Шокуюча розкіш столиці

На вихідних я знову навідалась у Київ. Мушу одразу попросити вибачення у тих мешканців-товаришів столиці з якими зустрітись не вдалось. Так багато їх вже назбиралось, що за один візит і не побачиш всіх.
Несподівано для себе я пересвідчилась, що Київ, якого я завжди так боялась і в якому ніяк не могла зорієнтуватись незвичним чином закрався у мою підсвідомість. І тепер я не плутаю лівий берег з правим, орієнтуюсь в центрі, знаю куди як пройти, і навіть пам’ятаю розташування кількох станцій метро.
Цей же мій візит в столицю відзначився відвіданими місць, де досі не була і які справляють приголомшливе враження.

Джерело НЕ усвідомлення і пустоти.

Раптова постанова НБУ. Закриття міжбанку. Стрімкий зріст курсу валют. Паніка серед людей – масова купівля продовольчих запасів. Підприємства-імпортери у халепі, бо не можуть купити валюту у своїх банках. Нова постанова НБУ про відміну попередньої постанови. Незбагненність. Ситуація все ще кризова.
У цей час в університеті на економічному факультеті, банківських спеціальностей своєрідна паніка. Студенти, на відміну від людей на вулиці, не піддаються хаосу скуповування товарів. Але їхня паніка полягає у потребі усвідомлення. Вони не прогулюють пари, а навпаки – домагаються зустрічі з викладачем і у палкій перепалці, з нетерпінням вислуховуючи думку одне-одного і поважну думку викладача, обговорюють економічні події в країні, в намаганні зрозуміти і проаналізувати чому така політика НБУ? Яка б у цьому могла бути логіка? Які зараз можуть бути виходи зі ситуації? Що вони про це думають? Наскільки ці події відповідають тому, що вони дотепер вивчили? Як це сталось? Якими були помилки і як тепер діяти?
Звісна річ, весь вищий  абзац курсивом – марення. То утопічна реальність. Такого нема. Я описала події, які у моєму баченні мали б відбуватись з людьми, що здобувають економічно-банківську освіту, яка мала б послугувати змінам на краще в країні. Вони мали б бути стурбовані, зацікавлені, в роздумах… Але насправді їх переповнює єдина емоція – пофігізм.

Про гнів, бажання і полум’я

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!”
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї.

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

Вистава для роздумів

Вчора у театрі ім.Заньковецької відбулась вистава, вилучені кошти з якої спрямують на потреби українських військових. Я відвідала цю виставу аби підтримати хорошу ініціативу і тому, що вже чула дуже схвальні відгуки про неї від колеги-блогера Олександра Пуляєва.
Вистава зветься У.Б.Н., себто “Український Буржуазний Націоналіст“. Нам розповідається історія чоловіка старших літ, що був політв’язнем та дисидентом через свої ідеологічні погляди. В розвитку вистави ми помічаємо як до чоловіка навідуються то лікар психлікарні, то син, з яким не бачились довгі роки, то друг, з яким відбували покарання. І всі ці люди мають на меті переконати його вступити знову у політику, на підтримку однієї з партій, а саме генерала КДБ. Але головний герой Зенон, не зважаючи на погрози, відмовляється від всього, що йому пропонують, лиш тому, що в ньому досі жива ідея, за котру він боровся впродовж всього життя.

Така реальність…

Маємо, що маємо. Найважчий рік за весь період незалежності…
Вірю у нашу перемогу, адже правда за нами!
Важко щось сказати, відео значно красномовніше.

24.08.2014

з молитвою і сподіваннями,
Ольга Врублевська

Життя вертається до початку

Я помічаю, як серпень викликає сум в людей, що навколо мене. Усі засвідчують факт того, що літо завершується, хтось хоче аби воно ще тривало, що вони ще чогось не встигли. Кожного року те саме.
Я ж натомість у серпні переходжу в режим очікування осені.
Нещодавно думаючи про осінь я усвідомила, що це єдина пора року за якою я відчуваю ностальгію і яка для мене є початком чогось нового. Я згадую попередню осінь і саме помісячно від вересня аналізую всі події, що відбулись за минулий рік. Інколи дивуюсь як же швидко плине час!

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому.

В корумпованій країні колір диплому до дупи

У мене тут на днях відбуваються держ.екзамени, тому трошки не до блогу.
Ті, хто спілкується зі мною в соц.мережах вже мали змогу прочитати, як вони проходять, донесу коротко і новину до відома читачів, от пост із соц.мереж:

Будь ласка, привітайте мене! 🙂
Сьогодні на держ.екзамені я отримала чесно зароблену трійку! Правда, трійка не за мої знання, а за моє небажання платити 100 баксів за екзамен. Бо якось мені до дупи всі ті червоні дипломи, їхні оцінки і подібний маразм. Куди притикнути 200$ (за два ДЕКи) я точно знайду! І звісно, вітання всім тим “відмінникам” блядоуніверситету, які отримали свої чесно куплені результати. А далі як то кажуть, поживем – побачим.
P.S. І не треба негативно відкликатись про цей мій пост. Пишу як є, я в житті маю не лише сміливість поступати як хочу, а й достатньо мізків аби гроші вкладати в куди кращі речі.

Я не вірю в президента

Я не дивилась інавгурацію президента. Чимало моїх знайомих через це відмінили справи, бо треба сидіти перед телевізором і дивитись. Деякі з цих знайомих навіть дивувались мені – як я можу виконувати мої справи і пропустити онлайн перегляд цього дійства.
А у мене були мед.процедури і тому я на перегляд усіляких церемоній просто болт забила.
Чесно? Мене все дратує. Мене дратує, що люди кажуть: «ну тепер в нас все має бути шоколадно», що всі чекають наче він стане рятівником і всі тепер заживемо добре.
Шановні, в 2004-му році всі керувались принципом: «Ющенко прийде – порядок наведе», але ж так не сталось. Тепер ви хочете цей принцип застосувати до нового президента? Та не буде аж так.
Ні, я не маю нічого проти Порошенка. Я навіть скажу чесно, що голосувала за нього, бо він мені видався розумною, адекватною, дієздатною людиною, яка має відповідний досвід для вирішення справ. Але я не вважаю, що він зараз може клацнути  пальцями і все буде добре.
Бо я все ще притримуюсь думки, що більшість залежить від людей.

Молитва за Україну за межами країни

До мене звернувся український священник, що проживає в Італії з проханням виконати переклад однієї української молитви, оскільки організовується літургія, в якій приймуть участь священники України та Італії з молебенем за мир в Україні.
Безперечно мені це видалось цікавим, оскільки я вже хоч і не емігрантка, та все ж душевно почуваюсь частиною нашої української діаспори беллунезе, та і переклад молитви цікавий досвід для мого фаху.
Отож, виконавши переклад вирішую розмістити його в себе на блозі, раптом ще комусь з українських емігрантів в Італії знадобиться. Додаю також текст оригіналу.

Молитва митрополита Андрея Шептицького
за кращу долю українського народу

Міліція, прокуратура і матір їхня чортова

Оскільки всі мене питали як вирішилась та справа з крадіжкою гаманця, в якому були мої водійські права, то от зараз я розпишу детально всю історію. Сприйміть це як застереження – ніколи не зв’язуйтесь з нашою міліцією! Початок історії читайте у публікації “Досвід зустрічі із міліцією”
Отже, через 9 днів після написання заяви я подалась у Сихівський райвідділок, де після «відфутболення» по кількох кабінетах мені сказали: «Личаківський райвідділок має спочатку цю справу передати у свою прокуратуру, тоді вона передасть це Сихівській прокуратурі, а тоді документи прийдуть до нас. Вам треба піти у Личаківський райвідділок і запитати чи почали вони кримінальне провадження».
В той же день я пішла туди, де як ви пам’ятаєте працюють дуже думаючі люди. Мене знову пофутболили по кабінетам, де я всім переповідала мою історію і врешті мені сказали:
– Ми подумали і вирішили, що довідку таки ми маєм Вам видати
– Добре, видавайте
– Не можемо, тому що її має підписати начальник, а його нема.
– Прекрасно! 11-та година дня, чому начальника нема на робочому місці?!
– А ви що – не знаєте яка ситуація на сході країни?
– При чому тут начальник ЛИЧАКІВСЬКОГО райвідділку до Сходу країни?!
– Як Ви можете думати про свої особисті інтереси коли в країні таке робиться? – вашу мать! Тут я реально була близька до того, щоб почати матюкатись.

Подивіться на себе збоку

Публікація присвячується одній з моїх кращих подруг – Шутюк Маринці (на блозі дописує під ніком Марушка), світлій та дорогій мені людині, яка уміла викликати в мене посмішку в найскрутніші моменти, яка завжди бачила у мені щось хороше, чого я сама не бачу. Саме вона наказувала мені прочитати цю книгу і навіть порадила одній людині подарувати мені її.

От і нарешті руки до книги дійшли і я її прочитала. Чому так довго? Бо вона в мене у паперовому варіанті, а я тепер звикла електронних. Все чекала, що буде можливість читати дома і пити чай, так не сталось, бо вдома вічно інші справи, тому читала у маршрутках, а під час читання мала зі собою олівець і підкреслювала найкращі уривки.
Я назвала публікацію «Подивіться на себе збоку», бо саме таку можливість дає вам книга Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
Ця книга бестселер, про неї вже багато сказано, чимало осіб писали, що книгу можна розділити на цитати, тому я не буду розписувати про сюжет, радше напишу від чого сама прийшла в захват.

Відверто про те, як я … давала взятки

Мій перший раз.
Мені було майже 16. Я тоді вже навчалась за кордоном, а в Україну приїжджала лиш на канікули, коли стосовно мене, неповнолітньої, треба було вирішити якісь бюрократичні справи. Однією із них виявилось отримання паспорта. Згідно деяких порядків вимагалось аби я мала паспорт щойно мені настане 16, тож треба було раніше подати заяву, щоб по настанні віку отримати вже готову книжечку.
Я зібрала документи і написавши заяву сказала, що мені потрібно аби справа вирішилась без затримань, що це дуже важливо. Товстенна жінка напроти зміряла підозрілим поглядом мене, 16-ти річну пацанку, і запитала грубим голосом «якщо то так важливо, чого ти сама це вирішуєш? де твої батьки?»; – «тато помер, мама живе далеко»; – «ясно. Приходь завтра, принеси 100 гривень і будеш точно знати, що все отримаєш вчасно».
Це була не така вже й велика сума, ті 100 гривень. До свого 16-тиріччя я вже самотужки оформляла в Італії імміграційні документи, сама навідувалась в поліцейські відділи для різних процедур щодо емігрантів, та й взагалі була дуже самостійною. Але тоді, коли вперше в житті мені треба було дати взятку я задалась питанням: «як це робиться? класти в конверт, чи просто так? якось тайком, щоб ніхто бачив? Як це зробити?»

Не приплітайте загиблих героїв, маючи покидька в собі.

Вчора біля залізничних кас на вокзалі.
– О цій годині є поїзд, скажіть, будь ласка, яка вартість квитка?
– Дівчино! Це каса! Я тут продаю білети, а не даю інформацію!
– Я маю намір придбати квиток, але я ж маю знати яка його вартість!

Розізлила! Типовий працівник установи, що має стосунок до державної сфери. Та добре, поїзди можна переглянути за їхнім графіком, але ж я маю знати яка відмінність у ціні між поїздами, що відправляються практично у той самий час? Чи може купляти квитки наосліп?
Не хочете питань – встановіть автомат, де людина вводитиме дані і довідається все їй необхідне, а квиток куплятиме у касі знаючи всі дані наперед. (І давайте не будем про інтернет купівлю, вона дорожча за звичайну (ЧОМУ?!))
Але ні, Укрзалізниця здатна лишень піднімати розцінки, нічим не змінюючи свій сервіс. На більшості кас сидять незадоволені своїм життям тьотки і зриваються на клієнтах.

Братерство? Ні, ніколи.

Мої італійські друзі наткнулись на пісню “Никогда мы не будем братьями“, на них справили враження і музика, і саме виконання, тож попросили мене перекласти слова, які їх теж вразили. Вирішила опублікувати переклад тут, якщо і хтось інший забажає ознайомитись.
Автор вірша – Анастасія Дмитрук, перегляньте її youtube канал, вірші дійсно чудові.
А от і текст пісні та її переклад:

Надзвичайна лекція, або враження про Назара Козака зблизька.

Вчора на роботі я нервово поглядала на годинник під час заняття, завершила його дещо раніше, а наступні два взагалі відмінила і поспішила в заклад Communa. Там мала відбутись зустріч-лекція-обговорення книги Назара Козака «Нафіга іти на пари, якщо треба на революцію».
Таки встигла, прийшла навіть на десять хвилин раніше, озирнулась: його ще не було. Зайняла зручне місце спереду і чекала.
Далі трапилась приємна несподіванка і прийшов на цю зустріч Павло Чайка, як читач відомий на блозі під ніком Пан П, ми з ним познайомились особисто, поспілкувались і от прийшов Назар Козак. Привітався з Павлом, ми з ним теж особисто познайомились і далі продовжили наше чекання лекції.
Поки Назар обговорював якісь там технічні питання я поглянула на цього чоловіка і перша думка, яка в мене промайнула була: «В останній книзі було написано, що йому 40 років… але він виглядає він старше, значно старше». Мені задалось, що у нього якийсь втомлений вигляд, однак далі почалась лекція і вже було не до того, щоб думати про його вигляд-вік.

Три дні, які я запам’ятаю на все життя.

Довгий опис того, що мені залишиться назавжди.

Четвер вечір. Нервово позираю на годинник, їдемо в притик. Чогось поїзди мені завжди придають неспокою. На жоден транспорт так не боюсь запізнитись, як на них. Але вспіли.
Нижня полиця, хоч і бокова, та все ж надає певної безпеки – в разі падіння не так високо падати. Заснула миттєво і спала добре. Серед ночі кілька раз прокидалась на зупинках потяга і чула типове «шановні пасажири з колії N відбуває потяг за сполученням…» на диво умудрялась прокидатись саме тоді коли оголошували про потяг, в якому їхала. Засинала надалі.
Чийсь непривітний голос раптом грубо сказав: «Вставайте! Якщо хочете встигнути в туалет вставайте!» ох ці провідники… здається будять саме ті, в кого найгірша інтонація. Потягаюсь і визираю у віконце. Ще не приїхали, але пейзаж за вікном зрозумілий – от і наближаємось у Київ.

Наркозалежність інформаційного передозу і як я починаю рятуватись

Гадаю, що стан, який я буду тут описувати притаманний зараз багатьом.
Отож, що таке інформаційна наркозалежність в наші дні – це потреба постійного перечитування новин, стрічок у соц.меражах і розпитування інформації у знайомих стосовно усіх подій в країні.
Залишатись осторонь ситуації дійсно важко, тож я кожну вільну хвилину або слухаю радіо, або заходжу в Інтернет через телефон і вже давно вечеряю лиш у супроводженні телеканалу, що транслює новини.
При настанні кожної вільної хвилини охоплює думка: «що нового? що відбувається?» і знову вчитуєшся…
Не знаю як ви, але в мене читання новин на цьому не зупиняється, не лише так черпаєш звістки.

Що каже ворог або стосовно «міліції з народом»

Наші люди їдучи в маршрутці говорять по телефону так, наче нікому нема до них діла і всі задумались про своє…
А я сьогодні думала не про «моє», а прислухалась до того, що чую. У вухах в мене були навушники, але музики я не слухала, поруч їхав міліціонер (в цивільному) і розмовляв по телефону. Я не можу і не хочу писати на блозі всю ту кількість матюків, що прозвучала з його вуст, але суть розмови таки передам.
… моя увага до цього чоловіка спрямувалась після фрази «в ж**і я мав це місто і цих ср***х людей», прислухаюсь далі:

Чому хтось поїхав, чого я не рада і що я від ВАС хочу

Іван Бльок (Тур)

В суботу я пішла на заняття до моєї репетиторки. Заняття як такого не було – ми говорили, втирали сльози. Загиблий на майдані Іван Бльок (Тур) її племінник, тож вона мені розповідала про нього, його дружину, дітей (здається хлопчик в 7-му класі, дівчинка в 2-му)… про те, що вся родина тепер думає як їм допомогти. Казала, що Іван свого часу їздив на заробітки у Польщу, згодом наскладав грошей і відкрив свій магазин. А потім, коли справа розвинулась побудував собі хатинку, щоб вже мати щось своє. Він зібрався їхати на Майдан, хоч наче в нього і не було особливої потреби: дім є, власна справа є, сім’я є, чого ще треба? Та сказав, що не може бути осторонь коли в країні таке коїться.
До Майдану вони з другом не дійшли. Їх застрелили щойно вийшли з машини (вочевидь помітили львівські номера), друга – в голову, Івана – в серце.

Я капля в океані…

Коли після вчора зранку я йшла на «гарячі» (чи може вже не гарячі, але все ще задимлені) точки Львова мені було прикро, що я йшла лише з моїм другом – люди, яким я пропонувала не залишатись осторонь ситуації в країні, а йти і допомагати хоча б чимось, відмовлялись якимись начебто «важливішими» справами.
Але тоді серед натовпу до мене підійшла знайома дівчина, з якою ми колись познайомились у спільній компанії і бачились лише кілька раз в житті. Ми обнялись наче все життя знайомі і почали обговорювати куди можна піти і чим допомогти. В ту мить я відчула на собі оцю статтю, відчула, що я дійсно в новій країні з новими людьми.

Всі ми з екстремістського тіста ліплені…

Вірш цієї людини «зачепив за живе». Тому захотілось розповсюдити його аудиторію та донести його до відома моїх іноземних друзів. З дозволу авторки – Ольги Перехрест, я виконала переклад вірша «Здраствуй, мамо, я – екстреміст». Вийшло так: