Ті ж самі відчуття

Здавалося б про що пісня Гері Мура “Still got the blues” зрозуміло. Я не задаюсь питанням що він відчував коли її писав.
Я задаюсь питанням наскільки сильно треба було відчувати, щоб написати те, що лунає в проміжку з 2:28 хв до 3:03 хв.
Воно мене не лишає другий день поспіль, пронизує кожну кліточку і невпинно барабанить в голові аж поки я не заплющую очей і не віддаюсь емоції пісні сповна. Навіть не пісні, а лише її окремого соло.
А чуєте як воно проймає? Як воно болить? Як воно відчувається?

Я от відчуваю так само сильно…

Репортаж про тиждень з раю.

Ну от продовжую. Часу в останні дні було обмаль, але я отримала чимало листів і навіть дзвінків з проханням переповісти подальші мандри, тому ось – пишу:

Мої мандри Черкащиною звісно що продовжились до мальовничої Дзензелівки, де я вже побувала минулого року і де знову проходив унікальний фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики». (детальніше що то таке – у Вікіпедії)
Ввечері мене зустріли на пероні і забрали … додому. На диво, поки я їхала в авто від залізничної станції до села Дзензелівка я раптом відчула наче повертаюсь додому, наче я їду у рідне мені місце, де просто давно не була.
В перший же вечір мене очікувала тепла зустріч з сім’єю Лисих, знайомими музикантами і започаткування нових знайомств.
На другий день я виставила свою кандидатуру в якості волонтера і добровільно приступила до приготування відер їжі (я не жартую, дійсно пропорції відра) на благо музикантів.

Про майже несказанне.

Зауважую саме в ці дні, що дуже багато осіб з мого оточення слухають Славкову «На небі», особливо приспівуючи: «Там, де для когось тільки лютий за вікном – На моїй вулиці давно уже весна…», здогадуюсь, що для цих людей, саме в ці дні, це пісня настрою.
Вона звісно хороша, однак я в такі погідні дні надаю перевагу іншій Славковій композиції і крокуючи вулицями наспівую: «А за вікном майже весна, Знає слова майже не сказані вона…».
Майже не сказані слова – то, в моєму розумінні, коли бринять уста аби сказати щось таке тепле і приємне, але натомість просто усміхаєшся, бо усвідомлюєш, що усмішка значно красномовніша і висловить те, що слова передати не в силі, бо воно несказанне. Бо усмішка набагато щиріше може передати емоції і настрій, що сповнюють. Бо усмішка – то такий собі посередник між станом душі і зовнішнім світом. І, зазвичай, в ній значно більше змісту, ніж в словах, що майже висловлюються.
Посмішок всім вам! Теплих-теплих! Вітаю із початком нового тижня! І залишаю публікацію такою коротенькою, бо посмішка замінила слова, яких тут нема . 🙂

Ми – маленькі думки у найбільшій безмежності

В п’ятницю, приблизно о 8:30 ранку, на частотах моєї улюбленої «Львівської хвилі» прозвучала неперевершена пісня італійською “L’immensità”. Потім я помітила у соц.мережах, що чимало людей запитують і шукають що ж то звучало. О! це велична пісня в історії італійської музики, тому як подарунок сьогодні я вам про неї розповім, і як бонус для читачів, перекладу її на українську мову.
Одразу зазначу, що на «Львівській хвилі» прозвучала остання версія пісні, 2015-го року, у виконанні Джанни Нанніні (на початку вона і каже, що вперше почула цю пісню в юному віці) Тож це виконання її власне трактування композиції, приурочене до фестивалю Санремо, на якому ця пісня вперше і прозвучала у 1967 році. Але тут ми розглянемо саме оригінал, який здається мені найбільш чуйним серед усіх виконань.
Її автором і першим виконавцем є Дон Бакі (справжнє ім’я Альдо Капоні), який разом із Джоні Дореллі (Джорджо Ґуіді) виконав її на фестивалі.
В італійській слово «immensità» може мати кілька значень – безмежність, неосяжність, безкінечність. З першого слухання може видатись, що пісня про самотню людину, яка шукає свою половинку, однак автор зазначив, що ця пісня є його «ода Богові». Погляньмо чому.

Мені також дорога Його творчість.

Про цю трагічну втрату знає кожен. За вчорашній день всі тільки й говорили що про смерть Андрія Кузьменка. Але і я не можу не згадати про Нього, бо і мені дорога Його творчість. Довідавшись я була в шоці і все намагалась переконати сама себе, що то про когось іншого. Ні, виявилось таки про Нього… сліз не стримати, мені як і всім іншим безмежно шкода…
25-го січня на стіні у ВК я опублікувала наступний пост:

“твій тупий егоїзм розпалив мій цинізм”
🙂
Скрябін вміє сказати!
(Сюжет закінчився і не повториться більше)

Це трішки перекручена цитата з його останньої пісні «Кінець фільму», ось вже тиждень я її наспівую: «А зараз вже кінець фільму… я тільки в своїх снах тебе ще раз обійму»; «А зараз вже кінець книжки, Сюжет закінчився І не повториться більше». Тиждень ця пісня не вступалась мені голови, а почувши вчорашню новину я й подумала «як?! От тільки нова пісня вийшла, от тільки альбом планувався, як так?!»… невимовно, незбагненно, неприйнятно.

Давньоукраїнська санта-барбара і чудовий колорит предків

Вчора я нарешті знову отримала нагоду завітати в театр.
Цього разу поглянула на п’єсу «Назар Стодоля» за мотивами Тараса Шевченка.
Розпочався спектакль із закликання вимкнути мобільні телефони, із поясненням, що: «Мить мистецтва – прекрасна», і не поспориш. Тож прислухавшись до прохання, я полинула у світ вистави.
Якщо бути відвертою, то спершу мені було нудно, сюжет нічим особливим не відрізнявся, ба більше – дві головні героїні аж надто переігрували пискляво крикливими голосочками, що особисто мене дещо дратувало. Але що тут хотіти – вистава часів Шевченка, жінкам не дуже надавалась якась роль окрім скиглення і плачу. Але згодом ситуація почала змінюватись і з розвитком подій вистава стала цікавішою.

Вечір на усе житя…

відео додається

На минулому тижні трапилась одна надзвичайно приємна подія: до Львова завітали мої любі друзі – брати Лисі, про котрих я вже неодноразово писала.
З цього приводу в ніч з 13-го на 14-те в мене було організоване «паті на хаті» куди я запросила деяких інших моїх друзів, аби вони мали нагоду насолодитись чудовою музикою у виконанні братів.( Адже заради їхніх візитів у моєму домі зберігається гітара).
То був настільки чудовий вечір, коли в теплій компанії ти не помічаєш як плине час, але зауважуєш, наскільки тобі просто і легко. Вечір, як зупинка відпочинку серед відчайдушного бігу буденності, коли ти ковтаєш свіжого повітря аби продовжити далі натхненно свій шлях. Особисто я цей вечір запам’ятаю на подальше життя…

Поради відвідувачам концерту ОЕ

Оскільки вже почали надходити стурбовані відгуки від читачів про мої “депресивні” статті, от вам позитивний пост, який ще й може стати комусь корисним 🙂
Я вже встигла побувати на трьох концертах Океану Ельзи, не можу стверджувати багато це чи мало, але у мене вже встиг утворитись певний перелік якого варто дотримуватись готуючись до їхнього концерту. Сьогодні цими власними правилами поділюсь.
1) Купівля квитків. Звісна річ квитки треба купляти заздалегідь, оскільки на концерт ОЕ їх розбирають в мить і ви можете просто їх проґавити, тож не зволікайте. Обирайте варіант у відповідності до ваших фінансових можливостей. Так, інколи квитки дорогі, та я переконувалась, що це дійство варте тих грошей. Навіть якщо купите квиток за багато часу наперед, а потім станеться зміна планів – ви завжди зможете його продати.

Океан подяк та емоцій

Я відійшла від дурману та похмілля і оговтавшись, на тверезу голову, можу писати мою публікацію. Оригінальності не буде – я також була на концерті Океану Ельзи 24-го серпня.
Не знаю які ефекти дають наркотики і як там люди від них кайфують – ніколи не і хотіла довідатись, та от концерти цього гурту мені саме асоціюються зі словом «кайф».
Вкотре повторюсь про енергетику, що наповнює, про відчуття відриву, шаленства і ейфорії. Вийшло дуже символічно – зустріти літо з ними і завершити його їхнім же концертом!
Але я хочу зазначити як я потрапила на цей концерт.
У мене не було компанії аби на нього іти… от не було до кого попроситись і все! Квитки швидко розпродались і я з сумом позирала як залишились дорогі квитки в непроглядні території стадіону…

Сторінки життя, прощання і піти з дощем

Я виходила з дверей, коли на вулиці саме починався дощ. Я заткнула вуха навушниками аби не чути гаміру львівських вулиць і пішла у дощ. На плеєрі лунала ця пісня, яка зуміла дуже буквально описати душевний стан, бо на душі було дивне відчуття… Я поставила пісню на повтор, щоб перейнятись лише нею і собою.
А пісня співала: “Надворі дощ іде, Прощаючись не плач Ніколи і ніде.” Та й чи хотіла я плакати? Ні, бо все було свідомо, от тільки на душі було таке дивне відчуття, а думки запитували мене саму що я пам’ятаю. Скільки ж раз я ходила по цій вулиці, скільки раз я по ній бігала! “А пам’ятаєш як тоді, коли той страшний снігопад, а ти з температурою ішла сюди крізь кучугури?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як ти тоді так сильно промокла під дощем, коли ішла сюди?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як тієї ночі в грудні ти йшла тут така красива і святково нарядна?” Звісно пам’ятаю…
“Замолено гріхи, Замовлено таксі, Розходяться шляхи, Прощайся, як усі” – “А пам’ятаєш як однієї ночі ти їхала звідси на таксі?” Звісно пам’ятаю… А прощатись з приміщенням навіть важче, ніж з людьми. Я йшла під дощем, а в очах ще мелькали ті картинки, що я бачила за кілька хвилин до. Як я дивилась на те приміщення і думала скільки ж часу я провела в тих кімнатах!

На ТАКОМУ фестивалі ви ще не були!

Хто давненько читає мій блог, помічав, що я час від часу я згадую моїх добрих друзів-родичів братів Лисих. Я завдячую цим людям тим, що вони свого часу розвіяли мої стереотипи; тим, що з кожен мій візит у столицю вони перетворювали на свято; тим, що я горджусь ними як дуже розумними, натхненними і здібними представниками української молоді.
Так от, є у цих братів чудова справа, яку вони здійснюють ось уже 5-й рік поспіль.
Щоліта в своєму рідному селі Дзензелівка, що на Черкащині, вони організовують «Дзензелівські вечори класичної музики». Метою цього заходу насамперед було донести музику, що століттями надихала і зачаровувала багатьох, до простих людей, які можливо не мають нагоди її слухати (чи варто тут згадати, що наші радіо простори здебільшого засмічені російською попсою?)
І ось вони, власними силами, сповнені молодіжного ентузіазму, без сторонніх фінансувань, за підтримки друзів та близьких, ось уже п’ять років організовують у своєму селі цей фестиваль класичної музики, де грають здебільшого друзі Павла Лисого, який навчається у консерваторії.

#ОЕ – Це уже моя традиція? :)

Зважаючи на те, що більшість моїх знайомих уже голосять навсібіч про цю подію, відмічусь і я: вчора я теж була на «Арені Львів» на неперевершеному концерті Океану Ельзи. Як мені кажуть знайомі: це вже для тебе стає традицією, щороку ходити? Поки була лише вдруге в житті, тому про традицію нічого казати не можу 🙂
Коротко про враження? Концерт неперевершений, емоції зашкалюють, енергетика незбагненна, усі відриваються на повну, настрій чудовий, дух перехоплює.

Ти пишався б мною?

Читати водночас з піснею, що внизу.

То було літо 2006-го. Ми з татом повертались з дачі до Львова, він був за кермом, а я сиділа поруч і спостерігала як він керує. Коли ми проїжджали мимо однієї залізничної станції, на якій дачники очікували потягу, тато сказав: «От коли буду старий і вже не зможу сідати за кермо буду на дачу їздити як і вони електричкою»; – «Тато, не хвилюйся, коли ти будеш старий і не зможеш їхати, тебе буду на дачу возити я, от побачиш! Я тобі обіцяю, що я буду водієм!» Тато усміхнувся теплою посмішкою і сказав: «Олюнчик, ще десь три роки і посаджу тебе за руль, будеш вчитись». В ту мить по радіо грала пісня Джо Дассена «À toi». Я запам’ятала собі ту мить, ту пісню, ту татову посмішку і далі їхала уявляючи як воно буде  – коли за три роки тато мене вже посадить за кермо і я навчатимусь.
Через півроку після тієї розмови тато помер. Пісня «À toi» стала однією з моїх улюблених, щоразу коли я її слухала я згадувала дану тоді обіцянку.

Братерство? Ні, ніколи.

Мої італійські друзі наткнулись на пісню “Никогда мы не будем братьями“, на них справили враження і музика, і саме виконання, тож попросили мене перекласти слова, які їх теж вразили. Вирішила опублікувати переклад тут, якщо і хтось інший забажає ознайомитись.
Автор вірша – Анастасія Дмитрук, перегляньте її youtube канал, вірші дійсно чудові.
А от і текст пісні та її переклад:

Майте повагу до інтересів інших

листопад 2012

У публікації «якщо коротко» я згадувала одну подію, на яку мала квитки.
Так от, ця подія – концерт «Кращих оперних хорів» у Львівській філармонії.
Цю подію я відвідую вдруге (вперше було у листопаді 2012) і як завжди я залишаюсь в захваті.
І от коли я, сповнена ентузіазму, очікувала 27-го березня, аби відвідати цей концерт, знайшлись зухвальці, які єхидно запитували: «У філармонію кажеш? На класичну музику? Ну дивись не засни там! ха-ха»
Шановні, навчіться мати повагу до інтересів інших осіб!
Не подобається вам класика? Прекрасно! Вас ніхто не заставляє її слухати! Але і з людей, яким вона до вподоби не насміхайтесь!

Шарф зі запахом спогадів

Я сьогодні іду між туманів,
А на шиї у мене шарф
Він зі запахом твоїм дурманним
Навіває спогадів враз.
Звідки взявся той запах? Не знаю…
Ми ж не бачились років зі сто,
Я старанно тебе оминаю,
Ти – за рангом вище, тож мабуть,
Об’їжджаєш мене на авто.

нахлинуло.

Вечір. Темний перевулок, дедалі частіше такими лажу. На вулиці так темно, що мимоволі зупиняюсь аби вгледітись куди ж мене ноги самі несуть. Така страшенна холоднеча, що пронизує аж до кісток. Хоча, ймовірно причина холоду інша. Мої сполохані думки шукають притулку на якійсь черговій радіохвилі. Починається ця пісня “…а я по землі поміж дерев ступаю…”
Крок пришвидшується, стає світліше і видно куди йти. Доходжу до рідної вулиці, а там сусід припарковує свою автівку. Таку схожу автівку!.. Сусід киває в знак вітання, його ім’я і його авто багато що нагадує… Пісня в вухах кричить свій останній куплет, а ноги несуть до будинку. От вже і дім – там можна сховатись. Від людей, від авто, від музики, але не від спогадів…

Музика не повинна подобатись.

Мені не подобається музика. Це може розцінюватись як гучна заява у суспільстві, де завдяки технологічному розвитку музика супроводжує нас усюди. Куди не поглянь – всі з навушниками у вухах, ізолюються від реальності.
Вона супроводжує нас вранці, надаючи бадьорості, вдень, підтримуючи настрій, ввечері розслабляючи, вночі присипляючи.
Але ні, мені музика не подобається. У мене щось інше. Серед моїх улюблених пісень нема жодної про котру я могла б сказати «мені це подобається». Бо до кожної пісні, яка мені чимось припадає до душі я маю окреме відчуття. Радість, щастя, посмішка, енергійність, сила, смуток, біль, втрата, сльози, розставання, еміграція, ностальгія, надія, патріотизм, спогади… кожна пісня – окреме відчуття.

«Летючий голландець» – реклама відповідає дійсності.

Про цю подію у Львові було багато афіш, розмов, реклами. Подейкують квитки розпродали задовго до спектаклю, а охочих побачити це дійство прибавлялось.
Мені випала нагода побувати у п’ятницю, 13-го вересня у Львівському Оперному і побачити на власні очі славнозвісного «голландця», приуроченого до 200-т річчя народження Вагнера.
Скажу вам прямо – воно було того варте до останньої хвилини. Вражень – море, але передати важко, варто аби бачити на власні очі.
Дивлячись на сцену виникало відчуття ніби спостерігаєш за спец ефектами. Подекуди мелькала думка: «може то я в кіно, а не в оперному театрі?», приголомшливі декорації та досконале освітлення робили неймовірне.

«Дорога до пекла вибрукувана добрими намірами»

“Дорога до пекла вибрукувана добрими намірами” – ці слова не мої, вони належать моєму одногрупнику (розповідала про нього ось тут), точніше мені не відомо чи то саме його слова, але прочитала я їх в нього і вже з тиждень часу як ходжу від цих слів ошпарена.
Мабуть тому, що мені то близько. Безперечно, лише з добрих намірів викладається цей шлях.

Захоплення, втрата і важлива людина

Присвячується неповторній Людині. Читати водночас з піснею, що внизу.

Я не пам’ятаю миті коли я так почала захоплюватись тобою. Скільки пам’ятаю себе, стільки я й тобою захоплювалась, зі самісінького дитинства. Ти завжди була такою екстравагантною, неординарною, самовпевненою, прямолінійною, особливою, цікавою. Ти завжди була в центрі уваги. Ти ніколи її не привертала, але увага шукала тебе. На тебе неможливо було не дивитись. Ти залишалась незбагненною для усіх і всіх часто дратувало, що ти поводишся лишень так, як сама вважаєш за потрібне. Як ти мене цим захоплювала! Зі самого дитинства я дивилась на цю чудо-дівчину, яких більше в цьому світі нема. Я не заздрила, я не прагнула бути такою як ти, бо знала, що це не можливо – таких як ти Господь у світ шле лічені одиниці. Я просто захоплювалась…

Іще два тижні…

В тематику до двох попередніх публікацій, об’єднуючи осінь та музику згадаю традицію, яка в мене є щороку. Прослуховувати в цей день пісню Віктора Павліка «Ні обіцянок, ні пробачень». Чому саме цю пісню не знаю…
Слухаю це лише задля єдиної фрази «іще два тижні і запалає пожежа сонця у жовтім клені».

Перебуваючи в контрасті незрівняних музичних емоцій

Я вже писала про них, але творчість цього гурту мене так захопила, що не написати про них вкотре неможливо!
У мене тепер така собі звичка – ходити на вулицю Шевську вечорами наприкінці тижня, а все тому, що там виступають Con_Trust. (Моя подруга з мене навіть жартує називаючи мене «офіційною фанаткою»). Я ще не зустрічала музикантів, які просто граючи на вулиці здатні зібрати навколо себе такий натовп.
Музика воістину зачаровує, але розповідати вам про це нема сенсу, все одно слова безсилі аби передати почуття, які сповнюють коли їх слухаєш.
Тому, додаю нарізку знятих мною відео з їхніх виступів і наголошую – прийдіть їх послухати! Не пожалієте! Емоції ні з чим незрівнянні!