Про жахи і позолоту

У храмі біля мого дому красива мармурова підлога. І табличка на стіні, кому ми дякуємо. Окрім таблички, яку помітять не всі, перед парафіянами була оголошена подяка за щедре спонсорство, ой даруйте, в церквах спонсорів нема, там «пожертви». Той же благодійник організовував за власний кошт бажаючим парафіянам цього храму поїздку у якесь святе місце на Львівщині. А те, що в цей же період була передвиборча кампанія і він балотувався по нашому мажоритарному округу – то мабуть просто співпадіння обставин, не більше.
Такі співпадіння дуже дієві, скажу я вам. Моя бабця от їх оцінила. Казала, що за нього голосувала, адже он скільки «для людей робить».
Знаєте, я за своєю суттю мабуть доволі везуча людина. Не зважаючи на чимало поганого, за 25 років у лікарнях практично не була. У січні 2016 була госпіталізована на кілька днів з харчовим отруєнням, але це була справді хороша лікарня. Наївно здавалось що так воно всюди.
Цього року моя наївність розвіялась.

Так як є

Минуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка.

Ненависно

Якби оточуючі знали скільки ненависті ховається за моєю ввічливою посмішкою, вони більше б ніколи не усміхались мені у відповідь.
Десь на дні душі під болем, роздратуванням, опустошенням і апатією, є ненависть. Не до когось, чи чогось конкретного, а просто в загальному. Потрохи до всіх і до всього.
Ненависть до цього міста, яке з одного боку я люблю, а з іншого відчуваю наскільки нестерпними стали ці вулиці.
Ненависть до цих коридорів, якими я ходжу котрий рік поспіль. Ненависть до того, що всі йдуть і все минає, але Ольга залишається. Ви всі підете, я вас всіх перебуду. Я вже звикла.
Ненависть від думки, що і я мала б покинути ці коридори, але як там кажуть? Якщо хочеш розсмішити Господа – розкажи йому про свої плани. Розсмішила. Причому настільки, що інколи здається, що там нагорі з мене вже відверто глузують, насміхаються. Бо деякі ситуації, то вже не іронія долі, а відвертий її сарказм в перемішку з глузуванням.

Наяву

Мій офіційний лікарняний сьогодні завершився. Лікарняний, який я майже не використала, лишень йшла з роботи раніше. Коли хотіла повернутись на роботу на повний робочий день, колеги «запротестували» “навіщо тобі це, поки в тебе лікарняний, ходи на роботу з графіком як собі хочеш”. Колеги, які раніше мені так надокучали своїми назойливими порадами і деколи просто зухвалими міркуваннями, тепер поставились до мене з тактовністю і що найважливіше не мучили жодними питаннями. Ми усі стаємо тактовними у безвихідних ситуаціях.

Про питання без відповіді

Запитання «чому»  – один із найбільших черв’яків, який роз’їдає нас зі середини. Чому сталось? Чому зі мною? Чому зараз? І ще десятки чому, яких можна придумати і на які нема відповіді. От просто нема і хай йому грець.
Питанням «чому» мучаться і оточуючі мене мудрі люди. То тепер у мене така категорія, «мудрі люди», які насправді не бажають мені зла, які за мене переймаються, але які і близько не розуміють як я почуваюсь. Які натомість мають багато міркувань і періодично діляться цими думками зі мною. А ще періодично заводять зі мною розмови про релігію і розповідають думки іншої мудрої категорії – священиків. Вони гадають що священики є дещо вищими від простих людей, бо наче мають якісь знання від Бога і можуть надати пояснення тим чи іншим подіям.

Шокуюча розкіш столиці

На вихідних я знову навідалась у Київ. Мушу одразу попросити вибачення у тих мешканців-товаришів столиці з якими зустрітись не вдалось. Так багато їх вже назбиралось, що за один візит і не побачиш всіх.
Несподівано для себе я пересвідчилась, що Київ, якого я завжди так боялась і в якому ніяк не могла зорієнтуватись незвичним чином закрався у мою підсвідомість. І тепер я не плутаю лівий берег з правим, орієнтуюсь в центрі, знаю куди як пройти, і навіть пам’ятаю розташування кількох станцій метро.
Цей же мій візит в столицю відзначився відвіданими місць, де досі не була і які справляють приголомшливе враження.

Суть молитви

Мене оточують праведні люди. Вони розповідають іншим про те, скільки часу дотримуються посту, не забуваючи хизуватись абсолютною відсутністю м’яса чи жиру і при нагоді зі скривленим носиком кажучи іншим: “ти що? з’їсиш оцей шматок ковбаси? а я от пощу”. Вони розповідають скільки раз вклоняються буцнувши лобом об підлогу і як довго вистояли в черзі до сповіді, а потім ще стільки ж на колінах перед священником нашіптуючи про кожного вбитого ними комара.
Я не їхнього рівня. Нехай простять мені священнослужителі, що читають цей блог, але я не бачу у цьому сенсу.
Мені здається (і нехай це буде тільки моїм поглядом), що суть молитви полягає не в тому які слова ти кажеш, скільки віршованих звертань (написаних кимось іншим) до Бога ти знаєш напам’ять, скільки раз ти здатен теребити у руках намистини вервиці, від скількох страв ти відмовляєшся, як довго ти здатен простояти на колінах чи як ревно ти б’єш поклони. Я не бачу потреби у діяннях, яким відсутнє пояснення і усвідомлення з боку людини, що їх чинить, і які зухвало виставляються на показ іншим.

Ми – маленькі думки у найбільшій безмежності

В п’ятницю, приблизно о 8:30 ранку, на частотах моєї улюбленої «Львівської хвилі» прозвучала неперевершена пісня італійською “L’immensità”. Потім я помітила у соц.мережах, що чимало людей запитують і шукають що ж то звучало. О! це велична пісня в історії італійської музики, тому як подарунок сьогодні я вам про неї розповім, і як бонус для читачів, перекладу її на українську мову.
Одразу зазначу, що на «Львівській хвилі» прозвучала остання версія пісні, 2015-го року, у виконанні Джанни Нанніні (на початку вона і каже, що вперше почула цю пісню в юному віці) Тож це виконання її власне трактування композиції, приурочене до фестивалю Санремо, на якому ця пісня вперше і прозвучала у 1967 році. Але тут ми розглянемо саме оригінал, який здається мені найбільш чуйним серед усіх виконань.
Її автором і першим виконавцем є Дон Бакі (справжнє ім’я Альдо Капоні), який разом із Джоні Дореллі (Джорджо Ґуіді) виконав її на фестивалі.
В італійській слово «immensità» може мати кілька значень – безмежність, неосяжність, безкінечність. З першого слухання може видатись, що пісня про самотню людину, яка шукає свою половинку, однак автор зазначив, що ця пісня є його «ода Богові». Погляньмо чому.

«Бог помер»

Одразу зазначу, що слова заголовку не мої, це я цитую. Це не єретичне оголошення. І це не цитата філософської концепції Нітцше. Це цитата з відомої у 70-ті роки італійської пісні групи Номаді, яка так і зветься «Бог помер», і вона теж не пропагує нічого поганого, радше навпаки. Це пісня про суспільство у якому померли цінності. Про суспільство, яке втратило прагнення, де правлять пагубні звички, де люди йдуть дорогою «що веде в нікуди». Дуже розумна пісня, саме звідси і назва, Бог – як найбільша цінність і суспільство, що ці цінності втратило.
Вона мені згадалась саме у ці дні, коли більшість людей вітається «Христос народився», бо в мене в ці дні сталось кілька прикрих випадків, де задіяні наче й сторонні люди, але чомусь спостерігаючи за ними мене щось болісно вразило…
І коли ці люди мені казали «Христос народився», мені хотілось їм відповісти: «А де ж він народився?» бо якщо ти в щось віриш, тим паче в щось світле, говориш про народження спасителя, то здається мені, що насамперед щось світле має народиться в твоєму серці.

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

Молитва за Україну за межами країни

До мене звернувся український священник, що проживає в Італії з проханням виконати переклад однієї української молитви, оскільки організовується літургія, в якій приймуть участь священники України та Італії з молебенем за мир в Україні.
Безперечно мені це видалось цікавим, оскільки я вже хоч і не емігрантка, та все ж душевно почуваюсь частиною нашої української діаспори беллунезе, та і переклад молитви цікавий досвід для мого фаху.
Отож, виконавши переклад вирішую розмістити його в себе на блозі, раптом ще комусь з українських емігрантів в Італії знадобиться. Додаю також текст оригіналу.

Молитва митрополита Андрея Шептицького
за кращу долю українського народу

Тягарі сповіді.

Я щонеділі ходжу до церкви. Я доволі віруюча людина, і йду туди не від релігійного фанатизму, а радше тому, що мені придає певного душевного спокою тамтешня обстановка. Уникаю поділів «греко-католики» «православні», бо вірю в Бога, а не в церкву. От і кажу завжди: «Бог – один, а ми шукаємо різні шляхи до нього».
Я намагаюсь дотримуватись посту як виявлення силі волі, та й інших релігійних обрядів дотримуюсь.
Один з них – таїнство сповіді. Згідно встановлених принципів хоча б раз в рік та у передвеликодній період прийнято сповідатись. І з цим в мене виникає чим раз тим більше проблем.
Сповідь – річ дуже корисна. Це дає насамперед нагоду на хвильку спинитись, озирнутись, задуматись про своє буття, про зроблене в житті. Завдяки цьому є можливість переосмислити зроблене і визнати перед собою власні помилки, наважитись признати, що десь було вчинено невірно. Це спроба переусвідомити себе і постаратись покращитись. Для цього процесу треба відповідно підготуватись – озирнутись назад і зібрати ті тягарі, що сповнюють.

Яка ваша реакція на смерть? Висновки з болю інших.

На початку листопада мене сколихнула звістка про смерть однієї знайомої. В принципі особисто мене з нею нічого не пов’язувало, але вона була хорошою знайомою моїх батьків, бувало допомагала їм в деяких справах. З того що я знала про неї було достатньо аби стверджувати, що то хороша жіночка.
І от у віці 50-ти років вона померла. Окрім її несподіваної смерті мене більше зачепив факт, що не так давно вона проходила лікування безпліддя і таки в результаті рік за роком народила двох діточок. Вони і були першими про кого я подумала коли довідалась про її смерть.
Тепер хочу цю ситуацію розглянути з двох поглядів.
Смерть людей. Зазвичай коли нам кажуть про несподівану передчасну смерть якоїсь людини ми лишень хитаємо головою, співчуваємо, філософськи стверджуємо, що «не знати де і що нас чекає». Гадаю в багатьох, кому повідомляли такі звістки про когось знайомого були схожі думки. Таке триває допоки щось не трапиться…

Про НАЙКРАЩЕ і чого не варто робити.

Найкращі спогади мого Різдва сягають дитинства. Тоді щороку ми їздили у маленьке невідоме село на Франківщині – Григорів, звідки мама.
Святвечір направду був одним з найчарівніших вечорів в році. Збиралась уся родина.

Непомітні особливості, зроблене поколінням моїх батьків та усвідомлюючи відповідальність

Рік тому на захисті мого курсового проекту, який звався «Україна» і складався з чотирьох різних дисциплін з предмету «Правознавство» я розглядала тематику: «порівняння української та італійської Конституції».
Оскільки в обох є спільні характеристики: прийняті після авторитарного режиму, є демократичними і довгими – що означає, що вони особливо виділяють фундаментальні та непорушні права людини, були проголосовані на всенародному референдумі (щоправда з відстанню в 50 років), а зміни в них можна вносити лише за так званих ускладнених процедур.
А тепер про всіх тих, хто мені каже про недолугість Нашої Конституції.
Шановні мої, перш, ніж таке казати затямте – недолугою є не Конституція, люди є недолугими.

Смерть – час, втіха, біль.

На початках думки про час вселяли надію. Якісь люди казали, що він лікує все. Розуміння того, що час нездара і нічого не вилікує, а навпаки покалічить ще більше, прийшло поступово. З тієї миті, як біль вперше вселився в душу і жодного разу так її і не покинув, час зрадливо минав і ставало ще гірше.
Цього року знову ще гірше. Бо колись можна було в самоті впасти на коліна і ридати. Можна було вити від болю і кричати в пустоту про несправедливість всього, що сталось. Колись так можна було, а тепер ні. Тепер якось не плачеться наяву, хоча душі досі нестерпно болить. З роками дорослішаєш, згадуєш те що було і… розумієш. Розумієш не з власного погляду, а з точки зору тієї самої людини, про яку йдеться.

Словами інших про самогубство. Молитва в січні.

Сьогодні хочу представити вашій увазі пісню італійського співака шансоньє – Фаббріціо Де Андре. Сама творчість цього автора мені дещо схожа на творчість російського Володимира Висоцького – тут теж присутнє власне написання текстів пісень, музики, окремі пісні заборонялись через їхній бунтарський зміст, а також є існує значимий зміст. Пісня яку я сьогодні передруковую зветься «Preghiera in gennaio», що перекладається як «Молитва в січні».

Особиста розповідь про Різдво.

Поділюсь з вами особистим і наболілим про Різдво.
Останні 7 років це свято я зустрічала за межами України. Минало воно, що найменше кажучи сумно, часто саме на цей день припадало повернення до навчання (жила в католицькій країні), а одного разу навіть їдучи з України автобус поламався на пів дороги, довелось зустріти Різдво на незручному сидінні посеред шосе.

Віра як єдиний вогник у душі

По радіо яке я щодня слухаю зранку часто транслюють пісню Тото Котуньо «Lasciatemi cantare». Старенька пісенька і чесно кажучи вона мені не надто подобається, проте там є одна значуща для мене фраза, заради якої я ладна слухати цілу пісню і звучить вона: «Buon giorno Dio! Sai, che ci sono anch’io?», що перекладається як: «Доброго дня, Боже! Ти знаєш, що я також є?»