Шлях набивання шишок – цього не вчили в універі

Posted on

Часто думаючи про неї я не розуміла, чому з нею всі «на ти», якщо вона обіймає серйозну посаду і усі ці люди в її підпорядкуванні. Вона з ними завжди привітна і дружелюбна, однак все ж таки факт того, що вона – їхній начальник, але якоїсь суворої субординації у їхніх відносинах я не спостерігала.
І лише потім я дізналась як воно все сталось. Вона прийшла на роботу ще зовсім юною і зовсім не для того, щоб керувати. Рядовий працівник одного з департаментів товариства. Але з її підходом до роботи та головою вона не залишилась не поміченою і поступово рухалась по кар’єрних сходинах, дійшовши до того, що будучи цілком ще молодою жінкою вона очолила департамент, у який прийшла колись працювати студенткою. При цьому, «перескочила» суттєво старших за себе осіб, які працювали у цьому департаменті значно довше за неї і у підпорядкуванні яких вона трудилась. Проте і вона не зазналась і не «зазвідилась», великого начальника зі себе корчити не почала і зберегла хороші стосунки з усіма.
Є велика різниця коли людина приходить у колектив одразу керівником і всі її так сприймають, і коли людина приходить «простим працівником» і виростає над своїм колективом (та ще й у короткий термін) і починає підпорядковувати собі тих, з ким ще недавно працювала нарівні. Розумний колектив сприйме досвідчену людину, але ж завжди є випадки коли когось жаба душитиме «як то Свєтка яка недавно зі мною напару звіти робила, теперка від мене тоті звіти буде вимагати».
На щастя моя компанія невелика і в мене було все не зовсім так, але я на собі відчула оті ефекти зростання, яке відбулось з часом. Воно направду якось дуже дивно: ні, усім нам приємне розуміння власної значущості та зростання, але я не йшла на роботу ставлячи собі ціль бути керівником, я просто йшла щоб працювати, але потроху коли обсяг роботи зростав, зростала кількість моїх навиків і з часом виросла і я. Воно сталось і поступово, і раптово – наче ти собі просто працюєш, але люди, які ще недавно просто були з тобою «на ти», почали приходити до тебе аби відпрошуватись з роботи, розповідаючи тобі свої особисті проблеми. І ти для когось в очах стаєш стервою, бо вони приходять до тебе аби написати заяву на відпустку, а ти їм відмовляєш – не погоджу, бо в цей період відпустити не зможу, такий обсяг роботи, будь ласка, перенесіть на інші числа. Бо є підприємство і його інтереси я захищаю, бо я мушу організувати певні процеси і мені зовсім не в кайф відмовляти комусь у відпустці, але чи це хтось розуміє?
І чи розуміють, що я колись давним-давно (а насправді лиш 2,5 роки тому) я приходила сюди ЗОВСІМ не задля того аби отак відмовляти вам у відпустках, контролювати вас у вашій роботі і робити вам зауваження і штрафи через невиконання обов’язків належним чином. Я прийшла була аби ПРОСТО працювати. Але відповідальність до роботи – сильна штука і поступово тобі прибавляють нових відповідальностей  і ти то сприймаєш як випробування «чому б ні?» і так поволі-поволі і гоп – тобі припишуть парочку тих за кого ти маєш відповідати.
До чого я це все розповіла? А тому що я люблю мою роботу. Бо я її вмію виконувати. Бо я навчилась вирішувати сотні тисяч проблем у найрізноманітніших сферах, про які ще 2,5 роки тому гадки не мала. І багато речей мені тепер дається легко. І тільки одне є досі складним – люди. Люди, за яких ти відповідаєш. Люди, за роботу яких влітає тобі. І най йому грець, керувати ними не вчили в університеті (там взагалі майже нічого мало практичного навчили), але те що стосується людей – тут просто проґалина. І всілякі курси, і всяка самоосвіта щодо управління людськими ресурсами не допоможе, бо є отой споконвічний людський фактор, бо завжди доводиться шукати підхід. І правила, що стосуються людей не є однозначними, те, що працює з одним колективом не завжди дасть той самий ефект в іншому. І нема легких шляхів типу «сама суворість без уступків», чи «сама доброта без строгості». Все лише здобувається шляхом набивання шишок.
День за днем, шишка за шишкою, досвід за досвідом. Цього ніхто ніде не вчив. Цього хлєбаєш сповна коли воно на тебе звалюється, і вчишся, значно інтенсивніше, ніж в університеті. Керівниками ж бо не народжуються, ними стають після тисячі ґуль – від спіткання власних навичок об її величність Відповідальність.
08.01.2017

Набиваючи шишки,
Ольга Врублевська

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: