Так як є

Минуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка.

3 роки, яких не зміряти числом

2-го грудня моєму блогу виповнилось 3 роки.
Дуже славна і значна дати – аж 3 роки!
Спочатку хотілось традиційно – підводити підрахунки скільки статей, коментарів, читачів… але чомусь подумала, що то – лише числа.
Все, що на цьому блозі підрахунку так просто не піддається, мабуть тому, що я за 3 роки сюди вклала частинку мене, і всі хто тут затримується читають тому, що бачать у всьому щось для себе. Для мене це «щось» так просто не зміряти кількістю переглядів чи відгуків.
За 3 роки я змінювалась разом з цим блогом. Так багато всього було, що страшно і згадати. Деякі свої статті читаю зі здивуванням «невже справді це я писала?»

Чудовий подарунок в інші краї

І довершуючи тему мандрівок, розповім про ще одну, що трапилась мені цієї осені.
Так склалось, що я отримала в подарунок подорож «Сировинний тур Закарпаттям», звісно що гріх відмовлятись якщо дарують можливість подорожі та й ще все тобі оплачують 🙂
Тож на початку жовтня, а саме в суботу вранці зі Львова на Закарпаття рушив автобус.
Перша зупинка (не враховуючи придорожнього кафе «окей») була у палаці Шенборнів, що на Закарпатті. Внутрішня частина палацу не надто приваблива, так як радянська влада постаралась аби знищити наявну там красу, однак парк навколо палацу чудовий – у той день стояла тепла осіння днина і можна було з насолодою прогулятись алеями, якими свого часу прогулювались вельможі.
Наступна зупинка – обід у Мукачеве, вже був запланований і приготовлений для всіх. Перекусили ситно, однак не скажу, щоб щось мене особливо вразило.

Весілля – то маленька смерть

Ця думка виникла в голові ще тоді, коли я вперше побачила цитату, що картинці. Дуже тонке порівняння – весілля це як похорон за винятком того, що ти можеш нюхати власні квіти.
Ну а в принципі, в усьому іншому ці два дійства і справді схожі – якісь незрозумілі кимось надумані  ритуали та вчинки, які треба робити, хтось неодмінно плаче, хтось вдає небайдужість, бо як родичу таке личить, а хтось прийшов банально, щоб наїстись.
Власне кажучи, останнім часом дійсно почала сприймати весілля як маленьку смерть. Навіть не весілля як масштабну подію, що відбувається, не в плані усіх моїх можливих думок з цього приводу, а в плані особи, що втрачається.

Аргументи весілля по-італійськи

На початку травня мені в поштовий ящик прийшов вельми особливий конверт із запрошенням на весілля: моя молдавська подруга Аліна, з якою ми разом вчились в Італії (вона і залишалась там жити) виходила заміж. Оскільки часто мене запитують про відмінності італійських весіль від українських, сьогодні я вам переповім.
На це весілля мені вельми хотілось потрапити, оскільки:
а) Аліна дуже приязна і кмітлива дівчина. На підступне запитання «чому виходиш заміж?» вона відповіла дуже переконливо. Розділяючи чи не розділяючи точку зору людини все ж вагомо коли людина у своїх вчинках керується власними переконаннями. Тож приємно побувати на весіллі у особи, для якої заміжжя це обснований аргументований крок, а не просто витівка «бо так як всі».
б) Італійські весілля поважаю більше за українські, оскільки менше показухи та марнотратства на наїдки.

«Бог помер»

Одразу зазначу, що слова заголовку не мої, це я цитую. Це не єретичне оголошення. І це не цитата філософської концепції Нітцше. Це цитата з відомої у 70-ті роки італійської пісні групи Номаді, яка так і зветься «Бог помер», і вона теж не пропагує нічого поганого, радше навпаки. Це пісня про суспільство у якому померли цінності. Про суспільство, яке втратило прагнення, де правлять пагубні звички, де люди йдуть дорогою «що веде в нікуди». Дуже розумна пісня, саме звідси і назва, Бог – як найбільша цінність і суспільство, що ці цінності втратило.
Вона мені згадалась саме у ці дні, коли більшість людей вітається «Христос народився», бо в мене в ці дні сталось кілька прикрих випадків, де задіяні наче й сторонні люди, але чомусь спостерігаючи за ними мене щось болісно вразило…
І коли ці люди мені казали «Христос народився», мені хотілось їм відповісти: «А де ж він народився?» бо якщо ти в щось віриш, тим паче в щось світле, говориш про народження спасителя, то здається мені, що насамперед щось світле має народиться в твоєму серці.

Я, блоги та інше

Поки я розгрібаю мої клопоти мене вже троє людей номінували на LIEBSTER BLOG AWARD 🙂 суть полягає ось в чому: блогер, який отримав цю нагороду, повинен відповісти на 11 запитань, які будуть сформовані, далі — складає 11 своїх запитань та передає естафету 11-ти іншим блогам, які він вважає цікавими та найкращими зі своєї точки зору.
Мені цю естафету вже передали Олег Волощук, Оксана Скоц та Олександра Заразко. Дякую усім, що вважають мій блог цікавим. Відмовити людям, які мене з інтересом читають я не можу, тож з радістю приймаю цю вашу естафету. Для початку відповім на передані мені питання:

Від Олега Волощука:
1. Звідки у Вас з’явилась ідея вести блог? Як Ви познайомились з блогосферою?
Ідея з’явилась раптово та несподівано, сама не зможу цілком обґрунтувати чому все ж таки я наважилась…. А познайомилась з блогосферою насамперед з блогу Воробуса.
2. Як обиралась тема для ресурсу? Чим Ви керувались, коли визначали напрямок розвитку блогу?

Вікові переусвідомлення і короткі втечі

Я думала, що на мій день народження поїду на море… Аж дуже того хотілось – остання “відпустка” була листопаді, вона завершилась Євромайданом і після того весь рік був важким як і в моральному, так і у фізичному плані.
Так не сталось. Тому я за звичкою я напросила повну хату тих людей, чия присутність мене особливо тішить. Мабуть до повної компанії мені ще бракувало чотирьох осіб – двох тих, що в іншій області і двох тих, що в іншій країні.
От лиш в ніч з 5-го на 6-те вересня поки в духовці випікався торт я подумала, що мої дні народження – замкнуті круги. Треба щось міняти – піти на якісь шашлики або що. Зібрати ту компанію і повезти їх до мене на дачу… але цього року все планувалось надто пізно.
Тож і цей рік у мене був майже як попередній: ледь не перед закриттям набираєш у супермаркеті купу продуктів, потім вночі печеш торт, потім півдня готуєш їсти. І от коли я випікала торт, то подумала, що мені було б приємно якби хтось його спік для мене. Ні, процес приготування мені приносить задоволення, але спочатку ти його сама печеш, потім сама прикрашаєш, потім сама вставляєш і запалюєш свічки, потім сама загадуєш бажання, потім сама доїдаєш ті шматки, що лишись зі свята… і так по кругу, щороку…

Не вітайте мене, мені сумно!

Вчора я отримала мій диплом бакалавра. При видачі диплому в ректораті мені кажуть: «Ви відчуваєте яка це визначна мить?» а я нічого не відчувала. Хай це буде грубо, але мені було пофіг.  Я вийшла з ВНЗ, озирнулась і сказала: «А, до біса все! Сподіваюсь більше ніколи сюди не прийти!» – така вже моя звичка – за собою палити мости.
А потім… звідкілясь взялись люди, що почали мене вітати з тим дипломом. Я почувалась якоюсь приголомшеною – з чим вітають-то? В чому річ? Ви знаєте щось, чого не знаю я? Я ж нічого не відчуваю, до чого тут вітання?
Чому ви вітаєте мене із володінням якогось куска пластмаси? Невже це для вас показник для оцінки особистості? Мені стало сумно, що ця річ мала б якось характеризувати мене і що комусь із близьких потрібне саме це аби пишатись мною…

Абсурд, занепад і ОГИДА, або не нав’язуйте мені заміжжя

В суботу мені довелось побувати на одному святковому заході – весіллі. Направду кажучи я не горіла бажанням туди іти, але в міру деяких обставин довелось піти аби бути «сімейним представником».
Коли я була біля ресторану, і помітила молодих нарядних хлопців, то зрозуміла суть халепи, задавшись питанням: «Який з них молодий і відповідно мій 3-юрідний брат?» (якого, до слова кажучи, я ніколи в житті не бачила). Але тут допомогла традиційність вбрання – за методом виключення ота дівка в широченній нарядній білій суконці наречена і відповідно той хлопець, що з нею за ручку і цілує її – мій родич.
Гірше виявилось з низкою усіх інших родичів, яких не можливо було вирахувати таким методом, тож ненароком довелось запитувати: «А ти хто?… а… син/донька тих вуйка-цьоці…. А я донька тої-то, ми родичі».
Під час привітання молодих звісно довелось представитись наречому-родичу хто ж я така, та я більш, ніж певна, що він про це не запам’ятав.

«Я ніколи тебе не забуду…»

Хто спілкується зі мною в соц.мережах має нагоду помітити, що я розміщую в себе «на стіні» різні пости, надто короткі, щоб бути публікацією блогу, але які теж несуть у собі якийсь зміст і нерідко навіть надихають до написання довших публікацій тут.
Соц.мережі – цікава штука, якщо ними не зловживати, бо хай там як, а там спілкуються мільйони людей, а думки мільйонів мають вагомість. Я стараюсь писати «від себе», бо помічаю тенденцію думати шаблонами і висловлювати свої думки чужими, чужі ж дописи розміщую, якщо вони і в правду відповідають моїм переконанням. Одним з таких став запис:

«Я ніколи тебе не забуду, до самої смерті не забуду. А жити я буду довго, дуже довго, це буде мені покаранням.»
(Колін Маккалоу, «Ті, що співають у терні»)

Серед читачів ці слова викликали резонанс і мені написали аби обмінятись думками з цього приводу. Спробую висловити свою.

Про те, якою мені не вдається бути…

Вчорашній мій день був характерний тим, що мені дзвонили якісь люди, щось там белькотали у трубку, з чимось-там вітали і чогось-там бажали, а я ввічливо відповідала: «я типу дякую, але в мене сьогодні нема ніякого свята».
Останні кілька років вітаючи когось з якимись святами теми любові не зачіпаю – Амурні справи в кожного особисті і самі собі вирішать заводити їх чи утримуватись, тож нема чого до людей з цією темою пхатись.
Далі вчора мені випала лекція в телефонному режимі від мами і навіть від бабці(!) про те, що дівчинка має бути романтичною, а я така – ну прям не знати в кого вдалась, і як я такою можу бути, і що мій хлопець мене кине через це, бо істина в тому, що дівчинка має бути романтичною. Словом, казали мені багато, але більшість я пропустила мимо вух.
До речі, стосовно мого хлопця!

Про НАЙКРАЩЕ і чого не варто робити.

Найкращі спогади мого Різдва сягають дитинства. Тоді щороку ми їздили у маленьке невідоме село на Франківщині – Григорів, звідки мама.
Святвечір направду був одним з найчарівніших вечорів в році. Збиралась уся родина.

Найкраще новорічне привітання

Є привітання, які сприймаються більше, ніж просто слова. Які в буквальному сенсі перехоплюють дух і зворушують. Які хочеться перечитувати аби ці слова вкотре надихали. Одне з таких привітань отримала вчора. Без сумніву вношу у список одного з найкращих привітань.
Каліщук Тарас – постійний читач блогу, який постійно в приват мені пише свої думки щодо моїх публікацій, з яким ми часто спілкуємось, вчора написав мені це чудове привітання, яке хочеться виставити на загальний огляд.
За згоди автора передруковую:

Як і заведено…

…підводжу підсумки року:

• Здійснилось 3 мрії.
• Найважливіше – поступові досягнення, крок за кроком…
• Познайомилась-подружилась – Назар, Юра і Ксеня, Софія, Тарас Б., Олександра, Тарас Т., Марта, Таня і Толік, Яна, ну і ладно, зарахуємо ще сюди Данила, а ще багато хороших учнів 🙂
• Досягнення: 5 – розпочала працювати викладачем, робота перекладача і репетитора вдосконалюється, почались особисті стосунки з одним хорошим хлопцем, почала жити сама, навчилась водінню авто.
• Шалених не врівноважених вчинків: ой, були, особливо 3, але вони не вважаються помилками, бо при нагоді повторила б їх.
• Важливо: мати когось, хто тебе здатен витерпіти :), події Євромайдану, розвиток власного блогу.

Як додати радості, заглядайте в очі тим, хто дарує і про два типи людей

Народна мудрість каже: «Дарованому коню в зуби не заглядають». Правду каже. Я теж на сам подарунок як такий не дивлюсь. Радше дивлюсь в очі тим, хто дарує. Це значно важливіше, аніж розглядати подарунок.
А очі в людей, що дарують бувають двох типів – радісні і байдужі. Прикро отримувати подарунки просто так «задля галочки», бо так треба – не личить не подарувати. Очі в людей, що таким чином дарують байдужі, тож яким би не був подарунок він не надто приємний. Задаюсь питанням: «Нащо тоді дарувати? Вже краще без нічого, аніж отак апатично».

Заява для моїх друзів, родичів та близьких

Мої дорогі!
Хочу Вам повідомити заздалегідь, що цього року я не робитиму нікому традиційних подарунків на Миколая. Відверто назву банальну цьому причину: мої фінанси не те що «співають романси», вони виють як аварійна сигналізація тривоги (через понесені минулого місяця екстраординарні витрати).
Попрошу не ображатись цього року за це і прийняти до уваги цей фактор, аби й ви не робили мені подарунків.
Для тих, які все ж хочуть зробити приємне: не варто на мене тратитись – цілком достатньо буде кількох мандаринок чи трішки солодощів. Люб’язно запрошую вас до себе на чай з печеням, після 27-го грудня (в дні до того я матиму серйозні невідкладні справи).
І ще для особливо наполегливих, які щороку не зважаючи на все прагнуть зробити мені вражаючі подарунки – не варто нічого купляти, матеріально я всім забезпечена. (Радше можете добровільно долучатись до оплати моїх приху… кхм, надмірних комунальних платежів. 🙂 )
15.12.2013

Щиро ваша,
Оля.

Бентежне питання, чому я не «повноцінна» та яким має бути студентство

Запитання: «А ти вчишся чи працюєш?» мене здатне поставити в ступор, бо я не знаю до котрої категорії я належу. Мабуть варто було б відповідати згідно того, чого в моєму житті більше і що я вважаю важливішим, але і в цьому я гублюсь. Зазвичай відповідь у мене є скоромовкою «і-те-і-те». Велика частина дня таки присвячується роботі, але я не можу себе назвати повноцінним працівником, бо все одно в міру можливого стараюсь коректувати робочий графік так, аби не пропускати навчання. Але і повноцінною студенткою я не можу себе назвати. От з цього і линуть роздуми що таке повноцінний студент.
Якесь-там визначення встановлює, що студент – це особа зарахована до ВНЗ і навчається з метою здобуття якихось-там освітньо-кваліфікаційних рівнів.
Щодо «здобуття» – тут абсолютно погоджуюсь, зараз більшість тільки заради диплома й поступає.
Щодо «навчається» – тут виникають суперечності. По-справжньому почерпнути знань прагнуть одиниці.

В цей день я могла б…

До цього дня я могла б готуватись заздалегідь. Я могла б заощаджувати грошей, ходити крамницями, довго обирати аби таки придбати Тобі якийсь дуже хороший подарунок, так аби бути певною, що саме цей подарунок найліпший, бо Ти заслуговував би лиш на найкраще.
Коли Ти б вже заснув я б пішла на кухню. Я могла б не спати за ніч «до», аби як сюрприз приготувати для Тебе той наш з Тобою улюблений торт.
Я могла б прокинутись рано-вранці, зайти до твоєї кімнати і бути першою людиною, хто привітає Тебе, обніме і скаже теплі слова. Я б вручила Тобі той подарунок, але точно б знала, що мої слова для Тебе важливіші за будь-яку річ. То був би хороший початок Твого дня, перед тим як усі почнуть телефонувати, щоб висловити свої вітання.

Підсумки 20-ти річчя, вікові рамки і процес дорослішання.

Перед тим, як мені виповнилось 20 усі казали: «О, тобі вже 20, така доросла».
Але того, що вони всі казали я не відчувала. Зранку шостого вересня не було відчуття: «от вчора я була однією, а сьогодні вже зовсім інша». Не було усвідомлень, що щось змінилось чи що мені варто якось змінюватись. Почуття, наче я перейшла якусь межу було відсутнім. Думки, що я чогось досягла з настанням цієї дати теж було. Не було нічого.

Важкий телефонний дзвінок, власна відвага і біль крізь прощення.

Сьогодні я це зробила. Я набралась сміливості, яку виношувала у собі місяцями і зателефонувала людині, якій зарікалась більше ніколи в житті не телефонувати.
Я мусила це зробити. З однієї сторони аби виконати одне прохання, з іншого боку, ще важливіше – я хотіла довести сама собі, що не тримаю ні на нікого зла.
Можна було зателефонувати вже давно, але я не хотіла це робити без приводу. А тут привід був. День народження.
Подумки приготувала якийсь текст. В останні хвилі зрозуміла, що мені говорити буде важко. Але я сказала собі, що наберу той клятий номер, значить наберу.
Дивилась на телефон. Найвідважніший поступок таки нажати клавішу набору і дочекатись гудків, а далі відступати нікуди.

Ніби ювілейне :)

Любі читачі! Ця публікація є дещо визначною – вона за підрахунком №100, так що так би мовити певний ювілей! 🙂

Сьогодні хотілось би оголосити ті, що мені найбільш сподобались запити пошукових мереж згідно яких люди і потрапляють на цю сторінку (вказано починаючи з найчастіших.)

прогулянки в дощ
добрі слова
на мою думку світ кольоровий
дякую тобі за щастя

За шаблоном – привітання, організація життя і заборона свідомості.

Оригінальною не буду. Зважаючи на те, який день сьогодні. А який день? Черговий із циклу комерційних свят, чи не найкомерційніший 🙂 я  дуже часто слухаю радіо і останнім часом це вже ставало нестерпним – як можна менше пісень і як можна більше реклами непотребу який можна подарувати «найніжнішим, найкоханішим, наймилішим».
Виникає тільки запитання – якщо вони такі для вас особливі – чого ж «балувати» їх раз в рік?(ну ще може в день народження) Це просто шикарно усвідомлювати, що твоя супутниця сама прекрасна раз в рік задля того, щоб вже завтра повернутись до буденності і може й навіть ставитись до неї так само зневажливо як і попереднім часом (всяке бачила). Але схоже на те, що жінок така роль влаштовує, подарунок раз в рік і тішся як дурень цвяшком, що ти «сама-сама».