Tag Archives: усмішка

Сумка з казкою та добром

Posted on

У таку похмуру погоду за вікном хіба лиш згадувати про минулі подорожі 🙂 тим паче, що у минулій публікації я згадала про мій візит у Суми і пообіцяла переповісти.
альтанка символ містаТак от, користаючи з того, що у жовтні прибавився офіційний вихідний, та й випав він на п’ятницю, гріх було не запланувати мандрівки Україною.
Вибір пав на Харків, про який я марила давно, але коли їдеш на таку далеку відстань, то хочеться й заодно якесь інше місто відвідати.
Довго думала і шукала як поєднати маршрути, врешті вихід знайшла. Маршрути, які я пропоную не найекомніші по грошах, за цим шукайте по інших сайтах, бо для мене найважливішою є економія часу.
Тож виїхавши 13 жовтня зі Львова, вдосвіта 14-го ми були у Сумах. Маршрут зі Львова можу запропонувати такий: Львів-Київ (потягом Інтерсіті о 17:20, довелось з роботи на годинку раніше відпроситись), прибуття у Київ о 22:20, годинка чекання, а далі після 23-ї з Києва є потяг напрямком у Лисичанськ зі зупинкою у Сумах. В дорозі 5,5 годин, у Суми прибули ні світ, ні зоря. Квитки на потяг до Сум недорогі, я ще переймалась, бо в неті багато начиталась мовляв потяг у дуже жахливому стані, не знаю як плацкарт, але купейний вагон був цілком пристойний. Read the rest of this entry

Advertisements

Бувай, руда!

Posted on
  • Найважливіше: то була чудова осінь і я рада, що мені вдалось і парком прогулятись, і лісочком пройтись, і з приїхавшими до Львова товаришами у Шевченківському гаю побувати 🙂
  • Познайомилась: мабуть із нових людей хіба що Василь.
  • Досягнення: моїм досягненням можна вважати своєрідне переусвідомлення керівних посад.
  • Шаленства: поїхати в осінній Франківськ, а повертатись вже із зимового. То було весело і шалено.
  • Важливо: ну для всіх важливо те, що я скоро розпишусь… Судячи з реакції, то для інших мабуть ще важливіше, ніж для мене.
  • Ностальгічно: ностальгії ні за чим у мене більше нема. Минулось. Нема що й згадати такого, щоб викликало “солодкий сум”.
  • Погано: розчаровуватись в людях. І таке буває.
  • Найбільше проблем: от лиш пару днів тому перехворіла вірусом…

Read the rest of this entry

Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Posted on

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз… Read the rest of this entry

Там де смачно і вежа похила

Posted on

Так от, продовжую. З Варшави ми летіли у Пізу. Це таке невеличке містечко відоме насамперед своєю похилою вежею і в якому, якщо чесно, окрім самої площі з вежею (piazza del Duomo) і набережної небагато є на що поглянути.
Чимало моїх знайомих дивувались навіщо летіти у Пізу, там же “нема що робити”. Насправді Піза у перелік міст до відвідування ввійшла насамперед тому, що там є аеропорт з рейсом із Варшави і окрім того, мене цікавили дещо інші місця Італії (про які напишу вже згодом), до яких найближчий аеропорт саме в Пізі.
На її відвідування ми виділили півдня після прильоту і цього було цілком достатньо.
Почалась Італія з їжі. Ще б пак, мене там не було понад рік, я ж встигла скучити! А мій наречений взагалі відвідував Італію вперше, тож я почувалась радісно від того що відкриваю йому цю країну і пояснюю кожну страву із меню. Read the rest of this entry

Столичний шарм, бомбезний захват та пів качки

Posted on

fyouw8uua0g16 лютого я прилетіла у Варшаву і тим самим відвідала 7-ме місто із переліку столиць, де я побувала.
Столиці – то завжди міста з особливим шармом і їм притаманний власний автентичний стиль. Тільки у столицях може поєднуватись хмарочос поруч із середньовічними спорудами і хоч багато хто плюється, що таке поєднання гидке, я все ж відчуваю від цього своєрідний захват, коли зовсім поруч між собою історична розкіш та заклопотаний бізнес.
Щоправда, почався візит у Варшаву не надто вдало. Автобус з аеропорту кудись привіз, висадив, GPS на телефоні заглючив і де ти є хтозна. На щастя я страхуюсь паперовими картами, які обожнюю розглядати, шукати на них місцезнаходження та подумки малювати маршрути. А ще були добрі поліцейські, які вказали «так, ви тут».
Потім ще були пригоди з пошуком заброньованого готелю, коли йдеш в один кінець вулиці, а він виявився у протилежному… словом, весело, не обійшлось без пригод. Read the rest of this entry

Тонкощі букетно-цукеркового періоду

Posted on

Спілкуючись з чималою кількістю знайомих чоловіків, доводилось чути, що деяким із них вже й би кортіло і сім’ю мати, і що вдома хтось був, проте для цього ще треба пройти стадію «занудних» стосунків, зокрема так званого «букетно-цукеркового періоду».
Так от, мої шановні, не знаю звідкіля такі переконання, проте якщо ви розцінюєте, що це лише такий якийсь період, який треба відмучити, а далі жінка «відпрацює» домогосподарством, то раджу усім вам просто-напросто завести собі покоївку, менше мороки буде.
Чомусь наполегливо не можу зрозуміти що то за такий період? Ну теоретично, я розумію – він визначається як період тривалістю у кілька місяців, коли чоловік жінку «задобряє», «покоряє» і обсипає, співзвучно до назви – квітами та цукерками. Потім начебто вона мала б вгамуватись, вдома осісти і борщами його обдарити з голови до ніг.
Чисто практично, з огляду на те, як будуються стосунки у нашому суспільстві навіть зрозуміло звідки такий період бере ноги – люди поки зустрічаються намагаються показати краще зі себе, приховуючи недоліки. Це триває якраз впродовж так званого періоду. З настанням же спільних буднів це випендрювання вилазить боком і стає очевидним все «негативне», що замовчувалось, тут і починають виникати сутички між партнерами.
Власне, уникнути цього трагічного наслідку не так вже й складно – просто завжди бути собою, без випендрювання, бо всі ми маємо свої недостатки. Read the rest of this entry

Містика і колоритність у відкритті Львова

Posted on

Отож як я і обіцяла – ділюсь враженнями від ще одного ретророману Андрія Кокотюхи – «Привид з Валової».
Книга є продовженням пригод головного героя Клима, приїжджого у місто, у ній ми стрічаємо вже знайомих персонажів, нову інтригу і звісно дивовижне описання Львова.
На початку я була дещо спантеличена щодо сюжету – мов що за привид? Ще тільки не хватало до серйозного роману містики домішувати, адже висвітлювалось все так, наче дійсно автор нас хоче переконати в існуванні загадкового привида. Але згодом відкривається уся детективна заплутаність, що виявилась дуже цікавою.
Чим особливо мені привабливий «трюк» у цих книгах, так це розв’язкою. От вже розплуталась вся складна історія, і думаєш – про що ще буде три наступних розділи, адже і так все ясно, але ні! Тут головний персонаж помічає те, чого не бачать інші і сюжет захоплює ще більше.
Воістину добре реалізований задум! Read the rest of this entry

втілення Віри і Посмішок

Posted on

Вона з’явилась у моєму житті цілком випадково рік тому. Під час першої зустрічі ми пили каву в одній із розкішних львівських кав’ярень, ласували тортом і розмовляли про життя, а потім ще прогулялись містом. В той день я зловила себе на думці, що з цією особою я бачусь вперше, але знайома давно, наче все життя. Наче ми просто переповідаєм одна одній події минулих років, впродовж яких ми не бачились.
За рік мабуть було десятки зустрічей. Пам’ятаю прогулянку парком Франка, італійську вечерю в моєму домі, концерт Океану Ельзи, нічні чаювання в її домі, гостину в мене, італійську піцу в центрі,  листопадову зустріч-замість сесії, прогулянку львівським різдвяним ярмарком, похід в театр, травневу «французьку» каву, озеро. Пам’ятаю смішні розмови про осликів чи про сумочки, що ображаються. Пам’ятаю довгі очікування маршрутки на зимовій вулиці і фрази: «може ми вже на таксі наколядуємо». Пам’ятаю усе усміхаючись. Read the rest of this entry

Місто зі списку «нарешті»

Posted on

Колосальний обсяг роботи перешкоджає вести блог, але продовжу.
Отож, рейнейром я полетіла у Бергамо. Це таке миле містечко приблизно за 80 км від Мілану. Вискочила з аеропорту (без жодних паспортних контролів, о-о-о-о ці чудові внутрішньо європейські рейси) і без огляду помчала на автобус. Зуміла нагло напроситись на якийсь, що вже рушав, бо чекати наступного не було бажання.
Проїзд від Бергамо до Мілано Чентрале (головний автовокзал) 5 євро.
А вже від вокзалу можна рухатись у місто на метрополітені. Я планувала пробути там добу, тож і проїздний купила на добу, дуже вигідно, 5 євро якщо я правильно пам’ятаю.
Та для початку я зустрілась з мамою, яка погодилась приїхати до мене і ми подались удвох на прогулянку вечірнім Міланом. Read the rest of this entry

Людям потрібні проблеми.

Posted on

Люди – то такі створіння, яким потрібні проблеми. Так-так, я саме так вважаю. А підштовхнув мене до цих роздумів один випадок.
Розмовляю з бабцею і вона страшенно бідкається, що із квітня місяця відбудеться подорожчання тарифів на комунальні послуги. Ні, її не хвилює життя на пенсію, бо вона має відповідні субсидії, її хвилює як я буду жити. Після 15-ти хвилин бабциних зойків і тиради про те, що ж то тепер буде і що то робити, ти ж субсидії не маєш і як ти дитинко нещасна проживеш, я не втрималась і сказала: «Бабцю! Годі! Та за що ви так переживаєте?!», «Олю, та як не переживати, та як тобі буде», «Бабцю, я собі раду дам! Але чого ви в своєму віці ще будете за мене переживати? Не варті ті тарифи того!» і тут звучить коронна фраза: «Дитино, та за кого як не за тебе мені переживати? Я ж мушу за щось переживати!»
Мабуть бабця сама й не помітила, як озвучила найбільшу істину життя людей – ми мусимо за щось переживати! От просто мусимо і все!
Хіба не так? От подумайте, люди не можуть просто спокійно жити, радіти кожному дню, всміхатись сонечку і шукати позитиву у всьому, що їх оточує. Ні! Їм неодмінно треба думати про якісь проблеми і шукати їм рішення. Read the rest of this entry

Про майже несказанне.

Posted on

Зауважую саме в ці дні, що дуже багато осіб з мого оточення слухають Славкову «На небі», особливо приспівуючи: «Там, де для когось тільки лютий за вікном – На моїй вулиці давно уже весна…», здогадуюсь, що для цих людей, саме в ці дні, це пісня настрою.
Вона звісно хороша, однак я в такі погідні дні надаю перевагу іншій Славковій композиції і крокуючи вулицями наспівую: «А за вікном майже весна, Знає слова майже не сказані вона».
Майже не сказані слова – то, в моєму розумінні, коли бринять уста аби сказати щось таке тепле і приємне, але натомість просто усміхаєшся, бо усвідомлюєш, що усмішка значно красномовніша і висловить те, що слова передати не в силі, бо воно несказанне. Бо усмішка набагато щиріше може передати емоції і настрій, що сповнюють. Бо усмішка – то такий собі посередник між станом душі і зовнішнім світом. І, зазвичай, в ній значно більше змісту, ніж в словах, що майже висловлюються.
Посмішок всім вам! Теплих-теплих! Вітаю із початком нового тижня! І залишаю публікацію такою коротенькою, бо посмішка замінила слова, яких тут нема . 🙂

Read the rest of this entry

Вечір на усе житя…

Posted on

відео додається

На минулому тижні трапилась одна надзвичайно приємна подія: до Львова завітали мої любі друзі – брати Лисі, про котрих я вже неодноразово писала.
З цього приводу в ніч з 13-го на 14-те в мене було організоване «паті на хаті» куди я запросила деяких інших моїх друзів, аби вони мали нагоду насолодитись чудовою музикою у виконанні братів.( Адже заради їхніх візитів у моєму домі зберігається гітара).
То був настільки чудовий вечір, коли в теплій компанії ти не помічаєш як плине час, але зауважуєш, наскільки тобі просто і легко. Вечір, як зупинка відпочинку серед відчайдушного бігу буденності, коли ти ковтаєш свіжого повітря аби продовжити далі натхненно свій шлях. Особисто я цей вечір запам’ятаю на подальше життя… Read the rest of this entry

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Posted on

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад. Read the rest of this entry

Візит на історичну Батьківщину

Posted on

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук. Read the rest of this entry

Мої столичні традиції

Posted on
з Олексієм Вадєрніковим

з Олексієм Ведєрніковим

Висловлюється особлива подяка приятелю Олексію Ведєрнікову – дуже хорошій людині, що надихнув до цієї поїздки, надав притулок на ніч, проводив екскурсію Києвом і взагалі усіляко розважав. Не перестаю дивуватись, що існують ТАКІ чудові люди!

Здається, у мене з’явилась традиція: кожні півроку їздити у Київ. Адже минулі дві поїздки (1-ша, 2-га) і ця трапились із чітким інтервалом у півроку. Мені кажуть: “та ти ж вже була у тому Києві, що туди їздити“, але Київ – можна завжди відкривати для себе, тож і їздити туди охота. Тим паче, що в мене там багато друзів, які люб’язно запрошують і розважають мене.
Ця поїздка була дуже несподіваною, у Києві нас навіть питали “а чому ви так раптом приїхали?“, але ми й самі не знали – чому. На вихідні було заплановане одне, воно відмінилось і трапилась розмова: “Нас Олексій запрошував”; – “То, що – їдемо? :)”; – “Давай”; – “Та я жартую”; – “А я серйозно”.
З Олексієм, другом мого хлопця, я познайомилась в серпні, і провела йому мою традиційну екскурсію Львовом. А коли ми вирішили, що поїдемо у Київ я отримала повідомлення: Read the rest of this entry

Щирість при боязні втрати і моя маленька дівчинка

Posted on

Моя нова робота – причина нечастої появи публікацій. Із новими етапами життя з’явились нові вагомі обов’язки, тож подекуди дуже бракує часу, а вечорами сковує втома.
Саме в зв’язку з роботою я завершила навчання з деякими моїми учнями, залишилось їх лиш кілька. Звісно серед них і моя люба учениця Оленка.
Коли виникло питання чи ходитиму я далі до неї, адже і в мене брак часу, і вона почала вчитись в гімназії і стала більш занятою ми з її мамою при зустрічі обговорювали що нам робити далі і як. Як виявилось, того вечора вона почула нашу розмову і вирішила мене провести аж до воріт. Раптом вона мені сказала: «Ви ж мене не лишите? Ви ж знаєте як я Вас люблю!» я її заспокоїла, що не можу її залишити.
Тим не менше, потім у мене наступала відпустка і я повідомила їй, що 10 днів мене не буде. Здається вона не повірила, принаймні того вечора вона знову мене проводжала до хвіртки і на прощання мовчки обняла, я запевняла її, що то лиш 10 днів, та вперше за весь цей час я бачила в її очах недовіру.
То була типова реакція, без фальші, без намагання щось приховати. Ми – люди завжди сприймаємо все спокійно, а при ризику втратити щось нам дороге починаємо хвилюватись. От і дитина розхвилювалась, бо якою б вона мені не здавалась зажди дорослою та в ті дві описані миті я бачила найбільшу щирість світу – щирість дитини. Я відчувала здивування, що мала так хвилюється через можливу втрату мене і той же час була зворушена. А оте раптове «Ви ж знаєте як я Вас люблю» мені взагалі видалось найвідвертішим, що я коли-небудь чула. Міцно запало в душу… Read the rest of this entry

Миті для вимірювання життя

Posted on

КолочаваЯ давненько не писала, бо відбувається чимало подій – часу в притик.
Проте нещодавно я побувала у чудовій місцині, про яку і хочу переповісти.
Мої друзі-родичі з Черкащини зібрались великою компанією (20 чоловік) в похід в Карпати і вирішили запросити зі собою ще двох львівських, а ми, звісно що, пристали на цю заманливу пропозицію. Вони з походом пішли, щоправда, аж на тиждень, а мене на стільки робота не відпускає, та на два дні я вирвалась (один із днів причому робочий).
Компанія була різноманітна: мало того, що це така собі збірка областей України: Черкащина, Київщина, Рівненищина, Львівщина, Івано-Франківщина, там були не лише молоді хлопці і дівчата, а й сім’я і одна хороша людина – Микола Михайлович, старший чоловік, людина надзвичайної енергетики і просто-таки духовний лідер. Ним я воістину захоплююсь!
У неділю ця компанія прибула у Львів, а вже звідси ми подались електричкою у Воловець. Зазвичай я терпіти не можу електричок, однак це була моя найкраща поїздка в цьому транспорті – 4 години пролетіли із жартами та сміхом.
Але і прибуттям у Воловець ми не обмежились, бо звідти подались іще вище – у село Колочава. В такий спосіб до переліку відвіданих мною областей додається Закарпатська. Read the rest of this entry

Та, що повернулась

Posted on

Я сьогодні вийшла з потягу, човгала по бруківці кросівками, тягнула за собою валізу, вдивлялась на шпилі «Ліжбети», що завжди першими по виході з вокзалу нагадають мені, що я вдома. Отак ішла і раптом… засміялась!
Не знаю чому, але я ідучи по вулиці настільки голосно залилась сміхом, бо відчувала, що у цю мить я хочу саме СМІЯТИСЬ! А прохожі позирали на ту дивачку, що іде собі сама і регоче…
Нехай простить мені хтось інший, але Львів – то найбільше кохання в моєму житті. Лише моєму Львову я здатна присягати на довічну відданість.
Та все ж, мушу віддати належне: за минулі кілька днів мальовнича Черкащина настільки запала мені в душу, що частку серця я залишила там…
Воно й не дивно: адже як казала моя китайська подруга: «Людина, що повернулась з мандрівки, вже не та, що туди їхала» – от і я вже не та, що їхала, бо повернулась трішки іншою і мабуть щасливішою.

Подробиці мандрівки, традиційно, незабаром на блозі.

10.07.2014

Сміюсь!
Ольга Врублевська

Вирок: жити і усміхатись.

Posted on

Весь минулий тиждень звівся до очікування одного дня, себто вчорашнього, який відкидав усі інші події на задній план. Того дня я очікувала як вироку – що тепер буде.
В переддень була схвильована і казала: «а якщо все таки щось таке виявлять?», на що близька людина заспокоювала: «навіть якщо виявлять – краще про це знати»
Мабуть навіть більше за мене того дня очікувала мама, яка теж заспокоювала: «Навіть якщо щось в тебе буде – приїдеш сюди, тут в цьому спеціалізуються. Будеш робити все тут, складно, але з теперішніми технологіями все роблять»
В ніч з четверга на п’ятницю не могла заснути, всю ніч снилось щось погане. Надрання приснився тато. Я ще прокинувшись думала: не снився так довго, а приснився саме в цей день. Як це розуміти – недобре, що сниться небіжчик, чи добре, що сниться тато? Та відклавши думки про те, що міг би означати сон поїхала у лікарню. Read the rest of this entry

Ти пишався б мною?

Posted on

Читати водночас з піснею, що внизу.

То було літо 2006-го. Ми з татом повертались з дачі до Львова, він був за кермом, а я сиділа поруч і спостерігала як він керує. Коли ми проїжджали мимо однієї залізничної станції, на якій дачники очікували потягу, тато сказав: «От коли буду старий і вже не зможу сідати за кермо буду на дачу їздити як і вони електричкою»; – «Тато, не хвилюйся, коли ти будеш старий і не зможеш їхати, тебе буду на дачу возити я, от побачиш! Я тобі обіцяю, що я буду водієм!» Тато усміхнувся теплою посмішкою і сказав: «Олюнчик, ще десь три роки і посаджу тебе за руль, будеш вчитись». В ту мить по радіо грала пісня Джо Дассена «À toi». Я запам’ятала собі ту мить, ту пісню, ту татову посмішку і далі їхала уявляючи як воно буде  – коли за три роки тато мене вже посадить за кермо і я навчатимусь.
Через півроку після тієї розмови тато помер. Пісня «À toi» стала однією з моїх улюблених, щоразу коли я її слухала я згадувала дану тоді обіцянку. Read the rest of this entry

Ритуал прибирання та особисте відродження

Posted on

З усмішкою спостерігаю за «передвеликоднім флешмобом», що зараз масово у Львові – люди прибирають помешкання, прилеглу територію, а продавці наводять лад у себе в магазинах. Я від цього відвикла, адже в Італії такого не прийнято. Ми з мамою завжди прибирали наше помешкання, та мене усміхає саме те, з якою масовістю це робиться.

Моє останнє фото з бабцею. Єдине цифрове фото з нею.

Я пам’ятаю, як мене повчала моя покійна бабця, дуже побожна жінка, що Воскресіння Господнє – це свято, що вказує на перемогу життя над смертю, на наше відродження і що навіть природа перероджується після цього свята. Тому до цього свята треба і самому «відродитись» – бути чистим і у душі, і в домі.
Вперше в житті я залишилась сама. Тож однієї вільної суботи я закотила рукави і почала наводити генеральне прибирання в помешканні, де живу. Зазвичай в мене чисто, проте генеральне прибирання – це інша справа. І йдеться не про те, чи я вірю в те, що мені казала бабця, бо якісь раціональні голоси мені казали: «свято настає будь-де: і в неприбраному домі, і в чистому», однак для мене це був справжній ритуал прибирання. Коли я вже втомлена все ще натирала до блиску вікна, мені здавалось, що я на коротку мить повернулась в ті часи, коли ще бабця мені розповідала про важливість прибирання перед цим святом. Це було настільки приємне відчуття – наче вона досі зі мною, що припиняти прибирання в той день мені попросту не хотілось.
Цього року в мене особлива Пасха, моє особисте відродження. Вперше за 7 (!) років я буду на Пасху в Україні… Read the rest of this entry

Наркотик, який вживають мандрівники.

Posted on

Я втрачаю інтерес до людей, які мені заявляють фрази на кшталт: «та нащо взагалі кудись їздити, щось дивитись, гроші тратити? То саме можна на компі побачити, погуглив і бачиш собі, сидячи вдома».
Якось підсвідомо вважаю таких людей розумово обмеженими і спілкуватись з ними нема бажання, бо як можна говорити такі примітивні речі?
Однак, нещодавно задумавшись, я прийшла до висновку, що просто ці люди не знають що воно таке.
Коли ти приїжджаєш в якесь нове місце, не відаєш місцевості, йдеш навмання, розглядаєш, широко розплющеними очима позираєш на все, що тебе оточує і дивуєшся, вдивляєшся в архітектуру, їси тутешню кухню, цікавишся місцевими цінами, спостерігаєш за мешканцями, дивуєшся, споглядаєш, усміхаєшся, знайомишся в різних проявах з цим новим місцем, купляєш щось аби було на згадку про це місце і цей день… і весь час сповнює якесь таке відчуття дивовижності, відчуття, що ти поступово підкорив ще одну частину світу, відкрив для себе щось досі незнане. Read the rest of this entry

Надзвичайна лекція, або враження про Назара Козака зблизька.

Posted on

Вчора на роботі я нервово поглядала на годинник під час заняття, завершила його дещо раніше, а наступні два взагалі відмінила і поспішила в заклад Communa. Там мала відбутись зустріч-лекція-обговорення книги Назара Козака «Нафіга іти на пари, якщо треба на революцію».
Таки встигла, прийшла навіть на десять хвилин раніше, озирнулась: його ще не було. Зайняла зручне місце спереду і чекала.
Далі трапилась приємна несподіванка і прийшов на цю зустріч Павло Чайка, як читач відомий на блозі під ніком Пан П, ми з ним познайомились особисто, поспілкувались і от прийшов Назар Козак. Привітався з Павлом, ми з ним теж особисто познайомились і далі продовжили наше чекання лекції.
Поки Назар обговорював якісь там технічні питання я поглянула на цього чоловіка і перша думка, яка в мене промайнула була: «В останній книзі було написано, що йому 40 років… але він виглядає він старше, значно старше». Мені задалось, що у нього якийсь втомлений вигляд, однак далі почалась лекція і вже було не до того, щоб думати про його вигляд-вік. Read the rest of this entry

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою