Tag Archives: дощ

Зимове, весняне та щире

Posted on

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати. Read the rest of this entry

Advertisements

Пікуй: крізь чорниці до вершин!

Posted on

Традиція завжди одна і та ж: літо без жодної поїздки в Карпати – то літо проведене дарма.
А саме тому ми вирушили в гори минулих вихідних. Не знаю чому, але в мене була настирна ідея піднятись на вершину Пікуй. Тепер я розумію відомий вислів «Хто не бачив Пікуя, той не бачив нічого!» бо за день підйому що нас тільки не спіткало: багно, дощ, блукання чорницями… Але все по порядку.
Маршруту на гору не знала, але зібравши в інтернеті чимало інформації (окрема подяка блогеру Воробусу за його корисні статті про гори та гірські маршрути – то взагалі найкорисніші статті на його блозі) довідались як іти.
Щоправда добирались не рекомендованим маршрутом: автобусом Львів-Ужгород, до повороту на Біласовиця, а електричкою Львів-Мукачево до Воловця, а звідти авто до села. Так дещо дорожче, але на електричку можна купити он лайн квитки, а на автобус треба їхати на автовокзал.
Місцевий водій довіз нас до старту підйому (орієнтир рожевий магазин, де в принципі можна скупитись перед сходженням) і показав пряму дорогу догори, мовляв іти туди, або ж є пологіший підйом, якщо пройти через село. Read the rest of this entry

200 гривень як путівник у нові краї

Posted on

200 гривеньУсвідомлюючи, що літо добігає до завершення дуже різко запланувалась іще одна поїздка на минулі вихідні, адже зазвичай усі мої дні розписуються наперед за тижні, а то й за місяці.
А тут просто розмова “може то б куди поїхати?… дійсно варто” і одразу швидко перевірка розкладів поїздів, автобусів і бронювання готелю. На щастя, було б хоча відомо куди їхати. Ті місцини давно вабили – ну звісно Луцьк! 🙂
В п’ятницю серед ночі запакувала валізу, а без 15-ти третя у мене був потяг.
Пакування валізи почалась з констатації прикрого факту: під час попередньої поїздки у Карпати я загубила мою дорожню зубну щітку. То була чудова, зручна річ, компактних розмірів зі зручною упаковкою. Послужила мені у десятках поїздок за минулі 4 роки, настав час її міняти. Шукатиму таку саму. Read the rest of this entry

Сторінки життя, прощання і піти з дощем

Posted on

Я виходила з дверей, коли на вулиці саме починався дощ. Я заткнула вуха навушниками аби не чути гаміру львівських вулиць і пішла у дощ. На плеєрі лунала ця пісня, яка зуміла дуже буквально описати душевний стан, бо на душі було дивне відчуття… Я поставила пісню на повтор, щоб перейнятись лише нею і собою.
А пісня співала: “Надворі дощ іде, Прощаючись не плач Ніколи і ніде.” Та й чи хотіла я плакати? Ні, бо все було свідомо, от тільки на душі було таке дивне відчуття, а думки запитували мене саму що я пам’ятаю. Скільки ж раз я ходила по цій вулиці, скільки раз я по ній бігала! “А пам’ятаєш як тоді, коли той страшний снігопад, а ти з температурою ішла сюди крізь кучугури?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як ти тоді так сильно промокла під дощем, коли ішла сюди?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як тієї ночі в грудні ти йшла тут така красива і святково нарядна?” Звісно пам’ятаю…
Замолено гріхи, Замовлено таксі, Розходяться шляхи, Прощайся, як усі” – “А пам’ятаєш як однієї ночі ти їхала звідси на таксі?” Звісно пам’ятаю… А прощатись з приміщенням навіть важче, ніж з людьми. Я йшла під дощем, а в очах ще мелькали ті картинки, що я бачила за кілька хвилин до. Як я дивилась на те приміщення і думала скільки ж часу я провела в тих кімнатах! Read the rest of this entry

Миті для вимірювання життя

Posted on

КолочаваЯ давненько не писала, бо відбувається чимало подій – часу в притик.
Проте нещодавно я побувала у чудовій місцині, про яку і хочу переповісти.
Мої друзі-родичі з Черкащини зібрались великою компанією (20 чоловік) в похід в Карпати і вирішили запросити зі собою ще двох львівських, а ми, звісно що, пристали на цю заманливу пропозицію. Вони з походом пішли, щоправда, аж на тиждень, а мене на стільки робота не відпускає, та на два дні я вирвалась (один із днів причому робочий).
Компанія була різноманітна: мало того, що це така собі збірка областей України: Черкащина, Київщина, Рівненищина, Львівщина, Івано-Франківщина, там були не лише молоді хлопці і дівчата, а й сім’я і одна хороша людина – Микола Михайлович, старший чоловік, людина надзвичайної енергетики і просто-таки духовний лідер. Ним я воістину захоплююсь!
У неділю ця компанія прибула у Львів, а вже звідси ми подались електричкою у Воловець. Зазвичай я терпіти не можу електричок, однак це була моя найкраща поїздка в цьому транспорті – 4 години пролетіли із жартами та сміхом.
Але і прибуттям у Воловець ми не обмежились, бо звідти подались іще вище – у село Колочава. В такий спосіб до переліку відвіданих мною областей додається Закарпатська. Read the rest of this entry

#ОЕ – Це уже моя традиція? :)

Posted on

Зважаючи на те, що більшість моїх знайомих уже голосять навсібіч про цю подію, відмічусь і я: вчора я теж була на «Арені Львів» на неперевершеному концерті Океану Ельзи. Як мені кажуть знайомі: це вже для тебе стає традицією, щороку ходити? Поки була лише вдруге в житті, тому про традицію нічого казати не можу 🙂
Коротко про враження? Концерт неперевершений, емоції зашкалюють, енергетика незбагненна, усі відриваються на повну, настрій чудовий, дух перехоплює. Read the rest of this entry

Гроза, свобода і маскування під “нормальну”

Posted on

zpKmeI0NWg (1)Понеділок, вечір. Я завершувала останнє заняття з моєю маленькою ученицею. Я надзвичайно втомилась за увесь той складний день, що минув у суцільних бігах, не встигаючи виконати належне. Я була обурена тим, як зі мною того дня повелись, нагло надавши мені виконати щось, до чого я причетності не маю. Мій мозок повільно плавився під тягарем втоми, коли раптом на вулиці роздався гуркіт. Серце забило радісно від того звуку, а Оленка лякливо глянула:
– а то ще що?
– дощ.

Read the rest of this entry

Коли покидає подруга і що у мене тепер буде…

Posted on

180 (2)Ну от, все як і мало статись. Ще одна осінь доходить до свого завершення. Почуття такі, наче мене покидає краща подруга, якій можна довіритись. Сьогодні коли йшла вулицею вдень під ноги вітер все ще кидав вже остаточно зжовкле листя, як на прощання, а вже ввечері у лице віяв дрібненький сніг.
От і все, все абсолютно як і має бути, окрім того, що щоразу наприкінці осені я почуваюсь найсамотнішою людиною у світі, яка втрачає щось цінне.
Моя золота пора завершується і їй на заміну приходить та частина року в якій я чекаю на золоту пору. Хоч це добре, що осінь минає – з кожним її настанням я ціную її ще більше. Read the rest of this entry

Дощ і те, що приховується в душі від усіх.

Posted on

Читайте в супроводженні ось цього

158Вечір, рясний дощ. Я виходжу з найближчого супермаркету і крокую в напрямку до дому. Як завжди без парасолі і вже встигла добряче змокнути. У вулиць вигляд чудовий: вони освітлені, сяйво відбивається у мокрому асфальті, а дощ не перестає все змивати. Хоча дещо у вигляді вулиці таки незвичне – вона спустошена. Лиш десь далеко видніється пішохід, що старанно прикривається своєю парасолькою. Але загалом – цілком порожня, ні душі, окрім мене звісно – я продовжую крокувати, вже цілком мокра. Хоча звісно, не така вже й ця вулиця пуста. Брак пішоходів, але не брак автомобілів. Вони  проїжджають мимо неначе сполохані, розбризкуючи навсібіч калюжі. Ті, що там всередині поспішають аби бути подалі від дощу. Відчуття таке, наче я сама-самісінька. Наче в цілому світі лише я і Осінь. Щойно мене таке відчуття сповнило, як з найближчого дерева прямісінько мені під ноги впав жовтий листочок. Виглядало немовби вітання: «здраствуй, моя дівчинко». … «Здраствуй, моя Осінь… ти – єдина хто ніколи не прагнув мене змінити і завжди мене приймала такою, якою я є»

Read the rest of this entry

Осінь – більше, ніж пора. Осінь – більше, ніж стан душі.

Posted on

в полоні осені...

Дитя Осені і Львова

Це місто стихає потрошки,
Ковтаючи літа останні подихи,
А я крокую поволі, вже сповнена
Сподівань щодо осені.
Read the rest of this entry

Подорослішавши?

Posted on

Я колись для усіх була «Олечка»
Малі діти казали я – лялечка,
А тепер вони мені «тьотю»
І «добри-день» до мене звертаються.
А для інших я тільки на «Ви»,
Не інакше як: «Ольга Богданівна»,
Read the rest of this entry

Повернення, враження та усвідомлення

Posted on

Розсікаючи небо крилом літака...Мої любі!
Я повернулась! 🙂
Відкриваю усі таємниці.
Можливо було не важко здогадатись – я таки опинилась в Італії.
Цікаво було повернутись в місце, з яким пов’язує багато спогадів, де залишились важливі мені люди.
Прибула я туди 1-го травня, в день народження моєї мами – їй виповнилось 50.
З аеропорту в Тревізо ми подались на прогулянку Венецією, чи то радше на острів Мурано, що знаходиться у Венеції, але є відокремленим більшим каналом від головної частини міста. Добирались на острів громадським транспортом – такою собі венеціанською маршруткою. Read the rest of this entry

Стосовно дощу, неминучих розплат і щоразове усвідомлення істини.

Posted on

Цей вірш мого стрийка знаю давно. Але здається істина, яка ховається у ньому відкривається лише опісля відповідних життєвих досвідів, падінь та усвідомлень. І коли я перечитую цього короткого вірша мені щоразу усвідомлюється щось інше.
Та і сама назва вірша проста, але змістовна – «Неминуче».
Бо кожен поступок тягне за собою відповідні наслідки. І безкарності не буде. Ми за все відповімо – рано, чи пізно.

Неминуче
А дощ змиває всі сліди
І омиває старі рани,
Громів весняної грози
Бояться всі земні тирани.
Read the rest of this entry

Критичні дні, вибухи агресії і умиротворення.

Posted on

Критичні дні зазначені в заголовку – це зовсім не ті дні, про котрі всі подумали. Це дні коли ситуація робиться критичною і ти робишся агресивною аж до вибуху. Спричиняє вибух низка дріб’язковостей, які у сукупності аж надто сильно дратують.
Дзвінки від одногрупників «чи завтра буде пара?» – так, наче я староста. Прохання викладачки зайти в деканат щоб перевірити то і то, заповнити якісь там журнали, хоч повторюю – у групі на це є вповноважена людина.
Різкий дзвінок від начальниці, що колега просить її підмінити, тому що колега, блін, в саму останню хвилину додумується повідомити, що буде відсутньою на роботі! Read the rest of this entry

В очікуванні…

Posted on

Скажу вам чесно: весна – моя найнеулюбленіша пора року. А місяць березень я взагалі ненавиджу. І озираючись на все моє життя я можу з впевненістю сказати, що весни ніколи не чекала.
Однак цього року все йде якимось іншим чином і вперше в житті на весну я таки чекаю. Можливо тому, що цієї пори року у рідному Львові не зустрічала вже шість років. В далекій стороні запах улюбленого бузку, що росте на моїй вулиці мені лише згадувався, а цієї весни будуть знову нові враження – бо повернувшись все по-новому, як наново на світ народжена. Read the rest of this entry

Чому я «Врублі», про одногрупника і один дощовий день.

Posted on

Прізвисько «Vrubli» мені придумав один мій колишній одногрупник. Одного разу на занятті фіз-культури ми грали у футбол. У матчі дівчат нашої групи проти дівчат протилежної групи на останніх хвилинах сталось не передбачуване – я забила гол, який став вирішальним подарувавши перемогу нашій групі. Це було воістину шоком для усіх, бо я в іграх з м’ячем м’яко кажучи нікудишній гравець, тож перемога отримана завдяки мені була воістину особливою. Коли я забила гол на кілька секунд запала мовчанка, а тоді мій одногрупник зірвався на ноги і закричав: «Так, Врублі!!!» (“Sì, Vrubli!!!”). По завершенню матчу мене забрали в загальні обійми всієї групи, а от вигук Врублі всім добряче запам’ятався і став моїм прізвиськом на подальший час. Read the rest of this entry

ПАРК ДУШІ (Мене тут не раз обіймали дощі)

Posted on

Цей вірш присвячується вельми особливому місцю моєї пам’яті – парку, через котрий я щоденно йшла на навчання впродовж п’яти років. Ця 15-20 хвилинна прогулянка мене заспокоювала перед початком нового дня. Я там і бігла, і наспівувала щось і кожне деревце вже знала. І хоч зараз я за півтори тисячі кілометрів від того місця воно досі подумки зі мною…

Parco San Lorenzo – La ciclabile

парк1

Read the rest of this entry

Мало сну, прогулянки під дощем і шаленство, якого не приборкати.

Posted on

Чудернацький день видався…
Зірвалась о дев’ятій ранку і от знову постанови, що треба лягати спати раніше 4-ї ранку і пити менше кави (і ще вона не повинна бути такою міцною), які сьогодні прозвучали ще з більшою інтенсивністю, аніж колись. Більше спи, більше спи, більше спи… Та чому всі стараються вирішувати за мене скільки часу я маю спати?! Сплю скільки заманеться, головне себе бадьоро почувати! Read the rest of this entry

Раптові спогади, дощ і не ніжні звертання

Posted on

Нахлинуло… А пам’ятаєш?

А пам’ятаєш, я тобі обіцяла,
Що подбаю про моє здоров’я,
Що ніяких прогулянок більше
Під дощем і без парасолі?

Read the rest of this entry

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою