А насправді я так мало знаю

В одній із бабциних кімнат можна знайти все що завгодно. То Царство Речей. Там є все. Вчора там була, озиралась, а бабця почала говорити про одну із численних речей – спальний мішок.
– Йой! То ще татовий! Він отако вічно зимою скручував його, спакувався і вже всьо – вже його нема, вже поїхав з хлопцями в гори на лижі.
Я не почула бабусиних наступних слів, бо мене наче вдарило током і якусь секунду переварюючи інформацію, я гучно перепитала:
– На лижі?! Тато їздив на лижі?!
– Та ясно що так, він постійно їздив! Він вічно всюди їздив! Тільки є вільна хвиля – вже зірвався і поїхав з тими колєгами. Постійно.
– Але на лижі? Тато – що, вмів кататись на лижах?
– Та звичайно вмів! І то добре вмів!
Я більше нічого не сказала. Від тієї звістки я раптом відчула ком в горлі – я не знала. Я цього не знала!
Я знала, що він чудовий плавець, він ж бо мене і навчав плавати. А про інший спорт і не здогадувалась. Здавалось би – така дріб’язковість, а я не знала про це його хобі.

Я завжди думала, що добре знала тата. Я ж з ним стільки говорила! Я виросла на його розповідях. Мені в дитинстві розповідали не казки – я говорила з татом, бо жодна книга не зрівняється з розповідями з його життя. Я стільки всього знала!
Як його в дитинстві ледь не покусала гадюка, як йому влетіло від дідуся за розтрощений радіоприймач, як він отримав стусанів за невиконане домашнє з історії, як він поцупив бабусині заготовки контрольних з хімії аби передати їх усьому класу, як він навчився плавати, як він організував зрив пари у ВНЗ, як вони щороку студентською компанією їздили на море, як він познайомився з мамою… десятки сотні історій, кожна захоплива, кожна дивовижна. Не було нічого цікавішого в світі, аніж їх слухати. Я стільки всього знала!
І лише зараз усвідомлюю – скільки всього я так і не дізналась…
То он воно що виявляється, до речі, оте моє непереборне бажання мандрівок, оте одвічне «як є вільна хвиля – зриватись і їхати» – це не просто так? Це в моїй крові, передалось як спадок від тата?
Я не люблю коли мене хтось хвалить. Воно мені завжди є недоречним. Але є слова, що мені завжди миліші за всі – коли хтось зауважує, що я Його донька. Бо коли звучить: «І що – ти навчилась керувати автомобілем?», а хтось інший відповідає: «Та що тут хотіти – то ж Богданова донька» – це слова вище похвали, вище всього збагненого.
І ось лише проживши цих 20 з гаком років, лише 8 років від того, як його не стало, помічаю, що бути донькою недостатньо, що насправді я так мало знаю. Як багато ми ще не встигли договорити. Скільки всього можна було б довідатись. Я усвідомлюю і визнаю найгіршу і найнесправедливішу для мене, найболючішу прикрість: мені судилось бути Його донькою – цієї дивовижної, неповторної людини. Але мені не судилось Його знати.

14.04.2015

Пригнічено,
Ольга Врублевська