень потягом на такі далекі відстані), почитати або подрімати. До місця призначення я прибула доволі пізно, а сім’я Лисих зустрічала мене на станції майже повним складом.
Далі я потрапила до їхнього дому, познайомилась з тіткою Оксаною і отримала надзвичайно величезну порцію вечері, після якої майже одразу й заснула.
На другий день почались звичні клопоти – допомога у приготуванні сніданку, зустріч зі усіма іншими приїхавшими музикантами, а тоді спільне приготування ну просто таки відра борщу  🙂 Чому? Та бо в сім’ї Лисих тоді гостювало десь так 15 осіб, немало, еге ж? Read the rest of this entry

Та, що повернулась

Posted on

Я сьогодні вийшла з потягу, човгала по бруківці кросівками, тягнула за собою валізу, вдивлялась на шпилі «Ліжбети», що завжди першими по виході з вокзалу нагадають мені, що я вдома. Отак ішла і раптом… засміялась!
Не знаю чому, але я ідучи по вулиці настільки голосно залилась сміхом, бо відчувала, що у цю мить я хочу саме СМІЯТИСЬ! А прохожі позирали на ту дивачку, що іде собі сама і регоче…
Нехай простить мені хтось інший, але Львів – то найбільше кохання в моєму житті. Лише моєму Львову я здатна присягати на довічну відданість.
Та все ж, мушу віддати належне: за минулі кілька днів мальовнича Черкащина настільки запала мені в душу, що частку серця я залишила там…
Воно й не дивно: адже як казала моя китайська подруга: «Людина, що повернулась з мандрівки, вже не та, що туди їхала» – от і я вже не та, що їхала, бо повернулась трішки іншою і мабуть щасливішою.

Подробиці мандрівки, традиційно, незабаром на блозі.

10.07.2014

Сміюсь!
Ольга Врублевська

Божевільний ритм, новий досвід та прощання…

Posted on

У мене був шалено божевільний тиждень, в останні дні можна було просто розірватись…
Окрім роботи, я взялась підписувати обхідний лист в універі для отримання диплому і проходити медогляд в поліклініці задля довідки. Нервів мені на то все пішло море і це ще не кінець…
І от в середу мені зателефонували і запропонували попрацювати італо-російським перекладачем на переговорах щодо хімічного виробництва.
До речі, цікавий курйоз трапився саме коли мені повідомляли про цю роботу: я власне проходила медогляд в поліклініці і сиділа в черзі до гінеколога, дзвінок, поганий зв’язок говорю дещо голосно і під час діалогу з начальницею звучить фраза:
– уточніть, вони мене хочуть замовити лише на завтрашній вечір чи мене замовляють також на наступний день? – піднімаю очі і бачу як вся черга на мене витріщається. Далі медсестра, що була в коридорі підходить до мене і каже:
– дівчино, а Вам хоч 18 є?
– мені 20.
І вона пошепки каже: «така молода, а вже»мене знову не до тієї професії зарахували! Люди, чому ви так одразу погано думаєте! Read the rest of this entry

Бачимось вперше, а знайомі завжди

Posted on

Вчора я знову знайомилась з читачами блогу (пригадуєте, я якось писала, що вже з 3-ма людьми познайомилась).
Цю людину звуть Віра, вона читає блог віднедавна, написала кілька коментарів і після одного з них ми почали переписуватись приватно і домовились про зустріч.
Якось в коментарях до публікації про улюблені кав’ярні Львова вона порадила мені відвідати два заклади, серед яких «Атляс», що на площі Ринок.
А від так ми і пішли туди на каву.
Коротко про заклад: він у вишуканому стилі, з розкішністю і строгим класичним інтер’єром. Там готують запашну, гіркувату каву (таку, як я і люблю) та пишний, повітряний торт «Наполеон».
Ми з Вірою сіли за найкращий столик і почали говорити про те-се, загалом про все важливе з життя.
Що мене зворушило: те, як вона натрапила на блог – ввівши якийсь запит у гуглі її направило на мою статтю «Вкотре питання, незбагненне іншим та ціль, щоб прокидатись вранці». Віра сказала, що ця стаття і опис як я прагнула моєї цілі її надихнули і згодом вона почала читати мій блог, навіть дуже старі записи – від цього ще приємніше, що хтось читає і мої давні записи, які теж припадають людям до душі. Read the rest of this entry

Домофон як новітній прояв рагулізму

Posted on

рагулізм та домофонУ моєму під’їзді встановлений домофон. Свого часу казали як буде добре з ним: зменшиться кількість алкоголіків, що розпивають напої між поверхами і тих, хто використовує під’їзд як громадський туалет.
Мушу визнати, справді так і сталось, з цього боку домофон виявився корисною річчю. Але він створив проблеми з іншого боку.
Традиційно, українська натура людей хоче… як би то сказати «схитрожопити» і відповідно чимало квартир не встановили собі цього домофону, бо вважають 23 гривні раз у три місяці надмірною платою за те, що по під’їзду не швендяють всякі наркомани.
Я не така, домофон встановила і загалом рада результатам, які він показав у під’їзді. От тільки я живу у 5-й квартирі, з цього і всі мої інші проблеми. П’ять – це така центральна цифра на домофоні і жмуть на неї абсолютно всі кому хочеться.
В під’їзд має зайти поштар, слюсар, електрик, сантехнік, прибиральниця, ремонтники кабельного/телефону/інтернету? Без сумніву – усі вони подзвонять у п’яту квартиру! Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою