Півжиття

Сьогодні тобі виповнилось би 59. Мені цього року виповнилось 26. Тебе нема 13 років. Половину мого життя.
Півжиття пам’ятаючи про особливість цього дня і вже не мати куди подзвонити.
Півжиття, щоб замість вітань приїжджати до тебе на могилу.
Півжиття, відміняючи у цей день справи, бо їдеш туди де маєш бути за покликом душі.
Півжиття, як я відповідаю на чужі питання, що ні, ввечері на цвинтар іти не страшно.
І стояти тут цієї холодної листопадової ночі, серед могильної тиші та пітьми, лиш при світлі ліхтарика і лампадки, і вдивлятись в твій кам’яний погляд з фотографії і згадувати…

Воля почуттям

Я прокинулась досвіту, із приходом медсестри. Процедура стандартна: тиск, температура, крапельниця.
А десь за дверима всі шуміли, говорили, сміялись і жили. «Вітаю зі святом!»; «Добрий ранок, зі святом Вас!» «Вітаю-вітаю, і Вас!»; «Дівчатка, то ж Ваше свято! Вітаю вас!» вітаннями обмінювались між собою усі: лікарі, медсестри, санітарки, породіллі. І так впродовж цілого дня.

Вдома найкраще

За 6 років, що я жила в Італії, я жодного разу не назвала квартиру, де ми мешкали з мамою домом.
Це було дуже принциповим, і навіть у випадкових питаннях «де ти є?»; – «вже йду до хати» я спеціально використовувала ці слова «до хати». Просто хата. Просто місце, де я вимушено живу. Але це не мій дім. Мій дім не тут.
Слово «додому» було настільки недоторканим і сакральним, що могло використовуватись лише до тієї місцини на 2-му поверсі радянської будівлі, на тихій львівській вуличці. Воно мало свій окремий зміст. Своє звучання. Свою цінність.
Повернувшись сюди, я знову почала використовувати це слово.

Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Уникання та облегшення

Одного разу я спостерігала за святом, де була жінка в траурі. Її родичі до неї ввічливо ставились, з нею підтримували культурну розмову, але в той же час збоку було помітно наскільки в незручне становище вона їх ставить своєю присутністю і наскільки вони її уникають. Тій жінці в траурі насправді було важливо прийти на те свято, відновлювати своє життя, незважаючи на власне горе і знаходитись серед людей. Але іншим людям інколи таке муляє.
Дуже гарно це описано у книзі Поли Гоукінз «Глибоко під водою» (любителям детективів раджу)

«Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш.»

Гостювання з ночівлею

Була така епоха у моєму житті, та й у житті моїх друзів, коли йшов в гості до когось, міг засидітись і вже громадський транспорт з району не їхав, тому лишався на ніч. Служб таксі як таких ще не було, а якщо і були, то сума витрат на таксі здавались такою великою і невиправданою, що радше приставав на пропозицію залишитись переночувати у когось.
Так і я залишалась, так і в мене не раз залишались на ніч.
Отак ви сидите собі, говорите по душам, людина каже “Боже, яка година! та мені вже тре йти, бо нічим не виберусь!“, а далі ти вмовляєш: “Та в мене є місце, залишайся, посидимо ще собі, поговоримо!”
І тривали до пізньої ночі ті теревені, потім разом збирали посуд зі столу, наводили порядки, розстеляли диван, ти шукаєш набір постелі, помагаєш застелити. “Почувайся як удома”…

Я могла б жити таким життям…

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

То якою я стала?

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось.

Зимове, весняне та щире

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати.

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз…

Чому мені байдуже до одруження

Я вже згадувала колись на блозі, що закоренілих мрій вийти заміж у мене ніколи не було. Думка, що от не одружусь і ладно, подумаєш, я ж і не хочу цього мені була звична. Якось з часом слово заміжжя, а чи точніше його настирне бажання мені почало сприйматись з поведінкою деяких дівчаток, які хотіли цього насамперед тому, що «треба всім вийти», а вже потім в них було бажання мати сім’ю.
Так от чому я про все це говорю. Минулого тижня випадково наткнулась на цю статтю в інтернеті, якогось відомого психолога (жінки, можете прочитати, доволі цікаво). Прочитала і я, він в доволі прямолінійній формі не добираючи пом’якшень відповідає на інтерв’ю, зокрема про жіночу самотність, чому така ситуація зі шлюбами і т.п. Інколи мабуть і перебільшує, журналіст і сама подекуди каже, що з його слів чи не кожна друга жінка з психологічними відхиленнями, але корисне для себе там можна почерпнути.
Але знову я перескакую на інший аргумент. Що я для себе взяла звідти. Перш за все помітила я цю статтю, бо назва інтригуюча “здорова людина не хоче вийти заміж“. Я б і сама так колись висловилась. Але маленька поправочка: я захотіла. Проте захотіла не зовсім заміжжя. Пряма мова:

Літо минуло… ну нарешті

Сьогодні я мала б традиційно підводити підсумки минулої пори року, як то роблю сама для себе зазвичай. Але чомусь мені не хочеться робити це у звичному форматі, хотілось би радше виписати потік думок про події цього літа. Читати мій думковий балаган нелегко, бо логічної послідовності нема просто пишу те, що крутиться десь в голові.
Літо відзначилось особливою зайнятістю, бо ще в червні усі вихідні були розписані аж до серпня, саме так ловився кожен його момент. Так багато вихідних було, а про які згадати?…
Була Білорусь, було блукання біля Пікуя, був затишний Тернопіль, було два виїзди на дачу на шашлики, були поїздки до родини в село, були купівлі нового одягу, ох було так багато всього!
А також моє літо минуло у роботі в жаркому офісі, за винятком кількох невеликих поїздок… У родинних посиденьках, які були дуже душевними і від яких я дуже сповнююсь щирості. Минуло зі смаком шашлику – аж дуже часто вдавалось ласувати цією стравою з друзями… Минуло серед чималої кількості книг, які я прочитала і про які ніяк не доходять руки написати сюди у блог. Літо минуло зі смаком кави, без якої я не витримую (патологічний кавоман). Літо минуло у парках, куди я навідувалась після роботи, аби хоч трішки ковтнути міської прохолоди…

Як я почала вчасно виходити з роботи і що з цього вийшло

Розділ 1 – як це було

Ще рік тому я була типовим трудоголіком – на роботі засиджувалась допізна, працювала у вільний час з дому, постійно була на зв’язку на пошті та по телефоні і одразу відписувала всім колегам на кожен запит, будь я в маршрутці, за вечерею, або на прогулянці.
Ні, у мене не було намірів в такий спосіб здобути чиюсь прихильність, я отримувала задоволення від роботи і мені щиро подобалось те, що я роблю, таким чином я відчувала себе важливою та потрібною.
Далі постійні засиджування на роботі призвели до того, що в разі зустрічі з друзями я постійно запізнювалась. Скажімо погоджувалась на зустріч о 19:00, з думкою, що затримаюсь в офісі лише на півгодини і дістанусь місця зустрічі. Але процес поглинав настільки, що затримувалась ще довше… як наслідок мала постійні запізнення і навіть образи з боку деяких людей.
Вийти з офісу о 21:00, а то й пізніше було в порядку речей. Понехтувати обідом теж доводилось. Часто траплялись кумедні випадки на кшталт:

20:42, сиджу на роботі, чую як зачиняються вхідні двері. Вибігаю і кричу до охоронника: “я ще тут працюю! Не закривайте!!”
Відкрив, зміряв мене суворим поглядом, розвернувся і сказав під ніс: “курча, звідко вас трудоголіків стільки набралось”.

Власне, мене такий порядок речей «не напрягав»,  а оскільки я була сама, то і не було когось близького кого б цей факт міг збентежити. Якщо хтось і цікавився, то і казала чисту правду «у мене багато роботи».

Довше, ніж сама вічність

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Диплом: 1001 бюрократична дрібниця

Ну що ж… цей день таки настав! Після багатьох недоспаних ночей, десятків незручних відпрошувань з роботи, сотні друкованих листів і вислуханих бюрократичних безглуздь я таки можу сказати: це сталось! Я захистила диплом, стала маґістром і, що найважливіше, закінчила універ.
Написання диплому – то був найбільший абсурд з усього досвіду університетського життя.
Опускаючи всі деталі, які з’їли мені немало нервів перейдемо до кінця: загалом дипломна керівнику сподобалась, але кілька зауважень, які в нього були мені сподобались найбільше з усієї низки абсурду, що довелось пережити. Про них я вам сьогодні переповім, (раптом юні особи читають мій блог і мій досвід стане їм в нагоді):
1) «у твоєму вступі недобре висловлена наукова новизна. Замість одного параграфу потрібно перелічити кілька пунктів. До прикладу “за допомогою комп’ютерної техніки проведено емпіричний аналіз розвитку банківської системи з використанням графічного і табличного методу дослідження“» вашу дивізію!!! То виявляться звіти, які я щоденно роблю на роботі, будова всяких графіків в екселі то не просто так! то бачте – наукова новизна! адже то «використання комп’ютерної техніки», «графічний та табличний метод дослідження» – може то прийти завтра до начальників і сказати їм який я дипломований спеціаліст і які новітні наукові методи досліджую? 🙂 хоч матимуть мужчини з чого пореготати.

Веселка душевності

Хто часто читає мій блог, той знає, що час від часу я знайомлю читачів з італійською музикою, зокрема з перекладами пісень.
Сьогодні я вас ознайомлю з піснею славнозвісного і неперевершеного Адріано Челентано – «Arcobaleno» (Веселка).
Ця пісня вже доволі давня (1999 рік), однак вона настільки чуттєва і витончена, що мабуть кожен хто чує її і розуміє про що вона – проймається цими відчуттями. Саме тому хочу вам її перекласти – щоб і ви пройнялись душевністю цієї Веселки.
Нещодавно серед ночі у рубриці «Оксамитова ніч» на Львівській хвилі вона лунала. Вона застала мене зненацька, тож зовсім несподівано для себе, почувши її, я просто розплакалась не в змозі втамувати схлипування.
Також одна із причин, чому я викладаю вам тут її переклад – бо після прослуховування по радіо почала шукати її в інтернеті і натрапивши на різні москальські переклади мене шляк трафиф і я вирішила, що викладу україномовний переклад, аби комусь не попадались на очі ті бздури.
Направду кажучи, пісня доволі непроста – вона про друга. Про померлого друга, якщо точніше. Автором слів являється Могол (відомий італійський пісняр) присвята пісні – музиканту Лучіо Баттісті, другові Челентано і Могола, якого спіткала передчасна смерть.
Особливість цієї пісні в тому, що слова співаються не про померлого друга, а від імені померлого друга. «Я вирушив настільки несподівано»… Життя прирівнюється до важких валіз, які врешті-решт можна віднести геть з полегшенням. І нам говориться, що померлого все ще можна відчути поряд: у щебетанні птахів, у голосах щирих людей, але найбільше у тиші.

Щось змінилось

Час дуже швидко йде. Пишу все менше. Не тому, що не хочу розповідати – є багато чого розповісти. Насправді просто говорю менше, хоча все ще багато роздумую.
В мене все добре. Це мабуть дуже коротка, але і точна відповідь. І всі ті, хто хмуриться на мене, що я мовчу чи думають, що я чогось не договорюю – помиляються. Просто все добре. І нема бажання до кожного окремого лізти з моїми подробицями. Якщо ж когось якісь подробиці цікавлять – я охоче відповім, просто запитуйте.
В мене справді все добре, хоча час минає до неймовірності швидко. Тижні мелькають перед очима з коротким переривом на вихідні. Вихідні розписані вже на багато тижнів наперед. То поїхати туди, то поїхати до тих. І настільки швидкий той часу потік, що все те, що здається було лиш недавно насправді було кілька місяців тому.

Спогад про один із днів

Я дуже добре пам’ятаю той день. То було 8-ме листопада. Я ходила в другий клас, мені було 8 років. Тато забрав мене зі школи і ми пішли на книжкову гуртівню щоб купити анкету зі зображенням ляльки Барбі на обкладинці. То тоді був тренд – в багатьох дівчаток така була. Я дуже довго чекала на ту омріяну покупку і просто світилась від щастя.
За іронією долі, та книжкова гуртівня знаходилась в приміщеннях, неподалік мого теперішнього офісу – тепер я щодня ходжу тієї дорогою. Поки йшли, ми веселись, бо тато завжди розповідав якісь цікаві історії.

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Нестача нездобутих титулів

То була весела розмова ні про що до немовляти, коли раптом прозвучали слова «дідо Богдан», що спонукали мене озирнутись від передьоргування.
Воно начебто нічого дивного – адже дійсно мій тато по відношенню до тієї крихітки є дідом, але… то вперше я почула, щоб його хтось назвав дідом і вразило воно мене настільки сильно, що потім ще весь день цокотіло в голові оте «дідо Богдан».
Таки так – для неї він дідо. Однак вона знатиме про нього лише з фотознімків, домашніх відео і розповідей татка й тітки.
У цієї дитини люблячі батьки, безліч турботливих родичів і зросте вона в піклуванні та любові не відчуваючи нестачі чогось. Їй ніколи не бракуватиме надзвичайно щедрого дідуся, завжди готового поласувати морозивом. Дідусь не навчатиме її плаванню і виростатиме вона в супроводі казок, а не під одвічно цікаві та захопливі розповіді дідуся, яких було не перелічити.
Натомість я чомусь відчула цю нестачу.

Ті ж самі відчуття

Здавалося б про що пісня Гері Мура “Still got the blues” зрозуміло. Я не задаюсь питанням що він відчував коли її писав.
Я задаюсь питанням наскільки сильно треба було відчувати, щоб написати те, що лунає в проміжку з 2:28 хв до 3:03 хв.
Воно мене не лишає другий день поспіль, пронизує кожну кліточку і невпинно барабанить в голові аж поки я не заплющую очей і не віддаюсь емоції пісні сповна. Навіть не пісні, а лише її окремого соло.
А чуєте як воно проймає? Як воно болить? Як воно відчувається?

Я от відчуваю так само сильно…

Безодня актуального болю

При поверненні з відпустки я пішла в театр. Театр Заньковецької презентував прем’єру – нову п’єсу Ореста Огородника – «Безодня». Про що спектакль я в інтернеті не читала, ішла навмання лиш тому, що обожнюю вистави пана Огородника. У нього завжди своєрідний тонкий погляд на сучасніть, вміє відобразити буденність у мистецтві. Варто було здогадатись про що буде п’єса, звісно про актуальність…
Потім переглянула відгуки. Всі в інтернеті пишуть що вона про АТО. Але так воно звучить надто сухо і примітивно, наче одразу складається враження, що вистава про конфлікт на сході країни. Особисто я б не так її описала. Я не бачила там війни чи надмірного патріотизму. Я бачила там біль, особливо материнський.