Tag Archives: сльози

До і після весілля

Posted on

весільнеПередостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала). Read the rest of this entry

То якою я стала?

Posted on

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось. Read the rest of this entry

Довше, ніж сама вічність

Posted on

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Не збудоване – не відбудуєш.

Posted on

Прояву моєї найбільшої Одинокості присвячую.

Дві найбільші у світі Самотності
Розійшлися знову на відстань,
Але сповнюють безпорадності
Не кілометри, а миті тиші.

Ти знов житимеш в тій реальності,
Що для тебе вже стала рідніша,
Я залишусь у моїй, тій,
Що для тебе така ненависна.

В нас з тобою багато схожого,
І водночас ми надто відмінні.
Я боюся стати тобою,
І помилки твої повторити.

Ми з тобою, здавалося б – рідні,
А насправді, мабуть, найчужіші.
Ми речами багатші за інших,
А духовно – обдерті до нитки.
Read the rest of this entry

Є місце на світі

Posted on

Є місце на світі, за десятки кілометрів від мого дому, зовсім невелике, де цвітуть квіти, літають кольорові метелики і сидячи на лавочці в якому можна дивитись на небо різноманітних барв.
Є місце на світі дуже тихе, спокійне, де майже ніколи не порушується тиша, де чути лише щебетання пташок.
Є місце на світі, де навіть випадкові прохожі не звертають на тебе уваги.
Є місце на світі, яке наче відокремлене від буденного світу, де немов зупинився час, де з роками майже нічого не змінюється.
Є місце на світі, куди я приходжу сумна, з болем, ваганнями і душевними тягарями. Де я можу довго сидіти, думати, плакати, говорити, мовчати і в результаті відчуваю, що мені хоч трішки стало легше.
Є місце на світі, куди я приходжу коли відчуваю, що мені ні з ким поговорити, нікому вилити мою душу, що ніхто мене не зрозуміє, де я сиджу сам-на-сам з моїм відчаєм. Read the rest of this entry

Чужі досягнення для прикрих усвідомлень

Posted on

Одного дня ти помічаєш, що тебе оточують люди, які пишаються своїми досягненнями. Їх з цим вітають, ними пишаються, вони й самі горді. Ти дивишся на цих людей, на те, що вони вважають досягненнями і подумки говориш собі, що ти це вже проходила. Такі ж самі досягнення були вже і у твоєму житті давно, а  після них ще трапились десяток інших. Різниця лише в тому, що ти це не вважала за великі досягнення і тебе отак з цим ніхто не вітав.
Та ти і розумієш, що і не хотіла аби тебе хтось вітав. Тобі то ніколи не було потрібним.
Та все ж, ти подумки відмічаєш собі, що слова привітання від однієї людини, все ж тобі хотілось би почути. Від однієї лише людини, якщо не слова, якщо не гордість за тебе, то бодай якесь сяйво радості в очах. Ти марно заглядаєш в ті очі і вже давно не помічаєш там нічого, крім байдужості до тебе. Read the rest of this entry

Допомога у випадку смерті когось близького

Posted on

Заголовок статті дещо неоднозначний, тому повідомлю: це не про допомогу помираючому, це про допомогу близьким, яким потрібно смерть рідної особи пережити.
Так трапилось, що в житті багато раз до мене звертались за «допомогою» наче я фахівець у цьому питанні, бо свого часу болісно пережила татову смерть. Я ніколи не забуду, як колись в Італії до мене звернулась одна зовсім юна дівчинка, в котрої помер дідусь і сказала: «розрадь мене… ти ж знаєш який біль я відчуваю, скажи щось, від чого мені стане легше», а я не знала що сказати, бо я знала, що будь-чим сказаним я їй не допоможу.
Насправді все, що кажеш не має змісту. Всі слова про співчуття також безглузді. Ваші «співчуваю» чи «мені дуже жаль» пусті звуки, від них легше звісно не стане, навіть якщо ви кажете щиро.
Я пробувала говорити про це з однією близькою мені людиною, якій і сказала, що от до мене вже не раз звертались так наче я їм допоможу, а я не знаю що людям сказати. І ця людина мені відповіла:
ти ж пам’ятаєш себе в той день… які слова в той день могли б хоч трішки надати тобі підтримки?
Я задумалась і душею зазирнула в той найболючіший день життя і відповіла:
– Ніякі. Мені просто хотілось, щоб мене хтось обняв. Read the rest of this entry

Скавуліти як пес і найгірше після втрати.

Posted on

Після вчора зайшовши у під’їзд до моєї учениці я спинилась у дверях – на 1-му поверсі був собака, він гавкав, от тільки не звично, а поволі то лаяв, то скавулів. Зазвичай тварини так поводяться коли в них якась рана чи щось защемило, але я глянула – лапки цілі, сам наче теж неушкоджений, чого ж він так скавулить?
Позаду мене заходив якийсь дідусь і каже:
– не бійтесь його, він не на Вас гавкає, в собаки просто горе…
– а що сталось?
– от вже кілька тижнів як хазяїн помер. Ще молодий був чоловік, не хворів, а раптом помер. Сім’я вже навіть потроху відійшла, життя ж продовжується, але йому то хіба поясниш – пес не може зрозуміти і дома вони його втримати не можуть: все або під будинком, або на першому поверсі тут сидить – певно господаря виглядає, лає, скавулить, нещасний…
Ми їхали ліфтом і ще чуючи лай, що переходив у скавуління я відчувала гострий приступ жалю до цієї нещасної тварини, яка на відміну від людей не здатна змиритись з болем. Read the rest of this entry

Життєвий сон неспокійної душі

Posted on

Бувають сни, після яких важко дихати і боязко знову засинати.
Страшні вони не жахами, а реальністю.

Твоя душа десь тут витає?
А може й ні, хто його знає…
Та в цьому місці, де ти жив,
Я згадую того, що з тобою дружив.

Мені сьогодні він приснився,
Що зрадником для нас зробився.
І ось за довгі роки, лиш цієї ночі
Я зазирнула в його підлі очі.
Read the rest of this entry

Чому хтось поїхав, чого я не рада і що я від ВАС хочу

Posted on

Іван Бльок (Тур)

В суботу я пішла на заняття до моєї репетиторки. Заняття як такого не було – ми говорили, втирали сльози. Загиблий на майдані Іван Бльок (Тур) її племінник, тож вона мені розповідала про нього, його дружину, дітей (здається хлопчик в 7-му класі, дівчинка в 2-му)… про те, що вся родина тепер думає як їм допомогти. Казала, що Іван свого часу їздив на заробітки у Польщу, згодом наскладав грошей і відкрив свій магазин. А потім, коли справа розвинулась побудував собі хатинку, щоб вже мати щось своє. Він зібрався їхати на Майдан, хоч наче в нього і не було особливої потреби: дім є, власна справа є, сім’я є, чого ще треба? Та сказав, що не може бути осторонь коли в країні таке коїться.
До Майдану вони з другом не дійшли. Їх застрелили щойно вийшли з машини (вочевидь помітили львівські номера), друга – в голову, Івана – в серце. Read the rest of this entry

День, після якого вже не було як колись.

Posted on

Я пам’ятаю цей день так, наче то було вчора. 2-го лютого 2001-го року, в холодну зиму була страшенна хуртовина. Того року я пішла в перший клас. Взимку школу закрили на карантин, тож в цей день я була вдома. Ми кілька днів готувались до того, що мало відбутись, але що воно таке я точно не знала. Зранку мене розбудила мама і сказала, щоб я вже прокидалась аби з нею попрощатись – того дня вона мала поїхати. Мама журливо подавала якісь настанови, казала, щоб ми слухались тата… Вона сказала, що не знає куди саме їде і не знає коли звідти повернеться. Казала, що їде в Італію. Я собі думала «де та Італія? Як вона далеко? То там де Америка, ближче чи дальше?» Read the rest of this entry

Я волію змовчати

Posted on


Read the rest of this entry

Найогидніший день – встановлення коли нам сумувати і пам’ятати

Posted on

О, я воістину завжди дивуюсь тим виразам облич з якими люди 1-го листопада ідуть на цвинтар!… Всі такі сповнені болю, печалі, суму за померлими… Всі такі праведні та чесні зі свічками в руках!…Та ви ще вчора навіть не думали про своїх померлих близьких! Вам ще вчора була байдужа як і їхня душа так і молитва за неї! Ще вчора ви навіть не подумали про них, ну звісно, а сьогодні вас усіх переповнює «вічна пам’ять», всі сьогодні «з болем у серці та молитвою в душі». Це для чого?! Для того, щоб завтра можна було б комусь знайомому сказати: «О, ну так… вчора були на цвинтарі…»?! Адже звісно, думка живих про ваші поступки куди цінніше душі мертвих, що ж вам з неї взяти?! Суспільство лицемірів, інакше і не скажеш. Read the rest of this entry

«Земля – не курва, щоб її продавати!» ©

Posted on

Останній Гречкосій - 19.10.13Гучні слова в заголовку статті не є моїми. Вони з п’єси Ореста Огородного «Останній гречкосій», яку я вчора відвідала театрі Заньковецької. Коли знайомі питались мене на яку виставу я йду і я відповідала «Останній гречкосій» мене запитували про що вистава. А я казала, що не знаю, що йду лиш тому, бо то п’єса Ореста Огородника і тому що про неї хороші відгуки. Я хочу і вам надати мій відгук аби і ви пішли на неї поглянути – бо вона того варта.
Жанр – трагікомедія, хоча я б таки більше схилялась до трагедії. Спостерігала уважно, а під кінець таки не втрималась і заплакала. Ні, у виставі не було смертей, бід чи низки драматичних історій, які б мали викликати сльози глядача. У виставі була правда. Правда про мій народ в якого відсутнє почуття справжніх цінностей, національної гідності і любові до власного. Правда про людей, які не хочуть працювати, а звинувачуючи всіх і все навколо деградують. Правда про людей, які хочуть збагатитись миттєво, не прикладаючи до того жодних зусиль. Правда про людей, які продадуть найрідніше – домівку, землю і родину аби збагатитись. Правда про нас, тому і плакалось… Read the rest of this entry

Коли хочеться ридати, як треба любити і звернення до усіх, хто свідомий

Posted on

Любити Україну...День Незалежності для мене обмежується візитом у центр міста в сподіваннях побачити якийсь виступ улюбленої «Піккардійської Терції». Це єдине в чому проявляються мої святкування.
Так, я одягаю вишиванку, але з певних причин – я одягаю її часто, але принаймні в цей день року вона не привертає до себе зайвої уваги.
Я не поділяю усіх святкувань, які організовані за спонсорством якогось пивного бренду, де обов’язково має розпиватись це пиво, де всі мають горланити що люблять країну, що люблять пиво, що хто не кричить той москаль. Read the rest of this entry

«І все таки я тебе зраджу».

Posted on

І все таки я тебе зраджуІ все таки я тебе зраджу – цей надпис на одній з афіш привернув мою увагу ще в жовтні місяці, коли я чекала на маршрутку. Підійшла поглянути, як виявилось то реклама спектаклю у Львівському драматичному театрі Лесі Українки(також відомий як «муніципальний»). За описом мене зацікавило, невдовзі я пошукала інформацію про цю виставу в інтернеті, прочитала багато позитивних відгуків і  ще тоді сказала сама собі: «я мушу це побачити!».

Read the rest of this entry

Смерть – час, втіха, біль.

Posted on

На початках думки про час вселяли надію. Якісь люди казали, що він лікує все. Розуміння того, що час нездара і нічого не вилікує, а навпаки покалічить ще більше, прийшло поступово. З тієї миті, як біль вперше вселився в душу і жодного разу так її і не покинув, час зрадливо минав і ставало ще гірше.
Цього року знову ще гірше. Бо колись можна було в самоті впасти на коліна і ридати. Можна було вити від болю і кричати в пустоту про несправедливість всього, що сталось. Колись так можна було, а тепер ні. Тепер якось не плачеться наяву, хоча душі досі нестерпно болить. З роками дорослішаєш, згадуєш те що було і… розумієш. Розумієш не з власного погляду, а з точки зору тієї самої людини, про яку йдеться. Read the rest of this entry

Мовчки.

Posted on

candle

Read the rest of this entry

Чи виправдали українці надії генія?

Posted on

ШевченкоГенії не помирають. Вони довічно житимуть в народних традиціях. Тарас Шевченко – перлина духовної скарбниці української мови. І я це кажу не тому, що так прийнято вважати, а тому що в моїй душі його творчість займає поважне місце.
Особливо це зрозуміла відчувши гіркоту емігрантського життя. Вечором собі часто нашіптувала його : «сонце заходить гори чорніють…», бо так само подумки линула в Україну, а чого лиш варті слова: «Ой зоре! Зоре! — і сльози кануть.» Небо одне, небо поєднує з дальнім домом… але коли ти далеко від рідної землі дивлячись в небо сльози кам’яніють. Read the rest of this entry

Стан польоту

Posted on

Боротись!

Злетівши.

Read the rest of this entry

Усім, хто коли-небудь мене образив чи зробив боляче присвячую

Posted on

Ніколи не думала, що коли не-будь буду писати/висловлювати те, що хочу сьогодні сказати… Ніколи не думала, що сягну до стану в якому можна буде сказати те, що я зараз впевнено наміряна сказати…
Як і зазначено дана публікація присвячується усім тим, хто колись мене образив чи завдав болю. Отож,

Read the rest of this entry

Минулі й теперішні вірші; те, що рветься з душі та забуття

Posted on

Сьогодні опублікую на блозі віршик який було написано саме в цей січневий період кілька років тому.
Це вельми особливий вірш для мене, оскільки після його написання впродовж півтори року я не написала ні рядочка. Без значної на те причини: просто не писалось.
Завжди стверджую, що те що я пишу навіть віршами не зветься, то просто душа, яка рветься на ззовні. Ось в той півторарічний період душа мовчки мучилась і словам не піддавалась. Тепер я пишу про той час, який минув і який не має надважливого місця в моєму житті. Пишу не тому, що досі до чогось з минулого прив’язана, ні, усе минуло, та я пишу тому, що душа нарешті заговорила після надто довгої мовчанки, що сковувала болем і ув’язнювала у власних тенетах. Read the rest of this entry

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою