Я могла б жити таким життям…

Posted on

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

Дівчина І. Ми з нею були одногрупницями з першого до п’ятого курсу. Подругами ніколи не були, але товаришували. Трішки комплексувала, через те, що чуть повненька і за те, що її постійно порівнювали з молодшою сестрою, яка теж вчилась у нашому коледжі. З групи товаришувала лише зі мною, пам’ятаю про неї багато. Італію терпіти не могла, понад усе хотіла звідти втекти. Вона чудово знала мови. Досконала англійська та німецька, самотужки вивчала японську, та досліджувала японську культуру, мріяла, що поїде туди жити. Але для початку хотіла стати стюардесою, я не знаю людини, яка більше б знала про тонкощі роботи стюардес (зі знанням описання форми стюардес десятка авіакомпаній). Вона стільки всього знала, що я не сумнівалась – все так і буде.
Востаннє я її бачила на нашому останньому випускному екзамені. У ФБ її нема, тому тільки чутки… після екзаменів поїхала на сезону роботу в Німеччину, продавати морозиво, щодня по 12-14 годин роботи, практично без вихідних. Повернулась…довго нікуди не влаштовувалась. Врешті пішла працювати на фабрику окуляр. Живе в одній квартирі з батьками і з хлопцем. Що її зупинило від мрії стати стюардесою і покинути Італію, я так вже і не дізналась.
І кожен так як міг, так і зробив.

Дівчина Л. Молодша сестра вищеописаної. Модельна зовнішність, постійно брала участь у якихось конкурсах краси. Краща з кращих. І така ж мрія покинути Італію, щоправда поскромніше – просто повернутись жити в свою країну. На третьому курсі коледжу завагітніла від італійця. Продовжувала навчання і після народження доньки. Була відмінницею, бездоганно знала все з усіх предметів, аби довести, що ставлять їй оцінки не зі жалості до молодої мами, а заслужено. Коледж закінчила з відзнакою. Розійшлась з партнером італійцем. Дуже довго намагалась влаштуватись на роботу по спеціальності, але як врешті мені сказала моя викладачка, яка спілкувалась з нею і по завершенню коледжу: «Вона подавала резюме усюди куди лиш можна було, аби знайти роботу по фаху. Але врешті здалась навіть вона і пішла працювати на фабрику». Дивно було це чути, вона як ніхто прагнув офісної роботи «з цифрами», тому фраза “здалась навіть вона” була чимось трагічним, та зрештою коли ти сама з дитиною, то гроші потрібніші. Живе з батьками і дитиною. Інколи у ФБ постить зображення своєї країни із підписами «найкраще місце на світі», хоча не схоже що вона туди ще повернеться жити.
І кожен так як міг, так і зробив.

Дівчина М. Перше, що згадую це як ми одного разу прогуляли разом лекцію. Вчилась не на економічному напрямку, а на туристичному. Вірила, що багато подорожуватиме, завдяки роботі у сфері туризму. Після закінчення коледжу майже нічого про неї не знала, лише фейсбук доносив новини, що вона живе то з одним хлопцем, то через кілька місяців почала жити з іншим. Побачились ми на весіллі у спільної подруги. Довго говорили, розповідали одна-одній. Вона мене познайомила зі своїм «коханим» (коли через кілька місяців ФБ доніс новину, що вона з ним розійшлась і почала жити з іншим, я подумала «і слава богу», аж настільки неприємне враження він на мене справив). Тим не менш, та наша зустріч вперше після випуску була душевною, ми веселились і танцювали. Після розповіді про моє повернення в Україну, зайшла мова за роботу. Я запитала чи не шкодує вона, що пішла на фабрику, а не в туристичну сферу як планувала. «Ольга, ти що, нітрохи! Ти бачила ці вимоги? Усім потрібен досвід роботи, або пропонують відпрацювати певний час безплатно, щоб набратись досвіду, я не маю часу набиратись безплатно досвіду! Я хочу жити окремо від батьків, мені потрібно платити оренду і щось їсти! Ні, не жалію, і так спокійніше – відпрацював свою зміну і нічого тебе не інтересує». Через деякий час ФБ доніс до мене новину, що вона вагітна і взяла шлюб із своїм новим (остаточним), коханим. Коли у ФБ з’явилась новина про моє одруження вона написала мені буквально пару слів вітань, так по простому, але було відчутно якою щирістю наповнені ці слова. Стежу за численими постами у ФБ про перебіг вагітності. З дня на день має народити. Неодмінно напишу і теж щиро привітаю.
І кожен так як міг, так і зробив.

Дівчина А. Та єдина з якою ми досі активно підтримуємо зв’язок, списуємось, переповідаємо одні-одній новини і тішимось із радостей одна одної. Якось за відпустки в Італії, вже після випуску я зловила себе на думці, що ми ніколи за навчання не ходили разом на каву (бо ніколи не мали на це грошей), а тепер постійно зустрічаємось у кафешках. Вона переповідає мені багато новин і пліток про спільних знайомих, і саме після зустрічі з нею в мене зародився задум цієї статті. Я вважаю її найуспішнішою з нас усіх, хоча вона з цим не погоджується. Чуда не сталось – вона теж не пішла працювати по спеціальності. Спочатку працювала в барі, потім пішла на фабрику. Може назвати 1001 перевагу такої роботи – мовляв усі вихідні ти вдома, працюєш чітко 8 годин, а не до останнього клієнта. Про офісну роботу «з цифрами» не хоче і чути. Наголошує на тому, що от тобі хоч знадобилось те, що ми вивчали, ти єдина пішла по цьому напрямку. Та хтозна хто зробив правильніше я чи вони? Пам’ятаю її захват коли вона мені говорила, що купила собі машину «Ольга, б/у, позичила кошти, але моя! Скоро віддам кошти і все! Маю собі свою машину!», це було досягнення, за яке я щиро раділа. А якось за однієї зустрічі вона повідомила мені, що хлопець зробив їй пропозицію. Я була на її весіллі, пам’ятаю її сльози щастя, коли батько її вів на церемонію. На моє одруження вона дуже хотіла приїхати, але не вдалось. Зате вони з чоловіком зустрічали нас в аеропорту коли ми прилетіли у весільну подорож.
Додому звісно вона вже не повернеться. Півроку тому подала документи для отримання італійського громадянства.
І кожен так як міг, так і зробив.

Я задумалась якось, що і я могла б жити таким життям. Залишитись у тому затишному маленькому містечку, де всі всіх знають, зустрічатись постійно з тими самими людьми на піці, або на каві, переповідати про рідкісні новини, ділитись якимись чи то чутками, чи то плітками. Купити собі невеличкий автомобіль, радіти простій роботі, де ти не відповідаєш за кількасот документів, а відробив і маєш спокій… могла б, але чомусь не змогла. Хоч інколи розумію, що якби не квиток на літак одразу через кілька днів після останнього екзамену, то трясовина стабільності і спокою засмоктала б і мене. Ні, нічого поганого в роботі на фабриці нема, зрештою їхня заробітня плата в перерахунку перевищує мою, проте чомусь так прикро, що такі амбітні люди відмовились від прагнень. Чи можливо вони просто щось переосмислили? А я… не шкодую про те, що повернулась. Роботу люблю, часто подорожую, щаслива тим життям, яке маю… і дивуюсь – я так чітко пам’ятаю чого хотіли мої товаришки… але чого хотіла я? Пам’ятаю, що хотіла повернутись додому, а ще чого?…можливо воно було неважливе, якщо зараз я не можу згадати? Чомусь плин часу стер багато думок і сподівань у щось значне, зрештою як у пісні Скрябіна:

За гроші не купити тільки час,
Він всіх нас методично поділив,
Когось він опустив, когось підняв,
А є на кого взагалі забив.

І кожен так як міг, так і зробив…

28.05.2017

І я зробила, як змогла
Ольга Врублевська

Advertisements

2 responses »

  1. І кожен так як міг, так і зробив, чи кожен так як хотів, так і зробив?

    Відповіcти

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою

%d блогерам подобається це: