Наяву

Мій офіційний лікарняний сьогодні завершився. Лікарняний, який я майже не використала, лишень йшла з роботи раніше. Коли хотіла повернутись на роботу на повний робочий день, колеги «запротестували» “навіщо тобі це, поки в тебе лікарняний, ходи на роботу з графіком як собі хочеш”. Колеги, які раніше мені так надокучали своїми назойливими порадами і деколи просто зухвалими міркуваннями, тепер поставились до мене з тактовністю і що найважливіше не мучили жодними питаннями. Ми усі стаємо тактовними у безвихідних ситуаціях.

Віщі сни і місто, варте фортеці

Вихідними на день Конституції  я звісно що подалась у нові мандри.
Колись думала, що варто буде з’їздити у Білорусію, та не планувала конкретно, поки одного разу мій компаньйон)) не сказав «а мені сьогодні вночі снилось, що ми з тобою гуляємо по Мінську». Так і з’явився задум. Поки шукали чим то туди добратись, я згадала що якогось Ігор uabanker писав на цю тему. За що йому окрема подяка, адже саме завдяки описаному ним маршруту у нас з’явився задум поїхати і у Брест.
Внесли, щоправда коригування – описаний Ігорем маршрут дешевий, але не заощаджує часу. Ми його реалізували по своєму:
П’ятниця вечір, о 21:46 142-м потягом зі Львова у Ковель. Потяг робить якийсь круг через Волинську область, проте за цей час можна поспати. О 01:58 прибуває в Ковель. Звідти до Бресту можна дістатись прямим автобусом.
Тут мушу вам сказати, що о 2:30 ночі на станції ми помітили автобус у Брест, але про нього нам не було відомо з інтернету. Тож ми ще заздалегідь купили квитки на прямий автобус Ковель-Брест о 6:00 ранку – вокзал в принципі просторий, є де комфортно почекати.
Вже коли сіли в автобус ближче до кордону почались пригоди – водій вирішив підібрати нелегальних пасажирів – жіночок-контрабандисток, які везли товар на продаж у Білорусію. Через скандали і розборки на кордоні з цими панями ми простояли 2 години на білоруському кордоні. Через що ми приїхали у Брест зі запізненням (обурена я вже написала скаргу на водія).

КОРОТКИЙ СОН

Я заснула.
І раптом наснилось –
Що мій Тато зустрів з літака
І обнявши мене запитав:
«Ну, Олюнчик?
Як минула мандрівка твоя?»

Я проснулась.
Літак. Я одна,
Мов сама не своя.
То був сон!
Тільки сон!
А шкода…

Не треба

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Жертва вбивства – не знаю навіщо зранку прокидатись…

Щоранку мені доводиться прокидатись о 7-й годині аби поспіти до першої пари. Раніше це не створювало мені жодних труднощів, прокидалась я легко і часто навіть натхненно.
Але згодом мене почала сповивати якась байдужість, а факт вільного відвідування наче шепоче щоранку: «та яка тобі різниця – можна і не піти, нічого ж не буде». Це так, але чомусь якщо «забиваю болт» мене згодом мучить сумління.
Відтак, зі страшенною неохотою таки доводиться зранку вставати, щоправда на пари я останнім часом постійно запізнюсь.
Я задумалась що коїться зі мною. З одного боку наче все банально: вільне відвідування, що не зобов’язує ходити на пари – ні тобі відпрацювань, ні платних «енок», та ще й ранкова лінь – чого дивуватись, якщо ще й врахувати той фактор, що в міру робочого графіку лягаю спати пізно.
Однак я ж то себе знаю. Я живучи в Італії вставала щоранку о 6-й, хай я тоді не працювала, але спала подекуди кілька годин через багато обсягів навчання. …Не брак сну причина такого пофігізму.

Життєвий сон неспокійної душі

Бувають сни, після яких важко дихати і боязко знову засинати.
Страшні вони не жахами, а реальністю.

Твоя душа десь тут витає?
А може й ні, хто його знає…
Та в цьому місці, де ти жив,
Я згадую того, що з тобою дружив.

Мені сьогодні він приснився,
Що зрадником для нас зробився.
І ось за довгі роки, лиш цієї ночі
Я зазирнула в його підлі очі.

Несподіваний сон солодкий

Колись, в маленькому віці щоліта я приїжджала до бабці з дідом в село. Часто  вечорами бабця сиділа в кріслі, робила ще якусь дрібну роботу і поволі засинала. Я її будила і казала нехай лягає спати і одного разу бабця мені сказала: «такий сон чимось солодший, аніж в ліжку».
Я тоді тих слів не зрозуміла і думала собі: «ну як таке можна казати? Якийсь незручний сон закімаривши на кріслі, аніж гарно розлягтись на ліжку».
І от минули роки… мені ще далеко до віку бабці, але ці слова я встигла вже зрозуміти.

Нічний вир думок щодо перших подій року.

Нового місяця, нового року і ще чогось нового не минуло ще й двох тижнів, а життя вже сповна вирує придаючи щодень нових висновків (принципові виділені курсивом)
По-перше: чудовий салоган «забий на алкогольний Новий рік – дістань із погребу ти сік». Коли комусь кажу, що так і зробила всі дивляться як на дивачку (звичне явище). А я дивлюсь як на диваків на них, бо досі не можу второпати з якої радості всі напиваються до посиніння.
По-друге: їжа надоїла. Точніше набридло ставлення людей до їжі. Досі не можу второпати нащо витрачати всі свої заощадження на святкування і придбання наїдків, які потім псуються і викидаються. Гроші на вітер. Далі всі за звичною схемою скиглять, що важко їм жити, грошей нема. Святкувати менше ніхто не пробував? Даруйте, знову дивацькі принципи. На противагу усім на новорічні свята не готувала НІЧОГО, і чхала я на вмовляння на кшталт «а якщо гості до хати прийдуть», тому любі друзі – приходячи до мене будете хлебтати чай з печеням. Мені марнотратство противне. Щоправда, гостей таки разок приймала. Приготувала рівно стільки скільки можна було б з’їсти. І все.

То були 7 днів…

На численні питання багатьох про те, як минув тиждень моєї відсутності…

Це був не тиждень, як щось одне єдине, то були 7 днів. Насичені, окремі між собою і зі своїм змістом.
Окрім того, що то були 7 днів спогадів, то були 7 днів зустрічей з кимось здавна, обіймів, радостей.
То були 7 днів без кави – вранці я пила не каву, а духмяно запашний смачнючий чай (хто б міг подумати, що такому затятому кавоману як я це під силу!), та і взагалі кофеїну в моєму раціоні майже не було, окрім поодиноких випадків-зустрічей коли мені пропонували каву, але вона була мало схожою на каву.
То були 7 днів ЇЖІ. Всякі місцеві страви, багато фруктів і постійні приговорювання:

– яка ж ти худенька, на візьми ще шматок, їж…
– я не худа, я нормальна.
– то у вас у Львові ТАКЕ є нормальним? Та ні, ти худа. Треба щоб хоч трошки поправилась поки тут, на ще…
– будь ласка, я ж зараз трісну! Я не можу СТІЛЬКИ з’їсти.
–  та хіба ж то багато? Ну візьми ще трошки…

То були 7 днів сну. Коли спала я до неможливості багато, аж не пам’ятаю коли востаннє таке було… «Та куди тобі вставати так зранку? Поспи ще, відпочинь». Лягала спати надто рано (як і тутешні жителі) і вставала доволі пізно.

Перекладацький дебют та перукарське мистецтво.

Марко, я, Колет та Майкл

Горло заговорило і то був дебют. Але по порядку.
Горло я полоскала теплою водою зі сіллю, подекуди теплим ромашковим чаєм. Окрім того споживала багато меду (в чаї і навіть так), також допомогли спеціальні льодяники.
У вівторок вранці, 1-го жовтня щойно розплющивши очі я заговорила. Голос був! Чіткий і без хрипоти. Отож одягнувшись я поїхала в «до чорта на кулічики», тобто аж в готель «Рамада», що у Зимній Воді.
У тамтешньому конференц-залі проводився семінар провідного стиліста Майкла Маренко. Прийшла, познайомили і одразу до справи. Почали обговорювати найдрібніші організаційні питання, про що йтиме мова, на що зосереджуватись.
«Запам’ятай, ти – моя тінь. Для тебе не буде існувати нікого крім мене, я ходжу, а ти за мною. Я буду твоїми очима, а ти моїми вухами і ротом. На сьогодні ми з тобою одне-єдине, ти не маєш звертати увагу ні на кого, окрім того, що я кажу.»

Очі бояться, а руки все зроблять.

Моє останнє фото з бабцею. Єдине цифрове фото з нею.

Пам’яті моєї бабці присвячується

Чуже минуле, потреба в людях та зважені усвідомлення.

Дещо написане підчас відпустки – однієї безсонної ночі.

Цей допис пишеться під час відпустки, ще й більше того – серед ночі. І я здається ще не зовсім певна чи зможу я видрукувати початковий задум і чи передам ниточку міркувань, яка веде до клубка думок. Але відчуваю, що якщо мені вдасться це написати – буде ще одна вагома публікація щирості. Пишу це під час відпустки, бо треба привести до ладу те, що зрозуміла тут і саме зараз.

Події річної давності, період просвітництва і найважливіше мною написане.

Кожен, хто пише вірші, знає, що вкладає туди частку своєї душі. Тому майже неможливо визначити переваги одного вірша над іншим, всі вони особливі.
Але якщо мене колись хтось спитається про найважливіший вірш у моєму житті, я безперечно назву цей. І події, що спонукали до його написання відбулись саме в цей період рік тому.
То був дуже складний період, стресові ситуації одна за одною – тиск з боку людей аби я залишалась «там», тиск з боку викладачів про державні екзамени, постійне втручання когось в моє життя, постійні набридливі запитання і т.д.
Часу на сон майже не лишалось, здається навіть вночі не спала, а мозок думав.
Ще й я тоді перебувала котрий місяць поспіль в стані ізоляції від усіх, в наслідок розриву стосунків.
І ось десь в квітні-травні мені щоночі почав снитись один і той же сон –
передсвітанковий час (як то кажуть “ні світ, ні зоря”), я йду вулицею, де знаходиться мій дім. О такій годині вулиця пуста, я йду самотньо в мій під’їзд, піднімаюсь на поверх, заходжу в мою квартиру – там нікого нема.
Йду на кухню, заварюю собі чаю і просто мовчки п’ю дивлячись у вікно. Далі, коли жевріють перші промені світанку я хутко відставляю чай, і виходжу з дому – на тому сон переривався.

Долаючи власні і відомі рекорди…

Згідно загально прийнятих умов – якісні переклади мають виконуватись кількістю не більше п’яти сторінок на добу (саме 24 години).
Сьогодні я побила всі можливі рекорди – вісім з половиною годин безперервної, нічної праці, і того – 21 сторінка перекладу.
Терміновий переклад на нагальну вимогу високо стоячих інстанцій… тримайте, нелюди!
Коли подзвонила начальниці, що здаю роботу, вона мені: «Олінька, ти заслуговуєш на медаль!».
Не треба медалей… Я хочу тільки обняти мою подушечку…
12.04.2013

Ольга Врублевська

Передбачувані несподіванки, скриньки електронної пошти і втрачені люди.

Час іде повільно, а проходить швидко. Несподівано деякі люди з життя пішли. Навіть не те, щоб раптом. Їхній відхід був передбачуваним, крок за кроком і те, що ця людина втрачається розумілось послідовно. Однак, коли озираєшся назад помічаєш, що все ж таки їх втрата є несподіваною. Наче ще вчора ви спілкувались, вас поєднували якісь інтереси, а вже сьогодні… а сьогодні не очікувано для себе розумієш, що то було не вчора. То було давно. І ті люди безповоротно втрачені.

Мало сну, прогулянки під дощем і шаленство, якого не приборкати.

Чудернацький день видався…
Зірвалась о дев’ятій ранку і от знову постанови, що треба лягати спати раніше 4-ї ранку і пити менше кави (і ще вона не повинна бути такою міцною), які сьогодні прозвучали ще з більшою інтенсивністю, аніж колись. Більше спи, більше спи, більше спи… Та чому всі стараються вирішувати за мене скільки часу я маю спати?! Сплю скільки заманеться, головне себе бадьоро почувати!

Сни. (Для тих, кого вже нема поруч…)

Як то добре – ти приснився мені,
До мене тебе відпустили,
За твоєї відсутності минають дні,
Але у снах ми ще досі щасливі.