Tag Archives: смерть

Якщо я могла б змінити минуле…

Posted on

Якби у мене була б змога повернутись у минуле і щось змінити – єдине, що я змінила б – це зробити можливе аби тато не помер.
Якби мені поставили умову, що можна змінити будь-що, окрім того, що стосується тата, я не змінювала б нічого.
Озираючись назад я помічаю скількох помилок я припустилась, скільки мені треба було стати на одні й ті самі граблі перш, ніж збагнути. Я усвідомлюю наскільки заплямована моя совість, як часто я була підлою людиною і навпаки – довірилась підлим. Я розумію неправильність якихось прийнятих рішень і хибність відмови від деяких рішень. Я осмислюю скільки раз я оступилась і скільки раз я зазнала поразки. Read the rest of this entry

Advertisements

Жертва вбивства – не знаю навіщо зранку прокидатись…

Posted on

Щоранку мені доводиться прокидатись о 7-й годині аби поспіти до першої пари. Раніше це не створювало мені жодних труднощів, прокидалась я легко і часто навіть натхненно.
Але згодом мене почала сповивати якась байдужість, а факт вільного відвідування наче шепоче щоранку: «та яка тобі різниця – можна і не піти, нічого ж не буде». Це так, але чомусь якщо «забиваю болт» мене згодом мучить сумління.
Відтак, зі страшенною неохотою таки доводиться зранку вставати, щоправда на пари я останнім часом постійно запізнюсь.
Я задумалась що коїться зі мною. З одного боку наче все банально: вільне відвідування, що не зобов’язує ходити на пари – ні тобі відпрацювань, ні платних «енок», та ще й ранкова лінь – чого дивуватись, якщо ще й врахувати той фактор, що в міру робочого графіку лягаю спати пізно.
Однак я ж то себе знаю. Я живучи в Італії вставала щоранку о 6-й, хай я тоді не працювала, але спала подекуди кілька годин через багато обсягів навчання. …Не брак сну причина такого пофігізму. Read the rest of this entry

Життєвий сон неспокійної душі

Posted on

Бувають сни, після яких важко дихати і боязко знову засинати.
Страшні вони не жахами, а реальністю.

Твоя душа десь тут витає?
А може й ні, хто його знає…
Та в цьому місці, де ти жив,
Я згадую того, що з тобою дружив.

Мені сьогодні він приснився,
Що зрадником для нас зробився.
І ось за довгі роки, лиш цієї ночі
Я зазирнула в його підлі очі.
Read the rest of this entry

Спогади однієї весни і єдине рятівне почуття

Posted on

Того року весна почалась рано і була чудовою. Точніше навіть весна була не ранньою, а вчасною і одразу теплою. Я пам’ятаю як в той день я проснулась, крізь шпарину пробивало сонце і я подумала: «надіюсь сьогодні буде гарний день». Я згадую, як ясно сяяло сонце в обідню пору, коли я поверталась додому і подумала: «яка прекрасна весна! Якраз вчасна!»
Я добре пам’ятаю події того дня і дещо менше пам’ятаю події наступних днів, та тільки пригадую достеменно, що ті дні були сонячні. Я мабуть назавжди запам’ятала якою світлою була весна того року, як і запам’ятала те, чому я тоді їй не тішилась. Read the rest of this entry

Два слова.

Posted on

candle
Read the rest of this entry

Чому хтось поїхав, чого я не рада і що я від ВАС хочу

Posted on

Іван Бльок (Тур)

В суботу я пішла на заняття до моєї репетиторки. Заняття як такого не було – ми говорили, втирали сльози. Загиблий на майдані Іван Бльок (Тур) її племінник, тож вона мені розповідала про нього, його дружину, дітей (здається хлопчик в 7-му класі, дівчинка в 2-му)… про те, що вся родина тепер думає як їм допомогти. Казала, що Іван свого часу їздив на заробітки у Польщу, згодом наскладав грошей і відкрив свій магазин. А потім, коли справа розвинулась побудував собі хатинку, щоб вже мати щось своє. Він зібрався їхати на Майдан, хоч наче в нього і не було особливої потреби: дім є, власна справа є, сім’я є, чого ще треба? Та сказав, що не може бути осторонь коли в країні таке коїться.
До Майдану вони з другом не дійшли. Їх застрелили щойно вийшли з машини (вочевидь помітили львівські номера), друга – в голову, Івана – в серце. Read the rest of this entry

Яка ваша реакція на смерть? Висновки з болю інших.

Posted on

На початку листопада мене сколихнула звістка про смерть однієї знайомої. В принципі особисто мене з нею нічого не пов’язувало, але вона була хорошою знайомою моїх батьків, бувало допомагала їм в деяких справах. З того що я знала про неї було достатньо аби стверджувати, що то хороша жіночка.
І от у віці 50-ти років вона померла. Окрім її несподіваної смерті мене більше зачепив факт, що не так давно вона проходила лікування безпліддя і таки в результаті рік за роком народила двох діточок. Вони і були першими про кого я подумала коли довідалась про її смерть.
Тепер хочу цю ситуацію розглянути з двох поглядів.
Смерть людей. Зазвичай коли нам кажуть про несподівану передчасну смерть якоїсь людини ми лишень хитаємо головою, співчуваємо, філософськи стверджуємо, що «не знати де і що нас чекає». Гадаю в багатьох, кому повідомляли такі звістки про когось знайомого були схожі думки. Таке триває допоки щось не трапиться… Read the rest of this entry

Я волію змовчати

Posted on


Read the rest of this entry

Затята ненависть пішоходів до водіїв.

Posted on

Всі водії були, є і будуть пішоходами, але не всі пішоходи є чи будуть водіями. У нашій країні дуже чітко помітне розмежування між пішоходами та водіями, до прикладу закордоном це не так «ріже очі», ймовірно тому, що там ледь не кожна сім’я має авто і відповідно багатьом пішоходам знайомо як це – бути водієм.
Інколи мені здається, що в нашій країні пішоходи водіїв попросту ненавидять. Я сама поки не є водієм, але принаймні до автівок такого негативу не відчуваю. Звісно водії не святі, багато в нас взагалі на куплених правах їздить «купив права, не купив їзди», але це ж не привід, щоб їм буквально кидатись під колеса.
«Я хочу саме тут перейти, нехай падло почекає» – неодноразово доводилось чути такі слова, та в чому він винен? Він теж людина. Так, якщо йдеться про холодну, дощову погоду, звісно водію комфортніше в середині автомобіля, аніж пішоходу на вулиці, але ж не лізти навмисне йому під колеса. Подекуди я думаю, що така затята ненависть пішоходів до водіїв спричинена заздрістю, наче вони заможніші, бо їздять на авто. Що вже казати про те, що коли я стояла в черзі в неврологічному диспансері, бо мені треба було отримати одну довідку я стала свідком розмови медиків: «ти знаєш скільки до мене сьогодні приходило за довідками для водійських прав! Вони взагалі собі обнагліли! Тільки би і їздили! Вже скоро літати прийдеться по тому Львову, бо вони всюди їздять!» – ну що тут сказати? Робочий обов’язок цієї людини проводити перевірку і видавати довідки (за які вони отримують оплату), а вони ще й скаржаться, було б за що. Read the rest of this entry

В цей день я могла б…

Posted on

До цього дня я могла б готуватись заздалегідь. Я могла б заощаджувати грошей, ходити крамницями, довго обирати аби таки придбати Тобі якийсь дуже хороший подарунок, так аби бути певною, що саме цей подарунок найліпший, бо Ти заслуговував би лиш на найкраще.
Коли Ти б вже заснув я б пішла на кухню. Я могла б не спати за ніч «до», аби як сюрприз приготувати для Тебе той наш з Тобою улюблений торт.
Я могла б прокинутись рано-вранці, зайти до твоєї кімнати і бути першою людиною, хто привітає Тебе, обніме і скаже теплі слова. Я б вручила Тобі той подарунок, але точно б знала, що мої слова для Тебе важливіші за будь-яку річ. То був би хороший початок Твого дня, перед тим як усі почнуть телефонувати, щоб висловити свої вітання. Read the rest of this entry

Найогидніший день – встановлення коли нам сумувати і пам’ятати

Posted on

О, я воістину завжди дивуюсь тим виразам облич з якими люди 1-го листопада ідуть на цвинтар!… Всі такі сповнені болю, печалі, суму за померлими… Всі такі праведні та чесні зі свічками в руках!…Та ви ще вчора навіть не думали про своїх померлих близьких! Вам ще вчора була байдужа як і їхня душа так і молитва за неї! Ще вчора ви навіть не подумали про них, ну звісно, а сьогодні вас усіх переповнює «вічна пам’ять», всі сьогодні «з болем у серці та молитвою в душі». Це для чого?! Для того, щоб завтра можна було б комусь знайомому сказати: «О, ну так… вчора були на цвинтарі…»?! Адже звісно, думка живих про ваші поступки куди цінніше душі мертвих, що ж вам з неї взяти?! Суспільство лицемірів, інакше і не скажеш. Read the rest of this entry

Про людей, які прийдуть на мій похорон.

Posted on

Коли я помру Ви прийдете на мій похорон?
Я недавно задалась питанням чому люди йдуть на похорони до якоїсь людини. І я частково розумію що саме їх туди «тягне».
Я знаю, що будуть люди, які до мене туди прийдуть. Я знаю, що серед них низка людей буде там присутньою лиш тому що згідно добрих манер доведеться там бути. Їм можливо буде не  байдуже, але просто прикро, от і все. Вони прийдуть туди, бо їм так звелить совість.
Я знаю, чи то радше б хотілось вірити, що будуть ті, хто туди прийдуть, бо відчували до мене якусь симпатію. Вони прийдуть, бо у житті нас пов’язувало щось приязне, якісь хороші спогади, стосунки, спільне навчання, робота, знайомі.
Вони прийдуть туди, щоб зі мною попрощатись і провести мене в останній шлях як годиться, тому, що звістка про те, що я покинула цей світ їх настигне раптом і їм буде шкода, що так сталось. Read the rest of this entry

Яка різниця – коли втрачати?

Posted on

...Нещодавно прочитала дуже правдивий запис – «Все можна пережити: велику любов, зраду, відхід друзів. Все, крім смерті батьків – це велика рана в серці, яка не заживе.»
А Ви знаєте, яка різниця від того в якому віці хорониш батьків?
Ні, різниця не в болі. Не правда, що мала дитина не розуміє втрати і відчуває менше, аніж старша людина. Біль ви будете відчувати однаково що в п’ять, п’ятнадцять, тридцять чи п’ятдесят років. Втративши – буде біль і відчуття, що ви не зробили щось, що могли б зробити. Це неминуче, вас обов’язково таке сповнюватиме.
Не правда, що мала дитина відчуває біль через те, що хтось з її батьків помер і її «недовиховував». Так, від цього нелегко, але не це основна точка болю.
Різниця в тому, що ви знаєте. Read the rest of this entry

Як людей цікавить мій гаманець, грошові вибачення та вина держави.

Posted on

Приводом для написання цієї публікації став один випадок який трапився зі мною нещодавно. Але для початку пояснення.
Є така річ, якщо правильно пригадую то офіційно вона зветься «соціальна допомога по втраті годувальника сім’ї». Себто це грошова виплата, яка надається особам напівсиротам до досягнення ними повнолітнього віку або доки повнолітня особа вчиться.
Одна людина недавно мені сказала, що маючи певний підробіток мабуть не коректно з мого боку брати ще й ці гроші.
Так от, перш за все зазначу, що мої гроші я в стані сама порахувати, тож нікому не треба пхатись в цю справу. Щодо людських математичних здібностей у підрахунках чужого заробітку я вже писала, повторювати не буду, з мене годі.
Як наступне зазначу: Read the rest of this entry

Очі бояться, а руки все зроблять.

Posted on
Моє останнє фото з бабцею. Єдине цифрове фото з нею.

Моє останнє фото з бабцею. Єдине цифрове фото з нею.

Пам’яті моєї бабці присвячується

Read the rest of this entry

Смуток: занедбана будівля, невідоме слово і моє дитинство.

Posted on

Є місце проїжджаючи повз яке мені в грудях щемить. Кожного разу, хоч і проїжджаю там ледь не щоденно. Місце занедбане, в розрусі, де здається будівля ледве витримує тягар долі, що випав на неї – бути залишком колишньої величі. Скільки себе пам’ятаю – назва цього місця завжди була в моєму житті. Вона завжди означала щось невідоме, але була. Час від часу ця назва випливала в розмовах дорослих. Власне кажучи, в дитинстві я постійно чула розмови дорослих про це місце, але тоді ще ніколи його не бачила… Я лиш інколи по складах повторювала собі, бо мені подобалась ця назва: «по-ля-рон». Read the rest of this entry

Смерть – час, втіха, біль.

Posted on

На початках думки про час вселяли надію. Якісь люди казали, що він лікує все. Розуміння того, що час нездара і нічого не вилікує, а навпаки покалічить ще більше, прийшло поступово. З тієї миті, як біль вперше вселився в душу і жодного разу так її і не покинув, час зрадливо минав і ставало ще гірше.
Цього року знову ще гірше. Бо колись можна було в самоті впасти на коліна і ридати. Можна було вити від болю і кричати в пустоту про несправедливість всього, що сталось. Колись так можна було, а тепер ні. Тепер якось не плачеться наяву, хоча душі досі нестерпно болить. З роками дорослішаєш, згадуєш те що було і… розумієш. Розумієш не з власного погляду, а з точки зору тієї самої людини, про яку йдеться. Read the rest of this entry

Мовчки.

Posted on

candle

Read the rest of this entry

Гидотність омертвілої душі, довіра і розчарування.

Posted on

Вразливим краще не читати.

Інколи мені гидко. Настільки сильно, що стан мерзенності розриває на шматки і сповнює словесна блювота – слова переповнюють, хоча назовні мало що виходить.
Здебільшого причиною цього є довіра, яка була похоронена давно. Давні розчарування в людях ніколи просто так не зникають.
Тобі більше не болить, тебе більше не мучить, тобі байдуже, але тобі досі гидко. Бо розчарування лишається повсякчас. Бо стан бридоти не минає по тій простій причині, що колись на труп твоєї душі, яка була вбита довірою, злетілись ворони і виклювали всі потрохи, розтягнули їх навсібіч. Read the rest of this entry

Прагнення до прекрасного, незмінні людські риси і досконала гра. Відгуки про «Амадея»

Posted on

АмадейПохід в театр був запланований несподівано і я б сказала навіть раптово. На цю подію справді закортіло піти, бо постанова за своїм змістом мене вельми приваблювала. Та ще й вистава присвячувалась до святкувань 50-тиріччя творчої діяльності народного артиста України – Богдана Козака.
Відтак, вчора у НАУД театрі імені Марії Заньковецької відбулась прем’єра вистави “Амадей”.
Read the rest of this entry

Розповідь про гірську провінцію – «Психи», депресії і влада-безтолоч

Posted on


Сьогодні розповім вам про ті місця (чи радше деякі їх особливості), де я прожила шість років – гори Альпи, а якщо конкретніше Доломіті в Італії, неподалік від кордону з Австрією.

Отож, на півночі Італії, в мальовничих Альпах – Доломіті розкинулась велика за територією, але маленька за населенням провінція – Беллунезе. Провінція розташована не у підніжжі гір, а безпосередньо в горах, де люди облаштували цивілізацію попри не надто благі природні і кліматичні умови (ґрунт надзвичайно низької родючості і велика щорічна кількість опадів).

Живе провінція здебільшого туризмом – влітку і взимку (коли найсприятливіший клімат) з’їжджаються туристи з усього світу аби поглянути на живописні Доломіті. Але поступово корінне населення провінції тікає до міст в пошуках роботи, тому в окремих селах весною чи восени пройшовши можна й не зустріти абсолютно нікого – суцільна пустка з усіма закритими домами. Read the rest of this entry

Пронизливий погляд. «ТОБІ» і всім, хто доброї думки про тебе присвячується.

Posted on

Усі описані події відбулись насправді. З етичних міркувань імена людей не вказано.
Цього дуже особистого листа адресовано людині, яка його ніколи не прочитає. Публікую з одним лиш закликом до всіх: Бережіть своїх близьких і якщо доля посилає вам особливих людей – цінуйте їх.

погляд

Read the rest of this entry

Актуальність історичного героїзму і недолугий патріотизм.

Posted on

19-го січня виповнилось 44 роки з дня смерті Яна Палаха. «Палах, Палах, Палах… Хто це такий?» – спитаєтесь Ви? Та знаєте, просто ГЕРОЙ в прямому і повноцінному значенні цього слова. Його історія мала б стати певною мірою прикладом для усіх нас.

Ян Палах
Отож, короткий огляд історичних подій. Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою