Monthly Archives: Лютий 2015

Незбагненно швидко…

Posted on

На відміну від осені, зима пролетіла незбагненно швидко. Було всяке і таке приємне до згадки… Ось чому я запам’ятаю минулу зиму:
• Найважливіше: я стала тіткою!!
• Познайомилась: були знайомства з хорошими і приємними людьми, але варто також згадати зустрічі з давніми знайомими.
• Досягнення: духовний саморозвиток, що підбадьорює і заспокоює.
• Падінь: Важлива мені людина не бажає зі мною спілкуватись, знаю чому. Дуже прикро.
• Шаленства: коли почав падати перший сніг, я стрічала його з такою радістю, що вибігла з дому о 2-й ночі аби пройтись під ним.
• Важливо: почала їсти на сніданок вівсянку! (і всім її раджу!!), на блозі уже понад 500 публікацій! 🙂
• Ностальгічно: відвідала колишній коледж. Від візиту у це місце переповнюють спогади.
• Погано: Смерть Андрія Кузьменка. Сприймається як особиста втрата…
• Найбільше проблем:з універом і сесією, бюрократи дістають…
• Чудово проведений час: 07/12 як до мене приїхала Оксанка з Італії, 27/12 коли з Вірунею прогулювались центром, 28/12 коли я поїхала в Хмельницький,коли я в Італії зустрічалась зі старими друзями, 14/01 коли в моєму домі відбувся концерт братів Лисих
• Відкрила для себе: Івано-Франківськ, Хмельницький, Фрідріхшафен та Ліндау, Буковель. Read the rest of this entry

Advertisements

Як воно – “цінувати людину”?

Posted on

Прецедентом до написання попередньої статті та цієї був наступний випадок:  Влітку ми з хлопцем у великій товариській компанії поїхали в гори. Оскільки товариство було чимале, а шлях довгий, я з добрим наміром наготувала їсти. Ввечері, замість того, щоб банально подякувати за ті пиріжки і сирник, всі затягнули пісню до мого хлопця «женись», аргументуючи це тим, що «вміння готувати треба цінувати», а я звісна річ не розумію, чого б то хтось за мною хтось мав «гнатися».))
Мені взагалі незбагненна думка, як так – що людину треба цінувати, бо вона вміє щось робити і що підставою для визначення чому варто з кимось пов’язати життя є елементи банальної користі. Скільки любові у вашій любові, якщо вона зводиться до розрахунків “скільки власної вигоди я з цього отримаю”?
І річ не лише в зазначених речах. Що це за манера така: людина цінується, бо вона вміє щось робити? Якщо людина добре володіє іноземною мовою, нехай це буде її чудовий навик, але чи це визначає її значущість як особи?
А ще, відверто кажучи, коли лунає питання: «як ти здала екзамен?» і я кажу: «відмінно», а у відповідь мені звучить: «молодець, я горджусь тобою», мені на душі робиться гидко. Read the rest of this entry

Чому я навчилась куховарити

Posted on

У віці 9-ти років в моєму житті трапились дві знакові події. Одна доволі драматичного характеру, інша позитивного.
Перша. Щоліта ми їздили до бабці в село і одного дня я разом з нею полола грядки. А один дідусь, далекий родич, на те сказав, що бабця задовго чекала, щоб брати мене зі собою на роботу в город, треба було до такого мене ще раніше привчати. Я похнюпилась і запитала чому він так думає і отримала відповідь: «Бо ти жіночої статті!»; – «І що?», «А то, що дівчатка змалку мають привикати до роботи і бути працьовитими, бо потім вони вийдуть заміж і будуть працювати вдома на сім’ю і на чоловіка»; «але чоловік буде тоже працювати!»; «Жінки працюють більше і ти мусиш так робити!».
Мені ті слова аж в’їлися в пам’ять! То я зараз з точки зору моїх 20 з гаком років можу сприйняти іронічно цей інцидент, а ви уявіть реакцію 9-ти річної дитини коли їй заявляють, що твоя доля знайти собі якогось олєня і пахати на нього – не надто радужна перспектива, еге ж?
Сповнена обурення, цю ситуацію я обговорювала з подругою одноліткою, адже мене аж розпирало від злості наскільки то «нечесно»! А згодом, дочекавшись приїзду в село тата, я зібралась з силами на серйозну розмову і як сьогодні пам’ятаю: підходжу ввечері до нього і голосно та чітко заявляю: «Тато! Я ніколи не вийду заміж!» Я тільки зараз можу уявити собі який тато тоді пережив шок, коли дитина ні з того ні з сього таке заявляє, і  почав розпитувати в чому річ. Переказавши йому розмову з тим дідом я зарепетувала: «То всьо – нечесно! Несправедливо! Я так не буду!» Він мене трохи заспокоїв, але той стариган зі села залишив добрячу травму моїй дитячій психіці і з того часу я зростала зі думкою, що ніколи і нізащо я не буду працювати на якогось чоловіка. Read the rest of this entry

Що таке курсова і як її захистити?

Posted on

Трагікомедія на 5 дій

публікація не націлена на образу когось чи чогось,
написана в гумористично-саркастисному тоні
і висловлює лише іронію авторки.

Дійові особи:
Нещасний Простачок
Главарь
ВКІ (Верховна Комісія Ідіотизму)

Місце дії:
Дім Нещасного Простачка
УДІ (Універ.сальний Дім Ідіотизму)

Дія перша – Експозиція
Нещасний Простачок приходить в УДІ і отримує наказ від Главаря – написати нікому не потрібну курсову роботу. Завдання видане на нікому не зрозумілій мові ідіотів.

Дія друга – Зав’язка
Нещасний Простачок повертається додому і перекладає отримане завдання з ідіотської на людську мову. Далі він думає що ж би то написати аби ідіоти облишили його і придумавши план дій перекладає назад цей план на нікому незрозумілу мову ідіотів.
Приносить цей план в УДІ, де Главарь перечитавши робиться страшним звіром і повідомляє Нещасному Простачку, що цей план не достатньо по-ідіотськи написаний, все має бути ще гірше і ускладнює і без того ідіотське завдання. Read the rest of this entry

Про майже несказанне.

Posted on

Зауважую саме в ці дні, що дуже багато осіб з мого оточення слухають Славкову «На небі», особливо приспівуючи: «Там, де для когось тільки лютий за вікном – На моїй вулиці давно уже весна…», здогадуюсь, що для цих людей, саме в ці дні, це пісня настрою.
Вона звісно хороша, однак я в такі погідні дні надаю перевагу іншій Славковій композиції і крокуючи вулицями наспівую: «А за вікном майже весна, Знає слова майже не сказані вона».
Майже не сказані слова – то, в моєму розумінні, коли бринять уста аби сказати щось таке тепле і приємне, але натомість просто усміхаєшся, бо усвідомлюєш, що усмішка значно красномовніша і висловить те, що слова передати не в силі, бо воно несказанне. Бо усмішка набагато щиріше може передати емоції і настрій, що сповнюють. Бо усмішка – то такий собі посередник між станом душі і зовнішнім світом. І, зазвичай, в ній значно більше змісту, ніж в словах, що майже висловлюються.
Посмішок всім вам! Теплих-теплих! Вітаю із початком нового тижня! І залишаю публікацію такою коротенькою, бо посмішка замінила слова, яких тут нема . 🙂

Read the rest of this entry

Ми – маленькі думки у найбільшій безмежності

Posted on

В п’ятницю, приблизно о 8:30 ранку, на частотах моєї улюбленої «Львівської хвилі» прозвучала неперевершена пісня італійською “Limmensità”. Потім я помітила у соц.мережах, що чимало людей запитують і шукають що ж то звучало. О! це велична пісня в історії італійської музики, тому як подарунок сьогодні я вам про неї розповім, і як бонус для читачів, перекладу її на українську мову.
Одразу зазначу, що на «Львівській хвилі» прозвучала остання версія пісні, 2015-го року, у виконанні Джанни Нанніні (на початку вона і каже, що вперше почула цю пісню в юному віці) Тож це виконання її власне трактування композиції, приурочене до фестивалю Санремо, на якому ця пісня вперше і прозвучала у 1967 році. Але тут ми розглянемо саме оригінал, який здається мені найбільш чуйним серед усіх виконань.
Її автором і першим виконавцем є Дон Бакі (справжнє ім’я Альдо Капоні), який разом із Джоні Дореллі (Джорджо Ґуіді) виконав її на фестивалі.
В італійській слово «immensità» може мати кілька значень – безмежність, неосяжність, безкінечність. З першого слухання може видатись, що пісня про самотню людину, яка шукає свою половинку, однак автор зазначив, що ця пісня є його «ода Богові». Погляньмо чому. Read the rest of this entry

Почуття з минулого

Posted on

zpKmeI0NWg (1)Вчора був неперевершений день – вчора я дещо втомилась від роботи. Втома від виконання чогось – це у мене завжди солодке відчуття, одне з моїх найулюбленіших, бо чудово втомлюватись, але знати, що ти робиш щось корисне.
Після роботи я мала аж два заняття, тож робочий день протривав майже 11 годин. Але суть в тому, що заняття були розташовані так, що хоч-не-хоч мені треба було пройтись вулицями, якими я колись чимчикувала на колишню роботу. То був ковток ностальгії.
Ні, я не скучаю за тим, що було півроку тому. У мене тепер спокійне і стабільне життя, я не залежу від їзди маршруток і мені не доводиться щодня бігати, щоб встигати на усі заняття. Мій графік вже не такий щільний, а врівноважений і поміркований. Я спокійна і умиротворена. Та все ж, вчора ввечері я відчула ностальгію. Read the rest of this entry

Про гнів, бажання і полум’я

Posted on

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї. Read the rest of this entry

Застереження від душевно невиліковної хвороби

Posted on

Спочатку з’являється рана. Вона кровоточить і ти не в силі це змінити, мучишся від болю. Болить нестерпно. Навколо тебе стоять люди, але ніхто з них допомагає. Вони просто дивляться і кажуть, що з часом це пройде і кровотеча зупиниться.
В той час ні ти, ні люди, що оточують не помічають важливої деталі: крізь рану проникає інфекція і засідає в тобі. Це стане зрозуміло згодом.
З часом рана затягується тоненькою шкірочкою. Люди, які це бачать і ще не знають звідки воно в тебе, розпитують. Запитання про її появлення завдають такого самого болю, як і кровотеча.
З часом рана зовсім затягується, періодично свербить. Майже всі люди знають, що вона в тебе є і більше не розпитують. Але ти відчуваєш, що щось не так. Тут-то і виникає розуміння, що рана загоїлась, а болить і далі. Бо коли рана була відкритою і помочі ніхто не приніс в тебе ввійшло стільки інфекції, що засівши в тобі, воно перетворилось з часом у хворобу. Люди її не помічають, але ти ж її відчуваєш.
Моїй рані-хворобі виповнилось майже 8 років. Read the rest of this entry

Без суворої наполегливості – не заговорите

Posted on

Іноземна мова – це не щось таке, що просто входить в голову. Зазвичай, для її вивчення потрібно прикладати зусиль. Тим не менше, багато хто думає, що варто собі найняти репетитора і знання мови автоматично увійде в голівоньку, без надмірних трудів. Звісно, так не буває.
Мозок потребує постійного використання мови, тож аби «тримати його в формі», я завжди раджу хоча б 15 хвилин в день присвячувати іноземній. Варто вивчати щодня кілька нових слів, читати якісь невеличкі тексти і виконувати хоч одну вправу. Це зовсім небагато, а результат відчутний.
Так вже склалось, що репетитор з мене суворий. Перше заняття було завжди безкоштовне, де я знайомилась з потенційним учнем і пояснювала мої умови співпраці, зводились вони до: «якщо ви не прикладатимете зусиль – я не буду гаяти на вас мій час, ви повинні вчитись» і байдуже скільки пропонували, якщо я не відчувала, що отримуватиму втіху від цього навчання, то могла відмовити людині. Не зважаючи на дуже вимогливе ставлення до навчання, від учнів в мене відбою не було, навіть заздалегідь в списки записувались. Read the rest of this entry

Щасливий і бадьорий ранок – це реально!

Posted on

Так, це реально, навіть у будні і навіть якщо Ви, так як і я, – сова. А особисто для мене прокидатись вранці нестерпно, та доводиться виживати у світі жайворонків.
Не повірите, але суть у сніданку.
Сніданок довгі роки поспіль був моєю трагедією. В дитинстві, перед тим як іти в школу, бабця заставляла їсти якусь їжу, зазвичай це було щось приготовлене з вечора, розігріте на сковорідці. Справжнісінький жах і жирна їжа, вранці їсти нереально.
Потім я поїхала в Італію, помітила, що у них легкий сніданок булочками, кавою з молоком і ще якоюсь випічкою і майже перейшла на це. Однак «майже», бо я молока не п’ю, випічки зранку не завжди мала, тож обходилась кавою і печеням, практично нічого не їла. Так тривало кілька довгих років.
Впродовж цього часу мудрі особистості намагались безрезультатно переконати мене в якомусь більш ситному сніданку, їсти каші наприклад (яких я майже не вживаю, просто так, бо не смакує). Усі ці переконання були надто нав’язливими і починались зі слів на кшталт «ти взагалі нічого не розумієш і не знаєш». А такі слова дратують. Read the rest of this entry

Розвіювання рожевих ілюзій

Posted on

публікація написана в грубому тоні.
людей з ніжним світосприйняттям,
для їхнього ж блага, попрошу не читати.

Справжнісінька халепа з тими закоханими, я вам скажу. Люди геть останні клепки мізків розгубили. Спостереження шокує.
По-перше, шановні закохані. Я звісно за любов у всьому світі, щиро радію, що люди щасливі і звісно підтримую, щоб чорноброві кохались (лиш не з москалями!), але чи не були б ви настільки ласкаві хоча б у робочий час зберігати свідомість і не проектувати свої емоції на виконання роботи? Ну хоча б з 9-ї до 18-ї можна не витати в ілюзіях? Це ж капець якийсь, всі якісь розсіяні наче між рожевих хмаринок літають. І бубнять про те що робитимуть у ці вихідні (спочатку я не могла зрозуміти, але потім згадала, що то ж блін “свєто” сі наближає). А ще мені страшно уявити що буде творитись коли настане весна і в людей гормони забуяють. Всі взагалі звар’юють? Read the rest of this entry

Уособлення

Posted on

Від мене до тебе приблизно 5 пісень. І 15 хвилин ходьби спокійним кроком.
Я прокидаюсь вранці для тебе, ти майже дозволяєш мені виспатись.
Ти сприймаєшся мені різними запахами: запахом фарби із принтера, кількома чоловічими парфумами, періодично через димову завісу запахом сигарет.
І на звук я сприймаю тебе по-різному: звучанням мелодії мобільного телефону або ж подзенькуванням стаціонарного. Ти можеш звучати як жартівливий голос того, що сусідній, як надокучливий тих, хто далеко, але найчастіше як приємний тембр того, хто завжди привітний і ввічливо цікавиться як справи, або як нестерпний крик того, хто наче важливіший.
Ти підбурюєш мої давні бажання завести собаку, щоб повертаючись після тебе додому у мене хтось був.
Я інколи добровільно затримуюсь з тобою вечорами, бо з тобою безмежно цікаво. Read the rest of this entry

Карпати – це завжди чудова ідея!

Posted on

Не складно здогадатись де я провела вихідні 🙂
До останку не знала чи поїду, сумнівалась, але врешті-решт рішення було «за» і така непосида як я, а згідно слів моєї мами, з шилом в одному місці, таки поспіхом зібралась, знайшла вдома старі лижні штани, позичила лижну куртку і поїхала на Буковель. Але більшим екстрімом за їзду на лижах було те, що я поїхала у компанії програмістів, що повірте мені ой як непросто 🙂
Лижник з мене звісно нікудишній, синців набила стільки, що й описати неможна, на ногах тримаюсь кепсько і умудрилась не раз завалити огорожу на трасі. Отак їдеш: в одну мить на верхівці, а в іншу мить вже голова в снігу, лижі над головою, боляче стукнулась об стовпчик на якому трималась огорожа (і таки повалила його), а сам тулуб вже якось не зрозуміло в саму огорожу заплутаний. Словом, спорт, де потрібна рівновага не для мене. 🙂 Read the rest of this entry

Шанс на щастя для наступного покоління

Posted on

Можливо хтось пам’ятає – рік тому, 2-го лютого, була публікація “День, після якого вже не було як колись“, де описано як моя мама поїхала в Італію. Після того практично наша сім’я припинила існування. Суто теоретично допоки не помер тато ми ще існували як сім’я, тільки то вже було не так.
Але сьогодні не про це.
Чи то така іронія долі, чи знаковість, чи просто збіг обставин, однак одна сім’я Врублевських розпалась, а рівно через 14 довгих і складних років появилась інша сім’я Врублевських.
3-го лютого в мого брата народилась донечка. До того я сприймала брата як одружену людину, але в моїй свідомості ще не було думки, що в нього власна сім’я, це усвідомлення з’явилось лиш тепер, бо лиш тепер з народженням дитини це дійсно справжня сім’я, яка ось в ці дні з’явилась разом із дитинкою.
Окрім відчуття щастя, що я стала тіткою, у мене чимало інших переусвідомлень.
Ми з братом вже не «останні Врублевські в родині», бо ось на п’яти нам наступає наступне покоління. І це так дивно: розуміти, що ось я Ольга Врублевська, уже не наймолодша в родині, бо вже на цьому світі є крихітка, яка є продовженням роду. Read the rest of this entry

Поезія для життя або Півтисячна для Важливої

Posted on

Ця публікація є півтисячною на блозі…
Півтисячі постів, у які так чи інакше вкладалась душа, гадаю мають свою вагомість. Півтисячі постів ось уже за два роки ведення блогу.
В березні 2013 я написала публікацію «ніби ювілейне», яка відзначала 100-ту статтю в блозі, де написала запити за якими найчастіше знаходять блог. Цього разу я не хочу підводити підсумків. Я хочу присвятити цю мою публікацію людині, яка колись однією лиш фразою надала мені ідею завести блог і загалом якій можна завдячувати, що я таки насмілилась його вести. Це людина на ім’я Юлька Гриценко, з якою нехай я особисто і не знайома, та творчість якої займає надто важливу роль в моєму житті.
Коли я відчуваю, що в моєму житті щось не те, я маю простий рецепт – читати її вірші, або її блог, це завжди розраджує мене. Я можу зізнатись, що у мене на комп’ютері є окрема папка, що зветься «Юлька Гриценко», де я зберігаю ті її вірші, що найбільше «чіпляють» за душу. Що більше – я живу рядками її поезій і майже щоденно бодай одну з них собі цитую. А чимало поезій вивчила напам’ять.

От вертаюсь пізно ввечері з роботи, а в думках лунає:

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м’яко кажучи.
А прогулянки Львовом – доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.

Read the rest of this entry

Мені також дорога Його творчість.

Posted on

Про цю трагічну втрату знає кожен. За вчорашній день всі тільки й говорили що про смерть Андрія Кузьменка. Але і я не можу не згадати про Нього, бо і мені дорога Його творчість. Довідавшись я була в шоці і все намагалась переконати сама себе, що то про когось іншого. Ні, виявилось таки про Нього… сліз не стримати, мені як і всім іншим безмежно шкода…
25-го січня на стіні у ВК я опублікувала наступний пост:

“твій тупий егоїзм розпалив мій цинізм”
🙂
Скрябін вміє сказати!
(Сюжет закінчився і не повториться більше)

Це трішки перекручена цитата з його останньої пісні «Кінець фільму», ось вже тиждень я її наспівую: «А зараз вже кінець фільму… я тільки в своїх снах тебе ще раз обійму»; «А зараз вже кінець книжки, Сюжет закінчився І не повториться більше». Тиждень ця пісня не вступалась мені голови, а почувши вчорашню новину я й подумала «як?! От тільки нова пісня вийшла, от тільки альбом планувався, як так?!»… невимовно, незбагненно, неприйнятно. Read the rest of this entry

Давньоукраїнська санта-барбара і чудовий колорит предків

Posted on

Вчора я нарешті знову отримала нагоду завітати в театр.
Цього разу поглянула на п’єсу «Назар Стодоля» за мотивами Тараса Шевченка.
Розпочався спектакль із закликання вимкнути мобільні телефони, із поясненням, що: «Мить мистецтва – прекрасна», і не поспориш. Тож прислухавшись до прохання, я полинула у світ вистави.
Якщо бути відвертою, то спершу мені було нудно, сюжет нічим особливим не відрізнявся, ба більше – дві головні героїні аж надто переігрували пискляво крикливими голосочками, що особисто мене дещо дратувало. Але що тут хотіти – вистава часів Шевченка, жінкам не дуже надавалась якась роль окрім скиглення і плачу. Але згодом ситуація почала змінюватись і з розвитком подій вистава стала цікавішою. Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою