Вдома найкраще

За 6 років, що я жила в Італії, я жодного разу не назвала квартиру, де ми мешкали з мамою домом.
Це було дуже принциповим, і навіть у випадкових питаннях «де ти є?»; – «вже йду до хати» я спеціально використовувала ці слова «до хати». Просто хата. Просто місце, де я вимушено живу. Але це не мій дім. Мій дім не тут.
Слово «додому» було настільки недоторканим і сакральним, що могло використовуватись лише до тієї місцини на 2-му поверсі радянської будівлі, на тихій львівській вуличці. Воно мало свій окремий зміст. Своє звучання. Свою цінність.
Повернувшись сюди, я знову почала використовувати це слово.

Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

Про дім, піт і цифри

Мудрі люди беруться розповідати, що допоки є офіційний лікарняний треба сидіти вдома, мовляв чого тобі спішитись на ту роботу, лікарняний за законом і так зобов’язані надати, тож сиди собі дома і не рипайся.
Мудрі люди щоразу невдоволено цокають язиком, коли питаються про роботу і до котрої ти сьогодні була в офісі, не забуваючи доцокувати «і то не забагато?»
А я вірю у слова, що на картинці. Кращі ліки то солона вода: сльози, піт і море. І якщо моря нема (та й не хочеться його, бо не люблю море «у сезон»), і якщо сил на сльози більше не лишилось, то ще є піт. Піт від роботи.

Більше часу не буде

Нещодавно моя маленька учениця (яка в принципі не така вже й маленька, але за роки ведення цього блогу за нею закріпилось саме це прізвисько) сказала мені: «я вже чекаю на той час коли виросту і буду ходити на роботу»; «а чому ж?» – запитала її я, а вона пояснила: «зараз я приходжу додому і ще мушу вчитись, а так відпрацював – приходиш додому і вже нічого не робиш», на що я відповіла, що чекає її розчарування.
Яка солодка омана! Здається я її ніколи не сповнювалась, бо поєднувала навчання з роботою, але тепер, коли не стало того навчання, то і часу не побільшало, навпаки, най йому грець, його весь час так мало!
Халепа в тому, що поки приходиш додому і робиш ненависні домашні завдання ти сподіваєшся, що десь-колись тобі пощастить і ти повертаючись додому з роботи зможеш просто завалитись на диван і відпочивати. А ні, починає тягнутись ланцюжок хатньої роботи, якій кінця-краю не видно і мабуть багатьом моменти коли можна було лишень вчити домашнє здаються втіхою.

Знайомство з країною крізь відкриття столиці

Отож, продовження мого білоруського опусу: Прибувши ввечері на головний вокзал білоруської столиці ми спустились у метро і придбали проїзні квитки на кілька поїздок, як виявилось – даремно, оскільки купити жетонів дешевше, а при купівлі проїзного сплачується вартість пластикової картки (матиму як сувенір з Мінська).
Поселились у готелі «У фонтана» – серед пропозицій столиці це було найнормальніше, хоча в якісь європейській країні за ті самі гроші сервіс значно ліпший. Втім, як для ночівлі готель однозначно раджу, зокрема через його дуже зручне місце розташування. А от на їхню пропозицію «повечеряйте у нашому ресторані зі знижкою 25%» не купуйтесь – їсти можна, але не так вже смачно, можу сказати страви надто банальні, як на їхню вартість, та і обслуговування не найкраще.
А от біля готелю є великий торговий центр «Карона», там є дуже затишне і цілком європейське кафе Амстердам, де можна дуже смачно поїсти і де є особливе ситне меню сніданків.
Після сніданку були закупки білоруськими товарами. Взагалі, після візиту і білоруські супермаркети, я геть по-іншому стала їх сприймати. Який совок, про що ви говорите? Стільки імпортних товарів в нас ми ніколи не бачили. Я зависла у відділі чаїв, яких більше не знайти в Україні. Риба? Так багато і всякої різної! Ну і звісно – як без білоруської сгущонки 🙂

Візит в квітучість та пікантна поїздка

Поки у Львові доводиться терпіти нетеплу весну, на вихідних я побувала у весні. Ось уже вдруге я подалась в Ужгород, не лише тому що там сакура зацвіла, а й тому, що туди перебралась Олександра, одна з найулюбленіших моїх блогерів.
Моє фінансове становище покращилось і тепер я користуюсь нагодою аби подорожувати не як то колись плацкартом, а більш комфортніше, тож квитки були купейні.
Ранок в Ужгороді зустрів легким вітерцем, а по дорозі з вокзалу в центр мене спіткало певне розчарування: чудових скульптур, які тішили мене минулого року на цей раз не було.
Для сніданку пораджу вам такий заклад як Eat me: порції великі, в порівнянні до львівських цін дешево, смачно!

Вина забагато не буває

Насправді, з контрабандними пляшками вина ми впорались доволі просто.
Спочатку були ідеї типу може їх дати пронести комусь з сторонніх людей, хто не везе алкоголю і міг би взяти одну-дві плящини, але ми позбавились тієї затії.
Звісна річ – ми мусили їх добряче запакувати і здати наплічники у багаж. Далі, по прибуттю в аеропорт Бориспіль, після отримання багажу, ми здерли з нього бирки, що здавали і одягнули наче просту ручну клажу. А тоді змішались з натовпом щойно прилетівших іноземців з Баку (в надії що митники будуть все таки іноземців більше шманати). Найголовніше коли ти з повною торбою контрабандного вина йдеш нагло на зелений коридор і проходиш мимо митника – це щоб в тебе була «легкая изящная походка» і з привітною усмішкою, тендітною ходою і невинним дитячим поглядом я йшла так наче в моєму наплічнику лише кілька одежин.

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Репортаж про тиждень з раю.

Ну от продовжую. Часу в останні дні було обмаль, але я отримала чимало листів і навіть дзвінків з проханням переповісти подальші мандри, тому ось – пишу:

Мої мандри Черкащиною звісно що продовжились до мальовничої Дзензелівки, де я вже побувала минулого року і де знову проходив унікальний фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики». (детальніше що то таке – у Вікіпедії)
Ввечері мене зустріли на пероні і забрали … додому. На диво, поки я їхала в авто від залізничної станції до села Дзензелівка я раптом відчула наче повертаюсь додому, наче я їду у рідне мені місце, де просто давно не була.
В перший же вечір мене очікувала тепла зустріч з сім’єю Лисих, знайомими музикантами і започаткування нових знайомств.
На другий день я виставила свою кандидатуру в якості волонтера і добровільно приступила до приготування відер їжі (я не жартую, дійсно пропорції відра) на благо музикантів.

Визначна дата, остання мрія життя та погляд назад

10 липня 2012 – аеропорт Марко Поло, Венеція. За кілька годин до доленосного відльоту.

Не люблю дня народження, тому що в день коли стаю на рік старшою чомусь лізе в голову беззмістовне питання «і що тепер? що змінилось?» Не люблю взагалі нового року чи будь-якого іншого свята, яке до чогось «зобов’язує».
Та якщо все ж виділити якийсь один-єдиний день в році, який мені б хотілось воістину святкувати, якщо треба назвати якусь дату, яка справді для мене є визначною, якщо проглянути все життя та вибрати один лиш день, як найважливіший з усього,то безперечно я назву цей день – 10 липня.
…На світанку 10 липня 2012 року, спакувавши поспіхом валізу, я полетіла по квитку в один кінець назад в Україну, тим самим здійснивши мою заповітну мрію до якої йшла 6 років: жити вдома, у Львові.
Минуло 3 роки… З однієї точки зору, то були 3 роки тривалістю у вічність, з іншої – вони пролетіли немов мить.
Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що 10 липня стало вельми особливою датою у моєму житті, і навіть символічним днем народження іншої Ольги Врублевської, адже саме з цього дня я почала моє нове і, що найголовніше, самостійне життя.

У паралельному світі когось хтось чекає…

Я саме поверталась темним провулком додому, вже здалеку виднілись будинки, де мерехтіли цяточки світла у вікні, коли в чоловіка, що йшов попереду, задзвенів телефон… «Я вже підходжу… так-так, бачу, що вдома світиться світло і ти вже чекаєш».
Поглянула на будинки, де одна із цяточок мала б означати, що десь хтось чекає цього пана.
Чомусь в ту мить стало дивно, надто дивно! До незбагненності ДИВНО!!! Бо я не могла зрозуміти: а як воно – коли тебе хтось чекає? Які від цього відчуття?
Я настільки звикла до того, що я сама, що мені здається, наче реальність в якій люди живуть з кимось – то паралельний світ.

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад.

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Цікавинка внаслідок недбальства та чаРівне місто

Рано-вранці ми виїхали із Луцька в сторону Рівненщини. Через годину їзди зійшли з автобуса у Клевані (автобусом з Луцька вартість квитка 23 гривні з людини). На меті було відвідати таке унікальне явище як “Тунель кохання”. Щоправда не знаю що спільного має з коханням ця залізнична колія, що проходить у тунелі з дерев, та все ж хотілось поглянути. Видовище дійсно цікаве та неординарне.
За що було прикро – саме з цих країв блогер Олександра Zarazko, живе за кілька кілометрів від самого тунелю, але зустрітись з нею не вдалось, бо вона зараз на морях. Ну нічого, наступного разу.
Язик не лише до Києва доведе, а й проведе по країні, тому добрі люди підказали як дістатись до тунелю і як потім звідти поїхати. Подекуди також висять таблички-орієнтири: дерев’яне сердечко, пронизане стрілою, яка вказує напрямок.

Шкідливі звички як наслідок самотності

Про самотність я вже неодноразово згадувала в себе на блозі. Про самотність не як душевний стан, (хоч і про це писала ), а про самотність як побутове життя без нікого. Писалось і про переваги, і про недоліки. Та от минув перший рік, з того часу як я живу сама і озираючись назад я задумуюсь якою ж зробилась за цей період. Тому можна підвести коротенькі підсумки.
З роками з усіма нами стається безперечна річ: ми обростаємо звичками. Здебільшого ці звички побутові і стосуються того, як тобі зручніше жити. Та якщо ділити побут з кимось іншим – усвідомлюєш, що мабуть ці звички шкідливі.
Одна із рис самотності, що влилась у моє життя за рік – абсолютність моїх звичок і роздратування якщо хтось щось робить “не так”. Ба більше – подекуди виходжу зі себе вже від людей у домі. Адже звикаєш жити сам, все як тобі заманеться, а тут бува потрібно з кимось щось ділити. Я дражнюсь коли моїм ножиком, що лише для хлібу, хтось сміє різати щось інше. Або коли в мій декоративний кухонний рушничок хтось лізе витирати свої лапища. Або коли хтось спускає з крану надто багато води. Словом, речей сотні і вони нервують.
Живучи сама я стала більш скупою. Адже балувати себе любиму смачненьким це ой як добре – все собі, якщо ж нагрянуть несподівані гості ділитись з ними ой як не охота. Бо все собі! 🙂

Я почуваюся виродком

Я почуваюсь виродком, гібридом двох культур. Я виросла в Італії, з 13-ти до 19-ти років моя свідомість формувалась там, а в 19 я повернулась сюди, уже з чіткими прагненнями і цілями.
6 років я вцарапувалась в українську культуру намагаючись утримати її собі, та вона не впливала на мою свідомість, бо зростала я за інших обставин, у середовищі цілком протилежному українському.
6 років я намагалась відштовхувати західну культуру, прикидаючись наче вона мені чужа, та коли ти купаєшся в цьому важко вдати, що ти до цього не належиш.
Чи то навіть не західну, як сучасну, беручи до уваги моїх однолітків. У мені ця західна теж прижилась у досить дивний спосіб. Довгих 6 років єдиною людиною, з якою я відверто говорила, моїм найкращим другом, єдиною людиною, якій я повністю довіряла (і досі довіряю) був похилий чоловік 60-ти років, в якого дуже специфічна філософія життя, в якого чудернацьке ставлення до релігії, одруження, політики, родинних зв’язків і від якого я і набралась цих дивакуватих поглядів.

За що я люблю літні канікули…

Знаю, заголовок майже як на школяра, адже для мене поняття літніх канікул вже давно нема – все одно працюю, та все ж їх я очікую з нетерпінням, аби бути радою за студентів і школярів.
Ні, не подумайте, що я така доброзичлива, просто канікули у студентів – це мій спокій.
А тепер детально. Поруч мого дому є кілька гуртожитків, вони – найгірше, що є у моєму тихому спокійному районі. Власне, лише через ці гуртожитки район і втрачає подекуди і тихість, і спокій. Якщо ще взимку більш-менш терпимо, то з настанням тепла все просто нестерпно!
Коротшою дорогою до мого дому ввечері просто неможливо йти – там одвічно зухвалі студенти нападають на людей аби їх обікрасти, нерідко були випадки, коли людину вдаряли чимось по голові завдаючи серйозних травм, а то й смерті.
В магазинах найдефіцитніший товар – хліб та майонез (здається нічим іншим вони не харчуються), а ще пиво, та для мене це не критично.
Але що найгірше – кожної ночі ці бісові студентики пиячать біля мого дому! Так, коли ти вертаєшся додому вони там п’яні вовтузяться, а ще викрикають і горланять пісень (хіт сезону – гімн України в їхньому п’яному виконанні), ще вони полюбляють хизуватись своїми тєлєфонними апаратами і вмикають на повну гучність якусь ідіотську пісню. В спеку спати з відчиненими вікнами неможливо, триває таке до пізньої ночі!

Галопом по країні 3 – столиця Буковини

Отож, продовжую… Надвечір 2-го травня ми виїхали із Кам’янця. Дві години в автобусі і от ми прибули в останній пункт наших мандрів – місто Чернівці.
Для початку нам треба було добратись до готелю і вияснивши заздалегідь як туди доїхати ми очікували маршрутне таксі.
З транспортом у Чернівцях не лише гірше як у Вінниці, але й гірше, ніж у Львові. У них ще їздять старенькі «ЛАЗ-и» дивлячись на які дивуєшся як воно ще їздити може, а також тролейбуси, які щоправда теж не в найкращому стані. Ми прочекали нашої маршрутки майже годину і розпитавши місцевих дізнались, що у вихідні вона майже не їздить, тож надіятись марно і нам довелось скористатись таксі.

Ритуал прибирання та особисте відродження

З усмішкою спостерігаю за «передвеликоднім флешмобом», що зараз масово у Львові – люди прибирають помешкання, прилеглу територію, а продавці наводять лад у себе в магазинах. Я від цього відвикла, адже в Італії такого не прийнято. Ми з мамою завжди прибирали наше помешкання, та мене усміхає саме те, з якою масовістю це робиться.

Я пам’ятаю, як мене повчала моя покійна бабця, дуже побожна жінка, що Воскресіння Господнє – це свято, що вказує на перемогу життя над смертю, на наше відродження і що навіть природа перероджується після цього свята. Тому до цього свята треба і самому «відродитись» – бути чистим і у душі, і в домі.
Вперше в житті я залишилась сама. Тож однієї вільної суботи я закотила рукави і почала наводити генеральне прибирання в помешканні, де живу. Зазвичай в мене чисто, проте генеральне прибирання – це інша справа. І йдеться не про те, чи я вірю в те, що мені казала бабця, бо якісь раціональні голоси мені казали: «свято настає будь-де: і в неприбраному домі, і в чистому», однак для мене це був справжній ритуал прибирання. Коли я вже втомлена все ще натирала до блиску вікна, мені здавалось, що я на коротку мить повернулась в ті часи, коли ще бабця мені розповідала про важливість прибирання перед цим святом. Це було настільки приємне відчуття – наче вона досі зі мною, що припиняти прибирання в той день мені попросту не хотілось.
Цього року в мене особлива Пасха, моє особисте відродження. Вперше за 7 (!) років я буду на Пасху в Україні…

Місце відпочинку бджілки-трудівниці…

Моя Пасіка…

Я до тебе приходжу ввечері,
Коли вся ти у сяйві вогнів,
Зустрічаєш мене втомлену,
Забираєш в обійми свої.

Я сюди повертаюсь лиш по ночам,
А до того – всі дні у бігах,
Ти втамовуєш цю мою втому,
Заспокоюєш наче дитя.

Легковажна брехня як благородне спасіння

Темний вечір, до тями повертає телефонний дзвінок.
– Оля, ти вже дома?
Погляд переходить на годинник. Заплющую очі, короткий видих і тоді:
– Так, бабцю.
– Добре… а поїла вже?
Ще один видих.
– Так…
Як зрозуміло із заголовку статті, мої репліки – брехня.

То були 7 днів…

На численні питання багатьох про те, як минув тиждень моєї відсутності…

Це був не тиждень, як щось одне єдине, то були 7 днів. Насичені, окремі між собою і зі своїм змістом.
Окрім того, що то були 7 днів спогадів, то були 7 днів зустрічей з кимось здавна, обіймів, радостей.
То були 7 днів без кави – вранці я пила не каву, а духмяно запашний смачнючий чай (хто б міг подумати, що такому затятому кавоману як я це під силу!), та і взагалі кофеїну в моєму раціоні майже не було, окрім поодиноких випадків-зустрічей коли мені пропонували каву, але вона була мало схожою на каву.
То були 7 днів ЇЖІ. Всякі місцеві страви, багато фруктів і постійні приговорювання:

– яка ж ти худенька, на візьми ще шматок, їж…
– я не худа, я нормальна.
– то у вас у Львові ТАКЕ є нормальним? Та ні, ти худа. Треба щоб хоч трошки поправилась поки тут, на ще…
– будь ласка, я ж зараз трісну! Я не можу СТІЛЬКИ з’їсти.
–  та хіба ж то багато? Ну візьми ще трошки…

То були 7 днів сну. Коли спала я до неможливості багато, аж не пам’ятаю коли востаннє таке було… «Та куди тобі вставати так зранку? Поспи ще, відпочинь». Лягала спати надто рано (як і тутешні жителі) і вставала доволі пізно.

Хочете поїхати жити закордон? Розповісти вам правду?

Варто зазначити: в міру останніх, Євромайданських подій чимало осіб бажають висвітлити цю статтю в «анти-майданному» руслі. ПРОТЕ ця стаття була написана до початку Євромайдану, ніякої причетності до цих подій вона не має. Стаття ніяким чином не критикує теперішні події чи євроінтеграцію – вона скерована на розвіяння емігрантських ілюзій щодо казкової реальності, вона радше є анти-емігрантською. Авторка блогу підтримує Євромайдан і людей, що свідомо відстоюють свою громадянську позицію. Прохання цю статтю не використовувати в супротивних цілях.

Якось не висловлювалась буквально на цю тему, але нещодавня розмова з однією дівчинкою, що хоче поїхати в Італію таки спонукає про це написати.
До мене часто звертаються люди дати їм пораду – чи їхати закордон чи залишатись тут. А я їм на це питання відповідати не хочу. Насамперед тому, що я керуюсь принципом «люди дають хороші поради, коли вже здатні подавати поганого прикладу», а я на поганий приклад ще здатна. Та і не бачу сенсу комусь давати поради і цим суттєво впливати на чиєсь життя. Життя ваше – лише ви його маєте прожити, за своїми рішеннями.
Коли я поверталась в Україну я казала усім, що роблю власний вибір, не слухаючи нікого, бо якщо настане день, що доведеться пожаліти – хочу звинувачувати лише себе саму, а не тих, хто мені радив.
Я не берусь давати комусь порад, бо ж і я була закордоном, навчалась там. Моя правда відмінність в тому, що я туди виїхала не за власним бажанням, за сімейними обставинами, коли неможна було вчинити інакше. Тож якщо я буду відмовляти – мені цілком можуть сказати: «Ну та, ти там була, а тепер іншим перечиш».
Хоча скажу чесно, коли мене питають «Чи їхати мені туди?» мені щоразу хочеться відповісти: «Ні, не їдь». Але з вищезазначених причин я цього не кажу.
Відраджувати вас? Чому б не сказати людям правду? Яку правду ви хочете почути? Розповісти?