Tag Archives: час

Гостювання з ночівлею

Posted on

Була така епоха у моєму житті, та й у житті моїх друзів, коли йшов в гості до когось, міг засидітись і вже громадський транспорт з району не їхав, тому лишався на ніч. Служб таксі як таких ще не було, а якщо і були, то сума витрат на таксі здавались такою великою і невиправданою, що радше приставав на пропозицію залишитись переночувати у когось.
Так і я залишалась, так і в мене не раз залишались на ніч.
Отак ви сидите собі, говорите по душам, людина каже “Боже, яка година! та мені вже тре йти, бо нічим не виберусь!“, а далі ти вмовляєш: “Та в мене є місце, залишайся, посидимо ще собі, поговоримо!
І тривали до пізньої ночі ті теревені, потім разом збирали посуд зі столу, наводили порядки, розстеляли диван, ти шукаєш набір постелі, помагаєш застелити. “Почувайся як удома”… Read the rest of this entry

Advertisements

Я могла б жити таким життям…

Posted on

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні… Read the rest of this entry

То якою я стала?

Posted on

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось. Read the rest of this entry

Більше часу не буде

Posted on

Нещодавно моя маленька учениця (яка в принципі не така вже й маленька, але за роки ведення цього блогу за нею закріпилось саме це прізвисько) сказала мені: «я вже чекаю на той час коли виросту і буду ходити на роботу»; «а чому ж?» – запитала її я, а вона пояснила: «зараз я приходжу додому і ще мушу вчитись, а так відпрацював – приходиш додому і вже нічого не робиш», на що я відповіла, що чекає її розчарування.
Яка солодка омана! Здається я її ніколи не сповнювалась, бо поєднувала навчання з роботою, але тепер, коли не стало того навчання, то і часу не побільшало, навпаки, най йому грець, його весь час так мало!
Халепа в тому, що поки приходиш додому і робиш ненависні домашні завдання ти сподіваєшся, що десь-колись тобі пощастить і ти повертаючись додому з роботи зможеш просто завалитись на диван і відпочивати. А ні, починає тягнутись ланцюжок хатньої роботи, якій кінця-краю не видно і мабуть багатьом моменти коли можна було лишень вчити домашнє здаються втіхою. Read the rest of this entry

Мабуть земля і дійсно кругла…

Posted on

«Видимо, земля воистину кругла, раз ты приходишь туда, где нету ничего, помимо воспоминаний» – (Бродський).
Генуя площа Ді ФерраріКоли ми приїхали в Геную і я побачила місто, яке любила так багато років, то в моїй голові звучали саме ці слова. Тоді я ще не знала що це цитата Бродського і навіть не знала з якого вона вірша. На іронію долі, у цитованому вірші теж йдеться про місто з маяком.
Геную я відвідала вперше знову ж таки 6,5 років у рамках тієї ж екскурсії, яку згадувала раніше.
І поки марила повернутись у Cinque Terre, то і Генуєю марила. Однак, якщо туристичні місця краєвидів з плином років не зазнають значних змін (пейзажі практично не міняються), то з містами ситуація геть інша і от повернувшись у місто, яке я так любила, я зрозуміла що… всі ці роки мене тягнуло туди насамперед через спогади юності. Read the rest of this entry

Місця, що пам’ятають мою юність

Posted on

MonterossoТяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих… Read the rest of this entry

Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Posted on

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз… Read the rest of this entry

Літо минуло… ну нарешті

Posted on

Сьогодні я мала б традиційно підводити підсумки минулої пори року, як то роблю сама для себе зазвичай. Але чомусь мені не хочеться робити це у звичному форматі, хотілось би радше виписати потік думок про події цього літа. Читати мій думковий балаган нелегко, бо логічної послідовності нема просто пишу те, що крутиться десь в голові.
Літо відзначилось особливою зайнятістю, бо ще в червні усі вихідні були розписані аж до серпня, саме так ловився кожен його момент. Так багато вихідних було, а про які згадати?…
Була Білорусь, було блукання біля Пікуя, був затишний Тернопіль, було два виїзди на дачу на шашлики, були поїздки до родини в село, були купівлі нового одягу, ох було так багато всього!
А також моє літо минуло у роботі в жаркому офісі, за винятком кількох невеликих поїздок… У родинних посиденьках, які були дуже душевними і від яких я дуже сповнююсь щирості. Минуло зі смаком шашлику – аж дуже часто вдавалось ласувати цією стравою з друзями… Минуло серед чималої кількості книг, які я прочитала і про які ніяк не доходять руки написати сюди у блог. Літо минуло зі смаком кави, без якої я не витримую (патологічний кавоман). Літо минуло у парках, куди я навідувалась після роботи, аби хоч трішки ковтнути міської прохолоди… Read the rest of this entry

Літо святкове й культурне

Posted on

Пройшло ось уже два тижні літа, а я все ніяк не можу оговтатись як швидко воно минає. Подій настільки багато, що писати дійсно ніколи…

Короткий підсумок:

  • Наприкінці травня відвідала в оперному Lords of the sounds – дуже сподобалось, один мінус: на відміну від їх типового репертуару музики з фільмів, на цей раз була музика з відеоігор. Я від цього далека, тому можу сказати так: гра була вражаючою, проте якби то були фільми, мене б вразило більше (бо я тільки знала одну гру – Супер маріо 🙂 тож в майбутньому піду ще раз.
  • 13335637_10205030650406551_5684406514279705223_nЗ поїздок поки що був лише виїзд на природу на рибалку з палаткою. Це чудовий спосіб хоч якось відірватись від буденності, проте від останньої мандрівки минуло трішки більше місяця, а в мене вже починається «ломка», мабуть літо – пора загострення 🙂 на щастя, наступна поїздка скоро, та і є ще подальші плани.
  • Встигла прокататись до Києва та назад на семінар, що проводили мої колеги. Точніше я їхала не на семінар, якого я практично і не чула, а як організатор семінару. Ця цікава подія стала для мене уроком, що вік живи – вік учись, бо навіть я з організації такого семінару змогла набратись нових навичок. Read the rest of this entry

Як я почала вчасно виходити з роботи і що з цього вийшло

Posted on

Розділ 1 – як це було

Ще рік тому я була типовим трудоголіком – на роботі засиджувалась допізна, працювала у вільний час з дому, постійно була на зв’язку на пошті та по телефоні і одразу відписувала всім колегам на кожен запит, будь я в маршрутці, за вечерею, або на прогулянці.
Ні, у мене не було намірів в такий спосіб здобути чиюсь прихильність, я отримувала задоволення від роботи і мені щиро подобалось те, що я роблю, таким чином я відчувала себе важливою та потрібною.
Далі постійні засиджування на роботі призвели до того, що в разі зустрічі з друзями я постійно запізнювалась. Скажімо погоджувалась на зустріч о 19:00, з думкою, що затримаюсь в офісі лише на півгодини і дістанусь місця зустрічі. Але процес поглинав настільки, що затримувалась ще довше… як наслідок мала постійні запізнення і навіть образи з боку деяких людей.
Вийти з офісу о 21:00, а то й пізніше було в порядку речей. Понехтувати обідом теж доводилось. Часто траплялись кумедні випадки на кшталт:

20:42, сиджу на роботі, чую як зачиняються вхідні двері. Вибігаю і кричу до охоронника: “я ще тут працюю! Не закривайте!!”
Відкрив, зміряв мене суворим поглядом, розвернувся і сказав під ніс: “курча, звідко вас трудоголіків стільки набралось”.

Власне, мене такий порядок речей «не напрягав»,  а оскільки я була сама, то і не було когось близького кого б цей факт міг збентежити. Якщо хтось і цікавився, то і казала чисту правду «у мене багато роботи». Read the rest of this entry

Довше, ніж сама вічність

Posted on

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Тепло-сніжна промайнула

Posted on

Ох і насиченою на події була зима! І тривала, як здається, не три місяці, а значно більше. Мабуть так здається, бо подій було чимало. Якось так все виглядало б якби звести підсумки:

  • Найважливіше: зима була насиченою і чудовою!
  • Познайомилась: насправді чимало знайомств було і на жаль не завжди є час на зустрічі з давніми знайомими.
  • Досягнення: переконатись у правильності власного вибору.
  • Падінь: неприємно розчаровуватись у людині, якій можна було довіряти.
  • Шаленства: найбільшим шаленством зими для мене могло бути хіба що надто легко одягнутись.
  • Важливо: я нарешті завершила універ.
  • Ностальгічно: нещодавно наснився сон з італійськими одногрупниками. Власне, то єдина зустріч випускників на яку мені дійсно хотілось би піти.
  • Погано: взимку так і не поїхала в Карпати.
  • Найбільше проблем: зі здоров’ям.
  • Чудово проведений час: о, було безліч чудових теплих та веселих вечорів. Варте окремої уваги – зустріч з колегами з усієї України.
  • Відкрила для себе: Соляні шахти у м.Велічка, Гданськ та Варшаву
  • Хороше: було так багато веселих зустрічей та прогулянок з «coffee to go» у році, що різні смаки латте утворили смак моєї зими.

Read the rest of this entry

До сусідів по сіль, воду та враження

Posted on

ранковий КраківНа мій прикрий жаль, багато хто зі західних українців щодо Польщі ставиться скептично, мовляв «Польща то не закордон», сприймають цю країну тільки як можливість поїхати і купити щось подешевше і не звертають увагу на те, що хай там як, а нам є багато чому повчитись у наших сусідів.
Власне тому, я і здійснила мою невеличку і першу в цьому році мандрівку Польщею, обравши три міста до відвідин.
Перше місто – Краків. Це вже втретє я навідалась туди, тож аби урізноманітнити відвідини окрім як споглядання найбільшої середньовічної площі Ринок та прогулянки незрівнянною набережною близь замку Вавель, подались до Соляних Шахт Велічка. Read the rest of this entry

Щось змінилось

Posted on

Час дуже швидко йде. Пишу все менше. Не тому, що не хочу розповідати – є багато чого розповісти. Насправді просто говорю менше, хоча все ще багато роздумую.
В мене все добре. Це мабуть дуже коротка, але і точна відповідь. І всі ті, хто хмуриться на мене, що я мовчу чи думають, що я чогось не договорюю – помиляються. Просто все добре. І нема бажання до кожного окремого лізти з моїми подробицями. Якщо ж когось якісь подробиці цікавлять – я охоче відповім, просто запитуйте.
В мене справді все добре, хоча час минає до неймовірності швидко. Тижні мелькають перед очима з коротким переривом на вихідні. Вихідні розписані вже на багато тижнів наперед. То поїхати туди, то поїхати до тих. І настільки швидкий той часу потік, що все те, що здається було лиш недавно насправді було кілька місяців тому. Read the rest of this entry

Спогад про один із днів

Posted on

Я дуже добре пам’ятаю той день. То було 8-ме листопада. Я ходила в другий клас, мені було 8 років. Тато забрав мене зі школи і ми пішли на книжкову гуртівню щоб купити анкету зі зображенням ляльки Барбі на обкладинці. То тоді був тренд – в багатьох дівчаток така була. Я дуже довго чекала на ту омріяну покупку і просто світилась від щастя.
За іронією долі, та книжкова гуртівня знаходилась в приміщеннях, неподалік мого теперішнього офісу – тепер я щодня ходжу тієї дорогою. Поки йшли, ми веселись, бо тато завжди розповідав якісь цікаві історії. Read the rest of this entry

Перлина біля моря

Posted on

Принаймні так кажеться про Одесу у відомій пісні. Я дуже давно хотіла навідатись в це місто, і вже понад півроку знала, що вельми вдало курсують потяги зі Львова: можна в п’ятницю ввечері поїхати, а в понеділок зранесенька повернутись. Причому хотіла поїхати в «не сезон», коли нема натовпу із туристів, а коли місто спорожніле і спокійне. Та все чомусь відтерміновувала цю мандрівку, а на ці вихідні таки вирвалась, ну просто як у Бродського: «Когда так много позади всего, в особенности – горя, поддержки чьей-нибудь не жди, сядь в поезд, высадись у моря»
Направду кажучи, цей обласний центр я відвідувала не вперше, бо ще у віці 5-ти років відпочивала там з батьками. Не пам’ятала майже нічого, окрім того, як ми в останній день стояли на пірсі і кидали монети в море аби ще туди повернутись.
З батьками повернутись не судилось, однак ось – через довгі 17 років я повернулась в Одесу.
Суботній ранок зустрічав сонечком і йдучи по перону я ніяк не могла збагнути, що дійсно це відбувається зі мною. Read the rest of this entry

Визначна дата, остання мрія життя та погляд назад

Posted on

10 липня 2012 – аеропорт Марко Поло, Венеція. За кілька годин до доленосного відльоту.

Не люблю дня народження, тому що в день коли стаю на рік старшою чомусь лізе в голову беззмістовне питання «і що тепер? що змінилось?» Не люблю взагалі нового року чи будь-якого іншого свята, яке до чогось «зобов’язує».
Та якщо все ж виділити якийсь один-єдиний день в році, який мені б хотілось воістину святкувати, якщо треба назвати якусь дату, яка справді для мене є визначною, якщо проглянути все життя та вибрати один лиш день, як найважливіший з усього,то безперечно я назву цей день – 10 липня.
…На світанку 10 липня 2012 року, спакувавши поспіхом валізу, я полетіла по квитку в один кінець назад в Україну, тим самим здійснивши мою заповітну мрію до якої йшла 6 років: жити вдома, у Львові.
Минуло 3 роки… З однієї точки зору, то були 3 роки тривалістю у вічність, з іншої – вони пролетіли немов мить.
Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що 10 липня стало вельми особливою датою у моєму житті, і навіть символічним днем народження іншої Ольги Врублевської, адже саме з цього дня я почала моє нове і, що найголовніше, самостійне життя. Read the rest of this entry

Не збудоване – не відбудуєш.

Posted on

Прояву моєї найбільшої Одинокості присвячую.

Дві найбільші у світі Самотності
Розійшлися знову на відстань,
Але сповнюють безпорадності
Не кілометри, а миті тиші.

Ти знов житимеш в тій реальності,
Що для тебе вже стала рідніша,
Я залишусь у моїй, тій,
Що для тебе така ненависна.

В нас з тобою багато схожого,
І водночас ми надто відмінні.
Я боюся стати тобою,
І помилки твої повторити.

Ми з тобою, здавалося б – рідні,
А насправді, мабуть, найчужіші.
Ми речами багатші за інших,
А духовно – обдерті до нитки.
Read the rest of this entry

Вісім років без Нього.

Posted on

black
Read the rest of this entry

Незбагненно швидко…

Posted on

На відміну від осені, зима пролетіла незбагненно швидко. Було всяке і таке приємне до згадки… Ось чому я запам’ятаю минулу зиму:
• Найважливіше: я стала тіткою!!
• Познайомилась: були знайомства з хорошими і приємними людьми, але варто також згадати зустрічі з давніми знайомими.
• Досягнення: духовний саморозвиток, що підбадьорює і заспокоює.
• Падінь: Важлива мені людина не бажає зі мною спілкуватись, знаю чому. Дуже прикро.
• Шаленства: коли почав падати перший сніг, я стрічала його з такою радістю, що вибігла з дому о 2-й ночі аби пройтись під ним.
• Важливо: почала їсти на сніданок вівсянку! (і всім її раджу!!), на блозі уже понад 500 публікацій! 🙂
• Ностальгічно: відвідала колишній коледж. Від візиту у це місце переповнюють спогади.
• Погано: Смерть Андрія Кузьменка. Сприймається як особиста втрата…
• Найбільше проблем:з універом і сесією, бюрократи дістають…
• Чудово проведений час: 07/12 як до мене приїхала Оксанка з Італії, 27/12 коли з Вірунею прогулювались центром, 28/12 коли я поїхала в Хмельницький,коли я в Італії зустрічалась зі старими друзями, 14/01 коли в моєму домі відбувся концерт братів Лисих
• Відкрила для себе: Івано-Франківськ, Хмельницький, Фрідріхшафен та Ліндау, Буковель. Read the rest of this entry

Застереження від душевно невиліковної хвороби

Posted on

Спочатку з’являється рана. Вона кровоточить і ти не в силі це змінити, мучишся від болю. Болить нестерпно. Навколо тебе стоять люди, але ніхто з них допомагає. Вони просто дивляться і кажуть, що з часом це пройде і кровотеча зупиниться.
В той час ні ти, ні люди, що оточують не помічають важливої деталі: крізь рану проникає інфекція і засідає в тобі. Це стане зрозуміло згодом.
З часом рана затягується тоненькою шкірочкою. Люди, які це бачать і ще не знають звідки воно в тебе, розпитують. Запитання про її появлення завдають такого самого болю, як і кровотеча.
З часом рана зовсім затягується, періодично свербить. Майже всі люди знають, що вона в тебе є і більше не розпитують. Але ти відчуваєш, що щось не так. Тут-то і виникає розуміння, що рана загоїлась, а болить і далі. Бо коли рана була відкритою і помочі ніхто не приніс в тебе ввійшло стільки інфекції, що засівши в тобі, воно перетворилось з часом у хворобу. Люди її не помічають, але ти ж її відчуваєш.
Моїй рані-хворобі виповнилось майже 8 років. Read the rest of this entry

Шанс на щастя для наступного покоління

Posted on

Можливо хтось пам’ятає – рік тому, 2-го лютого, була публікація “День, після якого вже не було як колись“, де описано як моя мама поїхала в Італію. Після того практично наша сім’я припинила існування. Суто теоретично допоки не помер тато ми ще існували як сім’я, тільки то вже було не так.
Але сьогодні не про це.
Чи то така іронія долі, чи знаковість, чи просто збіг обставин, однак одна сім’я Врублевських розпалась, а рівно через 14 довгих і складних років появилась інша сім’я Врублевських.
3-го лютого в мого брата народилась донечка. До того я сприймала брата як одружену людину, але в моїй свідомості ще не було думки, що в нього власна сім’я, це усвідомлення з’явилось лиш тепер, бо лиш тепер з народженням дитини це дійсно справжня сім’я, яка ось в ці дні з’явилась разом із дитинкою.
Окрім відчуття щастя, що я стала тіткою, у мене чимало інших переусвідомлень.
Ми з братом вже не «останні Врублевські в родині», бо ось на п’яти нам наступає наступне покоління. І це так дивно: розуміти, що ось я Ольга Врублевська, уже не наймолодша в родині, бо вже на цьому світі є крихітка, яка є продовженням роду. Read the rest of this entry

Про життєві вибори і колишні «я»

Posted on

В один із днів мого перебування в Італії я пішла в мій коледж. На підході до нього довелось зупинитись, бо серце шалено калатало, це ж наче просто «Кальві», таке звичне мені місце, а чомусь почувалась вкрай незвично знову прийшовши туди.
З першого погляду – все так само. Ті самі ворота, машини і написи на стінах про чиюсь «вічну» любов.
Щойно я переступила поріг до мене підбіг один із прибиральників з вигуком «Бонджорно сеньйорина Ольга! А що ж ви тут робите? Ви ж наче повернулись в Україну?», а для мене то було таким здивуванням – як він мене пам’ятає?! Я ж всього-на-всього просто з ним віталась і один раз пригостила українськими цукерками. А тут прийшла і мене одразу впізнали…
Наступна моя гордість: мій коледж «Кальві» збирає допомогу – теплий одяг бійцям АТО. За це окреме визнання студентці українці Олені П’єх, яка зуміла все організувати – пишаюсь тобою, Олено!
Викладачі розпитували про ситуацію в Україні і розповідали як вони долучилися з допомогою. «Ти ж мабуть теж би не лишалась осторонь якби була тут, а так бач Олена все організувала». Read the rest of this entry

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

irynaskitchen.wordpress.com/

Європейська Кухня з Іриною Чорній

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою