Чому мені байдуже до одруження

Я вже згадувала колись на блозі, що закоренілих мрій вийти заміж у мене ніколи не було. Думка, що от не одружусь і ладно, подумаєш, я ж і не хочу цього мені була звична. Якось з часом слово заміжжя, а чи точніше його настирне бажання мені почало сприйматись з поведінкою деяких дівчаток, які хотіли цього насамперед тому, що «треба всім вийти», а вже потім в них було бажання мати сім’ю.
Так от чому я про все це говорю. Минулого тижня випадково наткнулась на цю статтю в інтернеті, якогось відомого психолога (жінки, можете прочитати, доволі цікаво). Прочитала і я, він в доволі прямолінійній формі не добираючи пом’якшень відповідає на інтерв’ю, зокрема про жіночу самотність, чому така ситуація зі шлюбами і т.п. Інколи мабуть і перебільшує, журналіст і сама подекуди каже, що з його слів чи не кожна друга жінка з психологічними відхиленнями, але корисне для себе там можна почерпнути.
Але знову я перескакую на інший аргумент. Що я для себе взяла звідти. Перш за все помітила я цю статтю, бо назва інтригуюча “здорова людина не хоче вийти заміж“. Я б і сама так колись висловилась. Але маленька поправочка: я захотіла. Проте захотіла не зовсім заміжжя. Пряма мова:

Джерело здорового егоїзму

На нічному вокзалі в Ковелі я дочитала книгу, яка буквально поглинала  мене багато вечорів поспіль.
Айн Ренд – «Джерело», ймовірно знайома багатьом, бо опублікована ще в 43-му. Оскільки я дуже захопилась читанням «Атланта», то моя знайома наполегливо порадила прочитати мені і «Джерело», мовляв сподобається – так і сталось.
Якщо ви вже читали «Атланта», то «Джерело» вам буде зрозуміле – тут присутній типовий стиль авторки: об’єктивізм, капіталізм, індивідуалізм та егоїзм. І хоч я читала і негативні відгуки про книгу на кшталт: «ну скільки можна, вона писала про одне і теж», цьому можна сказати: «повторение – мать учения», так, вона повторювалась у своїх тезах, однак як показує досвід і розвиток світу – була права. І я певна, що чим більше людей будуть читати книги Айн Ренд – тим більше осіб матимуть нагоду стати свідомими.
Ключові слова можна було б підібрати як книга про незламність духу, роботу, кар’єру, кохання, суспільство, підлість, дружбу, і навіть певною мірою про субсидії!

Чому я проти декомунізації

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Із повною версією вірша можете ознайомитись тут. Його автором є Володимир Сосюра. Це до речі той самий, що написав славнозвісне «Любіть Україну, як сонце, любіть…» яке сьогодні всі люблять цитувати.
Власне, не він один такий, таких у нашій літературі були десятки.
А знаєте чому поети, які були українцями і любили свою країну брали і писали такі відверті прорадянські вірші? Відповідь проста – бо час був такий. І творчій людині для того, щоб творити, потрібні були дозволи «свише», які і здобувались у прославлянні партії. Не прославляєш – значить ти ніхто.
І негоже зараз приховувати той факт наче Сосюра не писав про Сталіна чи Леніна, а лишень оспівував Батьківщину. Говоріть відверто: писав, прославляв. І пояснюйте чому: бо мусив. Тоді всі мусили. Так, міг не коритись, але хотів жити і хліб мати.
Власне, до когорти творчих людей належать також… скульптори. Себто особи, які споруджують ПАМ’ЯТНИКИ.

Життя серед хламу

Нещодавно наш офіс переїжджав в інше приміщення. Адреса та сама, а от корпус інший. І звісно найбільша проблема всіх переїздів: перевезти речі.
І хоч папки з документами у мене не виклали проблем і я їх швиденько запакувала в картонні коробки, то найбільше часу довелось потратити на письмовий стіл і купу дрібненьких штучок, які встигли накопичитись “навколо мене” за період роботи в цьому офісі.
Власне, тоді я і задалась питаннями, що спонукали мене до написання цієї статті.
Я спробувала уявити: а що ж би було якби мені довелось переїхати з квартири? Я з жахом уявила скільки всяких речей в мене накопичилось і якби мені їх довелось запаковувати…
І тут на сцену потрапляє інша історія. Одна дуже хороша жінка, яка з’явилась у моєму житті кілька місяців тому допомагає одній дитині з малозабезпеченої сім’ї. Дівчинку теж звуть Оля. Власне, про наші відносини ця жінка сказала “от допомагала я Олі і послав мені Бог Олю“. Дівчинка із малозабезпеченої сім’ї не тому що, як одразу прийнято думати батьки алкоголіки, а тому що сирота – росте без батька, а матір важко хворіє. Часто нема грошей навіть на харчі, про інші речі годі й думати.

Крок у деградацію

Нещодавно  повертаючись додому короткою дорогою «між гуртожитків» я стала свідком однієї вельми цікавої сцени, що аж зупинилась аби глянути як воно чудернацько виглядало.
Стояла собі групка десь так 4-5 студентів, галасливі, веселі та жваві. Усі виглядали більш, ніж пристойно та були вдягнені в шкіряні куртки. Один із них відкорковував скляну пляшку горілки,  інший розкривав упаковку одноразових стаканчиків, а ще інший голосно казав «От щас відмітим!»
Одразу поруч від них, десь за 5 метрів стояла інша групка. Три місцеві алкоголіки, що практично на рівні бомжування, одягнені в незрозуміле лахміття. Усі тримали в руці пожмакані брудні одноразові стаканчики, наче на смітнику їх найшли. Один із них тримаючи в руці пляшку з-під «кока коли» з прозорою рідиною всередині, ймовірно купленою в місцевого Алкобарона,  наливав іншим.
Це була настільки дивна картина, що хотілось дістати телефон і просто сфотографувати (проте не наважилась, зважаючи на контингент). От наче та сама дія пияцтва (вуличного ще й до того!) проте так по-різному виглядає.

Здійснення львівської мрії

Як то кажеться «93% людей мають мрію, яку можна здійснити до кінця тижня, а вони роблять з неї мрію всього життя» і не те щоб я робила з екскурсії з паном Ігорем Лильо якусь неосяжну життєву мрію, однак це таки була мрія у розумінні цього слова.
Насамперед, я ставлюсь вельми шанобливо до цього Львів’янина, і тому, що він такий свідомий українець, і за його внесок у туристичний розвиток нашого міста, і за його неперевершений стиль до переказування історичних фактів, і за те як він ось уже кілька років поспіль тішить мене щоранку своєю рубрикою «Хронограф» на Львівській хвилі.
Потрапити на екскурсію до нього не так вже й легко, в травні я пробувала записатись в одну групу, однак заходи за участю пана Ігоря настільки популярні, що квитки розлітаються вмить.
На цей раз завдяки підписці на його фейсбук сторінку я довідалась про екскурсію з незвичайною назвою «Альфонси Львова» і не гаючи часу таки потрапила в перелік учасників 🙂 (на другий день забираючи квитки довідалась, що практично за пару годин всі місця було продано).

Замінність незамінних

Вона дуже розумна. Про неї кажуть, що голова як комп’ютер. І справді аналізувати і контролювати всі процеси, як то робить вона практично неможливо. Вона почала працювати ще студенткою, що дозволило їй за якихось 10 років зробити престижну кар’єру і обійняти серйозну посаду.
Хтось її вважає стервою, бо й справді інколи вона себе такою проявляє, але зрештою займаючи таку посаду і виконуючи таку роботу інколи не можна реагувати по-іншому. З другого ж боку – вона дуже красива і навіть приємна та весела.
В неї завжди багато роботи, тому інколи вона ігнорує телефон. Вона здатна виконувати багато справ і відслідковувати різні процеси. Якось сталось так, що на неї перекинули кілька різних проектів, різних підприємств і вона справлялась. На таку як вона директори моляться, бо знають що в ній їхнє спасіння і як не вона, то навряд чи хтось щось зробить.
До неї постійно звертаються за порадою нижчі за рангом. Вона на мить відривається, допомагає, пояснює і знову поринає головою у свою роботу.
Щоб описати коротко – вона працює десь так за 5-х. Саме так: мозок цієї людини здатен переварити інформацію, яку будуть опрацьовувати 4-5 осіб.

Внутрішній туризм це потреба!

Саме зараз коли звідусіль мені чутно як люди складають переліки справ, які хочуть здійснити у новому році, що розпочався, я та хто кидає заклик «подорожуйте!» Зокрема, я вважаю, що найважливіше – це внутрішній туризм, себто подорожі в межах своєї країни.
Хто читає мій блог на постійній основі мабуть помітив, що у мене на меті відвідати усі обласні центри України. Поки що у 12 міст моя нога ступила. Близькі вже часто запитують: «Ну що? Куди далі?» Насправді я дуже не охоче ділюсь власними планами, проте в мене є кілька маршрутів на кшталт «як вклавшись у 3-денні вихідні виїхати в п’ятницю після роботи і повернутись в понеділок до роботи» Цього року на меті бодай 4-5 нових обласних центрів і ще навідатись у ті, які вже свого часу полюбила.
Особисто мої проблеми вже полягають у тому, що відвідавши всі західні області та чималий шмат центральних областей, настає потреба «рухатись кудись на схід», що в міру відстані та транспортного сполучення не так просто.
Але давайте обговоримо детально про внутрішній туризм, його переваги і труднощі та чому він такий важливий та потрібний для кожної особи.

Безодня актуального болю

При поверненні з відпустки я пішла в театр. Театр Заньковецької презентував прем’єру – нову п’єсу Ореста Огородника – «Безодня». Про що спектакль я в інтернеті не читала, ішла навмання лиш тому, що обожнюю вистави пана Огородника. У нього завжди своєрідний тонкий погляд на сучасніть, вміє відобразити буденність у мистецтві. Варто було здогадатись про що буде п’єса, звісно про актуальність…
Потім переглянула відгуки. Всі в інтернеті пишуть що вона про АТО. Але так воно звучить надто сухо і примітивно, наче одразу складається враження, що вистава про конфлікт на сході країни. Особисто я б не так її описала. Я не бачила там війни чи надмірного патріотизму. Я бачила там біль, особливо материнський.

Лікарняний для хворого менталітету

Направду кажучи я дійсно зараз мало пишу у блог, бо накопичення роботи і справ/звітів/робіт до універу мене заганяють в петлю. Минулого тижня був випадок коли лягла спати о пів на 5 ранку, а пів 8 вже вставала, щоб поринути у інший вир справ. І такі накладки щоденно. Коли розгребуть з усім цим – неодмінно виговорюсь в блозі.
А тим часом мені дали «дуже мудру» пораду. Мов навіщо тобі напрягатись і на роботі і в універі? Все вирішити просто. Піди до лікаря, дай пару гривень і тобі просто зроблять лікарняний, повідом начальника, що ти захворіла (у лікарняному ж ніхто не має права відмовити, хворіти усі мають право) і за цей час вирішуй собі спокійнісінько усі справи з універом, начхавши на роботу.
Ідея, скажу я вам, воістину геніальна. Ні, я не жартую, це геніально! Бо коли я її почула я раптом зрозуміла (чи то вірніше ще раз для себе переконалась) чому ж ця країна, пробачте за вислів, в такій задниці.

Зловживання національною приналежністю.

Минулого тижня на мій службовий номер телефону (який можна відкопати в нетрях Інтернету) зателефонували з рекламною пропозицією.
До реклами я звикла, тож зазвичай від неї відкручуюсь, але тут була страшенно надокучлива дівиця від такого мобільного оператора як Київстар. І от дівиця видала фразу: «я бачу, що у вас номер МТС, як же так? А як же підтримка національного товару?!»
Задовбали, чесно.
По-перше, шановні представники компанії Київстар, навчіть своїх невігласів, що за правилами бізнес-етикету недоречно приплутувати аргументи на кшталт «підтримуйте національне». По-друге, в моєму баченні коли аргументують свої товари і послуги лише національною приналежністю – це ознака поганої якості. Для початку переконайте мене якістю пропонованих вами послуг, а вже тоді опирайтесь на національні риси. Хоча ваша компанія так сходить нанівець, що мабуть вам крім національної приналежності і справді більше нічим похизуватись.
А тепер щодо підтримки національного виробника, якою мене вже всі добряче дістали. Гадаю ця стаття нарветься на критику – байдуже.

Людям потрібні проблеми.

Люди – то такі створіння, яким потрібні проблеми. Так-так, я саме так вважаю. А підштовхнув мене до цих роздумів один випадок.
Розмовляю з бабцею і вона страшенно бідкається, що із квітня місяця відбудеться подорожчання тарифів на комунальні послуги. Ні, її не хвилює життя на пенсію, бо вона має відповідні субсидії, її хвилює як я буду жити. Після 15-ти хвилин бабциних зойків і тиради про те, що ж то тепер буде і що то робити, ти ж субсидії не маєш і як ти дитинко нещасна проживеш, я не втрималась і сказала: «Бабцю! Годі! Та за що ви так переживаєте?!», «Олю, та як не переживати, та як тобі буде», «Бабцю, я собі раду дам! Але чого ви в своєму віці ще будете за мене переживати? Не варті ті тарифи того!» і тут звучить коронна фраза: «Дитино, та за кого як не за тебе мені переживати? Я ж мушу за щось переживати!»
Мабуть бабця сама й не помітила, як озвучила найбільшу істину життя людей – ми мусимо за щось переживати! От просто мусимо і все!
Хіба не так? От подумайте, люди не можуть просто спокійно жити, радіти кожному дню, всміхатись сонечку і шукати позитиву у всьому, що їх оточує. Ні! Їм неодмінно треба думати про якісь проблеми і шукати їм рішення.

Джерело НЕ усвідомлення і пустоти.

Раптова постанова НБУ. Закриття міжбанку. Стрімкий зріст курсу валют. Паніка серед людей – масова купівля продовольчих запасів. Підприємства-імпортери у халепі, бо не можуть купити валюту у своїх банках. Нова постанова НБУ про відміну попередньої постанови. Незбагненність. Ситуація все ще кризова.
У цей час в університеті на економічному факультеті, банківських спеціальностей своєрідна паніка. Студенти, на відміну від людей на вулиці, не піддаються хаосу скуповування товарів. Але їхня паніка полягає у потребі усвідомлення. Вони не прогулюють пари, а навпаки – домагаються зустрічі з викладачем і у палкій перепалці, з нетерпінням вислуховуючи думку одне-одного і поважну думку викладача, обговорюють економічні події в країні, в намаганні зрозуміти і проаналізувати чому така політика НБУ? Яка б у цьому могла бути логіка? Які зараз можуть бути виходи зі ситуації? Що вони про це думають? Наскільки ці події відповідають тому, що вони дотепер вивчили? Як це сталось? Якими були помилки і як тепер діяти?
Звісна річ, весь вищий  абзац курсивом – марення. То утопічна реальність. Такого нема. Я описала події, які у моєму баченні мали б відбуватись з людьми, що здобувають економічно-банківську освіту, яка мала б послугувати змінам на краще в країні. Вони мали б бути стурбовані, зацікавлені, в роздумах… Але насправді їх переповнює єдина емоція – пофігізм.

Без суворої наполегливості – не заговорите

Іноземна мова – це не щось таке, що просто входить в голову. Зазвичай, для її вивчення потрібно прикладати зусиль. Тим не менше, багато хто думає, що варто собі найняти репетитора і знання мови автоматично увійде в голівоньку, без надмірних трудів. Звісно, так не буває.
Мозок потребує постійного використання мови, тож аби «тримати його в формі», я завжди раджу хоча б 15 хвилин в день присвячувати іноземній. Варто вивчати щодня кілька нових слів, читати якісь невеличкі тексти і виконувати хоч одну вправу. Це зовсім небагато, а результат відчутний.
Так вже склалось, що репетитор з мене суворий. Перше заняття було завжди безкоштовне, де я знайомилась з потенційним учнем і пояснювала мої умови співпраці, зводились вони до: «якщо ви не прикладатимете зусиль – я не буду гаяти на вас мій час, ви повинні вчитись» і байдуже скільки пропонували, якщо я не відчувала, що отримуватиму втіху від цього навчання, то могла відмовити людині. Не зважаючи на дуже вимогливе ставлення до навчання, від учнів в мене відбою не було, навіть заздалегідь в списки записувались.

Розвіювання рожевих ілюзій

публікація написана в грубому тоні.
людей з ніжним світосприйняттям,
для їхнього ж блага, попрошу не читати.

Справжнісінька халепа з тими закоханими, я вам скажу. Люди геть останні клепки мізків розгубили. Спостереження шокує.
По-перше, шановні закохані. Я звісно за любов у всьому світі, щиро радію, що люди щасливі і звісно підтримую, щоб чорноброві кохались (лиш не з москалями!), але чи не були б ви настільки ласкаві хоча б у робочий час зберігати свідомість і не проектувати свої емоції на виконання роботи? Ну хоча б з 9-ї до 18-ї можна не витати в ілюзіях? Це ж капець якийсь, всі якісь розсіяні наче між рожевих хмаринок літають. І бубнять про те що робитимуть у ці вихідні (спочатку я не могла зрозуміти, але потім згадала, що то ж блін “свєто” сі наближає). А ще мені страшно уявити що буде творитись коли настане весна і в людей гормони забуяють. Всі взагалі звар’юють?

Найважливіша риса людини

Нещодавно одна людина мене запитала що я найбільше ціную в людях, а й я не думаючи відповіла: відповідальність.
Особисто вам вона з чим асоціюється? З робочою сферою однозначно, я сама до відповідальності у роботі ставлюсь з особливим трепетом, і мене дратують заяви на кшталт: «та за такі гроші, що мені платять я ще й маю працювати», істина проста – у нас ж наче в демократичний лад, тож якщо ти погодився на ту пропозицію праці за такі гроші, то будь люб’язний – виконуй роботу! Не подобається? Звільнись і не займай місця, яке зможе зайняти і оцінити інша людина! І не існує посади на якій нема відповідальності – будь ти менеджер, програміст, прибиральниця, начальник, касир, актор, продавець, вчитель – стався відповідально до тих зобов’язань, які добровільно на себе взяв!
Ба більше – моя б воля я б запровадила до кримінального кодексу статтю з покаранням за безвідповідальність у ставленні до роботи.
Однак, не в роботі одній справа. Цю рису можна проявити у всьому, і особисто я гадаю, що багатьох проблем суспільства можна було б і уникнути, якби лиш люди були більш відповідальними.
Перш за все тому, що понад усе в світі я ненавиджу безвідповідальність (чи людей, які роблять погане і не несуть за це покарання), ненавиджу її настільки сильно, що моє серце здатне закипати від люті при одній лише думці.
Хтось може розповідати про моральні й етичні принципи, переконання й інші якості людини, що є важливими. А я їх відхиляю і знову звожу все до відповідальності – бо ця риса відповідає за всі інші: бути відповідальним перед людьми, Богом і насамперед – собою самим.

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

Про людей сонця і міжлюдські поділи

Моя люба подруга Маринка Шутюк є дуже розумною, цікавою та неординарною молодою 17-річною людиною, у неї активне життя і багато новітніх ідей, власних свідомих поглядів щодо буття. Від самого початку нашого знайомства я захоплююсь цією здібною дівчиною, тож сьогодні хочу опублікувати на моєму блозі її публікацію.
Зараз Маринка є волонтером в асоціації, що допомагає людям з особливими потребами, ось її слова про цю діяльність: “Як так вийшло, що я вирішила податися у волонтери? Напевно, власна потреба, тільки зараз розумію, що це звучить вкрай егоїстично, потреба бути необхідною не тільки в контесті власної сім’ї. Спочатку здається, що берешся за щось незвичайне, за те, що викликає повагу, одобрення у інших, а потім розумієш, що в допомозі нічого особливого нема, просто нема, навіть якщо захочеться знайти. До недавньої пори я була категорично впевнена, що волонтерство — це коли ти “віддаєш”, виявилось все зовсім навпаки, і це дивне відчуття, дивне і прекрасне.”
Стаття про цей її досвід мене дуже зворушила, дала підстави задуматись і оскільки читачі мого блогу – свідомі люди, я хотіла б нею поділитись і з вами.

Лиш не забувайте повертатись…

І знову про цього автора. Прочитайте, будь ласка, ось цю статтю Назара Козака. Моя йде як своєрідний коментар до неї.
Читаючи його публікацію я багато в чому погоджувалась киваючи головою, на кшталт: “Не документи не правила і не папірці вам потрібні. Вам потрібна воля. Ваша персональна воля, ваше нестримне жадання свободи“, та дочитавши до кінця я, м’яко кажучи офігіла.
Скептично витріщилась на екран і сказала сама до себе: “тобто він закликає емігрувати? І так в країні срака робиться, а він ще закликає талановиту молодь звідси валити?!”
І на цій нотці почимчикувала на його фейсбук сторінку аби залишити відгук, але побачила, що люди і до мене там встигли написати, взялась читати і довідалась про наміри автора, цитую: “щоб змінити щось у своїй культурі треба вийти за її межі. всі розвинуті нації сприяють поїздкам своєї молоді закородон і то не на тиждень два а на роки, щоб вони переймали досвід інших культур і тим самим збагачували свою. так роблять американці, німці і навіть наші сусіди поляки.”

Про тих “інших” людей і не лише

В одному з підручників італійської була стаття з газети з інтерв’ю з італійським кардиналом Тоніні, йшлось в цій статті про расизм та імміграцію.
Мені, як людині, що завжди з увагою ставилась до цих тем ця стаття видалась доволі цікавою, адже і я свого часу була іммігранткою і відчувала на собі прояви ксенофобії.
Опускаючи деталі аналізу расизму в Італії я б хотіла перекласти цитату зі статті:

«Так, я оптиміст. Тому що в поїздках Італією мені траплялось відвідувати дитсадки та початкові школи повні африканських та азіатських дітей: і зажди вчителі мене запевняють, що порозуміння з “нашими” є чудовим. Не лише. Так звані “наші” виглядають особливо щасливими з приводу дружби саме з тими, кого ми дорослі називаємо “іншими”. Все це без будь-якого опору зі сторони батьків: що також є знаком надзвичайної зрілості людства».

Прикра, несолодка і потрібна усім нам розповідь

У мого приятеля Олексія Ведернікова, існує цікава традиція: він роздає свої книги, бо вважає, що прочитавши їх вони мають приносити користь й іншим. Як на мене – дуже цікаво і неординарно. І побувавши в його домівці я повезла у Львів кілька книг, які мені дуже рекомендувались до прочитання.
Одна з них книга Марії Матіос “Солодка Даруся“.
Що це книга, про що вона і яка історія в ній розповідається – я гадки не мала і ніхто мені толком не міг дати пояснення, сказили лиш прочитай. Навіть короткий опис не відкрив мені суті.
Тож вмостившись зручно у потязі Київ-Львів я полинула у цю книгу…
Книжечка невелика, в ній використовується багато діалектних слів, але більшість з них мені були зрозумілими. Складається вона з трьох частин і вже зі самого початку є незбагненною. Я не розуміла багатьох речей, але відчувала, що далі буде пояснення і читала, тим паче текст якось заворожував до читання.

Вистава для роздумів

Вчора у театрі ім.Заньковецької відбулась вистава, вилучені кошти з якої спрямують на потреби українських військових. Я відвідала цю виставу аби підтримати хорошу ініціативу і тому, що вже чула дуже схвальні відгуки про неї від колеги-блогера Олександра Пуляєва.
Вистава зветься У.Б.Н., себто “Український Буржуазний Націоналіст“. Нам розповідається історія чоловіка старших літ, що був політв’язнем та дисидентом через свої ідеологічні погляди. В розвитку вистави ми помічаємо як до чоловіка навідуються то лікар психлікарні, то син, з яким не бачились довгі роки, то друг, з яким відбували покарання. І всі ці люди мають на меті переконати його вступити знову у політику, на підтримку однієї з партій, а саме генерала КДБ. Але головний герой Зенон, не зважаючи на погрози, відмовляється від всього, що йому пропонують, лиш тому, що в ньому досі жива ідея, за котру він боровся впродовж всього життя.

Комплексний звіт про нові реалії і потреба в балансі

Простіть, що я не пишу. Я вчусь встановлювати новий баланс між роботою і особистим життям. Поки виходить кепсько, бо всі мої думки устаканюються навколо нових реалій. Думки вертяться на одні і ті ж теми, часу на щось інше поки мало. Але я вже починаю відчувати, що збагнула на 80% що і до чого, почуваюсь більш комфортно у новому середовищі і вже зможу почати думати про щось інше крім роботи.
А поки… можу звести підсумок як мені тепер живеться.
Чому я назвала статтю “комплексний звіт“? Бо це моя суть в останній період. Мені надсилають звіти, я їх перевіряю, прискіпуюсь до працівників у разі невідповідностей і вимагаю від них точності до найдрібніших деталей. А ще я цими днями розробила мегавеликий точний звіт, який містить дані про все підприємство, всі продажі, результати всіх працівників та дані про кожного клієнта. Він став для мене особливим, бо ідея його створення з’явилась уві сні… Мені приснилось як все це виглядає, я прокинулась і натхненно почала працювати – вийшло чудово. В одному файлі всі-всі дані. Вперше зі мною таке було, щоб щось мені отак приснилось.