Tag Archives: душевно

втілення Віри і Посмішок

Posted on

Вона з’явилась у моєму житті цілком випадково рік тому. Під час першої зустрічі ми пили каву в одній із розкішних львівських кав’ярень, ласували тортом і розмовляли про життя, а потім ще прогулялись містом. В той день я зловила себе на думці, що з цією особою я бачусь вперше, але знайома давно, наче все життя. Наче ми просто переповідаєм одна одній події минулих років, впродовж яких ми не бачились.
За рік мабуть було десятки зустрічей. Пам’ятаю прогулянку парком Франка, італійську вечерю в моєму домі, концерт Океану Ельзи, нічні чаювання в її домі, гостину в мене, італійську піцу в центрі,  листопадову зустріч-замість сесії, прогулянку львівським різдвяним ярмарком, похід в театр, травневу «французьку» каву, озеро. Пам’ятаю смішні розмови про осликів чи про сумочки, що ображаються. Пам’ятаю довгі очікування маршрутки на зимовій вулиці і фрази: «може ми вже на таксі наколядуємо». Пам’ятаю усе усміхаючись. Read the rest of this entry

Advertisements

Остання звістка

Posted on

Поміж гранями світу безгранного
Загубилась чиясь душа,
Так важливо іти кудись далі
І казати собі «я жива».

В цьому місті, до болю холодному,
І ночами до страху пустинному,
Не спинятись і вовком не вити
І чекати, щоб час усе вигоїв.

Заспокоївши серце в пригодах,
І у мандри вкотре зриваючись,
Упиваючись знову враженням
І здається чуть-чуть забуваючись,

Затираючи ті з очей спогади,
Що зненацька чомусь з’являються,
Розриваючи навпіл все те,
Що докупи довго зшивалося –

Живучи! Бо, мабуть, так годиться.
Ще не «нічия» і вже не «чиясь»,
Я долаю сам-сам
Ще один із етапів життя.

Read the rest of this entry

Візьміть собі трішки сміття

Posted on

Звертаюсь безособистісно, до щирих серцем. Шановна людино із залишками людяності, ти – виняток у цій масі людства. Прийми оце «послання» як короткий перелік жорстоких висновків, до яких тобі варто дійти, якнайкраще чим швидше.
1) Якщо тобі раптом здалось, що когось з цього світу цікавить твоє самопочуття – викинь цю маячню з голови. Всім начхати. Людям не властиво пронизуватись співчуттям і на їхнє відверте запитання «як ти?» вони не очікують розповідей про твої почуття чи емоції, і як ти почуваєшся всім до найяскравішої лампочки, вони хочуть сміття, бажано, щоб побільше, бажано, щоб виливала його ти.
2) Не довіряй людям, бо гіршого створіння в світі немає. Хоч насправді це застереження марне – ти роками ще будеш наступати на ті самі граблі і пронизуватимешся довірою до них, та все ж при нагоді – не довіряй.
3) Людям потрібно від тебе лиш сміття. Щоб потім було про що поговорити. Тебе неодмінно обговорять та із тією, той із тією, і оті всі коли зберуться разом. Вони живуть в смітті і сміття прагнуть від інших, власне кажучи це єдина ціль їхнього питання «як ти?»
4) Не думай, що якщо тобі вже зробили погано тим і минеться. Тебе неодмінно захочуть добити, так щоб остаточно, так щоб впевнитись. Це теж в кращих традиціях жанру цього світу. Read the rest of this entry

А насправді я так мало знаю

Posted on

В одній із бабциних кімнат можна знайти все що завгодно. То Царство Речей. Там є все. Вчора там була, озиралась, а бабця почала говорити про одну із численних речей – спальний мішок.
Йой! То ще татовий! Він отако вічно зимою скручував його, спакувався і вже всьо – вже його нема, вже поїхав з хлопцями в гори на лижі.
Я не почула бабусиних наступних слів, бо мене наче вдарило током і якусь секунду переварюючи інформацію, я гучно перепитала:
На лижі?! Тато їздив на лижі?!
Та ясно що так, він постійно їздив! Він вічно всюди їздив! Тільки є вільна хвиля – вже зірвався і поїхав з тими колєгами. Постійно.
– Але на лижі? Тато – що, вмів кататись на лижах?
– Та звичайно вмів! І то добре вмів!
Я більше нічого не сказала. Від тієї звістки я раптом відчула ком в горлі – я не знала. Я цього не знала!
Я знала, що він чудовий плавець, він ж бо мене і навчав плавати. А про інший спорт і не здогадувалась. Здавалось би – така дріб’язковість, а я не знала про це його хобі. Read the rest of this entry

Не збудоване – не відбудуєш.

Posted on

Прояву моєї найбільшої Одинокості присвячую.

Дві найбільші у світі Самотності
Розійшлися знову на відстань,
Але сповнюють безпорадності
Не кілометри, а миті тиші.

Ти знов житимеш в тій реальності,
Що для тебе вже стала рідніша,
Я залишусь у моїй, тій,
Що для тебе така ненависна.

В нас з тобою багато схожого,
І водночас ми надто відмінні.
Я боюся стати тобою,
І помилки твої повторити.

Ми з тобою, здавалося б – рідні,
А насправді, мабуть, найчужіші.
Ми речами багатші за інших,
А духовно – обдерті до нитки.
Read the rest of this entry

Нічого сказати або непоєднувані реальності

Posted on

Один із операторів мобільного зв’язку запустив рекламу: хлопчик говорить по телефону з мамою, яка є на заробітках, все зводиться до того, що вони довго теревенять і рекламуються дешеві дзвінки за кордон. Все звучить під типовим слоганом «Єднає усюди».
Коли я побачила ту рекламу перший раз, то вхопила перше, що потрапило під руки і жбурнула прямісінько в телевізор. На щастя то був кухонний рушник, тож плазма не постраждала. Коли я почула ту рекламу вдруге, то пересікла квартиру і кулаком вимкнула радіо. Потім я ще кілька раз її чула і щоразу вона викликала в мене невимовний приступ агресії аж настільки, що я втрачала контроль над собою і мене теліпало. Я чесно не знаю чому я аж так реагую на якусь ідіотську рекламу, однак вона просто виводить мене з рівноваги.
Може тому, що реклама для таких як я? Хоча що там я, то може більше для дітей, які залишились без батьків. Я навіть при зручних мобільних тарифах не буду телефонувати мамі щодня… А ще крім того є скайп, хоча чи дзвінках справа… Мої дзвінки я вже відговорила.
Про що ти будеш казати людині, яка знаходиться так далеко? Що ти їй скажеш телефонуючи щодня, якщо ви живете в різних реальностях? Read the rest of this entry

Ми – маленькі думки у найбільшій безмежності

Posted on

В п’ятницю, приблизно о 8:30 ранку, на частотах моєї улюбленої «Львівської хвилі» прозвучала неперевершена пісня італійською “Limmensità”. Потім я помітила у соц.мережах, що чимало людей запитують і шукають що ж то звучало. О! це велична пісня в історії італійської музики, тому як подарунок сьогодні я вам про неї розповім, і як бонус для читачів, перекладу її на українську мову.
Одразу зазначу, що на «Львівській хвилі» прозвучала остання версія пісні, 2015-го року, у виконанні Джанни Нанніні (на початку вона і каже, що вперше почула цю пісню в юному віці) Тож це виконання її власне трактування композиції, приурочене до фестивалю Санремо, на якому ця пісня вперше і прозвучала у 1967 році. Але тут ми розглянемо саме оригінал, який здається мені найбільш чуйним серед усіх виконань.
Її автором і першим виконавцем є Дон Бакі (справжнє ім’я Альдо Капоні), який разом із Джоні Дореллі (Джорджо Ґуіді) виконав її на фестивалі.
В італійській слово «immensità» може мати кілька значень – безмежність, неосяжність, безкінечність. З першого слухання може видатись, що пісня про самотню людину, яка шукає свою половинку, однак автор зазначив, що ця пісня є його «ода Богові». Погляньмо чому. Read the rest of this entry

Застереження від душевно невиліковної хвороби

Posted on

Спочатку з’являється рана. Вона кровоточить і ти не в силі це змінити, мучишся від болю. Болить нестерпно. Навколо тебе стоять люди, але ніхто з них допомагає. Вони просто дивляться і кажуть, що з часом це пройде і кровотеча зупиниться.
В той час ні ти, ні люди, що оточують не помічають важливої деталі: крізь рану проникає інфекція і засідає в тобі. Це стане зрозуміло згодом.
З часом рана затягується тоненькою шкірочкою. Люди, які це бачать і ще не знають звідки воно в тебе, розпитують. Запитання про її появлення завдають такого самого болю, як і кровотеча.
З часом рана зовсім затягується, періодично свербить. Майже всі люди знають, що вона в тебе є і більше не розпитують. Але ти відчуваєш, що щось не так. Тут-то і виникає розуміння, що рана загоїлась, а болить і далі. Бо коли рана була відкритою і помочі ніхто не приніс в тебе ввійшло стільки інфекції, що засівши в тобі, воно перетворилось з часом у хворобу. Люди її не помічають, але ти ж її відчуваєш.
Моїй рані-хворобі виповнилось майже 8 років. Read the rest of this entry

Поезія для життя або Півтисячна для Важливої

Posted on

Ця публікація є півтисячною на блозі…
Півтисячі постів, у які так чи інакше вкладалась душа, гадаю мають свою вагомість. Півтисячі постів ось уже за два роки ведення блогу.
В березні 2013 я написала публікацію «ніби ювілейне», яка відзначала 100-ту статтю в блозі, де написала запити за якими найчастіше знаходять блог. Цього разу я не хочу підводити підсумків. Я хочу присвятити цю мою публікацію людині, яка колись однією лиш фразою надала мені ідею завести блог і загалом якій можна завдячувати, що я таки насмілилась його вести. Це людина на ім’я Юлька Гриценко, з якою нехай я особисто і не знайома, та творчість якої займає надто важливу роль в моєму житті.
Коли я відчуваю, що в моєму житті щось не те, я маю простий рецепт – читати її вірші, або її блог, це завжди розраджує мене. Я можу зізнатись, що у мене на комп’ютері є окрема папка, що зветься «Юлька Гриценко», де я зберігаю ті її вірші, що найбільше «чіпляють» за душу. Що більше – я живу рядками її поезій і майже щоденно бодай одну з них собі цитую. А чимало поезій вивчила напам’ять.

От вертаюсь пізно ввечері з роботи, а в думках лунає:

Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м’яко кажучи.
А прогулянки Львовом – доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.

Read the rest of this entry

Мені також дорога Його творчість.

Posted on

Про цю трагічну втрату знає кожен. За вчорашній день всі тільки й говорили що про смерть Андрія Кузьменка. Але і я не можу не згадати про Нього, бо і мені дорога Його творчість. Довідавшись я була в шоці і все намагалась переконати сама себе, що то про когось іншого. Ні, виявилось таки про Нього… сліз не стримати, мені як і всім іншим безмежно шкода…
25-го січня на стіні у ВК я опублікувала наступний пост:

“твій тупий егоїзм розпалив мій цинізм”
🙂
Скрябін вміє сказати!
(Сюжет закінчився і не повториться більше)

Це трішки перекручена цитата з його останньої пісні «Кінець фільму», ось вже тиждень я її наспівую: «А зараз вже кінець фільму… я тільки в своїх снах тебе ще раз обійму»; «А зараз вже кінець книжки, Сюжет закінчився І не повториться більше». Тиждень ця пісня не вступалась мені голови, а почувши вчорашню новину я й подумала «як?! От тільки нова пісня вийшла, от тільки альбом планувався, як так?!»… невимовно, незбагненно, неприйнятно. Read the rest of this entry

Незмінні місця зміненої людини

Posted on

Періодичні поїздки в Італію мені корисні тим, що у селищі де я жила, та в містечку де навчалась не відбувається ніколи ніяких змін. Там все завжди так само стабільно. І от  коли я повертаюсь у таке незмінне місце, то відчуваю наскільки змінилась я сама.
Це місця переусвідомлень і бути там знову дуже незвично – я колись була емігранткою і понад усе прагнула звідти втекти, а тепер приїжджаю туди, наче я зробила якусь маленьку перемогу – я таки зуміла звідти поїхати, і вже радше тут є туристкою.
Ця моя поїздка, до прикладу, дала мені усвідомлення, що в моєму житті, на шляху до моїх незначних, але досягнень були два визначальні фактори, що спонукали мене до дій: любов до однієї людини, та щось схоже на ненависть (хоч і не зовсім нею є) до іншої.
Я не можу передати як це дивно! Знову крокувати тими вулицями, які свого часу обійшла вздовж і впоперек з важким рюкзаком на плечах (бо зразкова дівчинка-відмінниця завжди носила всі підручники), а зараз дивитись на них і занурюватись у спогади. У Беллуно і в Агордо до мене все спогадами кричить… Read the rest of this entry

Зайвий привід.

Posted on

Люди – то такі створіння, яким часто для здійснення того чи іншого вчинку потрібен привід. От просто зайва причина, яка би мотивувала їх щось зробити. Мотивувала і виправдовувала.
Зазвичай я не шукаю приводу. Намагаюсь щось робити просто так. Хай то будуть дріб’язкові подарунки чи несподівані телефонні дзвінки, чи пишу комусь далекому листи. Здається, несподіванки куди приємніші, аніж заздалегідь сплановані події.
Однак, довелось шукати приводу і мені…
Три роки тому (най йому ґрець, як же плине час!), 31-го грудня ввечері я отримала один дуже несподіваний телефонний дзвінок від особи, яку б нізащо не сподівалась почути і яка виголошувала мені якісь типові передноворічні вітання. Згадуючи той випадок я три роки не могла зрозуміти НАВІЩО було мені тоді дзвонити? Ну от навіщо? Здається мені, суть була не в привітанні… Цього року я змогла дати собі відповідь… Read the rest of this entry

Я хотіла б Тобі подзвонити…

Posted on

Я хотіла б тобі подзвонити, чесно. Отак просто набрати твій номер телефону і наче нічого й не бувало, запитати як твої справи. Як справи за останні півроку. За останні півроку у житті всіх нас сталось так багато змін…
Я хотіла б тобі зателефонувати і запитати як ти, де ти і що ти зараз робиш. В результаті, як воно склалось – і що ти зараз робиш?.. Куди тебе занесло?
Я хотіла б, але звісно цього не зроблю. Я знаю, що не бажаєш спілкування зі мною і поважаю причини з яких так сталось, звісно я все розумію і поважаю. Read the rest of this entry

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Posted on

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад. Read the rest of this entry

І все так само…

Posted on

Два роки тому будучи в тата на могилі я дістала записника і під впливом певних обставин написала цього вірша, просто з голови.
Роки минають і все так само, звісно ж вже нічого не зміниться – звикаєш до його відсутності, звикаєш до зустрічей уві сні, звикаєш до всього. От тільки інколи мені так нестерпно сильно хочеться, щоб його очі подивились на мене з розумінням і заспокоїли…
Read the rest of this entry

Відвертості

Posted on

І коли я всім здаюсь сильною,
І без жодної міміки слабкості,
Обніми мене поміцніше,
Бо насправді ж в душі мені важко є.

І коли я увечері втомлена,
Засинаю у кріслі насидячи,
Підстав своє плече,
Щоби було хоч трішки м’якіше.

Read the rest of this entry

Візит на історичну Батьківщину

Posted on

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук. Read the rest of this entry

Щирість при боязні втрати і моя маленька дівчинка

Posted on

Моя нова робота – причина нечастої появи публікацій. Із новими етапами життя з’явились нові вагомі обов’язки, тож подекуди дуже бракує часу, а вечорами сковує втома.
Саме в зв’язку з роботою я завершила навчання з деякими моїми учнями, залишилось їх лиш кілька. Звісно серед них і моя люба учениця Оленка.
Коли виникло питання чи ходитиму я далі до неї, адже і в мене брак часу, і вона почала вчитись в гімназії і стала більш занятою ми з її мамою при зустрічі обговорювали що нам робити далі і як. Як виявилось, того вечора вона почула нашу розмову і вирішила мене провести аж до воріт. Раптом вона мені сказала: «Ви ж мене не лишите? Ви ж знаєте як я Вас люблю!» я її заспокоїла, що не можу її залишити.
Тим не менше, потім у мене наступала відпустка і я повідомила їй, що 10 днів мене не буде. Здається вона не повірила, принаймні того вечора вона знову мене проводжала до хвіртки і на прощання мовчки обняла, я запевняла її, що то лиш 10 днів, та вперше за весь цей час я бачила в її очах недовіру.
То була типова реакція, без фальші, без намагання щось приховати. Ми – люди завжди сприймаємо все спокійно, а при ризику втратити щось нам дороге починаємо хвилюватись. От і дитина розхвилювалась, бо якою б вона мені не здавалась зажди дорослою та в ті дві описані миті я бачила найбільшу щирість світу – щирість дитини. Я відчувала здивування, що мала так хвилюється через можливу втрату мене і той же час була зворушена. А оте раптове «Ви ж знаєте як я Вас люблю» мені взагалі видалось найвідвертішим, що я коли-небудь чула. Міцно запало в душу… Read the rest of this entry

Книга, інтимна для свідомості

Posted on

Я не люблю, коли мені дарують книги. Тому що такий подарунок підсвідомо зобов’язує до прочитання, а я не терплю коли мені нав’язують що саме читати. В моєму розумінні, читання – дуже інтимний процес. І я сама маю обирати чому саме віддатись сповна.
Мене також дратує коли я читаю, а хтось зазирає мені у книгу. Це ж моя територія на дану мить! В цю мить я ТАМ знаходжусь, моя свідомість переносить моє життя в інший вимір, а ти, нагле людисько, намагаєшся втрутитись в мій особистий простір і вивідати про що мої думки! Ану киш від мене!
Але я заговорилась. Отож, я не люблю коли мені дарують книги, а цей випадок став винятком. На мій день народження, наша постійна читачка і вже тепер моя хороша приятелька Віра, подарувала мені книгу «Теплі історії про дива, коханих і рідних».
Це збірка оповідань, що складається з трьох частин «Дива», «Він і вона», «Найрідніші на світі».
Прочитала з великою зацікавленістю, враження двоякі. Read the rest of this entry

Душевні аборти ідеалістичних цінностей

Posted on

…Одного дня лежачи у ліжку дивишся у стелю і обдумуєш звідки воно все бере ноги і як то все почалось. Точного моменту не знаходиш, та все ще відчайдушно копирсаєшся у своїй пам’яті в намаганні зрозуміти…
Одного липневого дня я розмовляла з Чудовою Жінкою. В ній наче не було нічого надзвичайного, втім вона була справжньою. Вона розповідала мені про своїх двох дорослих синів, щось про своє життя і раптом під час тієї розмови мене осінило…
Я думала про те, якою я колись хотіла стати і думала про те, чому цього не сталось. Я дивилась на неї і розуміла, що такою мені вже не бути…
А потім знову обдумувала дивлячись у стелю і не могла зрозуміти з якого моменту все пішло шкереберть. Аж поки не знайшла відповідних метафор.
Я зробила аборт. Не фізичний щоправда, а моїх душевних цінностей. Я прирівняла те, що сталось зі мною до поведінки якоїсь дівчини-підлітка. Read the rest of this entry

Є місце на світі

Posted on

Є місце на світі, за десятки кілометрів від мого дому, зовсім невелике, де цвітуть квіти, літають кольорові метелики і сидячи на лавочці в якому можна дивитись на небо різноманітних барв.
Є місце на світі дуже тихе, спокійне, де майже ніколи не порушується тиша, де чути лише щебетання пташок.
Є місце на світі, де навіть випадкові прохожі не звертають на тебе уваги.
Є місце на світі, яке наче відокремлене від буденного світу, де немов зупинився час, де з роками майже нічого не змінюється.
Є місце на світі, куди я приходжу сумна, з болем, ваганнями і душевними тягарями. Де я можу довго сидіти, думати, плакати, говорити, мовчати і в результаті відчуваю, що мені хоч трішки стало легше.
Є місце на світі, куди я приходжу коли відчуваю, що мені ні з ким поговорити, нікому вилити мою душу, що ніхто мене не зрозуміє, де я сиджу сам-на-сам з моїм відчаєм. Read the rest of this entry

Не треба

Posted on

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Read the rest of this entry

Сторінки життя, прощання і піти з дощем

Posted on

Я виходила з дверей, коли на вулиці саме починався дощ. Я заткнула вуха навушниками аби не чути гаміру львівських вулиць і пішла у дощ. На плеєрі лунала ця пісня, яка зуміла дуже буквально описати душевний стан, бо на душі було дивне відчуття… Я поставила пісню на повтор, щоб перейнятись лише нею і собою.
А пісня співала: “Надворі дощ іде, Прощаючись не плач Ніколи і ніде.” Та й чи хотіла я плакати? Ні, бо все було свідомо, от тільки на душі було таке дивне відчуття, а думки запитували мене саму що я пам’ятаю. Скільки ж раз я ходила по цій вулиці, скільки раз я по ній бігала! “А пам’ятаєш як тоді, коли той страшний снігопад, а ти з температурою ішла сюди крізь кучугури?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як ти тоді так сильно промокла під дощем, коли ішла сюди?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як тієї ночі в грудні ти йшла тут така красива і святково нарядна?” Звісно пам’ятаю…
Замолено гріхи, Замовлено таксі, Розходяться шляхи, Прощайся, як усі” – “А пам’ятаєш як однієї ночі ти їхала звідси на таксі?” Звісно пам’ятаю… А прощатись з приміщенням навіть важче, ніж з людьми. Я йшла під дощем, а в очах ще мелькали ті картинки, що я бачила за кілька хвилин до. Як я дивилась на те приміщення і думала скільки ж часу я провела в тих кімнатах! Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою