Кілька тижнів тому, копирсаючись у коробочці з різними документами, на самому дні я помітила якийсь пожовклий листок паперу.
Взявши його в руки і оглянувши, я зрозуміла, що в моїх руках ні що інше як додаток до диплому мого тата.
З цікавістю його вивчила.
Звісна річ, було цікаво з огляду на присутні предмети на кшталт «Ленінська етика та естетика», «Марксизм» та тому подібний маразм (що в принципі недалеко втік від «Вищої освіти та болонського процесу», з яким мені довелось мати справу).
Було цікаво також довідатись, що додаток до диплому, за винятком друку на цупкому папері, геть такий самий як і теперішні – грець би побрав тих, хто теревенить про реформи освіти – геть нічого не змінюється.
Але звісно чи не найбільшої цікавості я відчула щоб довідатись його оцінки. Тут і з’ясувала для себе, що мій батько був далеко не ідеальним відмінником. Вряди-годи в нього були четвірки, і кілька добрячих раз у додатку промелькнуло «удовлетворительно» з предметів, які були не останньої важливості для здобутої спеціальності.
Як би дивно то не звучало, але в ту мить, тримавши той клапоть паперу, я відчула, що мій батько був живий. Наче ось на мить ожив переді мною і розповідає мені історії зі свого студентського життя.
Я виросла слухаючи його найрізноманітніші веселі історії, але після його смерті залишилась чимала діра всього того, що він не встиг переповісти. І якось воно так мимоволі сталось, що оточуючі добродії замість реалістичних розповідей намагались заповнити ці діри ідеалістичним образом, особливо що стосувалось епохи студентства.
І ось в моїх руках опиняється клапоть паперу, що говорить мені протилежне – що він не ідеальний студент-зразківець, що він жив, а не сидів довічно носом у книгах, що він теж оступався, помилявся, діставав погані бали, що ймовірно теж відбивалось на його житті тим чи іншим чином. Він теж писав курсові (і зараз страшенно кортіло би спитати його як він це робив?)
Але найважливіше, що переповів той клапоть, що… в принципі, я не гірша. Мабуть не ліпша, але і не гірша від нього, беручи хоча би пропорційно по оцінкам. І я не вірю, що йому було б насамперед важливо знати якого кольору мій диплом.
В моїх думках він залишається ідеальним не через примарні не існуючі образи того, чого не було, а тому, що я не уявляю кращого батька за нього.
Я більше не вірю і не хочу жодного іншого разу чути від когось маніпулювання моїми почуттями: «якби він був живий, він хотів би, аби ти…» – йдіть до біса, бо нічого подібного б він не хотів, бо йому було б чхати на кількість моїх балів.
Насамперед він хотів би, щоб його донька була щасливою. Це і є моя основна місія в житті. І я певна, що це і є те єдине, що йому справді хотілось би від доньки.
22.12.2015
Виконуючи місію,
Ольга Врублевська
Ну можна знати на “три”, а отримати “п”ять”, або навпаки можна сидіти довічно носом у книгах і отримати “три”. То ще від викладача залежить і від того подобаєшся ти йому чи ні. Але студент то не доллар, щоб всім викладачам подобатись. Є така приказка – “курчат по осені рахують”, так от головне не колір диплому, а то і взагалі його наявність, а то як своє життя влаштував, чи як в житті влаштувався(не знаю як правильніше).
Наявність диплому лише говорить всім нам, що ми отримали вищу освіту. Але глибина знань та можливість влаштуватися в цім житті, зовсім протилежні речі. Хочеш жити крутися так, щоб тобі було добре. Про моральні аспекти раджу не думати, вони тільки погіршать ситуацію.