Нічого сказати або непоєднувані реальності

Один із операторів мобільного зв’язку запустив рекламу: хлопчик говорить по телефону з мамою, яка є на заробітках, все зводиться до того, що вони довго теревенять і рекламуються дешеві дзвінки за кордон. Все звучить під типовим слоганом «Єднає усюди».
Коли я побачила ту рекламу перший раз, то вхопила перше, що потрапило під руки і жбурнула прямісінько в телевізор. На щастя то був кухонний рушник, тож плазма не постраждала. Коли я почула ту рекламу вдруге, то пересікла квартиру і кулаком вимкнула радіо. Потім я ще кілька раз її чула і щоразу вона викликала в мене невимовний приступ агресії аж настільки, що я втрачала контроль над собою і мене теліпало. Я чесно не знаю чому я аж так реагую на якусь ідіотську рекламу, однак вона просто виводить мене з рівноваги.
Може тому, що реклама для таких як я? Хоча що там я, то може більше для дітей, які залишились без батьків. Я навіть при зручних мобільних тарифах не буду телефонувати мамі щодня… А ще крім того є скайп, хоча чи дзвінках справа… Мої дзвінки я вже відговорила.
Про що ти будеш казати людині, яка знаходиться так далеко? Що ти їй скажеш телефонуючи щодня, якщо ви живете в різних реальностях?

Так-так, реальності різні. В неї там її турботи, тут свої хвилювання. Світ сприймається по-різному і вловлюється важлива суть: людини нема. Вона є десь далеко, однак нема поруч. Сім’я – це щось єдине, а не люди розкидані по закутках планети.
Після тієї жахливої реклами я почала згадувати себе. Мама телефонувала нам раз в тиждень. Зв’язок був жахливий. Тато, брат, бабця і я сідали навколо телефону і прислухались. Трубка передавалась по колу. Про що можна було поговорити? «Ти чемна? Слухаєшся тата і бабцю?»; – «Так!»; «Треба їсти все, що бабця зготує»; –  «Добре».  І так щотижня. То стало ритуалом, обов’язковим до виконання. З часом трепет від дзвінків мами зник, адже всі вони були однаковісінькі.
Ще були листи. Вони писались під прискіпливим бабусиним контролем, адже бабця мусила стежити аби в листі не було граматичних помилок, мотивуючи це тим, що «хай мама знає, що ти добре вчишся». Я пам’ятаю ті кляті листи. Вони всі починались і закінчувались однаково: «Привіт мама. Пише тобі твоя донька Оля. В нас все добре. Вчусь добре. В школі дружу з хорошими дівчатками. Вдома все добре…» і взагалі як почитати – то не лист, а просто переповідання казки.
Я тільки зараз себе запитую – на біса мамі були всі ті листи, якщо в них не було ні слова правди? Вони були такими граматично досконалими і букви акуратно виводились «щоб знала, що ти добре пишеш», але в них не було почуттів. То був обов’язок “написати мамі листа”.
Про що їй писати? Про те, що насправді все погано, що я заздрю одноліткам, в яких нормальна сім’я, чи про те, що в школі батьки інших дітей кажуть про мене «дитина з неповноцінної сім’ї, з такими краще не дружити»? Про що написати мамі, яку ти маєш, але якої ти насправді не знаєш? Про те, що вона перестала тобі сприйматись як реальна людина, а сприймається через періодичні передачі закордонних цукерок? Якою уявляти собі маму, адже ти кілька років її не бачиш, лише чуєш, читаєш і періодично ви обмінюєтесь знімками. Я пам’ятаю всі фото, які мама нам прислала. Вона була там такою гарною на фоні якихось прекрасних краєвидів… Я дивилась годинами на них і не впізнавала тієї людини, яка поїхала від нас.
То про що сказати людині, яка знаходиться так далеко? Насправді кілометри абсолютна нісенітниця, якщо між людьми відстань душевна.
Мабуть треба було шукати способу все сказати, бо оця душевна відстань збільшується пропорційно до того скільки тягарів носиш в собі. Але з часом замикаєшся в собі і зникає потреба ділитись тим, що відчуваєш. Навіщо ділитись – ви ж бо в різних реальностях. І оте “твоє” задушевне навряд чи хтось збагне. На запитання «що сказати?» з часом знаходиться відповідь: «нічого».
І ніщо тебе не «поєднає усюди», бо жодний економний тариф не поєднає тих, хто такі рідні і вже такі непоєднувані.

09.03.2015

Марнотратно,
Ольга Врублевська