Я могла б жити таким життям…

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

Чому мені байдуже до одруження

Я вже згадувала колись на блозі, що закоренілих мрій вийти заміж у мене ніколи не було. Думка, що от не одружусь і ладно, подумаєш, я ж і не хочу цього мені була звична. Якось з часом слово заміжжя, а чи точніше його настирне бажання мені почало сприйматись з поведінкою деяких дівчаток, які хотіли цього насамперед тому, що «треба всім вийти», а вже потім в них було бажання мати сім’ю.
Так от чому я про все це говорю. Минулого тижня випадково наткнулась на цю статтю в інтернеті, якогось відомого психолога (жінки, можете прочитати, доволі цікаво). Прочитала і я, він в доволі прямолінійній формі не добираючи пом’якшень відповідає на інтерв’ю, зокрема про жіночу самотність, чому така ситуація зі шлюбами і т.п. Інколи мабуть і перебільшує, журналіст і сама подекуди каже, що з його слів чи не кожна друга жінка з психологічними відхиленнями, але корисне для себе там можна почерпнути.
Але знову я перескакую на інший аргумент. Що я для себе взяла звідти. Перш за все помітила я цю статтю, бо назва інтригуюча “здорова людина не хоче вийти заміж“. Я б і сама так колись висловилась. Але маленька поправочка: я захотіла. Проте захотіла не зовсім заміжжя. Пряма мова:

Тонкощі букетно-цукеркового періоду

Спілкуючись з чималою кількістю знайомих чоловіків, доводилось чути, що деяким із них вже й би кортіло і сім’ю мати, і що вдома хтось був, проте для цього ще треба пройти стадію «занудних» стосунків, зокрема так званого «букетно-цукеркового періоду».
Так от, мої шановні, не знаю звідкіля такі переконання, проте якщо ви розцінюєте, що це лише такий якийсь період, який треба відмучити, а далі жінка «відпрацює» домогосподарством, то раджу усім вам просто-напросто завести собі покоївку, менше мороки буде.
Чомусь наполегливо не можу зрозуміти що то за такий період? Ну теоретично, я розумію – він визначається як період тривалістю у кілька місяців, коли чоловік жінку «задобряє», «покоряє» і обсипає, співзвучно до назви – квітами та цукерками. Потім начебто вона мала б вгамуватись, вдома осісти і борщами його обдарити з голови до ніг.
Чисто практично, з огляду на те, як будуються стосунки у нашому суспільстві навіть зрозуміло звідки такий період бере ноги – люди поки зустрічаються намагаються показати краще зі себе, приховуючи недоліки. Це триває якраз впродовж так званого періоду. З настанням же спільних буднів це випендрювання вилазить боком і стає очевидним все «негативне», що замовчувалось, тут і починають виникати сутички між партнерами.
Власне, уникнути цього трагічного наслідку не так вже й складно – просто завжди бути собою, без випендрювання, бо всі ми маємо свої недостатки.

Про що говорять жінки?

Базується на спостереженнях впродовж 9-ти років відвідування басейну.

І мова піде геть не про те, що говорять давні подруги коли вони стрічаються за чашкою кави, а про що говорять незнайомі жінки, коли вони стикаються в якомусь місці.
Так-так, вони говорять! В роздягальнях басейну до прикладу жінки не просто говорять, а теревенять без упину! І причому рідко хто приходить вже у «своїй» компанії, вони говорять з незнайомками. Рейтинг цих розмов я складала роками…

1. Тема №1 , найобговорюваніша (!) – чоловіки. Ну звісно чоловіки, а як же інакше?! По більшості говорять про своїх. Здебільшого скаржаться і розповідають як з ними важко. Інколи влаштовується своєрідна суперечка «чий чоловік гірший», постійно звучать фрази на кшталт: «та то ще нічого, а от мій що вчудив!…» про це, до речі, говорять і жінки в робочому колективі, під час обіду скажімо. Подекуди коли я чую ці суцільні нарікання аж язик свербить сказати український вислів: «бачили очі що купували – тепер дивіться аж повилазьте», але я мовчу і ніколи не підтримую цих розмов, бо не можу зрозуміти навіщо «виносити сміття з хати» – маєш проблеми з чоловіком чи чимось він тебе не задовольняє – то обговори це з ним напряму, а не нарікай на нього чужим людям.

Це ненависне заміжжя.

Висловлюю своє «фе» усім жінкам, що змінили прізвище 🙂

Фраза звісно сказана жартома, але інколи мені плавиться мозок від того, що я знаю одну людину, а тут різко вона стає іншою. А що? Тобі приходять листи, ти дивишся і ще довго не можеш збагнути хто така Іваненко. Читаєш і тобі ще більше незрозуміло що коїться. А тоді тобі пояснюють, що твоя знайома Петренко одружившись стала Іваненко. І як таке сприймати? Як себе заставити переусвідомити? У мене від цих речей суцільна плутанина.
Але чому я пишу цей пост: як виявилось поки я живу собі, тішусь життям та стараюсь саморозвиватись є люди які по відношенню до мене приміряють якісь-там прізвища і думають коли я б могла б таке прізвище отримати.
Тож ґонорово усім вам заявляю – нізащо! Я нізащо не змінюватиму прізвища! І взагалі не розумію чому жінки це роблять.

Ставлення до матерів-одиначок

Задум написати статтю з цього приводу з’явився випадково. Говорили з товаришем і щось він згадав про одну свою знайому однолітку, яка у віці менше 25-ти вже є матір’ю-одиначкою. Приятель стверджував, що її хід думок кардинально відрізняється від думок дівчат, що її однолітки, а отже дитина дуже впливає на свідомість, адже вона будучи сама несе за неї відповідальність. Словом, з його слів випливало що дитина серйозно змінює свідомість жінки. Також він запитав чи знайома я з молодими матерями-одиначками у віці до 30-ти.
От така розмова і розбурхала у мене шквал думок.
Перш за все, я з ним не погодилась, що дитина змінює свідомість жінки аж настільки до її серйозного ставлення до життя. Щодо молодих матерів-одиначок, то їх знаю ой як немало і навела до прикладу два “найяскравіші” випадки.
Але все по-порядку.
Перш за все, мабуть моє ставлення до матерів-одиначок доволі жорстоке. Мені їх зовсім не шкода, бо я взагалі не здатна жаліти людей і ненавиджу якщо хтось жаліє мене. Жалість – це одне з найгірших відчуттів в світі на мою думку. Парадоксально, та я здатна співчувати людині, яка за якимись життєвими обставинами цього заслуговує, та тримається настільки гідно і сильно, що співчуття в інших не викликає.

Завершення справ з ДАІ і питання до чоловіків

Мої надмірні зусилля завершились! Після кепської пригоди, що зі мною трапилась, після міліцій, прокуратур, даішників я нарешті отримала посвідчення водія, знову! 🙂
З даішниками виявилось просто, довелось туди їздити лише двічі, третій раз вже щоб забрати готове посвідчення. Може суть в тому, що я змінила тактику.
Факт того, що коли я туди їхала я одягнула кофтинку з вирізом, навела макіяж і взагалі зробила з себе якусь чепурну ляльку та включила режим наївної дурочки. Взагалі, я проти застосувань жіночних хитрощів у будь-яких справах і завжди це вважала доволі ницим, однак бажання кататись часто в ДАІ в мене теж не було.
В перший же день коли мені сказали «за тимчасовим посвідченням водія прийдете через пару днів» я стала під кабінетом начальника і коли він вийшов, то поглянув на мене і сказав: «Ви до мене?» цього я й чекала – і завела йому жалісну пісню про мене: нещасну дівчину, яку обікрали в маршрутці, яка півтори години добирається з дому в МРЕВ, а тут їй сказали чекати кілька днів. Далі я поперлась за тим начальником в його кабінет і  журливо кліпаючи очками безперестанку йому торохтіла про мій нещасний стан, про те, що я зразкова студентка відпросилась зі занять аби приїхати сюди (ну трошки прибрехала), а вони мені кажуть ще за пару днів сюди приїжджати. Вочевидь він таки зрозумів, що я не заткнусь і тому скомандував мені видати тимчасове посвідчення негайно, кілька раз наголосивши на тому, що гарній дівчині гріх не помогти і він дуже радий, що я така хороша студентка звернулась до нього в цій справі, бо він молодим дівчатам радо допомагає (сивина в голову, чорт в ребро!) та я взяла свої тимчасові права і не бажаючи більше прикидатись тією дурочкою пішла геть звідти.

Щодо італійських жінок і трохи про гендерну рівність

Стаття, де я описала італійських чоловіків несподівано стало дуже популярною і навіть найбільш коментованою на блозі. Щоправда, обговорення розгорілось не настільки про італійських чоловіків, наскільки про стосунки загалом та етикет: хто має платити на побаченнях, як їх проводити, тощо. Якщо цікаво – читайте коментарі під статтею.
А тим часом від читацької аудиторії надійшло прохання написати також про італійських жінок. Що ж, приймаю прохання і спробую висловити з цього приводу те, що знаю.
Насамперед – італійські жінки самодостатні. У них нема гострої потреби вийти заміж, народжувати дітей, створювати сім’ю, в той час як у багатьох наших жінок в голові пунктик: «як мине ми рік двайдцятий – не візьме ми й дід горбатий» – ні, в них такого нема. Цілком сприйнятлива думка, що може жінка не бажає зв’язувати себе сімейними вузами, а розвиватись в професійних сферах – в цьому нічого дивного нема. В нас же клеймо «залишитись у дівках» страшнюче.

Якими є італійські чоловіки та щодо міжнаціональних шлюбів

Зважаючи на те, як часто мене просять розповісти щось про італійських чоловіків я вирішила винести це в окрему публікацію, аби не переписувати з разу в раз. (Не знаю з якою метою мене щоразу про це питають, та в принципі і знати не хочу).
Отож, про італійських чоловіків.
Тут треба умовно поділити їх на дві частини: північні та південні. Між італійцями це чіткий поділ, вони відрізняються між собою.
Північні італійці більш “європейські”. Вони більш стримані, культурні, галантні, з манерами. З жінкою вони “на рівних” і не дуже проявляють залицяння. Але також вони більш скупі. Часто на півночі є звичка, що на побаченні або кожен платить сам за себе, або ділять суму порівну.
Південні італійці. Більш “циганні” – запальна натура, жага до стосунків. Для них нормально проявляти інтерес до будь-якої жінки, робити їй компліменти, навіть трапляються такі, що можуть підійти на вулиці до незнайомки і погладити її. Для них прийнято, що жінка має слухати чоловіка, а не бути на рівних. Чоловік жінкою командує. Водночас вони дуже щедрі. На побаченнях зазвичай чоловік платить за жінку. Увагу до красивих жінок проявляють чи не при кожній нагоді. І якщо це роблять до сторонньої жінки – нема права їх ревнувати.
Але варто зазначити, що такий поділ не категоричний – і ті, і інші бувають різними.

Чому я хотіла б бути мужиком…

Коли моя мама була вагітною вся родина очікувала, що другою дитиною в сім’ї Врублевських знову буде хлопчик. Здається, єдиною, хто хотів би дівчинку була сама мама. Вона навіть у 90-х роках пішла на УЗД і лікарі поглянувши сказали, що на 50% можуть гарантувати, що буде дівчинка 🙂
Словом, у мене майже не вірили, але таки народилась дівчинка! За переказами тата коли йому цю новину повідомили перше, що він сказав було: «Дівчинка?! І що мені тепер робити?». Але згодом він таки оцінив як це – мати доньку і зростала я повноцінною татусевою донечкою.
Тим не менше, ця історія мені добре пам’яталась і часто у дитинстві я собі думала: «от народилась би я хлопцем…». Та і зараз нерідко я кажу собі: «Ну чому я не мужик?!»
Звідки таке дивне бажання? Та бо вам жити простіше! Але давайте в подробицях…

ОСТОЧОРТІЛО! Навчіться культури плавання!!

Мені настільки набридло, що я мушу це все описати хоч тут! але по порядку…
Я ходжу в басейн з 13-ти років, бувала в різних, бачила всяке. Але те, що твориться у львівських басейнах… просто дивлюсь і кажу собі WTF?!
Зазвичай басейни поділяться на три частини:
Перша – для навчання. Там знаходяться люди, що лиш вчаться плавати і відповідно з ними тренер.
Друга – для людей, що вміють плавати, але плавають повільно. Зазвичай це ті доріжки де мілкіше. Приходять собі тьоті повільно пересуваються туди-сюди.
Третя – для експертів. Там ті, що добре вміють плавати гасають як вгашені. Тут воістину для експертів, бо це частина басейну де найглибше.
Я звісно що плаваючи восьмий рік поспіль іду гасати – бо мені треба зігнати всю злість і кудись спрямувати той адреналін, що мене сповнює. Плаваю я як навіжена і на шляху мені краще не ставати.
Але не все так просто…

Коли щось забороняють – тонкощі стосунків

Цього року я навчаюсь на 4-му курсі і вже відтепер почав організовуватись випускний. Оскільки цього дійства «повноцінно» у моєму житті ще не було, цей досвід мені видається цікавим і я подумала, що піду з групою на ту подію і погляну що воно таке і з чим його їдять.
Головними умовами з мого боку були більш-менш нормальний заклад (не якийсь гадюшник) і поміркована ціна. Дівчата з групи взялись за це питання і вже тепер відомо де прогнозовано цей випускний відбудеться. Оскільки обраний ними заклад відповідає моїм вимогам я вирішила, що таки піду.
Але тут-то почалось…  хлопці з моєї групи, які активно брали участь в дискусіях щодо випускного, узгоджували заклад і зі всім були згідні вже от тепер почали казати, що нікуди не підуть. Коли третій хлопака, який був сильним прихильником випускного заявив, що не піде, мені щось стало підозріло і я вирішила довідатись в чому річ. От тут-то я й дізналась…

Конкурсний принцип – «головне вискочити заміж» та щодо замолоду “залетівших” мам

Останнім часом дедалі частіше зауважую серед дівчаток моїх одноліток тенденцію (пагубну) схильну до заміжжя. Таке враження, що вони живуть за принципом: «Пофіг за кого – головне вийти заміж!» і набирає цей принцип страшенних масштабів. Я вже писала про цю проблему, але зараз хочу зосередитись не конкретно на дні весілля, а загалом на дівочій поведінці.
Усіх їх просто таки підпирає аби вискочити заміж за першого ліпшого. Не довідавшись толком ні що то за людина, не маючи гадки як і де вам жити. Головне – заміж! Тоді можна буде похизуватись, що я сама перша облаштувала своє сімейне життя і відгуляла весілля поки всі мої подружки мені заздрили. В багатьох випадках це причина, чому вони кидають хлопців. Бо не може собі хлопець ще позволити заводити сім’ю! Чому не почекати деякий час? Але ж ні – їй вже заміж хочеться, бо їй стукнуло якихось 20 років і прагнення вискочити першою просто таки переповнює.

Виставлення любові на загальне бачення.

Коли проїжджаю в маршрутці чим раз тим частіше мимоволі помічаю, що на якомусь похилому паркані красується кривий запис про те, що хтось когось любить. Подекуди такі записи з’являються на тротуарах. Ну ще є також унікуми, які їх пишуть на сміттєвих баках, але ці випадки вже й навіть коментувати не треба.
Просто помічаючи це виникає здивування: «Блін! Це що – реально комусь приємно? Щоб твоє ім’я криво написане на огорожі виникало роздратування людей, яким ця огорожа належить?» Невже справді приємно висловлюватись на тротуарі, де всі проходячи витруть ноги?
Як на мене – це абсурд.
Причину таких гучних виголошень любові можу бачити у два способи.

Жіночі звички, власний досвід у красі та кому важливо сподобатись

Ця публікація буде суто в жіночій манері. Якщо чоловічій частині аудиторії цікаво – прошу сюди, якщо ні – не ображусь.
Випадок, що лежить в основі статті стався півтори роки тому – коли ми були з групою в кількаденній поїздці і жили в готелі. Так трапилось, що ввечері я йшла на джаз концерт в дещо дивній компанії.
Того вечора я стояла перед дзеркалом і наводила легкий макіяж, не так часто це роблю, але і то обмежуюсь мінімальним мінімумом.
І тоді моя одногрупниця, що жила зі мною в одній кімнаті сказала:
– Ольга, я тебе не розумію. Ти наводиш макіяж. Зважаючи на те, з ким ти йдеш, для кого красу наводити?
– Знаєш, ти не розумієш мене, а я тебе.
– Тобто?
– Ти наводиш красу «для когось», а я – «для самої себе».

Одруження, показуха та враження ненормальної

Оу, ну так! Безперечно сьогодні мова йде про «найкращий» день життя, який без сумніву запам’ятається (тільки мені здається, що більше з добровільно пережитих тортур, а не з подій). Деталізую.

Почула розмову двох одногрупниць:

– та, вона вже заміж виходить! Буде от ходити плаття вибирати, міряти…
– класно їй!
– ага… я сказала, що з нею піду, сама собі теж якесь поміряю…
– хотілось би вже, ага
– та, тіки не бере мене ніхто. Тому поки просто так поміряю…

Відводжу в сторону в ступорі очі. Шок. Просто шок. Я жінка, але жінок мені важко зрозуміти. Зокрема поведінку, яка описана вище.
Та ні, ви не подумайте, я їх не попрікаю, річ не в них, суть в тому, що я не розумію їх – вина моя, моїх думок. Зараз їх розпишу.

Чужі безглузді вчинки, наші осудження та моя «най» щирість.

Нещодавно стався один випадок, що наштовхнув на роздуми.
Одна моя знайома лишила все і поїхала жити в абсолютно інший кінець країни до хлопця, з яким заледве знайома. Мовляв, кохання і все з цього жанру.
Коли почула мені було дивно. Як же так – її батьки чого тільки не робили аби забезпечити її нормальне життя, навчання на платному факультеті, тощо. А вона ні з того, ні з сього – велика любов, все кидає і їде геть.
«Безрозсудний поступок» – думала я. Ледь знайомі, а в неї вже вічне кохання і зовсім не порахувалась з думкою ближніх. «Негоже якось».
А потім мене різко наче блискавкою вдарило і я побачила саму себе зі сторони.

Особисте життя, чужі упередження та власна повноцінність

Оу, ця мить коли хтось цікавиться твоїм особистим життям задаючи питання «Чи є в тебе хлопець?». Відповідь: «немає». За наступними реакціями поділяю людей на категорії:
1. Люди першої категорії. Обов’язково мусять поцікавитись «а чому немає?». І пофілософствувати на цю тему, висловити свою думку стосовно мене самої, щодо того як воно все має бути в моєму житті, перераховуючи цілу низку прямо таки життєво необхідних порад, без яких я не знаю як досі жила (перечитайте ще раз підкреслене зі сарказмом!) Ще часто бажають успіхів, розказуючи «якого я собі маю знайти» і до чого треба придивлятись. Коли немає часу аби розпускати балачки вже після першого питання обламую їх фразою: «нема мене гідних», звісно я так не вважаю, але таким чином принаймні відстають від мене, вважаючи, що я дуже високо себе ставлю, ну й нехай.

Критичні дні, вибухи агресії і умиротворення.

Критичні дні зазначені в заголовку – це зовсім не ті дні, про котрі всі подумали. Це дні коли ситуація робиться критичною і ти робишся агресивною аж до вибуху. Спричиняє вибух низка дріб’язковостей, які у сукупності аж надто сильно дратують.
Дзвінки від одногрупників «чи завтра буде пара?» – так, наче я староста. Прохання викладачки зайти в деканат щоб перевірити то і то, заповнити якісь там журнали, хоч повторюю – у групі на це є вповноважена людина.
Різкий дзвінок від начальниці, що колега просить її підмінити, тому що колега, блін, в саму останню хвилину додумується повідомити, що буде відсутньою на роботі!

Проблеми у спілкуванні, сфери інтересів та люди-зірки.

Колись спілкуватись з людьми для не представляло жодної важкості. Власне кажучи і зараз не представляє, але я вже не така відкрита для спілкування якою була колись. Поступово обрала до спілкування лиш тих, з ким мені цікаво, від кого я можу довідатись щось, відкрити щось собі, почерпнути щось для себе.
Переломним мабуть був період еміграції. Італійське прислів’я: «краще самому, аніж в поганому супроводжені» стало ледь не девізом.

За шаблоном – привітання, організація життя і заборона свідомості.

Оригінальною не буду. Зважаючи на те, який день сьогодні. А який день? Черговий із циклу комерційних свят, чи не найкомерційніший 🙂 я  дуже часто слухаю радіо і останнім часом це вже ставало нестерпним – як можна менше пісень і як можна більше реклами непотребу який можна подарувати «найніжнішим, найкоханішим, наймилішим».
Виникає тільки запитання – якщо вони такі для вас особливі – чого ж «балувати» їх раз в рік?(ну ще може в день народження) Це просто шикарно усвідомлювати, що твоя супутниця сама прекрасна раз в рік задля того, щоб вже завтра повернутись до буденності і може й навіть ставитись до неї так само зневажливо як і попереднім часом (всяке бачила). Але схоже на те, що жінок така роль влаштовує, подарунок раз в рік і тішся як дурень цвяшком, що ти «сама-сама».

Мужність і дії дівчаток в контексті жіночої логіки

Сьогодні субота…субота-субота-субота, то ж би мав бути вихідний! Нічого й в помині – цілий тиждень напружений терміновими перекладами, офіційними документами та іншими службовими речами.
Серед усієї цієї біготні ледь згадала, що сьогодні – день захисника Вітчизни, що в народі зробили святом чоловіків, так начебто усі вони служили.
Отож, шановні чоловіки-читачі мого блогу, пробачайте, але вітати вас не буду. Не тому, що це свято радянської пропаганди чи чогось там ще, а просто тому, що на мій погляд це ще одне свято комерційної пропаганди.

Про дівчаток перед Андрієм

Готова чесно признатись: в моїй голові є список, де по пунктах перелічено «чому я заздрю мужчинам», себто, на мою думку, які переваги бути представником сильної статі.
Одна із таких переваг (зараз кожен мужчина засміється) – вам надто рідше доводиться спілкуватись і взагалі стикатись з «дурненькими дівчатками».