Tag Archives: підлість

Минулі подорожі, плацкарт і втрачена країна

Posted on

IMG_1465В Чернівці ми їздили ще 1-го квітня. А дісталась я писати сюди лише зараз. Направду кажучи про Чернівці багато розповідати не зможу, бо я там вже колись була і вже колись про них писала, повторювати вам про Університет-Гогвортс не варто, радше можна розповісти про інші моменти подорожі.
До Чернівців ми їхали плацкартом. І тоді клялись собі, що більше ніколи в житті плацкартом їхати не будем (так воно не виявилось але не в тім суть), бо «задовбало».   Read the rest of this entry

Advertisements

Всьому своя ціна

Posted on

Коли у минулій статті я сказала, що по-моєму все місто знає про концерт Океанів, то нітрохи не злукавила. Ну гаразд, нехай не все місто, проте така подія паралізує наш Львів з транспортної точки зору. От і мене тієї ночі спіткали пригоди у добиранні додому.
Пройшовшись від стадіону до автовокзалу, я викликала таксі (приблизна вартість звідти в мій район 70 грн), однак вільних машин не було, а спроба поїхати з «приватником» завершилась фразою «200 гривень».
Тут мене розперло від обурення. Орієнтовна вартість усіх таксі звідти 70 гривень. Окей, подвоюй вартість і прости 150 грн, але платити майже втричі дорожче, ніж то коштує насправді? Поцілуйте мої шкарпетки.
Насправді в даному контексті діє типова жлобська українська логіка «мав гроші піти на концерт, то мені тоже дорого плати»
Ця подія мені нагадала розповідь одного мого заможного товариша, який свого часу будучи проїздом в нашій столиці зупинився в готелі наприкінці Хрещатику, а ввечері пішов вечеряти в один із закладів на Майдані Незалежності. І от він виходить, а починається злива і вирішив запитати поруч припаркованого таксиста скільки буде коштувати проїхати цих 300 метрів в напрямку готелю, а той йому: «50 гривень», на запитання чому так дорого якщо там лише пару метрів, таксист відповів: «та ти вийшов зі закладу де найдешевше пиво коштує 50 гривень, а тут не хочеш за таксі стільки заплатити». Read the rest of this entry

Чому я проти декомунізації

Posted on

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Із повною версією вірша можете ознайомитись тут. Його автором є Володимир Сосюра. Це до речі той самий, що написав славнозвісне «Любіть Україну, як сонце, любіть…» яке сьогодні всі люблять цитувати.
Власне, не він один такий, таких у нашій літературі були десятки.
А знаєте чому поети, які були українцями і любили свою країну брали і писали такі відверті прорадянські вірші? Відповідь проста – бо час був такий. І творчій людині для того, щоб творити, потрібні були дозволи «свише», які і здобувались у прославлянні партії. Не прославляєш – значить ти ніхто.
І негоже зараз приховувати той факт наче Сосюра не писав про Сталіна чи Леніна, а лишень оспівував Батьківщину. Говоріть відверто: писав, прославляв. І пояснюйте чому: бо мусив. Тоді всі мусили. Так, міг не коритись, але хотів жити і хліб мати.
Власне, до когорти творчих людей належать також… скульптори. Себто особи, які споруджують ПАМ’ЯТНИКИ. Read the rest of this entry

Тонкощі українського мазохізму

Posted on

От щоб там мені не казали, а ми українці просто нація мазохістів. Тобто тих людей, які самі схиляються до пошуку психічних або фізичних страждань.
Особливо це проявляється в роботі. Наші люди тільки те й роблять, що скиглять наскільки керівництво до них суворе, як на них «відриваються», принижують та кричать, але чесне слово: вони просто не здатні самостійно і відповідально виконувати свою роботу.
Нещодавно частково цей аргумент зачепився в статті Андрія, цитую:
“…багато роботодавців чи інтервюверів скаржаться, що не можуть найти працівників з самоорганізацією, з можливістю ставити власні задачі та успішно їх вирішувати. А з чим це пов’язано? З лінивістю людей?… ” 
Я аж не втрималась і прокоментувала: «Таки так – це реальна проблема. Я постійно за цим спостерігаю. У мене багато колег, які працюють віддалено від головного офісу і які не здатні самі себе організувати поки їм не зателефонує начальник та не гаркне.
Більше того, я постійно помічаю це за моїми колегами в офісі і для мене це парадоксально. Ну наче всі дорослі, досвідчені люди. І наче всі розуміють на яку роботу їх найняли і що треба робити. Ан ні, люди все одно не здатні вдарити пальця об палець поки не отримають вказівку “зверху”.

Чому так? Без поняття. Таке враження наче більшість людей просто позбавлені самоорганізації, а лишень на рівні робота виконують щось коли їм вказати. І це гадаю велика проблема.» Read the rest of this entry

Шокуюча розкіш столиці

Posted on

На вихідних я знову навідалась у Київ. Мушу одразу попросити вибачення у тих мешканців-товаришів столиці з якими зустрітись не вдалось. Так багато їх вже назбиралось, що за один візит і не побачиш всіх.
Несподівано для себе я пересвідчилась, що Київ, якого я завжди так боялась і в якому ніяк не могла зорієнтуватись незвичним чином закрався у мою підсвідомість. І тепер я не плутаю лівий берег з правим, орієнтуюсь в центрі, знаю куди як пройти, і навіть пам’ятаю розташування кількох станцій метро.
Цей же мій візит в столицю відзначився відвіданими місць, де досі не була і які справляють приголомшливе враження. Read the rest of this entry

7 хвилин зневаги та економічна прірва

Posted on

Про те як писався диплом я розповіла, а тепер про захист.
Аудиторія. Сидить вся наша група. Дівчата сказали, що треба приходити у вишиванці. Коли я прийшла, то зрозуміла, що судячи з усього для когось цей день святковий. Всі були зі зачісками, макіяжем та дуже видягнені в національні костюми – і спідниці вишивані, і блузки, і всяке намисто та пояси. Я ж просто до звичайних штанів вдягнула вишиванку та светрик, без нічого зайвого.
Сам захист. Я найперша. Викликає голова комісії. Виходжу, стаю за трибуну, підключаю мою презентацію, починаю говорити. Інколи підглядаю в листок. Піднімаю очі: троє сидять в телефоні, просто виставили його на стіл і клікають щось в ньому. Двоє між собою говорять так наче зустрілись в барі і хіхікають. На мене 0 емоцій від усіх.
Мені в ту мить стало паршивезно і огидно настільки, що хотілось грюкнути по трибуні кулаком і злим не тихим словом закликати їх до уваги. Та вкотре переборовши себе (власне це я постійно і робила спілкуючись з викладачами) я стерпіла і в цей раз. Завершивши вони почали задавати мені питання. До моєї дипломної роботи вони мали таке відношення як я до квантової фізики, тож не очікувала, що ці відповіді сприймуть добре.  Read the rest of this entry

Негативний досвід для покращення переконань

Posted on

Доброго дня усім читачам, вітаю із завершенням циклу різдвяних свят, сподіваюсь всі вже доїли свої смаколики та готові повернутись до буденного життя.
Ось я вкотре пропала із публікаціями… На цей раз в зв’язку з госпіталізацією.
Рік мій почався доволі важко. Знала, що січень буде дуже складним, але не мала гадки, що аж настільки. Вже двічі побувала в поліції і от вперше в житті побувала в лікарні.
Річ в тім, що пішла на обід в заклад громадського харчування, з’їла відбивну запечену під сиром з овочами і грибами, ввечері вже нічого не вечеряла, бо почувалась не надто добре, а вночі стало геть кепсько. На другий день на роботу не пішла, думала, що дома перебуду. До лікарів та державної медицини виходячи зі сімейного досвіду завжди мала доволі негативне ставлення, тож звертатись до когось за допомогою не хотіла. Не зважаючи на прийняті на ліки температура продовжувала рости і коли дійшла до позначки 39 стало ясно, що пора викликати швидку.
То були найдовші хвилини чекання в моєму житті. 40 хвилин! Та коли вони приїхали я вже була ледве притомна. Сказали, що мені ще пощастило, бо бачте на весь Личаківський район Львова лише дві машини швидкої допомоги! Одразу прийняли рішення везти в лікарню. Read the rest of this entry

Державні курятники, оплата сервісу та хто головний

Posted on

Алло, доброго дня, … … ! Це студентка Врублевська, в четвер я залишала на Вашому столі диплом, скажіть, будь ласка, чи мали Ви можливість його переглянути?
(надзвичайно голосним криком):
що ти мені дзвониш? Що ви мене всі насилуєте! я не маю часу! в мене 8 непрочитаних листів на пошті! я зайнятий! відстаньте від мене!….
(і ще низка хамства, від якого я просто відставила трубку телефону подалі від вуха аби не чути)
вибачте, будь ласка, я не хотіла Вас турбувати, просто телефоную аби запитатись чи мали ви можливість…
відстань від мене!
Кинув трубку. Зрештою, він – професор. Згідно до умов, якими ми самі себе прирекли в цьому соціумі він має “право” так вчити з тією, що нижче по рангу – якась там студентка.
Мене звісно це обурило.
Я могла б навести приклад скільки у мене роботи і що таке 70 непрочитаних листів, коли тобі надзвонює начальство і одна справа пріоритетніше іншої, і все треба встигнути вчасно зробити. Та річ не в мені.
Йдеться про нього. Цей чудо професор – державний працівник, перекладається як: “особа, що утримується на кошти платників податку“, на мої також тобто. Read the rest of this entry

Про заздрість – білу і не дуже

Posted on

s4wbptth4qoЯ завжди вважала себе доволі везучою людиною, бо ніколи мені не доводилось заздрити іншим людям. Успіхам близьких, товаришів та друзів щиро раділа, інколи про якусь із подруг могла подумати «от вона гарно виглядає, не те, що я», однак це було більше як самокритика.
Мабуть це тому, що я завжди намагаюсь вникати в деталі і знаю скільки зусиль навіть за кожним маленьким успіхом. Бо успіхи – то айсберг, де помітна лише верхня частина і багато чого залишається під водою.
Я знаю в яких боргах люди, що побудували собі дім, скільки недоспаних ночей в кар’єрі друга, скільки праці в чиїсь високій зарплаті, який тернистий шлях з терпіння і прощань в зовнішньо вдалих стосунках, скільки заощаджень для купівлі чогось омріяного на кшталт квартири… навіть біла заздрість мені не притаманна, бо коли дорогі мені особи чогось досягають я ними пишаюсь, адже знаю,  що вони того варті.
Кожен успіх – це наслідок зусиль, про які вам може бути невідомо. І дуже аж мене надихнуло до написання цієї статті зображення, що збоку – ми не помічаємо власної здатності до польоту, в той же час завидуючи чужим кайданам. Read the rest of this entry

Нарешті «востаннє» і похідні від нього «вперше»

Posted on

Звісна річ життя не складається лише із мандрівок, а й з буденності.
Моя буденність мене чекала одразу по прибуттю до Львова, цього річ моя сесія, остання в житті, припала на вересень.
Клопотів як завше не бракувало. Відчуття таке, що от буквально все, що досі не відбувалось зі мною у рамках студентського життя мало статись впродовж цієї сесії.
По-перше – який … добрий чоловік складає ці бісові графіки здачі екзаменів? Щодня екзамени, щодня, впродовж 2-х тижнів! Це враховуючи те, що минулої сесії в лютому загалом було за 2 тижні 6 екзаменів.
По-друге – моя перша двійка з екзамену. За це було вельми прикро, оскільки я написала три відповіді з трьох питань, і отримала 2, а деякі особи не написавши нічого мали своє мінімальне 3. Пояснення двійок, які окрім мене отримали ще кілька осіб, просте – бо коли вся група прийшла відпрошуватись з пари, вас серед них не було. Звісно що, причина для двійки вельми об’єктивна. Довелось іти до нього через два дні на перездачу. Read the rest of this entry

Про розмови за спинами

Posted on

Я помічаю з гірко-прикрим здивуванням, чи то навіть радше з огидою, як за спиною мене обговорюють ті, що начебто вважались близькими.
І воно якось так дивно і так паскудно, що коли запитуєш напряму: чому ви обговорюєте мене і все, що трапилось? Я ж тут. Я не ховаюсь. Я готова відповісти на будь-які питання. Я нічого не приховую ні від нікого. Так, я не горланю на весь світ про мої думки і відчуття, але я і не уникаю запитань. Я готова до прямолінійності.
А людям як заціпило. Знаєте, вони виправдовуються такими банальними фразами як: «не хочу тебе питати напряму, може тобі буде боляче чи неприємно від питань».
І це триндець!! Вони обговорюють мене за спиною так, що їм пащеки аж слюнями заливає, а коли ти їх питаєш прямолінійно «чому ти це робиш?», то ще сміють виправдовуватись, що обговорюють тебе за потай задля твого ж блага, аби боляче тобі не зробити!
Так наче я їм ще й маю бути вдячна, за отакі словесні ласки. Так наче від такої підлої поведінки мені б не мало бути боляче чи неприємно. Read the rest of this entry

Про собаку, що жила надворі

Posted on

U2oxYHmLVCEЖила була надворі собака. І не знала ні тепла, ні добра, ні ситості. І блукала вулицями міста прибиваючись то тут, то там шукаючи шматка їжі та місцини для ночівлі. Собака не чекала добра від людей, бо знала, що від тих істот добра не буває. Жила собі й не думала про лихо і не очікуючи нічого від нікого. Собака і не думала та й не уявляла, що буває краще життя з кращими умовами. Якщо собаки можуть бути щасливими, то мабуть ця щасливою і була. Вона навіть призвичаїлась до голоду та вигнання, до холоду та дощів. Жила собі своїм звичним вільним приблудним собачим життям.
Одного дня коли собака вкотре вщент промокла і змерзла під дощем, хтось із прохожих чи то пошкодував її, чи то вона йому сподобалась своїми добрими очима, чи то просто побачив у цій тварині щось хороше, та й взяв зі собою додому. Відмив, відгодував, у собаки з’явилась тепла домівка, дах над головою, постійний харч і навіть що найбільш дивно – у собаки з’явився друг: оте дивне створіння людина, від якої собака була певна, що добра чекати не слід. Read the rest of this entry

Хто такі рідні, щоб їх любити?

Posted on

Жили були два брата. Походили із бідної сім’ї, мали складне життя. Але згодом молодший брат за прикладанням зусиль поповз в гору і заснував свою вельми успішну компанію.
Старшого брата, якому геть не таланило він теж «потягнув за собою» та ще й зробив правою рукою в компанії. І помагав чим міг: машина? Ось, прошу. Будова будинку? Ось, прошу.
І жили собі поживали, горя не знали. На цьому історії міг би бути кінець, якби одного дня не виплило, що старший брат суттєво обкрадає молодшого, у тій же компанії.
Тож молодший не довго думаючи взяв тай звільнив його, ще й машину забравши в придачу.
А знаєте якою була реакція на цю ситуацію доблесної української громади, яка в певному родинному вимірі має причетність до двох братів? Правильно – громада почала срач – як то так, як то таким бути, щоб настільки любити свій бізнес і рідного брата звільнити, яку то треба мати жадобу до грошей, щоб його вигнати і т.д. і т.п.
А знаєте що я роблю коли знаходжусь в оточенні оцієї доблесної громади? Правильно – я офігіваю. Бо я просто в шоці: то ми засуджуємо людину, яка поступила справедливо і виправдовуємо негідника, який за все своє життя нічого не добився, ні на що не спромігся, отримав більш, ніж забезпечене життя і ще насмілився красти в людини, яка йому щиро всім допомагала.
А що ми ставимо у виправдання? Родинні стосунки? А що воно в біса таке? Read the rest of this entry

Візьміть собі трішки сміття

Posted on

Звертаюсь безособистісно, до щирих серцем. Шановна людино із залишками людяності, ти – виняток у цій масі людства. Прийми оце «послання» як короткий перелік жорстоких висновків, до яких тобі варто дійти, якнайкраще чим швидше.
1) Якщо тобі раптом здалось, що когось з цього світу цікавить твоє самопочуття – викинь цю маячню з голови. Всім начхати. Людям не властиво пронизуватись співчуттям і на їхнє відверте запитання «як ти?» вони не очікують розповідей про твої почуття чи емоції, і як ти почуваєшся всім до найяскравішої лампочки, вони хочуть сміття, бажано, щоб побільше, бажано, щоб виливала його ти.
2) Не довіряй людям, бо гіршого створіння в світі немає. Хоч насправді це застереження марне – ти роками ще будеш наступати на ті самі граблі і пронизуватимешся довірою до них, та все ж при нагоді – не довіряй.
3) Людям потрібно від тебе лиш сміття. Щоб потім було про що поговорити. Тебе неодмінно обговорять та із тією, той із тією, і оті всі коли зберуться разом. Вони живуть в смітті і сміття прагнуть від інших, власне кажучи це єдина ціль їхнього питання «як ти?»
4) Не думай, що якщо тобі вже зробили погано тим і минеться. Тебе неодмінно захочуть добити, так щоб остаточно, так щоб впевнитись. Це теж в кращих традиціях жанру цього світу. Read the rest of this entry

Поради плавчиням щодо специфічної чоловічої логіки

Posted on

Шановні жіночки плавчині, у сьогоднішній публікації я буду братись давати поради як вам плавати аби отримати задоволення і уникнути роздратувань, які можуть виникнути коли ділиш доріжку в басейні з іншими людьми.
Так от, якщо ви приходите в басейн аби дійсно займатись спортом, а не теревенити, то як я вже колись зазначала – варто іти на ту доріжку, де більше мужчин. Вони зазвичай не плещуть язиками і не простоюють на доріжках.
Однак, чоловіки теж бувають різні!
Варто собі затямити: можна обганяти чоловіка, який добре пливає.
Виконувати у плаванні маневри випередження, це аж ніяк не свідчення, що хтось погано плаває, може просто хтось пливе брасом, а ви кролем не можете за ним тягнутись, тут обгін дуже доречний.
Але обганяйте тільки тих чоловіків, які добре пливуть. Що таке «добре»? це ті плавці, від яких аж світить правильною, відмінною, чіткою технікою плавання. Мабуть коли ви їх випереджаєте вони собі думають «нормально пливе» чи щось таке і ніяк не протестують випередженню.
Але любі жіночки, ніколи, чуєте, ніколи, ні за яких обставин, як би повільно це не було, не обганяйте чоловіків, що погано плавають.
Я не знаю тонкощів чоловічої психіки, але ймовірно в ту мить у них вмикається якась чоловіча самозакоханість і їхнє его починає протестувати як то так, що якась дівка його випереджує. Read the rest of this entry

Про що говорять жінки?

Posted on

Базується на спостереженнях впродовж 9-ти років відвідування басейну.

І мова піде геть не про те, що говорять давні подруги коли вони стрічаються за чашкою кави, а про що говорять незнайомі жінки, коли вони стикаються в якомусь місці.
Так-так, вони говорять! В роздягальнях басейну до прикладу жінки не просто говорять, а теревенять без упину! І причому рідко хто приходить вже у «своїй» компанії, вони говорять з незнайомками. Рейтинг цих розмов я складала роками…

1. Тема №1 , найобговорюваніша (!) – чоловіки. Ну звісно чоловіки, а як же інакше?! По більшості говорять про своїх. Здебільшого скаржаться і розповідають як з ними важко. Інколи влаштовується своєрідна суперечка «чий чоловік гірший», постійно звучать фрази на кшталт: «та то ще нічого, а от мій що вчудив!…» про це, до речі, говорять і жінки в робочому колективі, під час обіду скажімо. Подекуди коли я чую ці суцільні нарікання аж язик свербить сказати український вислів: «бачили очі що купували – тепер дивіться аж повилазьте», але я мовчу і ніколи не підтримую цих розмов, бо не можу зрозуміти навіщо «виносити сміття з хати» – маєш проблеми з чоловіком чи чимось він тебе не задовольняє – то обговори це з ним напряму, а не нарікай на нього чужим людям. Read the rest of this entry

«Бог помер»

Posted on

Одразу зазначу, що слова заголовку не мої, це я цитую. Це не єретичне оголошення. І це не цитата філософської концепції Нітцше. Це цитата з відомої у 70-ті роки італійської пісні групи Номаді, яка так і зветься «Бог помер», і вона теж не пропагує нічого поганого, радше навпаки. Це пісня про суспільство у якому померли цінності. Про суспільство, яке втратило прагнення, де правлять пагубні звички, де люди йдуть дорогою «що веде в нікуди». Дуже розумна пісня, саме звідси і назва, Бог – як найбільша цінність і суспільство, що ці цінності втратило.
Вона мені згадалась саме у ці дні, коли більшість людей вітається «Христос народився», бо в мене в ці дні сталось кілька прикрих випадків, де задіяні наче й сторонні люди, але чомусь спостерігаючи за ними мене щось болісно вразило…
І коли ці люди мені казали «Христос народився», мені хотілось їм відповісти: «А де ж він народився?» бо якщо ти в щось віриш, тим паче в щось світле, говориш про народження спасителя, то здається мені, що насамперед щось світле має народиться в твоєму серці. Read the rest of this entry

Нахрена?

Posted on

Саме так, у заголовку ви читаєте слово «нахрена», і хоч юній леді не личить так висловлюватись, я не знайшла кращого слова до цієї публікації.
Тож вразливих людей попрошу не читати, я сюди хляпну моєї злоби…

Минулого тижня я здавала сесію. Останній прийом їжі був у вівторок ввечері. Після того я зранку випивала кави і їла канапочку, на більше часу не було. Сон тривав від 3,5 до 4-х годин максимум. Роботи хоч греблю гати, а тут ще й сесія…
Три тижні мала тривати начитка, лекції, пари, семінари. І наприкінці екзамени. За цей час найбільше знання, що я здобула зводиться до: «у будні дні вхід у корпус з вулиці Театральної, у вихідні – з проспекту Свободи».
І це не сарказм, це реально найбільший здобутий навик. Лекції були хоч якісь, семінарів – ні, але що найцікавіше – в останній тиждень, коли мали бути екзамени, всі раптом оклигались і згадали, що потрібно аби заочники понаписували контрольні, для допуску на іспит.
Далі про одну із контрольних. Написала, здала, далі староста повідомляє: «шукай викладачку, в тебе недопуск до іспиту через контрольну». Знайшла її, питаю що не так, звучить фраза: «Як ви оформили свою титулку? Хто так робить? Та якщо буде перевірка з міністерства мені скажуть як я таку роботу могла прийняти!», витріщаюсь на мою титулку і не можу второпати що в ній не так, відповідь: «отут треба було написати полужирним шрифтом!» Read the rest of this entry

Вчіть “непотрібне”, бо будете прокляті!

Posted on

То був 5-й курс коледжу, друга пара в п’ятницю. Я, на той час, зразкова студентка-відмінниця нудьгувала за першою партою під час єдиного предмету з якого відмінно не мала – математики.
Викладач мені задав запитання, а я відповіла якийсь зухвалий жарт, всі повеселішали. Наприкінці пари він мене вкотре попросив до нього підійти.
– ВрублеСка, чому так?
– Ви про що?
– Чого Ви відмінниця з усіх інших предметів крім мого?
– Мене то не цікавить. Ті відмінно якось самі получаються, а Ваш предмет мене не цікавить.
– Я знаю, що у Вас два попередні роки були проблеми з викладачем, але зараз все змінилось (два попередні роки у мене був викладач-расист, що не втрачав нагоди поглузувати з мене та одногрупниць-іммігранток), я хочу, щоб у Вас і з мого предмету були хороші бали!
– Мене просто то не цікавить.
– Вам не подобається статистика?
– Звісно не подобається.
– Її розрахунки дуже потрібні, можуть Вам знадобитись.
– За мене все порахує техніка.
– Ви настільки певні?
– Саме так.
Він ще задумано дивився на мене якусь мить, а тоді сказав:
– ВрублеСка, настане день Вашого життя, коли Вам знадобляться усі ті формули, які ми тут вивчаємо. Я певний, що у Вашому житті як би воно не склалось вони знадобляться. Розуміння цих розрахунків Вам знадобиться настільки сильно, що Вам здасться наче це якесь прокляття. І ви згадаєте цей день, неодмінно згадаєте. Read the rest of this entry

Чому жінки не розводяться?

Posted on

Випадковим розмовам незнайомців з маршруток присвячується.
Часто такі розмови надихають до роздумів та моїх публікацій.

Ну чи не те, щоб не розводяться, а часто нарікаючи на шлюб, терплять.
От почула я фразу в маршрутці: “якщо тобі з ним так погано – чого ж ти не розведешся? а так лиш мучишся“, і відповідь подруги: “а якщо наступний буде гірший за цього? від цього хоч знаю чого чекати“.
Дуже часто це є типовою поведінкою – самій же буде гірше, а наступний може бути ще гірший, а до цього вже хоч звикла і знаю що від нього можна чекати. Він може бути останнім ледацюгою, мати поганий вплив на дітей і взагалі бути пропащою людиною, але ж ні – треба терпіти. А ще часто – жінки “виховують чоловіків”, тобто так чи інакше пристроюють їх на свій лад, а наступного доведеться “виховувати спочатку”, а часто починати все заново нема сил.
Плюс у нашій країні ще побутує думка, що жінка сама не виживе, що мужик який би не був, але вдома потрібен (особливо у сільській місцевості) і весь цей тиск середовища зводиться до суцільного терпіння. Read the rest of this entry

Аби не виникало запитань “про що”

Posted on

Мої любі читачі, знаєте, що найбільше надихає тут писати? Відгуки людей. Особливо коли довідуєшся, що написані тобою публікації стають для когось натхненням, розрадою і відповідями на власні питання. Що когось вони спонукають до роздумів і висновків.
А знаєте, як з’являється багато публікацій? Від обдумування. Від входження в чужу роль. Від відчування емоцій інших людей. Від намагання зрозуміти. Я завжди кажу, що жаліти когось – це найгірше, що можна зробити. Тому, що жаль – це щось миттєве, пожалів, сказав, що тобі шкода і забув. А от зрозуміти, намагатись вжитись у стан цієї людини – це справжня допомога, яку людині можна надати. Ми по життю не жалю потребуємо, а розуміння.
Людей з якими я спілкуюсь і від яких довідуюсь відверті історії дуже багато. Я зберігаю їхні таємниці і замовчую їхні імена. Бо ці люди мені довіряють.
Але часто, коли я вживаюсь у роль людини, починаю сприймати ситуацію як вона є і описую її на свій лад. Пишу про те, як би я поводилась у ситуаціях, пишу про підтримку і роздуми.
Дуже часто, головне, чим я керуюсь в моїх публікаціях – притримуватись абстрактності. Писати так, щоб кожна людина не читала конкретний випадок, а усвідомлювала це на свій лад, відчувала статтю по-своєму. Лиш тоді написане стане в пригоді особі. Read the rest of this entry

Не треба

Posted on

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Read the rest of this entry

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Posted on

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому. Read the rest of this entry

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою