Ось і завершився рік, завершення якого здавалось просто неможливим.
Він був безкінечним, довгим і пекельним.
Коли я потрапила в лікарню, мій чоловік використав усі свої відпускні дні, щоб бути поруч і доглядати за мною. А потім не було можливості податись у якусь відпустку, хоча направду вона б нам була доречною. Доводилось користати з державних вихідних і тим самим робити «нетривалі вилазки» просто, щоб змінити обстановку і податись кудись геть з дому.
«Дочекаємось завершення року, а там»…
Коли мене виписували, все що мало будь які часові терміни звучало як вирок.
«Щотижня здавати аналізи, через місяць такого режиму – здавати аналізи щомісяця. В липні пройдете знову перевірку. І потім знову на перевірку десь у жовтні».
Вони мені це казали, а я думала в ту мить «Боже, та скільки ще до того липня…то так далеко».
Час здавався таким нереальним. Таким болючим. Просто чекати, здавати покірно всі аналізи, не звертати уваги на всі ці голки, звикнути до довгих коридорів і постійно по колу, щоранку звикнувши до таблеток і апарату який всюди їздить зі мною і чекати коли минатиме цей бісів час. Чекати коли ці кляті години перетворяться у дні. Особливо вночі, коли навколо тиша, а ти ще не спиш, а просто лежиш і чекаєш. І так постійно. І чекати.
А потім знаєте? Липень таки настав. То було щось таке нереальне і незбагнене. За ним теж – таки настав жовтень.
Час минав навіть тоді, коли мені це здавалось неможливим. Минав тоді, коли секунди тягнулись болісно і поволі. Минав і тоді, коли я занурювалась і роботу і намагалась ні з ким не говорити. Час минав.
І от врешті – навіть цей пекельний рік. Він теж закінчився. Він минув.
І тепер навіть можна знову планувати якісь відпустки, і вже навіть не здається, що це реально, знову пробувати жити «як колись». Можна починати життя з чистого листа, хоча звісно вже наперед відомо, що «з чистого листка» вже ніколи не буде. Але тим не менш – починати. Хоч і дальше чекати.
Я зовсім не сильна людина. Або принаймні не настільки сильна, як би сама того хотіла. І я не вмію отак мужньо вистоювати, як мені це багато раз впродовж минулого року описували. Увесь минулий рік я тільки те і робила, що падала. Вставала, намагалась якось збирати себе до купи, а потім від якоїсь дрібниці знову падала.
Я за минулий рік тільки і навчилась, що двох речей: намагатись з останніх сил стримуватись, коли хочеться верещати…І чекати покірно коли мине час.
Але я таки починаю. І тепер точно знаю, що найважче – то таки оте «почати спочатку – життя, розуміння, дорогу, себе» особливо себе найважче. Та я починаю. Я перегортаю нову сторінку і згрібаючи сили (вкотре) починаю жити.
І продовжую чекати. Бо час таки минає, незважаючи ні на що.
11.01.2019
З вірою у краще,
Ольга Врублевська
опосередкована щирість 
Колись ще раніше, коли вконтакте не було заблоковано, не раз помічав, як люди на своїх сторінках частенько копіпастили статус, чи то цитату: “Все що нас не вбиває, робить нас сильнішими”. Так от, на мою думку, “все що нас не вбиває” може бути таким, що хіба больовий поріг може тільки збільшити, а сили та здоров”я навпаки забрати. Але час поступово відновлює ці сили. Може дуже повільно, але відновлює. Не даром ж кажуть, що час лікує. Так от, я бажаю вам в наступному році повне відновлення!
Дякую, Олександре, за добрі слова і за те, що постійно читаєте.
От блін))) Там в останньому реченні мого попереднього коментаря я написав: “в наступному році повне відновлення!” – я мав наувазі в цьому році повне відновлення. Видно я ще досі в 2018 році)) Вибачайте!))
Кажуть: час – найкращі ліки. Але коли просто чекати нестерпно, є сенс переключити увагу на щось інше. Можна розв’язувати кросворди, завести котика чи навчитися випалювати глечики.