Особливості круїзного відпочинку

Ми з чоловіком із тих людей, що дуже люблять подорожувати, намагаємось це робити бодай раз на місяць, і звісно таке поняття як весільна подорож було для нас принциповим (важливість перевищувала сам факт весілля), і оскільки це весільна (!) подорож в ній мало бути щось особливе, тож про це я і розповім.
Нашою весільною подорожжю був середземноморський круїз. Подорожували ми з компанією Costa, на борту лайнера Costa Deliziosa. 7 днів, з відправленням з Венеції, далі Барі, Корфу, Санторіні, Афіни, день у морі, Дубровнік, з поверненням у Венецію. Все по етапах.
Бронювали поїздку десь за півроку. Майте на увазі, що якщо є така можливість – бронюйте або самостійно в Італії (компанія Costa італійська), або за допомогою знайомих через італійське тур.агенство, ну або хоч десь в Європі. На жаль, якщо бронювати з України вартість дуже збільшується (ми ж наче сама багата країна, блін). Якщо ви повідомляєте, що ця подорож медовий місяць компанія навіть надає знижку, підтверджень не просять, лише дату одруження, що минуло не більше року від весілля (хоча нас ніхто не перевіряв).

До і після весілля

Передостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала).

Зимове, весняне та щире

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати.

Чому мені байдуже до одруження

Я вже згадувала колись на блозі, що закоренілих мрій вийти заміж у мене ніколи не було. Думка, що от не одружусь і ладно, подумаєш, я ж і не хочу цього мені була звична. Якось з часом слово заміжжя, а чи точніше його настирне бажання мені почало сприйматись з поведінкою деяких дівчаток, які хотіли цього насамперед тому, що «треба всім вийти», а вже потім в них було бажання мати сім’ю.
Так от чому я про все це говорю. Минулого тижня випадково наткнулась на цю статтю в інтернеті, якогось відомого психолога (жінки, можете прочитати, доволі цікаво). Прочитала і я, він в доволі прямолінійній формі не добираючи пом’якшень відповідає на інтерв’ю, зокрема про жіночу самотність, чому така ситуація зі шлюбами і т.п. Інколи мабуть і перебільшує, журналіст і сама подекуди каже, що з його слів чи не кожна друга жінка з психологічними відхиленнями, але корисне для себе там можна почерпнути.
Але знову я перескакую на інший аргумент. Що я для себе взяла звідти. Перш за все помітила я цю статтю, бо назва інтригуюча “здорова людина не хоче вийти заміж“. Я б і сама так колись висловилась. Але маленька поправочка: я захотіла. Проте захотіла не зовсім заміжжя. Пряма мова:

Виникла проблема з чоловіками…

«Мене звати Ольга, мені майже 22 роки і я дружу з особами чоловічої статті» – розпочнімо сеанс психотерапії.
У першому реченні ключовий акцент на слові «дружу». Натомість зовсім нещодавно виникла проблема – виявляється є люди, яких бентежить той факт, що 80% осіб з мого оточення – чоловіки.
При чому суть парадоксу полягає в тому, що в мене проблем нема, у моїх товаришів чоловіків проблем наче теж нема, а от людей, які вважають що мною «опікуються» пробиває на турботу і мораль з цього приводу (мовляв що то навколо тебе стільки мужиків вертиться).
Особливо “турботливі” намагаються проаналізувати кожного першого (!), що з’являється в радіусі 20 км і потім лізуть до мене з обговореннями і порадами наскільки він мені підходить (вашу дивізію, вас хтось просить до мене пхатись?!)
А най-найтурботливіші проводять розвідку на рівні ЦРУ по фейсбук сторінці (маразм крепчал и танки наши быстры) Так, товариші, за вами стежать! Ви навіть не уявляєте як вас січуть!
Але що мене найбільше “пре” – це подальші аргументи не спілкуватись з чоловіками, бо “ти ж мужика мучиш” (відітєлі вони мають якісь розрахунки щодо мене, а я собі просто спілкуюсь, так же не буває).

Весілля – то маленька смерть

Ця думка виникла в голові ще тоді, коли я вперше побачила цитату, що картинці. Дуже тонке порівняння – весілля це як похорон за винятком того, що ти можеш нюхати власні квіти.
Ну а в принципі, в усьому іншому ці два дійства і справді схожі – якісь незрозумілі кимось надумані  ритуали та вчинки, які треба робити, хтось неодмінно плаче, хтось вдає небайдужість, бо як родичу таке личить, а хтось прийшов банально, щоб наїстись.
Власне кажучи, останнім часом дійсно почала сприймати весілля як маленьку смерть. Навіть не весілля як масштабну подію, що відбувається, не в плані усіх моїх можливих думок з цього приводу, а в плані особи, що втрачається.

Аргументи весілля по-італійськи

На початку травня мені в поштовий ящик прийшов вельми особливий конверт із запрошенням на весілля: моя молдавська подруга Аліна, з якою ми разом вчились в Італії (вона і залишалась там жити) виходила заміж. Оскільки часто мене запитують про відмінності італійських весіль від українських, сьогодні я вам переповім.
На це весілля мені вельми хотілось потрапити, оскільки:
а) Аліна дуже приязна і кмітлива дівчина. На підступне запитання «чому виходиш заміж?» вона відповіла дуже переконливо. Розділяючи чи не розділяючи точку зору людини все ж вагомо коли людина у своїх вчинках керується власними переконаннями. Тож приємно побувати на весіллі у особи, для якої заміжжя це обснований аргументований крок, а не просто витівка «бо так як всі».
б) Італійські весілля поважаю більше за українські, оскільки менше показухи та марнотратства на наїдки.

Джерело НЕ усвідомлення і пустоти.

Раптова постанова НБУ. Закриття міжбанку. Стрімкий зріст курсу валют. Паніка серед людей – масова купівля продовольчих запасів. Підприємства-імпортери у халепі, бо не можуть купити валюту у своїх банках. Нова постанова НБУ про відміну попередньої постанови. Незбагненність. Ситуація все ще кризова.
У цей час в університеті на економічному факультеті, банківських спеціальностей своєрідна паніка. Студенти, на відміну від людей на вулиці, не піддаються хаосу скуповування товарів. Але їхня паніка полягає у потребі усвідомлення. Вони не прогулюють пари, а навпаки – домагаються зустрічі з викладачем і у палкій перепалці, з нетерпінням вислуховуючи думку одне-одного і поважну думку викладача, обговорюють економічні події в країні, в намаганні зрозуміти і проаналізувати чому така політика НБУ? Яка б у цьому могла бути логіка? Які зараз можуть бути виходи зі ситуації? Що вони про це думають? Наскільки ці події відповідають тому, що вони дотепер вивчили? Як це сталось? Якими були помилки і як тепер діяти?
Звісна річ, весь вищий  абзац курсивом – марення. То утопічна реальність. Такого нема. Я описала події, які у моєму баченні мали б відбуватись з людьми, що здобувають економічно-банківську освіту, яка мала б послугувати змінам на краще в країні. Вони мали б бути стурбовані, зацікавлені, в роздумах… Але насправді їх переповнює єдина емоція – пофігізм.

Чому я навчилась куховарити

У віці 9-ти років в моєму житті трапились дві знакові події. Одна доволі драматичного характеру, інша позитивного.
Перша. Щоліта ми їздили до бабці в село і одного дня я разом з нею полола грядки. А один дідусь, далекий родич, на те сказав, що бабця задовго чекала, щоб брати мене зі собою на роботу в город, треба було до такого мене ще раніше привчати. Я похнюпилась і запитала чому він так думає і отримала відповідь: «Бо ти жіночої статті!»; – «І що?», «А то, що дівчатка змалку мають привикати до роботи і бути працьовитими, бо потім вони вийдуть заміж і будуть працювати вдома на сім’ю і на чоловіка»; «але чоловік буде тоже працювати!»; «Жінки працюють більше і ти мусиш так робити!».
Мені ті слова аж в’їлися в пам’ять! То я зараз з точки зору моїх 20 з гаком років можу сприйняти іронічно цей інцидент, а ви уявіть реакцію 9-ти річної дитини коли їй заявляють, що твоя доля знайти собі якогось олєня і пахати на нього – не надто радужна перспектива, еге ж?
Сповнена обурення, цю ситуацію я обговорювала з подругою одноліткою, адже мене аж розпирало від злості наскільки то «нечесно»! А згодом, дочекавшись приїзду в село тата, я зібралась з силами на серйозну розмову і як сьогодні пам’ятаю: підходжу ввечері до нього і голосно та чітко заявляю: «Тато! Я ніколи не вийду заміж!» Я тільки зараз можу уявити собі який тато тоді пережив шок, коли дитина ні з того ні з сього таке заявляє, і  почав розпитувати в чому річ. Переказавши йому розмову з тим дідом я зарепетувала: «То всьо – нечесно! Несправедливо! Я так не буду!» Він мене трохи заспокоїв, але той стариган зі села залишив добрячу травму моїй дитячій психіці і з того часу я зростала зі думкою, що ніколи і нізащо я не буду працювати на якогось чоловіка.

Це ненависне заміжжя.

Висловлюю своє «фе» усім жінкам, що змінили прізвище 🙂

Фраза звісно сказана жартома, але інколи мені плавиться мозок від того, що я знаю одну людину, а тут різко вона стає іншою. А що? Тобі приходять листи, ти дивишся і ще довго не можеш збагнути хто така Іваненко. Читаєш і тобі ще більше незрозуміло що коїться. А тоді тобі пояснюють, що твоя знайома Петренко одружившись стала Іваненко. І як таке сприймати? Як себе заставити переусвідомити? У мене від цих речей суцільна плутанина.
Але чому я пишу цей пост: як виявилось поки я живу собі, тішусь життям та стараюсь саморозвиватись є люди які по відношенню до мене приміряють якісь-там прізвища і думають коли я б могла б таке прізвище отримати.
Тож ґонорово усім вам заявляю – нізащо! Я нізащо не змінюватиму прізвища! І взагалі не розумію чому жінки це роблять.

Чому жінки не розводяться?

Випадковим розмовам незнайомців з маршруток присвячується.
Часто такі розмови надихають до роздумів та моїх публікацій.

Ну чи не те, щоб не розводяться, а часто нарікаючи на шлюб, терплять.
От почула я фразу в маршрутці: “якщо тобі з ним так погано – чого ж ти не розведешся? а так лиш мучишся“, і відповідь подруги: “а якщо наступний буде гірший за цього? від цього хоч знаю чого чекати“.
Дуже часто це є типовою поведінкою – самій же буде гірше, а наступний може бути ще гірший, а до цього вже хоч звикла і знаю що від нього можна чекати. Він може бути останнім ледацюгою, мати поганий вплив на дітей і взагалі бути пропащою людиною, але ж ні – треба терпіти. А ще часто – жінки “виховують чоловіків”, тобто так чи інакше пристроюють їх на свій лад, а наступного доведеться “виховувати спочатку”, а часто починати все заново нема сил.
Плюс у нашій країні ще побутує думка, що жінка сама не виживе, що мужик який би не був, але вдома потрібен (особливо у сільській місцевості) і весь цей тиск середовища зводиться до суцільного терпіння.

Абсурд, занепад і ОГИДА, або не нав’язуйте мені заміжжя

В суботу мені довелось побувати на одному святковому заході – весіллі. Направду кажучи я не горіла бажанням туди іти, але в міру деяких обставин довелось піти аби бути «сімейним представником».
Коли я була біля ресторану, і помітила молодих нарядних хлопців, то зрозуміла суть халепи, задавшись питанням: «Який з них молодий і відповідно мій 3-юрідний брат?» (якого, до слова кажучи, я ніколи в житті не бачила). Але тут допомогла традиційність вбрання – за методом виключення ота дівка в широченній нарядній білій суконці наречена і відповідно той хлопець, що з нею за ручку і цілує її – мій родич.
Гірше виявилось з низкою усіх інших родичів, яких не можливо було вирахувати таким методом, тож ненароком довелось запитувати: «А ти хто?… а… син/донька тих вуйка-цьоці…. А я донька тої-то, ми родичі».
Під час привітання молодих звісно довелось представитись наречому-родичу хто ж я така, та я більш, ніж певна, що він про це не запам’ятав.

Щодо італійських жінок і трохи про гендерну рівність

Стаття, де я описала італійських чоловіків несподівано стало дуже популярною і навіть найбільш коментованою на блозі. Щоправда, обговорення розгорілось не настільки про італійських чоловіків, наскільки про стосунки загалом та етикет: хто має платити на побаченнях, як їх проводити, тощо. Якщо цікаво – читайте коментарі під статтею.
А тим часом від читацької аудиторії надійшло прохання написати також про італійських жінок. Що ж, приймаю прохання і спробую висловити з цього приводу те, що знаю.
Насамперед – італійські жінки самодостатні. У них нема гострої потреби вийти заміж, народжувати дітей, створювати сім’ю, в той час як у багатьох наших жінок в голові пунктик: «як мине ми рік двайдцятий – не візьме ми й дід горбатий» – ні, в них такого нема. Цілком сприйнятлива думка, що може жінка не бажає зв’язувати себе сімейними вузами, а розвиватись в професійних сферах – в цьому нічого дивного нема. В нас же клеймо «залишитись у дівках» страшнюче.

Якими є італійські чоловіки та щодо міжнаціональних шлюбів

Зважаючи на те, як часто мене просять розповісти щось про італійських чоловіків я вирішила винести це в окрему публікацію, аби не переписувати з разу в раз. (Не знаю з якою метою мене щоразу про це питають, та в принципі і знати не хочу).
Отож, про італійських чоловіків.
Тут треба умовно поділити їх на дві частини: північні та південні. Між італійцями це чіткий поділ, вони відрізняються між собою.
Північні італійці більш “європейські”. Вони більш стримані, культурні, галантні, з манерами. З жінкою вони “на рівних” і не дуже проявляють залицяння. Але також вони більш скупі. Часто на півночі є звичка, що на побаченні або кожен платить сам за себе, або ділять суму порівну.
Південні італійці. Більш “циганні” – запальна натура, жага до стосунків. Для них нормально проявляти інтерес до будь-якої жінки, робити їй компліменти, навіть трапляються такі, що можуть підійти на вулиці до незнайомки і погладити її. Для них прийнято, що жінка має слухати чоловіка, а не бути на рівних. Чоловік жінкою командує. Водночас вони дуже щедрі. На побаченнях зазвичай чоловік платить за жінку. Увагу до красивих жінок проявляють чи не при кожній нагоді. І якщо це роблять до сторонньої жінки – нема права їх ревнувати.
Але варто зазначити, що такий поділ не категоричний – і ті, і інші бувають різними.

Якщо ви не в змозі вдосконалитись – вдосконалюйте молодших

Мою ученицю Оленку я згадувала неодноразово, але не згадувати це чудове юне створіння просто неможливо.
Наші уроки двічі на тиждень служать мені натхненням. Я помічаю яка все таки різниця в 10 років суттєва: я бачила фільми, що для неї раритетні і слухаю музику, на яку вона каже «та як таке взагалі вуха сприймають», проте 10 років різниці не різниця батьків-дітей і я для цієї особи можу мати авторитет як ще не занадто старша людина. Зауважую як непомітними мені жестами я впливаю на неї. Я кожного наступного разу переконуюсь, що працювати з дітьми – то як плекати рослину: кожна капля води має свою вагомість.
У силу професійної діяльності так вже у мені є, що стараюсь викорінювати вживання русизмів, особливо в повсякденні.
Мої банальні, непомітні поправки «Оленка, не білет, а квиток», згодом відображуються в тому, що і вона починає уникати русизмів. Якось під час повчання:

Про те, якою мені не вдається бути…

Вчорашній мій день був характерний тим, що мені дзвонили якісь люди, щось там белькотали у трубку, з чимось-там вітали і чогось-там бажали, а я ввічливо відповідала: «я типу дякую, але в мене сьогодні нема ніякого свята».
Останні кілька років вітаючи когось з якимись святами теми любові не зачіпаю – Амурні справи в кожного особисті і самі собі вирішать заводити їх чи утримуватись, тож нема чого до людей з цією темою пхатись.
Далі вчора мені випала лекція в телефонному режимі від мами і навіть від бабці(!) про те, що дівчинка має бути романтичною, а я така – ну прям не знати в кого вдалась, і як я такою можу бути, і що мій хлопець мене кине через це, бо істина в тому, що дівчинка має бути романтичною. Словом, казали мені багато, але більшість я пропустила мимо вух.
До речі, стосовно мого хлопця!

Наше суспільство: декорації інші, а сценарій той самий

Є така проблема – шкільна література. Так-так, саме проблема. Часто твори зі школи нам згадуються з нудьгою і особисто мені це зрозуміло. Я гадаю вибір книг для прочитання – справа доволі інтимна, це особисте і важко якщо зверху йде вказівка «обов’язково прочитати», зазвичай таке читання в голові не запам’ятовується.
Тим не менше, трапляється, що через роки у руки попадають книги, які треба було колись прочитати і вирішуєш прочитати їх заново. Відкриваєш у них те, чого раніше там не було помітно і усвідомлюєш як багато схожого зі сучасним там описано…

Детальне роз’яснення мого особистого життя всім заінтересованим

Типовий діалог:
– Оля, а в тебе на пальці правої руки якесь колечко. То щось означає?
– Так, що мені зручно носити колечко саме на цьому пальці.
– Але чому саме на правій?
– Бо в лівій я часто несу якісь предмети, тому  колечко мені б заважало.
– Але ж ти знаєш, що означає носити колечко на тому пальці тої руки?
– Я такими принципами не керуюсь.
– Але то погана прикмета. Кажуть заміж тоді не вийдеш.
– Погана прикмета? От і чудово, знала би раніше, почала б носити колечко на тому пальці ще раніше.
Зазвичай останньої фрази достатньо аби припинити набридливі діалоги. Ні, я дійсно не можу зрозуміти – чому когось постійно має хвилювати те, що в мене перстень на безіменному пальці правої руки? Чому треба приставати з допитами що це може означати, розповідати мені про безглузді забобони? Та в мене той перстень там відколи мені виповнилось 17 років! А в останні півроку всі почали над уважно його помічати висловлюючи теорії що ми з моїм хлопцем можемо собі планувати.
І врешті-решт – ЧОМУ КОГОСЬ ПОСТІЙНО МАЄ ГРЕБТИ КОЛИ Я ВИЙДУ ЗАМІЖ?

Щодо судження «жінкам потрібні лише гроші»

Адресовано особисто кожному чоловіку, який так стверджує.

«Їм потрібні тільки гроші» – слова схожого жанру неодноразово доводиться чути від чоловіків про жінок. Здається такі от розмови мене довели до останньої краплі і тому я хочу висловити своє з цього приводу. Спочатку була ідея написати публікацію на тему «чого хочуть жінки», але лиш цей фактор грошей вартий такого обговорення, що вириваю його з контексту і поміщаю в окрему публікацію.
Так от, перш за все хочу зазначити, що не буду всіх вирівнювати під один стандарт «всі так кажуть», або «всім потрібні», бо і серед чоловіків і серед жінок є винятки, тому з цього приводу я буду висловлюватись загалом.
Найперше, що впадає у вічі – чоловіки, які мають гроші не починають цих філософій про те, що от такі вони є, всім їм від нас одне багатство треба. Натомість ті, які їх не мають починають розводити полеміку з цього приводу.
Інше діло – поглянути чому ці чоловіки не мають грошей. Дуже часто це розповсюджена ідеологія звичайнісіньких ледацюг, які до роботи не мають ніякої волі, «дівку завести охота», але це «занадто напряжно» тому як наслідок починаються всі ці нарікання, що зараз жінки пішли страх які поганючі і що крім багатств їм нічого не треба.

Конкурсний принцип – «головне вискочити заміж» та щодо замолоду “залетівших” мам

Останнім часом дедалі частіше зауважую серед дівчаток моїх одноліток тенденцію (пагубну) схильну до заміжжя. Таке враження, що вони живуть за принципом: «Пофіг за кого – головне вийти заміж!» і набирає цей принцип страшенних масштабів. Я вже писала про цю проблему, але зараз хочу зосередитись не конкретно на дні весілля, а загалом на дівочій поведінці.
Усіх їх просто таки підпирає аби вискочити заміж за першого ліпшого. Не довідавшись толком ні що то за людина, не маючи гадки як і де вам жити. Головне – заміж! Тоді можна буде похизуватись, що я сама перша облаштувала своє сімейне життя і відгуляла весілля поки всі мої подружки мені заздрили. В багатьох випадках це причина, чому вони кидають хлопців. Бо не може собі хлопець ще позволити заводити сім’ю! Чому не почекати деякий час? Але ж ні – їй вже заміж хочеться, бо їй стукнуло якихось 20 років і прагнення вискочити першою просто таки переповнює.

«Одне ціле», відсутність таємниць та сучасна дурість деяких пар.

– Залиште мені будь ласка свою електронну адресу і я Вам надішлю матеріали…
– зараз мій чоловік залишить Вам нашу електронну адресу. У нас нема окремих емейлів, а все спільне.
Іще одні туди ж. Старанно стримуюсь аби не закотити очі, коли це чую.

Дедалі частіше стикаюсь з парочками, які мені починають розказувати байки про те, що у них і електронна адреса спільна, і скайп спільний, і навіть сторінку в соціальній мережі вони собі зробили одну на двох «бо в нас немає жодних таємниць одне від одного, немає і окремих друзів, адже всі його друзі – мої друзі і мої друзі – його друзі».
Моя думка з цього приводу: маразм.
Чому двоє людей, які перебувають в якихось стосунках і є дуже близькими мають страдати фігнею цього жанру? Звідки така сучасна мода бере ноги?

Одруження, показуха та враження ненормальної

Оу, ну так! Безперечно сьогодні мова йде про «найкращий» день життя, який без сумніву запам’ятається (тільки мені здається, що більше з добровільно пережитих тортур, а не з подій). Деталізую.

Почула розмову двох одногрупниць:

– та, вона вже заміж виходить! Буде от ходити плаття вибирати, міряти…
– класно їй!
– ага… я сказала, що з нею піду, сама собі теж якесь поміряю…
– хотілось би вже, ага
– та, тіки не бере мене ніхто. Тому поки просто так поміряю…

Відводжу в сторону в ступорі очі. Шок. Просто шок. Я жінка, але жінок мені важко зрозуміти. Зокрема поведінку, яка описана вище.
Та ні, ви не подумайте, я їх не попрікаю, річ не в них, суть в тому, що я не розумію їх – вина моя, моїх думок. Зараз їх розпишу.

Віртуальне кохання, НЕ вічність і моя незбагненність.

Мабуть я таки ненормальна. Я черства, цинічна і безсердечна. Але пробачте мені я не можу втриматись і не розповісти про те, за чим доводиться спостерігати.
Знову про соцмережі (куди ж без них?)