Вдома найкраще

За 6 років, що я жила в Італії, я жодного разу не назвала квартиру, де ми мешкали з мамою домом.
Це було дуже принциповим, і навіть у випадкових питаннях «де ти є?»; – «вже йду до хати» я спеціально використовувала ці слова «до хати». Просто хата. Просто місце, де я вимушено живу. Але це не мій дім. Мій дім не тут.
Слово «додому» було настільки недоторканим і сакральним, що могло використовуватись лише до тієї місцини на 2-му поверсі радянської будівлі, на тихій львівській вуличці. Воно мало свій окремий зміст. Своє звучання. Свою цінність.
Повернувшись сюди, я знову почала використовувати це слово.

Особливості круїзного відпочинку

Ми з чоловіком із тих людей, що дуже люблять подорожувати, намагаємось це робити бодай раз на місяць, і звісно таке поняття як весільна подорож було для нас принциповим (важливість перевищувала сам факт весілля), і оскільки це весільна (!) подорож в ній мало бути щось особливе, тож про це я і розповім.
Нашою весільною подорожжю був середземноморський круїз. Подорожували ми з компанією Costa, на борту лайнера Costa Deliziosa. 7 днів, з відправленням з Венеції, далі Барі, Корфу, Санторіні, Афіни, день у морі, Дубровнік, з поверненням у Венецію. Все по етапах.
Бронювали поїздку десь за півроку. Майте на увазі, що якщо є така можливість – бронюйте або самостійно в Італії (компанія Costa італійська), або за допомогою знайомих через італійське тур.агенство, ну або хоч десь в Європі. На жаль, якщо бронювати з України вартість дуже збільшується (ми ж наче сама багата країна, блін). Якщо ви повідомляєте, що ця подорож медовий місяць компанія навіть надає знижку, підтверджень не просять, лише дату одруження, що минуло не більше року від весілля (хоча нас ніхто не перевіряв).

Чехія крізь «другорядні» міста

Коли минуло два місяці після поїздки, мабуть таки пора про неї розповісти. Для когось січень – не сезон для мандрів, але нас таке не стримувало. Термобілизна, теплі пуховики, два рюкзаки і маршрут із кількох точок на карті 🙂
Вирішили ми поїхати у Чехію. Але оскільки я там була вже двічі, то просто відвідувати Прагу не хотілось, кортіло побачити й іншу, менш гамірну, менш туристичну та більш повсякденну Чеську Республіку.
Виїхали зі Львова у Мукачево, а звідти славнозвісним Leoexpress. Як куплятимете квитки – будьте обачні і беріть з головного автовокзалу у Мукачево. На наших квитках адреса була «вул. Василя Стуса», на якій жодних ознак автобусної станції чи просто зупинки. Тож ми розпитуючи місцевих поквапились у напрямку автовокзалу і прибули саме у момент відправлення автобуса. Виявляється так, на вул.Стуса цей автобус зупиняється через 15хв, проте  жодної вивіски там нема. З автовокзалу якось зрозуміліше. Дуже швидко проїхали кордон та у Кошице висіли і… чекали пару годин на потяг, що затримувався.

Про закоханість у Першу столицю

Нарешті зберусь зі силами (чи то радше з часом) аби переповісти про мандрівку у Харків, яка трапилась 3 місяці тому.
«Першою столицею» я марила вже давно, а тим паче що у мене там є колега, який мене вже не раз запрошував. Власне, коли я йому сказала, що квитки придбано, то його радості  аж настільки не було меж, що я вперше спостерігала, як моїй подорожі хтось радіє ще більше, аніж я сама. Люб’язність Сергія теж виявилась безмежною: «так давайте я вас на вокзалі зустріну»; «так давайте я вам сам квартиру пошукаю де зупинитись»; «так давайте я вас підвезу»… але скромно відмовивши зустріч було погоджено аж на наступний день.
Прибувши ввечері у Харків зі Сум все складалось не найкращим чином: міні готель чи то радше вийняті нами апартаменти виявились у майже жахливому стані (майте на увазі такий собі Margo hotel – відстійне місце, що не вартує ні гривні).

Сумка з казкою та добром

У таку похмуру погоду за вікном хіба лиш згадувати про минулі подорожі 🙂 тим паче, що у минулій публікації я згадала про мій візит у Суми і пообіцяла переповісти.
Так от, користаючи з того, що у жовтні прибавився офіційний вихідний, та й випав він на п’ятницю, гріх було не запланувати мандрівки Україною.
Вибір пав на Харків, про який я марила давно, але коли їдеш на таку далеку відстань, то хочеться й заодно якесь інше місто відвідати.
Довго думала і шукала як поєднати маршрути, врешті вихід знайшла. Маршрути, які я пропоную не найекомніші по грошах, за цим шукайте по інших сайтах, бо для мене найважливішою є економія часу.
Тож виїхавши 13 жовтня зі Львова, вдосвіта 14-го ми були у Сумах. Маршрут зі Львова можу запропонувати такий: Львів-Київ (потягом Інтерсіті о 17:20, довелось з роботи на годинку раніше відпроситись), прибуття у Київ о 22:20, годинка чекання, а далі після 23-ї з Києва є потяг напрямком у Лисичанськ зі зупинкою у Сумах. В дорозі 5,5 годин, у Суми прибули ні світ, ні зоря. Квитки на потяг до Сум недорогі, я ще переймалась, бо в неті багато начиталась мовляв потяг у дуже жахливому стані, не знаю як плацкарт, але купейний вагон був цілком пристойний.

Бувай, руда!

• Найважливіше: то була чудова осінь і я рада, що мені вдалось і парком прогулятись, і лісочком пройтись, і з приїхавшими до Львова товаришами у Шевченківському гаю побувати 🙂
• Познайомилась: мабуть із нових людей хіба що Василь.
• Досягнення: моїм досягненням можна вважати своєрідне переусвідомлення керівних посад.
• Шаленства: поїхати в осінній Франківськ, а повертатись вже із зимового. То було весело і шалено.
• Важливо: ну для всіх важливо те, що я скоро розпишусь… Судячи з реакції, то для інших мабуть ще важливіше, ніж для мене.
• Ностальгічно: ностальгії ні за чим у мене більше нема. Минулось. Нема що й згадати такого, щоб викликало “солодкий сум”.
• Погано: розчаровуватись в людях. І таке буває.
• Найбільше проблем: от лиш пару днів тому перехворіла вірусом…

І на завершення про прекрасне

Опис відпустки розтягнувся надовго і якщо хтось заходячи на мій блог вже втомився читати «все про ту ж подорож», то можете радіти – це останній пост їй присвячений. 🙂
Розповідати вже є не так багато, але задля логічно завершення циклу статтей все ж підведу підсумок.
Після Генуї ми подались у Венецію. Прямих потягів нема, тому довелось їхати з пересадкою у Мілані. З Мілану до Венеції найоптимальніший варіант добиратись потягом «стрілою» (так звані італійські потяги-стріли це швидкісні поїзди, бувають трьох кольорів, які і вказують на їхню швидкість, і відповідно, вартість). Ми їхали «найповільнішою» білою стрілою 2 год, вартість щось від 36 євро за особу, майте на увазі (шукати потяги можете на італійському trenitalia).
Казкове місто на мене не справило надмірного враження, бо я вже й не пригадую який то я раз була у Венеції, а от коханий мій там був вперше, тож значно цікавіше було спостерігати за його реакцією на це дивовижне місто.

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Там де смачно і вежа похила

Так от, продовжую. З Варшави ми летіли у Пізу. Це таке невеличке містечко відоме насамперед своєю похилою вежею і в якому, якщо чесно, окрім самої площі з вежею (piazza del Duomo) і набережної небагато є на що поглянути.
Чимало моїх знайомих дивувались навіщо летіти у Пізу, там же “нема що робити”. Насправді Піза у перелік міст до відвідування ввійшла насамперед тому, що там є аеропорт з рейсом із Варшави і окрім того, мене цікавили дещо інші місця Італії (про які напишу вже згодом), до яких найближчий аеропорт саме в Пізі.
На її відвідування ми виділили півдня після прильоту і цього було цілком достатньо.
Почалась Італія з їжі. Ще б пак, мене там не було понад рік, я ж встигла скучити! А мій наречений взагалі відвідував Італію вперше, тож я почувалась радісно від того що відкриваю йому цю країну і пояснюю кожну страву із меню.

Літо минуло… ну нарешті

Сьогодні я мала б традиційно підводити підсумки минулої пори року, як то роблю сама для себе зазвичай. Але чомусь мені не хочеться робити це у звичному форматі, хотілось би радше виписати потік думок про події цього літа. Читати мій думковий балаган нелегко, бо логічної послідовності нема просто пишу те, що крутиться десь в голові.
Літо відзначилось особливою зайнятістю, бо ще в червні усі вихідні були розписані аж до серпня, саме так ловився кожен його момент. Так багато вихідних було, а про які згадати?…
Була Білорусь, було блукання біля Пікуя, був затишний Тернопіль, було два виїзди на дачу на шашлики, були поїздки до родини в село, були купівлі нового одягу, ох було так багато всього!
А також моє літо минуло у роботі в жаркому офісі, за винятком кількох невеликих поїздок… У родинних посиденьках, які були дуже душевними і від яких я дуже сповнююсь щирості. Минуло зі смаком шашлику – аж дуже часто вдавалось ласувати цією стравою з друзями… Минуло серед чималої кількості книг, які я прочитала і про які ніяк не доходять руки написати сюди у блог. Літо минуло зі смаком кави, без якої я не витримую (патологічний кавоман). Літо минуло у парках, куди я навідувалась після роботи, аби хоч трішки ковтнути міської прохолоди…

Пікуй: крізь чорниці до вершин!

Традиція завжди одна і та ж: літо без жодної поїздки в Карпати – то літо проведене дарма.
А саме тому ми вирушили в гори минулих вихідних. Не знаю чому, але в мене була настирна ідея піднятись на вершину Пікуй. Тепер я розумію відомий вислів «Хто не бачив Пікуя, той не бачив нічого!» бо за день підйому що нас тільки не спіткало: багно, дощ, блукання чорницями… Але все по порядку.
Маршруту на гору не знала, але зібравши в інтернеті чимало інформації (окрема подяка блогеру Воробусу за його корисні статті про гори та гірські маршрути – то взагалі найкорисніші статті на його блозі) довідались як іти.
Щоправда добирались не рекомендованим маршрутом: автобусом Львів-Ужгород, до повороту на Біласовиця, а електричкою Львів-Мукачево до Воловця, а звідти авто до села. Так дещо дорожче, але на електричку можна купити он лайн квитки, а на автобус треба їхати на автовокзал.
Місцевий водій довіз нас до старту підйому (орієнтир рожевий магазин, де в принципі можна скупитись перед сходженням) і показав пряму дорогу догори, мовляв іти туди, або ж є пологіший підйом, якщо пройти через село.

Літо святкове й культурне

Пройшло ось уже два тижні літа, а я все ніяк не можу оговтатись як швидко воно минає. Подій настільки багато, що писати дійсно ніколи…

Короткий підсумок:

• Наприкінці травня відвідала в оперному Lords of the sounds – дуже сподобалось, один мінус: на відміну від їх типового репертуару музики з фільмів, на цей раз була музика з відеоігор. Я від цього далека, тому можу сказати так: гра була вражаючою, проте якби то були фільми, мене б вразило більше (бо я тільки знала одну гру – Супер маріо 🙂 тож в майбутньому піду ще раз.
• З поїздок поки що був лише виїзд на природу на рибалку з палаткою. Це чудовий спосіб хоч якось відірватись від буденності, проте від останньої мандрівки минуло трішки більше місяця, а в мене вже починається «ломка», мабуть літо – пора загострення 🙂 на щастя, наступна поїздка скоро, та і є ще подальші плани.
• Встигла прокататись до Києва та назад на семінар, що проводили мої колеги. Точніше я їхала не на семінар, якого я практично і не чула, а як організатор семінару. Ця цікава подія стала для мене уроком, що вік живи – вік учись, бо навіть я з організації такого семінару змогла набратись нових навичок.

Підсумок небувалої весни

Добра, давня традиція підводити підсумки минулої пори року. І хоч не зовсім здається, що весна пройшла, бо і не зовсім вона була (а таки була чудернацькою), та все ж календар голосить, що вона минає. А відтак – я спробую підвести риску якою вона була.

• Найважливіше: щомісяця був час для подорожей, для теплих затишних вечорів, для кулінарії смачнючих і складних рецептів, для прогулянок.
• Познайомилась:Ярослав та Наталя, нова колега Світлана.
• Досягнення: будете сміятись – але я навчилась надувати бульбашки із жуйки. На 23 році життя 🙂 це досягнення!
• Шаленства: займатись організацією того, що не думала організовувати. 🙂
• Важливо: заручини.
• Ностальгічно: в травні мені написала задушевного листа колишня одногрупниця. Від її слів мене наповнила ностальгія за інститутом в Італії.

Туди на північ!

Подорожувати на травневі свята – то вже стара, добра традиція. Не зрадила я їй і цього року. От тільки тепер, коли об’їздила значну частину України їду туди, куди обратись не так просто, доводиться доїжджати з пересадками, але людину, що прагне подорожувати це не стримає 🙂
Відтак, в п’ятницю ввечері стартувала авантюрна подорож за маршрутом Львів-Київ-Чернігів-Ніжин-Бахмач-Батурин-Бахмач-Львів.
Діставшись до Києва без пригод, від автовокзалу, що одразу за Макдональцом пересіли на автобус. (вони їдуть з 11-ї платформи, до речі 🙂 бо обійшлось обійти весь вокзал). Халепа лиш в тому, що автобус їде за принципом «коли набереться повно людей», а тому поки всі сидячі місця не зайняті треба чекати відправлення.
Приблизно дві години дороги і на під’їзді до Чернігова автобус проїжджав міст через Десну. Коли я уздріла це видовище, то подумала «То ось чому вона зачарована! Таки дійсно зачаровує».

Візит в квітучість та пікантна поїздка

Поки у Львові доводиться терпіти нетеплу весну, на вихідних я побувала у весні. Ось уже вдруге я подалась в Ужгород, не лише тому що там сакура зацвіла, а й тому, що туди перебралась Олександра, одна з найулюбленіших моїх блогерів.
Моє фінансове становище покращилось і тепер я користуюсь нагодою аби подорожувати не як то колись плацкартом, а більш комфортніше, тож квитки були купейні.
Ранок в Ужгороді зустрів легким вітерцем, а по дорозі з вокзалу в центр мене спіткало певне розчарування: чудових скульптур, які тішили мене минулого року на цей раз не було.
Для сніданку пораджу вам такий заклад як Eat me: порції великі, в порівнянні до львівських цін дешево, смачно!

Столичний шарм, бомбезний захват та пів качки

16 лютого я прилетіла у Варшаву і тим самим відвідала 7-ме місто із переліку столиць, де я побувала.
Столиці – то завжди міста з особливим шармом і їм притаманний власний автентичний стиль. Тільки у столицях може поєднуватись хмарочос поруч із середньовічними спорудами і хоч багато хто плюється, що таке поєднання гидке, я все ж відчуваю від цього своєрідний захват, коли зовсім поруч між собою історична розкіш та заклопотаний бізнес.
Щоправда, почався візит у Варшаву не надто вдало. Автобус з аеропорту кудись привіз, висадив, GPS на телефоні заглючив і де ти є хтозна. На щастя я страхуюсь паперовими картами, які обожнюю розглядати, шукати на них місцезнаходження та подумки малювати маршрути. А ще були добрі поліцейські, які вказали «так, ви тут».
Потім ще були пригоди з пошуком заброньованого готелю, коли йдеш в один кінець вулиці, а він виявився у протилежному… словом, весело, не обійшлось без пригод.

3 роки, яких не зміряти числом

2-го грудня моєму блогу виповнилось 3 роки.
Дуже славна і значна дати – аж 3 роки!
Спочатку хотілось традиційно – підводити підрахунки скільки статей, коментарів, читачів… але чомусь подумала, що то – лише числа.
Все, що на цьому блозі підрахунку так просто не піддається, мабуть тому, що я за 3 роки сюди вклала частинку мене, і всі хто тут затримується читають тому, що бачать у всьому щось для себе. Для мене це «щось» так просто не зміряти кількістю переглядів чи відгуків.
За 3 роки я змінювалась разом з цим блогом. Так багато всього було, що страшно і згадати. Деякі свої статті читаю зі здивуванням «невже справді це я писала?»

Іще одна рудоволоса промайнула

• Найважливіше: безперечно чудова осінь.
• Познайомилась з Ігорем та Олею, з Володею та Олею, з Танею, Русланою та ще низкою інших цікавих осіб.
• Досягнення: ну якщо вважати, що чисто теоретично мене повисили по посаді – то мабуть це досягнення, а ще здала останню сесію.
• Падінь: зашпортатись через людей і поки падаєш додолу розчаруватись у кожному.
• Шаленства: поїдка у Грузію – суцільне дивовижне шаленство.
• Важливо: все добре, навіть якщо комусь це не до вподоби.
• Ностальгічно: типової осінньої ностальгії не було, осінь була такою насичено, що не було на це часу.
• Погано: одвічний брак часу, особливо на читання, мала заморочки щодо перевірки стану здоров’я.
• Найбільше проблем: в роботі, точніше в її кількості.
• Чудово проведений час: в кожній окремій мандрівці і навіть кожного окремого дня коли мала нагоду любуватись цією осінню!

Тонкощі букетно-цукеркового періоду

Спілкуючись з чималою кількістю знайомих чоловіків, доводилось чути, що деяким із них вже й би кортіло і сім’ю мати, і що вдома хтось був, проте для цього ще треба пройти стадію «занудних» стосунків, зокрема так званого «букетно-цукеркового періоду».
Так от, мої шановні, не знаю звідкіля такі переконання, проте якщо ви розцінюєте, що це лише такий якийсь період, який треба відмучити, а далі жінка «відпрацює» домогосподарством, то раджу усім вам просто-напросто завести собі покоївку, менше мороки буде.
Чомусь наполегливо не можу зрозуміти що то за такий період? Ну теоретично, я розумію – він визначається як період тривалістю у кілька місяців, коли чоловік жінку «задобряє», «покоряє» і обсипає, співзвучно до назви – квітами та цукерками. Потім начебто вона мала б вгамуватись, вдома осісти і борщами його обдарити з голови до ніг.
Чисто практично, з огляду на те, як будуються стосунки у нашому суспільстві навіть зрозуміло звідки такий період бере ноги – люди поки зустрічаються намагаються показати краще зі себе, приховуючи недоліки. Це триває якраз впродовж так званого періоду. З настанням же спільних буднів це випендрювання вилазить боком і стає очевидним все «негативне», що замовчувалось, тут і починають виникати сутички між партнерами.
Власне, уникнути цього трагічного наслідку не так вже й складно – просто завжди бути собою, без випендрювання, бо всі ми маємо свої недостатки.

Про заздрість – білу і не дуже

Я завжди вважала себе доволі везучою людиною, бо ніколи мені не доводилось заздрити іншим людям. Успіхам близьких, товаришів та друзів щиро раділа, інколи про якусь із подруг могла подумати «от вона гарно виглядає, не те, що я», однак це було більше як самокритика.
Мабуть це тому, що я завжди намагаюсь вникати в деталі і знаю скільки зусиль навіть за кожним маленьким успіхом. Бо успіхи – то айсберг, де помітна лише верхня частина і багато чого залишається під водою.
Я знаю в яких боргах люди, що побудували собі дім, скільки недоспаних ночей в кар’єрі друга, скільки праці в чиїсь високій зарплаті, який тернистий шлях з терпіння і прощань в зовнішньо вдалих стосунках, скільки заощаджень для купівлі чогось омріяного на кшталт квартири… навіть біла заздрість мені не притаманна, бо коли дорогі мені особи чогось досягають я ними пишаюсь, адже знаю,  що вони того варті.
Кожен успіх – це наслідок зусиль, про які вам може бути невідомо. І дуже аж мене надихнуло до написання цієї статті зображення, що збоку – ми не помічаємо власної здатності до польоту, в той же час завидуючи чужим кайданам.

Щось змінилось

Час дуже швидко йде. Пишу все менше. Не тому, що не хочу розповідати – є багато чого розповісти. Насправді просто говорю менше, хоча все ще багато роздумую.
В мене все добре. Це мабуть дуже коротка, але і точна відповідь. І всі ті, хто хмуриться на мене, що я мовчу чи думають, що я чогось не договорюю – помиляються. Просто все добре. І нема бажання до кожного окремого лізти з моїми подробицями. Якщо ж когось якісь подробиці цікавлять – я охоче відповім, просто запитуйте.
В мене справді все добре, хоча час минає до неймовірності швидко. Тижні мелькають перед очима з коротким переривом на вихідні. Вихідні розписані вже на багато тижнів наперед. То поїхати туди, то поїхати до тих. І настільки швидкий той часу потік, що все те, що здається було лиш недавно насправді було кілька місяців тому.

Перлина біля моря

Принаймні так кажеться про Одесу у відомій пісні. Я дуже давно хотіла навідатись в це місто, і вже понад півроку знала, що вельми вдало курсують потяги зі Львова: можна в п’ятницю ввечері поїхати, а в понеділок зранесенька повернутись. Причому хотіла поїхати в «не сезон», коли нема натовпу із туристів, а коли місто спорожніле і спокійне. Та все чомусь відтерміновувала цю мандрівку, а на ці вихідні таки вирвалась, ну просто як у Бродського: «Когда так много позади всего, в особенности – горя, поддержки чьей-нибудь не жди, сядь в поезд, высадись у моря»
Направду кажучи, цей обласний центр я відвідувала не вперше, бо ще у віці 5-ти років відпочивала там з батьками. Не пам’ятала майже нічого, окрім того, як ми в останній день стояли на пірсі і кидали монети в море аби ще туди повернутись.
З батьками повернутись не судилось, однак ось – через довгі 17 років я повернулась в Одесу.
Суботній ранок зустрічав сонечком і йдучи по перону я ніяк не могла збагнути, що дійсно це відбувається зі мною.

Чудовий подарунок в інші краї

І довершуючи тему мандрівок, розповім про ще одну, що трапилась мені цієї осені.
Так склалось, що я отримала в подарунок подорож «Сировинний тур Закарпаттям», звісно що гріх відмовлятись якщо дарують можливість подорожі та й ще все тобі оплачують 🙂
Тож на початку жовтня, а саме в суботу вранці зі Львова на Закарпаття рушив автобус.
Перша зупинка (не враховуючи придорожнього кафе «окей») була у палаці Шенборнів, що на Закарпатті. Внутрішня частина палацу не надто приваблива, так як радянська влада постаралась аби знищити наявну там красу, однак парк навколо палацу чудовий – у той день стояла тепла осіння днина і можна було з насолодою прогулятись алеями, якими свого часу прогулювались вельможі.
Наступна зупинка – обід у Мукачеве, вже був запланований і приготовлений для всіх. Перекусили ситно, однак не скажу, щоб щось мене особливо вразило.