І на останок про від’їзд, безкорисливість та подяки

Posted on

Після тривалого застілля, що напередодні, вранці було дуже важко прокинутись. Проте ми встали, запакували свої рюкзаки (і контрабандні пляшки вина) і попрощались з Тамарою і її матір’ю. Від’їжджали з хостелу так, наче покидали дім. Тамара не припиняла говорити, щоб ми ще приїжджали до неї, вже без грошей, просто в гості.
Сіли на маршрутку (вельми некомфортну, без кондиціонера) і вирушили в Кутаїсі, до якого майже 4 години дороги.
Прибули на центральний автовокзал, а тоді поїхали в аеропорт, в який дістатись не так вже й просто. На жаль, пагубні москальські сайти  казали що на вокзалі камер схову нема, а в аеропорту є. Нічого там нема!
Ми як дурепи перлись понад 20 км з автовокзалу в аеропорт з надзвичайно важкими наплічниками, а по прибуттю довідались, що камер там нема і близько. І звісно що варіант «візьміть на зберігання мої речі» в аеропорту, та ще й зі законослухняними грузинами не проканає.
В розпачі ми просиділи деякий час в аеропорту не знаючи що робити – з одного боку шкода витрачати останній день на просиджування в аеропорту, з іншого боку йти кудись з наплічниками видавалось нереальним.
Ми чекали якось фортуни, якогось несподіваного везіння, адже дотепер нам постійно щастило і нам раптово зустрічались люди, які нам безкорисливо допомагали або щось підказували – Георгій, дядя Коля, Тамара, таксист Георгій.
Але усвідомивши, що мани з неба не буде ми подались на маршрутку і рушили назад в Кутаїсі, з рюкзаками хай їм грець.
Як врешті решт з’ясувалось на вокзалі є якась будка, в якій сидить дідок і приймає валізи на зберігання, однак працює він лише до 20:00 (бо як згодом виявилось після 20:00 міжміські автобуси з Кутаїсі не їдуть).
Пройшлись трішки центральною частиною міста, побачили якийсь римокатолицький храм, однак потім просто розсілись на лавочках в парку, бо не мали сил щоб як слід гуляти містом. Купили собі на вечір пиріжки і боржомі (треба ж скушувати до вильоту). Тож Кутаїсі залишається в моєму списку як пункт, який за наступним візитом треба відвідати.
Пригоди почались коли ми вирішили повертатись в аеропорт. Сіли на маршрутку в напрямку вокзалу. Їдучи в маршрутці вирішили розпитати як добратись до аеропорту, з нами розговорився молодий грузин, перше що здивувало – молодий, а добре володіє російською. Врешті, він сказав, що вийде з нами і посадить нас на автобус в потрібному напрямку.
Не так сталось як гадалось – ми не встигли приїхати на автовокзал до 20:00 (було кілька хвилин по восьмій) і вже жоден автобус за місто не їхав. Наш новий товариш (який ще й взявся допомогти тягнути важкі наплічники) почав розмовляти з таксистами, які від слова «аеропорт» почали гнути страшенні ціни. Ми не розуміли про що вони говорять між собою, однак торгування було жорстким. В результаті цей хлопчина дістав мобільний і кудись подзвонив. Ми думали, що він викличе якесь інше таксі, а як виявилось, він подзвонив своєму другу, який має авто з проханням аби той приїхав. На запитання скільки нам треба заплатити другу було: «Нет, нет! Что вы – вы же гости, гостям надо помагать».
Поки чекали друга встигли познайомитись, нашого нового приятеля звуть Ніколас. Батько російського походження, звідти і знає мову. Навчається і працює в готелі, з туристами має часто справу. Про Україну наслуханий, хоче відвідати. Він навідріз відмовлявся брати від нас хоч якісь кошти, хоч тоді – ввечері, в чужому місті буквально нас врятував. Ми запрошували його в Україну, але то були просто слова. Тоді в мене виникла ідея щоб «не втратити» цю людину бодай долучити його на фейсбуку – бо якщо колись він таки приїде в Україну ми матимемо змогу віддячити йому за його безкорисливий добрий вчинок.
Друг Алекс приїхав. Ніколас сів з нами, щоб Алекс підкинув його до готелю. Це звісно звучить як крайня степінь дурості – три дівки, ввечері, в чужому місті сідають в авто до двох абсолютно незнайомих людей. Так, я знаю, що для багатьох це шаленство, однак жодна з нас не сумнівалась тоді в порядності цих двох юнаків, які нас в цілості та збереженості довезли до аеропорту, цілком безкоштовно.
Дівчата навіть знайшли в своїх наплічниках резинові синьо-жовті браслети і подарували їх їм. (до речі їдучи в Грузію майте при собі корисні сувеніри та дрібнички – це може бути хоч якось віддякою за гостинність та безкорисливість грузинів).
Ось тут ми і зрозуміли, що наша фортуна нас не відцуралась – нам і далі таланило на людей.
Решту вечору ми пробули в аеропорту. Вигляд у нас був доволі кепський. Як виявилось вдень він безлюдний, тихий, спокійний, а от вночі тут вирує життя – кілька рейсів і все переповнено. Мабуть саме через нічні рейси там розташовані зручненькі великі дивани-лавки, на яких усі сплять.
Спочатку ми зайняли кращі місця, але потім нас посунули і спали ми в невідомій позі йоги. Найцікавіше, що коли ми прокидались туристів вже не було, диванчики були вільні, а ми і далі біля стінки спали скрючені.
Вилітали на світанні. Я урочисто присягалась сама собі, що неодмінно ще повернусь в цю країну. Кожна з нас заприсяглась.
І на останок кілька подяк…
Дякую Юлі та Лілі, що розділи зі мною той незабутній тиждень мого життя. Дякую за наше шаленство, за сміх, за пригоди, за нічні походеньки, за жагу до туризму, за прагнення все побачити, за всі тости, що пролунали, за все, що ми втрьох пережили. Чудові, надзвичайні, незрівнянні дні, коли посмішка не згасала з облич.
Дякую всім грузинам, які зустрілись нам у мандрівках: Георгію, дяді Колі, Тамарі, таксисту Георгію, Ніколасу.
Дякую Грузії, найдивовижнішій країні світу, яка дуже вплинула впродовж тижня на мою свідомість. Абсолютно всім без зайвих вагань рекомендую до відвідин цю країну. Більше того, гадаю, що прожите життя марне, якщо ні разу не з’їздити туди. Бо взагалі, думаю, що Грузія – це єдина частина світу, куди можна поїхати абсолютно нічого не плануючи і обов’язково наткнешся на добрих людей, які допоможуть.

А завтра як бонус розповім вам що ж було з нашою контрабандою по прильоті в Бориспіль 🙂

15.10.2015

Незабутньо,
Ольга Врублевська

One response »

  1. Сповіщення: Вина забагато не буває | опосередкована щирість

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: