Півжиття

Сьогодні тобі виповнилось би 59. Мені цього року виповнилось 26. Тебе нема 13 років. Половину мого життя.
Півжиття пам’ятаючи про особливість цього дня і вже не мати куди подзвонити.
Півжиття, щоб замість вітань приїжджати до тебе на могилу.
Півжиття, відміняючи у цей день справи, бо їдеш туди де маєш бути за покликом душі.
Півжиття, як я відповідаю на чужі питання, що ні, ввечері на цвинтар іти не страшно.
І стояти тут цієї холодної листопадової ночі, серед могильної тиші та пітьми, лиш при світлі ліхтарика і лампадки, і вдивлятись в твій кам’яний погляд з фотографії і згадувати…

То якою я стала?

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось.

Довше, ніж сама вічність

У моїй підсвідомості зберігаються книги. Величезні томи, ніким не прочитані. Книга за рік. Я їх веду з того дня, як тата з нами нема.
Я записую все пережите у ці книги. Як спочатку після його смерті було важко без нього, як я за ним плакала, як було по-дитячому страшно, якою потрібною була саме його підтримка, як мені розбивали серце і як я досягала моїх успіхів, як я вчилась любити і ненавидіти, як я вчилась прощати і забувати, як я здобувала життєвий досвід і розуміла з точки зору прожитого його, як боліло, що він не був присутнім на весіллі у брата і як щемить у грудях, що він не може бавити свою маленьку онуку, і як хтось такий схожий на нього втішає мене у житті, я записую якою я була самотньою і як я віднайшла надію в житті.
Я вірю, що ми з ним неодмінно зустрінемось. В якомусь іншому світі, чи іншому житті, чи іншому вимірі, чи в іншому тілі чи за інших обставин, але ми ще обов’язково зустрінемось. І я розповім йому все те, що зберігаю у цих підсвідомих книгах і про що не говорила іншим. Я переповім йому кожен рік, кожен день і кожну мить туги за ним. Ми говоритимемо про все довго-довго. Дуже довго. Ми говоритимемо довше, ніж триває сама вічність.
Це буде колись. А сьогодні я починаю мою десяту книгу:

Любий тату, сьогодні виповнюється 9 років як тебе нема з нами…

12.03.2016

Розвіювання ідеалізації та справжні бажання

Кілька тижнів тому, копирсаючись у коробочці з різними документами, на самому дні я помітила якийсь пожовклий листок паперу.
Взявши його в руки і оглянувши, я зрозуміла, що в моїх руках ні що інше як додаток до диплому мого тата.
З цікавістю його вивчила.
Звісна річ, було цікаво з огляду на присутні предмети на кшталт «Ленінська етика та естетика», «Марксизм» та тому подібний маразм (що в принципі недалеко втік від «Вищої освіти та болонського процесу», з яким мені довелось мати справу).
Було цікаво також довідатись, що додаток до диплому, за винятком друку на цупкому папері, геть такий самий як і теперішні – грець би побрав тих, хто теревенить про реформи освіти – геть нічого не змінюється.
Але звісно чи не найбільшої цікавості я відчула щоб довідатись його оцінки. Тут і з’ясувала для себе, що мій батько був далеко не ідеальним відмінником. Вряди-годи в нього були четвірки, і кілька добрячих раз у додатку промелькнуло «удовлетворительно» з предметів, які були не останньої важливості для здобутої спеціальності.

Спогад про один із днів

Я дуже добре пам’ятаю той день. То було 8-ме листопада. Я ходила в другий клас, мені було 8 років. Тато забрав мене зі школи і ми пішли на книжкову гуртівню щоб купити анкету зі зображенням ляльки Барбі на обкладинці. То тоді був тренд – в багатьох дівчаток така була. Я дуже довго чекала на ту омріяну покупку і просто світилась від щастя.
За іронією долі, та книжкова гуртівня знаходилась в приміщеннях, неподалік мого теперішнього офісу – тепер я щодня ходжу тієї дорогою. Поки йшли, ми веселись, бо тато завжди розповідав якісь цікаві історії.

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Нестача нездобутих титулів

То була весела розмова ні про що до немовляти, коли раптом прозвучали слова «дідо Богдан», що спонукали мене озирнутись від передьоргування.
Воно начебто нічого дивного – адже дійсно мій тато по відношенню до тієї крихітки є дідом, але… то вперше я почула, щоб його хтось назвав дідом і вразило воно мене настільки сильно, що потім ще весь день цокотіло в голові оте «дідо Богдан».
Таки так – для неї він дідо. Однак вона знатиме про нього лише з фотознімків, домашніх відео і розповідей татка й тітки.
У цієї дитини люблячі батьки, безліч турботливих родичів і зросте вона в піклуванні та любові не відчуваючи нестачі чогось. Їй ніколи не бракуватиме надзвичайно щедрого дідуся, завжди готового поласувати морозивом. Дідусь не навчатиме її плаванню і виростатиме вона в супроводі казок, а не під одвічно цікаві та захопливі розповіді дідуся, яких було не перелічити.
Натомість я чомусь відчула цю нестачу.

А насправді я так мало знаю

В одній із бабциних кімнат можна знайти все що завгодно. То Царство Речей. Там є все. Вчора там була, озиралась, а бабця почала говорити про одну із численних речей – спальний мішок.
– Йой! То ще татовий! Він отако вічно зимою скручував його, спакувався і вже всьо – вже його нема, вже поїхав з хлопцями в гори на лижі.
Я не почула бабусиних наступних слів, бо мене наче вдарило током і якусь секунду переварюючи інформацію, я гучно перепитала:
– На лижі?! Тато їздив на лижі?!
– Та ясно що так, він постійно їздив! Він вічно всюди їздив! Тільки є вільна хвиля – вже зірвався і поїхав з тими колєгами. Постійно.
– Але на лижі? Тато – що, вмів кататись на лижах?
– Та звичайно вмів! І то добре вмів!
Я більше нічого не сказала. Від тієї звістки я раптом відчула ком в горлі – я не знала. Я цього не знала!
Я знала, що він чудовий плавець, він ж бо мене і навчав плавати. А про інший спорт і не здогадувалась. Здавалось би – така дріб’язковість, а я не знала про це його хобі.

Вісім років без Нього.

Нічого сказати або непоєднувані реальності

Один із операторів мобільного зв’язку запустив рекламу: хлопчик говорить по телефону з мамою, яка є на заробітках, все зводиться до того, що вони довго теревенять і рекламуються дешеві дзвінки за кордон. Все звучить під типовим слоганом «Єднає усюди».
Коли я побачила ту рекламу перший раз, то вхопила перше, що потрапило під руки і жбурнула прямісінько в телевізор. На щастя то був кухонний рушник, тож плазма не постраждала. Коли я почула ту рекламу вдруге, то пересікла квартиру і кулаком вимкнула радіо. Потім я ще кілька раз її чула і щоразу вона викликала в мене невимовний приступ агресії аж настільки, що я втрачала контроль над собою і мене теліпало. Я чесно не знаю чому я аж так реагую на якусь ідіотську рекламу, однак вона просто виводить мене з рівноваги.
Може тому, що реклама для таких як я? Хоча що там я, то може більше для дітей, які залишились без батьків. Я навіть при зручних мобільних тарифах не буду телефонувати мамі щодня… А ще крім того є скайп, хоча чи дзвінках справа… Мої дзвінки я вже відговорила.
Про що ти будеш казати людині, яка знаходиться так далеко? Що ти їй скажеш телефонуючи щодня, якщо ви живете в різних реальностях?

Шанс на щастя для наступного покоління

Можливо хтось пам’ятає – рік тому, 2-го лютого, була публікація “День, після якого вже не було як колись“, де описано як моя мама поїхала в Італію. Після того практично наша сім’я припинила існування. Суто теоретично допоки не помер тато ми ще існували як сім’я, тільки то вже було не так.
Але сьогодні не про це.
Чи то така іронія долі, чи знаковість, чи просто збіг обставин, однак одна сім’я Врублевських розпалась, а рівно через 14 довгих і складних років появилась інша сім’я Врублевських.
3-го лютого в мого брата народилась донечка. До того я сприймала брата як одружену людину, але в моїй свідомості ще не було думки, що в нього власна сім’я, це усвідомлення з’явилось лиш тепер, бо лиш тепер з народженням дитини це дійсно справжня сім’я, яка ось в ці дні з’явилась разом із дитинкою.
Окрім відчуття щастя, що я стала тіткою, у мене чимало інших переусвідомлень.
Ми з братом вже не «останні Врублевські в родині», бо ось на п’яти нам наступає наступне покоління. І це так дивно: розуміти, що ось я Ольга Врублевська, уже не наймолодша в родині, бо вже на цьому світі є крихітка, яка є продовженням роду.

Очікування щастя млосне й солодкаве

В п’ятницю наш урок з Оленкою перервався раптово. Вбігає її молодший братик і кричить: «Тато їде!!»
Річ в тім, що тато працює далеко і не щотижня має змогу приїхати. Неподалік їхнього дому колія, тож кожен гуркіт у малого викликає сплеск емоцій – от він вже тут.
Оленка старша і свідоміша розуміє, що потяг просто напроти дому не зупиниться, тато не вийде, а приїде в чіткій годині. От тільки в того молодшого на це розуміння нема.
Та той крик, той дитячий щирий вираз обличчя та ота нездатність стримати свою радість, то все наче в одну-єдину мить закричало до мене з дитинства.
Ми щоліта їздили в село до бабці, а тато приїжджав на вихідних. І мій вечір п’ятниці ставав таким же: суцільним криком «тато їде!» і в довгому прослуховуванні до кожної машини, що десь там проїхала…

Колишні кумири, холодні дні і тепло згадки

У 3-му класі американська співачка Брітні Спірс була моїм кумиром. Я збирала наклейки та газетні вирізки та вклеювала їх у зошит з її зображенням. А 2-го грудня, до речі, у неї день народження. Тоді я до цієї дати підійшла дуже відповідально і заздалегідь попросила тата, щоб 2-го грудня після гуртку художньої гімнастики ми пішли у якесь кафе з’їсти морозива та випити пепсі (обов’язково мусила бути пепсі, адже Брітні її рекламувала) аби так символічно відсвяткувати її день народження. Тато поставився до моїх забаганок з розумінням і погодився.
Того дня я чекала з нетерпінням і в результаті ми, як і планували, потрапили в кафе аби відсвяткувати. Пам’ятаю, що в той день було страшенно холодно і геть все закурило снігом, тож я навіть їла не морозиво, а вершки.
Опісля цього символічного свята ми з татом крізь кучугури снігу повертались додому. Снігом замело настільки, що втоптати стежку було майже неможливо і холоднеча була страшенна. Коли я заплющую очі, то наче досі відчуваю як тато вів мене за руку. Але не зважаючи на заметіль, я тоді була така щаслива (ще б пак! ми святкували день народження Брітні!), а до списку кращих днів мого життя безперечно б внесла цей день…

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад.

І все так само…

Два роки тому будучи в тата на могилі я дістала записника і під впливом певних обставин написала цього вірша, просто з голови.
Роки минають і все так само, звісно ж вже нічого не зміниться – звикаєш до його відсутності, звикаєш до зустрічей уві сні, звикаєш до всього. От тільки інколи мені так нестерпно сильно хочеться, щоб його очі подивились на мене з розумінням і заспокоїли…

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Про ідеальних чоловіків, жінок і не тільки

Ідеальний чоловік? Повинен вміти заварювати смачну каву, добре знати математику або фізику (в якій я баран), не бути шаленим фанатом футболу, бути обізнаним у різних галузях – аби нам було про що поговорити. У нього має бути не лише хороше почуття гумору, а й компанійський характер, щоб був веселий. За характером щедрий, але не занадто. Оскільки я люблю роботу, то він має бути доволі роботящим, із здатністю хоча б себе добре забезпечити. Щоб вмів водити авто і давав собі раду з “чоловічою” роботою по дому. Він має бути дещо вищим за мене, мати хоч якесь розуміння що одягати в різних випадках. І вже точно не знаю чому таке уявлення, та він мабуть лівша.

Вищеописаний образ – якесь підліткове уявлення того, що я собі думала. З часом воно переформатувалось у думку, що ідеальний чоловік – це банально той, котрий зможе витерпіти мій вредний характер.

Коротка історія імен і звертань до мене

У вересні 1988-го року у сім’ї Врублевських Богдана та Богдани народився син. Серед кількох варіантів імені його батьки зупинились на «Романі», однак втрутилась дуже побожна бабця з проханням назвати внука Володимир, на честь Володимира Великого, адже то був рік тисячоліття хрещення Київської Русі. Обдумавши, батьки пристали на пропозицію бабці. Це коротка історія мого брата – Володимира Врублевського.
Моя історія ще коротша: коли у 1993-му в сім’ї народилась донька, батьки вирішили, що якщо вже сина названо на честь Володимира Великого, доцільно доньку назвати на честь Княгині Ольги. Якось я згадала про це на блозі.
Саме тому я звиклась саме до ім’я «Ольга», адже саме так і саме в честь неї мене назвали. Княгиня – цікавий персонаж, історії і легенди з життя якої мене завжди вабили, і мабуть навіть трішки відчувалась схожість певних рис.
Подумки я зву себе Ольга, інколи скорочую Оль, але не Оля. Мені це ім’я створюють додатково, бо вважають «Ольга» надто суворим у звучанні. Інколи мене навіть звинувачують у надмірній гордовитості, мовляв надто високо себе виставляю представляючись Ольгою, а насправді ж я просто звикла до такого варіанту.

Відмінності у системах виховання дітей

Після публікацій про італійських чоловіків та італійських жінок, які викликали фурор у публіки і назбирали багацько коментарів, читачі мене попросили написати публікацію про італійських дітей, чи то ба про відмінності у вихованні. Відмовити читачам я не можу, а відтак ось і стаття на цю тему.
Зразу мушу зауважити, що я не можу рівняти сучасні покоління, оскільки в даний період життя з дітьми спілкуюсь мало, чи то зокрема лише з моєю маленькою ученицею, але провести аналогії щодо того як виховувалась я і мої західні однолітки можу.
Насамперед, в нас дитину, особливо дівчинку, змалку привчають до роботи. Не кажу, що таке трапляється усюди, але і я, і мої подруги зростали за таким принципом. Вчили мене готувати їсти, мити посуд, прибирати, мити вікна, зашивати і ще багацько інших домашніх ремесел.
В Італії таке не прийнято, як мені пояснювали. Багато старших людей, помічаючи, що я щось роблю по дому запитували мене звідки я цього набралась і відверто дивувались, що для українців це був один з азів виховання. Вони ще зі мною говорили, що варто і їм таке починати, пам’ятаю слова 50-тирічної жіночки: «Мене ніхто нічому не вчив, коли одружилась і почала жити разом з чоловіком опинилась в халепі, бо усвідомила, що нічого по дому робити не вмію, довелось все пробувати самій. Маю доньку твого віку, але її я цього не вчу. Чому? Та якось воно у нас не прийнято. Хоч мабуть ви робите таки розумніше – навчившись в юності від матері потім буде простіше».

Вирок: жити і усміхатись.

Весь минулий тиждень звівся до очікування одного дня, себто вчорашнього, який відкидав усі інші події на задній план. Того дня я очікувала як вироку – що тепер буде.
В переддень була схвильована і казала: «а якщо все таки щось таке виявлять?», на що близька людина заспокоювала: «навіть якщо виявлять – краще про це знати»
Мабуть навіть більше за мене того дня очікувала мама, яка теж заспокоювала: «Навіть якщо щось в тебе буде – приїдеш сюди, тут в цьому спеціалізуються. Будеш робити все тут, складно, але з теперішніми технологіями все роблять»
В ніч з четверга на п’ятницю не могла заснути, всю ніч снилось щось погане. Надрання приснився тато. Я ще прокинувшись думала: не снився так довго, а приснився саме в цей день. Як це розуміти – недобре, що сниться небіжчик, чи добре, що сниться тато? Та відклавши думки про те, що міг би означати сон поїхала у лікарню.

Поділяючи відчуття нереальних людей

Сьогодні я б хотіла продовжити перелік цитат, що припали мені до душі під час прочитання книги «Атлант розправив плечі». Так сталось, що у цю публікацію знову потрапили цитати з першого тому, в хронологічному порядку. Тут я написала чому я їх виділила, з якими відчуттями, хоч і звісно це відчуття нереальних персонажів.
1) Дэгни абсолютно не интересовали мужчины, она была начисто лишена романтических наклонностей. – це йшла мова від імені матері головної героїні. Я виділила цю цитату, бо наче прочитала слова моєї мами, яка мене часто попрікала цими ж речами і хвилювалась через мою «не романтичність»
2) Она пришла к заключению, что ее дочь просто не способна испытывать какие-либо чувства. – в продовження попередньо сказаного: моя стривожена мама теж робила такі висновки.
3) В ее жизни не было других мужчин. Дэгни не знала, была ли она несчастлива из-за этого. Она обрела чистый, ясный смысл жизни в работе — именно к такой жизни она всегда стремилась, именно так всегда хотела жить. Однажды Франциско подарил ей чувство, которое принадлежало одному миру с ее работой. Все мужчины, которых ей довелось встретить после этого, были похожи на тех, кого она видела на своем первом балу.

Скавуліти як пес і найгірше після втрати.

Після вчора зайшовши у під’їзд до моєї учениці я спинилась у дверях – на 1-му поверсі був собака, він гавкав, от тільки не звично, а поволі то лаяв, то скавулів. Зазвичай тварини так поводяться коли в них якась рана чи щось защемило, але я глянула – лапки цілі, сам наче теж неушкоджений, чого ж він так скавулить?
Позаду мене заходив якийсь дідусь і каже:
– не бійтесь його, він не на Вас гавкає, в собаки просто горе…
– а що сталось?
– от вже кілька тижнів як хазяїн помер. Ще молодий був чоловік, не хворів, а раптом помер. Сім’я вже навіть потроху відійшла, життя ж продовжується, але йому то хіба поясниш – пес не може зрозуміти і дома вони його втримати не можуть: все або під будинком, або на першому поверсі тут сидить – певно господаря виглядає, лає, скавулить, нещасний…
Ми їхали ліфтом і ще чуючи лай, що переходив у скавуління я відчувала гострий приступ жалю до цієї нещасної тварини, яка на відміну від людей не здатна змиритись з болем.

Навчіться найважливішого – Відповідальності

Коли я вирішила повернутись жити назад в Україну, майже два роки тому, моя мама, перепробувавши на мені всі способи  вмовляння залишитись в Італії, врешті-решт дійшла до радикального методу: «ну то роби собі як хочеш, але думай сама як жити! Грошей я тобі не дам, ні копійки, будеш сама думати як жити, чим за квартиру платити і за свої потреби».
Але навіть ці слова мене не сколихнули і я спокійно на все погодилась. Я оформила належну мені грошову допомогу, та 800 гривень в місяць це звісно надто мало і влаштувалась, які відомо читачам, працювати перекладачем-викладачем італійської.
І хоч згодом мама вже не тримала на мене зла за те прийняте рішення, та все ж я не чулась аби приймати від неї гроші і навчилась викарабкуватись самостійно.