Tag Archives: розчарування

Тепло-сніжна промайнула

Posted on

Ох і насиченою на події була зима! І тривала, як здається, не три місяці, а значно більше. Мабуть так здається, бо подій було чимало. Якось так все виглядало б якби звести підсумки:

  • Найважливіше: зима була насиченою і чудовою!
  • Познайомилась: насправді чимало знайомств було і на жаль не завжди є час на зустрічі з давніми знайомими.
  • Досягнення: переконатись у правильності власного вибору.
  • Падінь: неприємно розчаровуватись у людині, якій можна було довіряти.
  • Шаленства: найбільшим шаленством зими для мене могло бути хіба що надто легко одягнутись.
  • Важливо: я нарешті завершила універ.
  • Ностальгічно: нещодавно наснився сон з італійськими одногрупниками. Власне, то єдина зустріч випускників на яку мені дійсно хотілось би піти.
  • Погано: взимку так і не поїхала в Карпати.
  • Найбільше проблем: зі здоров’ям.
  • Чудово проведений час: о, було безліч чудових теплих та веселих вечорів. Варте окремої уваги – зустріч з колегами з усієї України.
  • Відкрила для себе: Соляні шахти у м.Велічка, Гданськ та Варшаву
  • Хороше: було так багато веселих зустрічей та прогулянок з «coffee to go» у році, що різні смаки латте утворили смак моєї зими.

Read the rest of this entry

Advertisements

Про заздрість – білу і не дуже

Posted on

s4wbptth4qoЯ завжди вважала себе доволі везучою людиною, бо ніколи мені не доводилось заздрити іншим людям. Успіхам близьких, товаришів та друзів щиро раділа, інколи про якусь із подруг могла подумати «от вона гарно виглядає, не те, що я», однак це було більше як самокритика.
Мабуть це тому, що я завжди намагаюсь вникати в деталі і знаю скільки зусиль навіть за кожним маленьким успіхом. Бо успіхи – то айсберг, де помітна лише верхня частина і багато чого залишається під водою.
Я знаю в яких боргах люди, що побудували собі дім, скільки недоспаних ночей в кар’єрі друга, скільки праці в чиїсь високій зарплаті, який тернистий шлях з терпіння і прощань в зовнішньо вдалих стосунках, скільки заощаджень для купівлі чогось омріяного на кшталт квартири… навіть біла заздрість мені не притаманна, бо коли дорогі мені особи чогось досягають я ними пишаюсь, адже знаю,  що вони того варті.
Кожен успіх – це наслідок зусиль, про які вам може бути невідомо. І дуже аж мене надихнуло до написання цієї статті зображення, що збоку – ми не помічаємо власної здатності до польоту, в той же час завидуючи чужим кайданам. Read the rest of this entry

Про розмови за спинами

Posted on

Я помічаю з гірко-прикрим здивуванням, чи то навіть радше з огидою, як за спиною мене обговорюють ті, що начебто вважались близькими.
І воно якось так дивно і так паскудно, що коли запитуєш напряму: чому ви обговорюєте мене і все, що трапилось? Я ж тут. Я не ховаюсь. Я готова відповісти на будь-які питання. Я нічого не приховую ні від нікого. Так, я не горланю на весь світ про мої думки і відчуття, але я і не уникаю запитань. Я готова до прямолінійності.
А людям як заціпило. Знаєте, вони виправдовуються такими банальними фразами як: «не хочу тебе питати напряму, може тобі буде боляче чи неприємно від питань».
І це триндець!! Вони обговорюють мене за спиною так, що їм пащеки аж слюнями заливає, а коли ти їх питаєш прямолінійно «чому ти це робиш?», то ще сміють виправдовуватись, що обговорюють тебе за потай задля твого ж блага, аби боляче тобі не зробити!
Так наче я їм ще й маю бути вдячна, за отакі словесні ласки. Так наче від такої підлої поведінки мені б не мало бути боляче чи неприємно. Read the rest of this entry

Весілля – то маленька смерть

Posted on

Ця думка виникла в голові ще тоді, коли я вперше побачила цитату, що картинці. Дуже тонке порівняння – весілля це як похорон за винятком того, що ти можеш нюхати власні квіти.
Ну а в принципі, в усьому іншому ці два дійства і справді схожі – якісь незрозумілі кимось надумані  ритуали та вчинки, які треба робити, хтось неодмінно плаче, хтось вдає небайдужість, бо як родичу таке личить, а хтось прийшов банально, щоб наїстись.
Власне кажучи, останнім часом дійсно почала сприймати весілля як маленьку смерть. Навіть не весілля як масштабну подію, що відбувається, не в плані усіх моїх можливих думок з цього приводу, а в плані особи, що втрачається. Read the rest of this entry

Про собаку, що жила надворі

Posted on

U2oxYHmLVCEЖила була надворі собака. І не знала ні тепла, ні добра, ні ситості. І блукала вулицями міста прибиваючись то тут, то там шукаючи шматка їжі та місцини для ночівлі. Собака не чекала добра від людей, бо знала, що від тих істот добра не буває. Жила собі й не думала про лихо і не очікуючи нічого від нікого. Собака і не думала та й не уявляла, що буває краще життя з кращими умовами. Якщо собаки можуть бути щасливими, то мабуть ця щасливою і була. Вона навіть призвичаїлась до голоду та вигнання, до холоду та дощів. Жила собі своїм звичним вільним приблудним собачим життям.
Одного дня коли собака вкотре вщент промокла і змерзла під дощем, хтось із прохожих чи то пошкодував її, чи то вона йому сподобалась своїми добрими очима, чи то просто побачив у цій тварині щось хороше, та й взяв зі собою додому. Відмив, відгодував, у собаки з’явилась тепла домівка, дах над головою, постійний харч і навіть що найбільш дивно – у собаки з’явився друг: оте дивне створіння людина, від якої собака була певна, що добра чекати не слід. Read the rest of this entry

Джерело НЕ усвідомлення і пустоти.

Posted on

Раптова постанова НБУ. Закриття міжбанку. Стрімкий зріст курсу валют. Паніка серед людей – масова купівля продовольчих запасів. Підприємства-імпортери у халепі, бо не можуть купити валюту у своїх банках. Нова постанова НБУ про відміну попередньої постанови. Незбагненність. Ситуація все ще кризова.
У цей час в університеті на економічному факультеті, банківських спеціальностей своєрідна паніка. Студенти, на відміну від людей на вулиці, не піддаються хаосу скуповування товарів. Але їхня паніка полягає у потребі усвідомлення. Вони не прогулюють пари, а навпаки – домагаються зустрічі з викладачем і у палкій перепалці, з нетерпінням вислуховуючи думку одне-одного і поважну думку викладача, обговорюють економічні події в країні, в намаганні зрозуміти і проаналізувати чому така політика НБУ? Яка б у цьому могла бути логіка? Які зараз можуть бути виходи зі ситуації? Що вони про це думають? Наскільки ці події відповідають тому, що вони дотепер вивчили? Як це сталось? Якими були помилки і як тепер діяти?
Звісна річ, весь вищий  абзац курсивом – марення. То утопічна реальність. Такого нема. Я описала події, які у моєму баченні мали б відбуватись з людьми, що здобувають економічно-банківську освіту, яка мала б послугувати змінам на краще в країні. Вони мали б бути стурбовані, зацікавлені, в роздумах… Але насправді їх переповнює єдина емоція – пофігізм. Read the rest of this entry

Як воно – “цінувати людину”?

Posted on

Прецедентом до написання попередньої статті та цієї був наступний випадок:  Влітку ми з хлопцем у великій товариській компанії поїхали в гори. Оскільки товариство було чимале, а шлях довгий, я з добрим наміром наготувала їсти. Ввечері, замість того, щоб банально подякувати за ті пиріжки і сирник, всі затягнули пісню до мого хлопця «женись», аргументуючи це тим, що «вміння готувати треба цінувати», а я звісна річ не розумію, чого б то хтось за мною хтось мав «гнатися».))
Мені взагалі незбагненна думка, як так – що людину треба цінувати, бо вона вміє щось робити і що підставою для визначення чому варто з кимось пов’язати життя є елементи банальної користі. Скільки любові у вашій любові, якщо вона зводиться до розрахунків “скільки власної вигоди я з цього отримаю”?
І річ не лише в зазначених речах. Що це за манера така: людина цінується, бо вона вміє щось робити? Якщо людина добре володіє іноземною мовою, нехай це буде її чудовий навик, але чи це визначає її значущість як особи?
А ще, відверто кажучи, коли лунає питання: «як ти здала екзамен?» і я кажу: «відмінно», а у відповідь мені звучить: «молодець, я горджусь тобою», мені на душі робиться гидко. Read the rest of this entry

Про гнів, бажання і полум’я

Posted on

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї. Read the rest of this entry

«Бог помер»

Posted on

Одразу зазначу, що слова заголовку не мої, це я цитую. Це не єретичне оголошення. І це не цитата філософської концепції Нітцше. Це цитата з відомої у 70-ті роки італійської пісні групи Номаді, яка так і зветься «Бог помер», і вона теж не пропагує нічого поганого, радше навпаки. Це пісня про суспільство у якому померли цінності. Про суспільство, яке втратило прагнення, де правлять пагубні звички, де люди йдуть дорогою «що веде в нікуди». Дуже розумна пісня, саме звідси і назва, Бог – як найбільша цінність і суспільство, що ці цінності втратило.
Вона мені згадалась саме у ці дні, коли більшість людей вітається «Христос народився», бо в мене в ці дні сталось кілька прикрих випадків, де задіяні наче й сторонні люди, але чомусь спостерігаючи за ними мене щось болісно вразило…
І коли ці люди мені казали «Христос народився», мені хотілось їм відповісти: «А де ж він народився?» бо якщо ти в щось віриш, тим паче в щось світле, говориш про народження спасителя, то здається мені, що насамперед щось світле має народиться в твоєму серці. Read the rest of this entry

Зайвий привід.

Posted on

Люди – то такі створіння, яким часто для здійснення того чи іншого вчинку потрібен привід. От просто зайва причина, яка би мотивувала їх щось зробити. Мотивувала і виправдовувала.
Зазвичай я не шукаю приводу. Намагаюсь щось робити просто так. Хай то будуть дріб’язкові подарунки чи несподівані телефонні дзвінки, чи пишу комусь далекому листи. Здається, несподіванки куди приємніші, аніж заздалегідь сплановані події.
Однак, довелось шукати приводу і мені…
Три роки тому (най йому ґрець, як же плине час!), 31-го грудня ввечері я отримала один дуже несподіваний телефонний дзвінок від особи, яку б нізащо не сподівалась почути і яка виголошувала мені якісь типові передноворічні вітання. Згадуючи той випадок я три роки не могла зрозуміти НАВІЩО було мені тоді дзвонити? Ну от навіщо? Здається мені, суть була не в привітанні… Цього року я змогла дати собі відповідь… Read the rest of this entry

Пусті балачки, не те місце і програні баталії

Posted on

До новин буденних – я хвора. Температури нема, але горло болить настільки сильно, що мені здається, наче хто встромив ножа у горлянку і періодично там ним вертить. Голос ледь пробивається.

В квітні, ще в квітні була моя остання пара. Далі було написання всяких робіт, держ.екзамени, випускний бакалаврату, поступлення на 5-й курс… і раптом нова робота знайшла мене. Життя вкотре натрапило на різкий поворот і знову я почала здобувати нові досвіди… стільки всього відбулось і от в п’ятницю я знову повернулась до пар… Аж надто дивне відчуття.
Варто сказати, що я нарешті (!) попала на пари. До того я тиждень приїжджала вечорами в універ на останні дві пари і цілувала клямку дверей, бо викладач всіх відпустив і пішов.
В п’ятницю, одразу після роботи я поїхала на навчання. Дещо запізнилась і тому сіла вже за останню парту.
Десь так починаючи з класу 7-го і всі роки у ВНЗ я сідала завжди, лише і виключно за першу парту, а тут… вперше Врублевська опинилась в останніх рядах. І чого лише не побачила… Read the rest of this entry

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Posted on

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад. Read the rest of this entry

Аби не виникало запитань “про що”

Posted on

Мої любі читачі, знаєте, що найбільше надихає тут писати? Відгуки людей. Особливо коли довідуєшся, що написані тобою публікації стають для когось натхненням, розрадою і відповідями на власні питання. Що когось вони спонукають до роздумів і висновків.
А знаєте, як з’являється багато публікацій? Від обдумування. Від входження в чужу роль. Від відчування емоцій інших людей. Від намагання зрозуміти. Я завжди кажу, що жаліти когось – це найгірше, що можна зробити. Тому, що жаль – це щось миттєве, пожалів, сказав, що тобі шкода і забув. А от зрозуміти, намагатись вжитись у стан цієї людини – це справжня допомога, яку людині можна надати. Ми по життю не жалю потребуємо, а розуміння.
Людей з якими я спілкуюсь і від яких довідуюсь відверті історії дуже багато. Я зберігаю їхні таємниці і замовчую їхні імена. Бо ці люди мені довіряють.
Але часто, коли я вживаюсь у роль людини, починаю сприймати ситуацію як вона є і описую її на свій лад. Пишу про те, як би я поводилась у ситуаціях, пишу про підтримку і роздуми.
Дуже часто, головне, чим я керуюсь в моїх публікаціях – притримуватись абстрактності. Писати так, щоб кожна людина не читала конкретний випадок, а усвідомлювала це на свій лад, відчувала статтю по-своєму. Лиш тоді написане стане в пригоді особі. Read the rest of this entry

Ставлення до матерів-одиначок

Posted on

Задум написати статтю з цього приводу з’явився випадково. Говорили з товаришем і щось він згадав про одну свою знайому однолітку, яка у віці менше 25-ти вже є матір’ю-одиначкою. Приятель стверджував, що її хід думок кардинально відрізняється від думок дівчат, що її однолітки, а отже дитина дуже впливає на свідомість, адже вона будучи сама несе за неї відповідальність. Словом, з його слів випливало що дитина серйозно змінює свідомість жінки. Також він запитав чи знайома я з молодими матерями-одиначками у віці до 30-ти.
От така розмова і розбурхала у мене шквал думок.
Перш за все, я з ним не погодилась, що дитина змінює свідомість жінки аж настільки до її серйозного ставлення до життя. Щодо молодих матерів-одиначок, то їх знаю ой як немало і навела до прикладу два “найяскравіші” випадки.
Але все по-порядку.
Перш за все, мабуть моє ставлення до матерів-одиначок доволі жорстоке. Мені їх зовсім не шкода, бо я взагалі не здатна жаліти людей і ненавиджу якщо хтось жаліє мене. Жалість – це одне з найгірших відчуттів в світі на мою думку. Парадоксально, та я здатна співчувати людині, яка за якимись життєвими обставинами цього заслуговує, та тримається настільки гідно і сильно, що співчуття в інших не викликає. Read the rest of this entry

Чужі досягнення для прикрих усвідомлень

Posted on

Одного дня ти помічаєш, що тебе оточують люди, які пишаються своїми досягненнями. Їх з цим вітають, ними пишаються, вони й самі горді. Ти дивишся на цих людей, на те, що вони вважають досягненнями і подумки говориш собі, що ти це вже проходила. Такі ж самі досягнення були вже і у твоєму житті давно, а  після них ще трапились десяток інших. Різниця лише в тому, що ти це не вважала за великі досягнення і тебе отак з цим ніхто не вітав.
Та ти і розумієш, що і не хотіла аби тебе хтось вітав. Тобі то ніколи не було потрібним.
Та все ж, ти подумки відмічаєш собі, що слова привітання від однієї людини, все ж тобі хотілось би почути. Від однієї лише людини, якщо не слова, якщо не гордість за тебе, то бодай якесь сяйво радості в очах. Ти марно заглядаєш в ті очі і вже давно не помічаєш там нічого, крім байдужості до тебе. Read the rest of this entry

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Posted on

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому. Read the rest of this entry

Чому закохані люди страждають?

Posted on

Відповідь на це питання проста і складна водночас – бо вони сповнюються даремними ілюзіями та сподіваннями.
Коли людина відчуває, що хтось їй починає подобатись, то скеровує максимум своєї пильності на об’єкт уваги, приймаючи кожен жест по відношенню до себе як щось надзвичайне. «О, мені усміхнулись! Це ж не просто так!»; «Як він/вона зі мною говорить, тут є щось особливе, бо з іншими так не говорить!»; «Він/вона ставиться до мене з прихильністю, також звертає на мене увагу… в цьому щось є!»  – просто коли ви закохані, ви автоматично переключаєтесь на режим пошуку взаємності і такі дріб’язкові та часто несуттєві жести сприймаються з певним підтекстом, що власне і створює ілюзію, придаючи сподівань на відповідне почуття. Read the rest of this entry

Не вітайте мене, мені сумно!

Posted on

дипломВчора я отримала мій диплом бакалавра. При видачі диплому в ректораті мені кажуть: «Ви відчуваєте яка це визначна мить?» а я нічого не відчувала. Хай це буде грубо, але мені було пофіг.  Я вийшла з ВНЗ, озирнулась і сказала: «А, до біса все! Сподіваюсь більше ніколи сюди не прийти!» – така вже моя звичка – за собою палити мости.
А потім… звідкілясь взялись люди, що почали мене вітати з тим дипломом. Я почувалась якоюсь приголомшеною – з чим вітають-то? В чому річ? Ви знаєте щось, чого не знаю я? Я ж нічого не відчуваю, до чого тут вітання?
Чому ви вітаєте мене із володінням якогось куска пластмаси? Невже це для вас показник для оцінки особистості? Мені стало сумно, що ця річ мала б якось характеризувати мене і що комусь із близьких потрібне саме це аби пишатись мною… Read the rest of this entry

Пробач мені…

Posted on

Пробач мені, що я на все, що відбувалось і сказалось відповідала мовчанням, або видавала це за жарти, що робляться “по-п’яні”.
Якщо чесно я опинилась в ситуації, якої аніскільки не очікувала і що казати на те все я попросту не знала.
Ти для мене з перших днів знайомства був людиною, якою я вважала розумною, з якою радо спілкувалась, якій довіряла і яку я безперечно вносила у список моїх найкращих друзів. Я й не думала про інше…
Не варто мене ідеалізовувати, бо я не така, як видаюсь і можливо все не так, як тобі самому здається. Можна провести аналіз нашого знайомства і все буде зрозуміло: раптом посеред навчання до групи долучається новенька, яка навчалась закордоном і у функціонуванні українських ВНЗ ще зовсім новачок, тож багато ситуацій для неї незнані і вона постійно когось щось розпитує, тим не менше вона відстоює свою думку про анти корупцію і насмілюється лекції викладачів переривати зухвалими важливими дискусіями – мене і саму б така людина зацікавила.
З таких людей не роблять коханих. Ними захоплюються, за ними спостерігають. Можна дивуватись їхньому мисленню і життєвій позиції, можна за ними спостерігати і чимось їм симпатизувати, але з таких не роблять коханих дівчат. Я та, якою можуть захоплюватись здалеку, бо зблизька помічають, що я звичайнісінька… Read the rest of this entry

Набридливі родинні зв’язки і ці створіння «мужики»

Posted on

Публікація написана в іронічно-саркастичному тоні.
Сміюсь, щоб не плакати…

Я пригнічена та обурена. В мене халепа – в моєму домі завівся мужик. І не просто мужик, а родич, що підпрацьовуючи у Львові вирішив пожити у мене (безкоштовно, звісна річ).
Гадаю мені б хватило совісті відправити цього добродія, з яким ми однієї крові, туди, звідки прийшов, та інша сторона медалі знаходиться в Італії, зветься моєю мамою і вважає що «родина-родина – це вся Україна», тому відмовити у гостинності родичам ні-ні. А з мамою сперечатись мені куди важче.
От я і терплю, зціпивши зуби. Та коли це вже триває занадто, то таки занадто!
Виходенці зі села вочевидь звикли, що води з колодязя можна черпати досхочу і не усвідомлюють, що тут у Львові я за гарячу воду відвалюю чималі грошенята, а саме 20,16 грн за куб! Цей добродій хлюпається як мале дитя. Я особа надзвичайно економна в комунально-житлових питаннях і мене це нестерпно бісить. Наглих натяків про те, як воно все дорого і як все економиться він не розуміє.
Зварити їсти, помити посуду. Він вже поводиться так, наче я йому чимось зобов’язана отак прислужувати. Аби помогти своїй родичці чимось – нема й мови. Стосовно приготування їжі та миття посуду у нього не те, що руки зі заднього місця ростуть, таке враження наче стосовно цього у нього руки по лікоть у заднє місце засунені. Read the rest of this entry

Міліція, прокуратура і матір їхня чортова

Posted on

Оскільки всі мене питали як вирішилась та справа з крадіжкою гаманця, в якому були мої водійські права, то от зараз я розпишу детально всю історію. Сприйміть це як застереження – ніколи не зв’язуйтесь з нашою міліцією! Початок історії читайте у публікації “Досвід зустрічі із міліцією”
Отже, через 9 днів після написання заяви я подалась у Сихівський райвідділок, де після «відфутболення» по кількох кабінетах мені сказали: «Личаківський райвідділок має спочатку цю справу передати у свою прокуратуру, тоді вона передасть це Сихівській прокуратурі, а тоді документи прийдуть до нас. Вам треба піти у Личаківський райвідділок і запитати чи почали вони кримінальне провадження».
В той же день я пішла туди, де як ви пам’ятаєте працюють дуже думаючі люди. Мене знову пофутболили по кабінетам, де я всім переповідала мою історію і врешті мені сказали:
– Ми подумали і вирішили, що довідку таки ми маєм Вам видати
– Добре, видавайте
– Не можемо, тому що її має підписати начальник, а його нема.
– Прекрасно! 11-та година дня, чому начальника нема на робочому місці?!
– А ви що – не знаєте яка ситуація на сході країни?
– При чому тут начальник ЛИЧАКІВСЬКОГО райвідділку до Сходу країни?!
– Як Ви можете думати про свої особисті інтереси коли в країні таке робиться? – вашу мать! Тут я реально була близька до того, щоб почати матюкатись. Read the rest of this entry

Чого бракує нашому курятнику

Posted on

Я б хотіла надати Вашому огляду три листи, – два з них написані мені, один написаний мною. Вони перекладені з італійської. Далі я вам скажу від кого вони. Отож:

Дорогенька, я думаю часто про тебе (і про вас), з великим хвилюванням і великим захопленням.
Я завжди очікую твоїх новин. Вітання тобі і всім українським жінкам, і бажаю щоб ви знайшли шлях до свободи і справжнього миру для вас і ваших рідних. Обіймаю.
08.03.2014

Read the rest of this entry

Філософія на сучасний лад по-львівськи – якось не дуже

Posted on

Те, чого я боялась таки сталось. Сьогодні я буду писати про театральну виставу, яка мені не сподобалась.
Ходила в суботу в театр ім. Леся Курбаса, про дивовижність якого я багато наслухана. Вистава «Так сказав Заратустра».
З творчістю Ніцше я знайома, про Заратустру мені відомо, та все одно вистава мені залишалась незрозумілою. Я не хочу критикувати, бо не маю на це права, але суб’єктивно висловлювати свою думку можу.
Я півтори години сиділа напружено і старалась «дати дупля» (інакше це не назву) що ж воно відбувається, та «дупля» я таки не дала. Гаразд, був речник, який від імені Заратустри виголошував усілякі істини, хоч інколи більше здавалось, що він просто сипле філософськими фразами. Періодично появлявся натовп, чи як ще назвати цих акторів, які співали незрозумілою мовою і крутились (так-так, саме крутились), подекуди це переривалось «бійкою», воплями, незрозумілими танцями і так далі. Потім появився ще один речник, який вів дискусію з попереднім. Read the rest of this entry

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою