Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось.
І от, доросла я задаюсь питанням – якою я стала? Чи я стала такою якою ти мене хотів бачити? А взагалі – якою ти мене хотів бачити? Чому за 13 років, що ти мене виховував ти так і не сказав ні разу – якою ти хотів би бачити свою доньку? Якою я мала вирости? Ні, я не хочу нісенітниць про гідну людину, за яку не соромно батькам, патріота своєї країни і тому подібного… я б просто хотіла знати, адже ти ж теж уявляв нас дорослими… а якими?? Якою я була в твоїй уяві і як далеко я від тієї доньки, яку тобі б хотілось мати?
Це запитання на які я не маю відповіді і за які мені дуже щемить.
Дорогий тату…
Дивна річ – життя, так багато років я почувалась найсамотнішим створінням світу, а от на 10 рік від твоєї смерті, буквально за пару місяців я одружусь. Мій чоловік, з яким тобі не судилось познайомитись, без сумніву один з найкращих людей, які є в цьому світі. Це єдина людина у світі поруч з якою моя знівечена душа віднайшла спокій.
І знаєш, я навіть одягну білу сукню. Вона буде дещо неординарна, але зрештою я ніколи не вирізнялась нормальністю.
На нашому святі буде багато людей, яких, на правду кажучи, я не маю бажання бачити. А тебе не буде.
От якби відмовитись від цього всього, геть від всього, щоб в замін лишень на 5 хвилиночок побачити тебе… і запитати – то якою я стала, тату? Чи такою ти хотів бачити свою доньку? Скажи, тату!…
Тишина. Отак десять років, лишень питання.
Без відповідей,
Ольга Врублевська
12.03.2017
Сильно написано!
Мені здається Ваш батько хотів Вас бачити щасливою, завжди усміхнену з блакитними очима(Ви колись писали, що якщо Ви щасливі, то Ваш колір очей міняється на блакитний(якщо я не помиляюсь)). Можна багато чого в житті досягти, всі тобою будуть пишатись, але сам ти щасливий не будеш. А я думаю, що він, в першу чергу, хотів бачити Вас щасливою.
Дякую вам за добрі слова.
На мою думку жити минулим не можна, життя коротке і потрібно насолоджуватись новими подіями і йти до нових відкриттів – незалежно від того як колись було важко. Бажаю вам удачі. Стаття дуже крута пробрало до мурах.
Біль втрати близької та рідної людини буде завжди нагадувати про себе,не дивлячись на прожиті роки. І чим більше проходить років, тим сильніше відчувається цей біль. Співчуваю.