Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

Про мовчання і багато думок

Здраствуй, світ.
Думок багато, мовчання все більше.
Із нового – я живу у моєму маленькому світі. Я хочу щоб мій світ був маленький і не бажаю знати що за його межами відбувається.
Спочатку я була підписана на різні сайти новин, дописи від яких з’являлись у фейсбуці. Від «громадського» я відписалась, коли там кожна третя новина була про геїв. Я не за геїв і не проти них, бо мені до них якось байдуже. Є собі геї, ну то хай собі будуть, але чому в моїй стрічці новин по кілька разів на день мають мелькати новини, що якийсь там актор сказав що він гей, чи що в якомусь там мультику буде лейсбійська пара… ну пофігу мені на це, тому відписалась.
Потім була підписана на ФБ сторінку ще якогось сайту новин, здається один з відгалузків «укрправди», але коли кожна друга новина про москалів, чи будь-якого європейського політика наші «досліджують» теж через його ставлення до москалів  – теж дістало. Мабуть тому, що я вважаю, що основні проблеми українців не через москалів чи Путіна, а через самих себе. Тому і звідси відписалась.
Якщо точніше, то відписалась геть від усіх новин. Мені байдуже що відбувається в світі.

Життя у соц.мережі: між небажаним і невтаємниченим

Перестала писати у блог не лише я. То якась така загальна тенденція. Десяток тих блогерів, дописами яких я упивалась теж мовчать. Я не знаю чому. Деякі із них повертаються, з гучними заявами «я повернувся», але я не хочу робити таких заяв і пустих обіцянок, а радше писати коли є наснага, бо тоді є щирість.
На просторах інтернету побутує думка, що блоги закинули, бо більше пишуть у фейсбук, але чи це так я не знаю.
Мені не подобається фейсбук в порівнянні з вконтакті (заплюйте мене скільки хочете) і мені шкода, що його заблокували. Так, я знаю як обійти блокування і заходити туди, але тепер у цьому значно менше змісту, бо там нема тих людей, за якими я хотіла слідкувати.
Ви колись задумувались про свою віртуальну реальність? А я от задумалась.
На початках у контакті я якщо добавляла різних родичів у друзі, то робила це з неохотою і з певним налаштуванням списків що кому бачити. Потім перестала у це бавитись.
Профіль у фейсбук був «непорочним» там у списках не було ні колег, ні набридливих одногрупників-однокласників, ні далеких родичів, нікого зайвого. Виключно ті люди, за якими мені цікаво спостерігати, бо вони найцікавіші і неординарні люди.

До і після весілля

Передостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала).

Літо минуло… ну нарешті

Сьогодні я мала б традиційно підводити підсумки минулої пори року, як то роблю сама для себе зазвичай. Але чомусь мені не хочеться робити це у звичному форматі, хотілось би радше виписати потік думок про події цього літа. Читати мій думковий балаган нелегко, бо логічної послідовності нема просто пишу те, що крутиться десь в голові.
Літо відзначилось особливою зайнятістю, бо ще в червні усі вихідні були розписані аж до серпня, саме так ловився кожен його момент. Так багато вихідних було, а про які згадати?…
Була Білорусь, було блукання біля Пікуя, був затишний Тернопіль, було два виїзди на дачу на шашлики, були поїздки до родини в село, були купівлі нового одягу, ох було так багато всього!
А також моє літо минуло у роботі в жаркому офісі, за винятком кількох невеликих поїздок… У родинних посиденьках, які були дуже душевними і від яких я дуже сповнююсь щирості. Минуло зі смаком шашлику – аж дуже часто вдавалось ласувати цією стравою з друзями… Минуло серед чималої кількості книг, які я прочитала і про які ніяк не доходять руки написати сюди у блог. Літо минуло зі смаком кави, без якої я не витримую (патологічний кавоман). Літо минуло у парках, куди я навідувалась після роботи, аби хоч трішки ковтнути міської прохолоди…

То де баланс?

Батько моєї учениці дуже заклопотана і дуже розумна людина. У нього завжди багато справ, бізнес-зустрічей, йому доводиться затримуватись на роботі та… часто відлучатись у відрядження.
Коли його нема, помітно що в них вдома чогось не вистачає. Ну наче б то все як завжди (бо яке мені діло до її батька, я з ним лише вітаюсь, спілкуюсь більше з матір’ю), однак атмосфера якась не така.
І коли я там, то чомусь відчувається – батько повинен бути в домі. В нього там двоє дітей і його присутності там потребують.
Але одного разу я поглянула на цю ситуацію з іншого боку.
Керівник підприємства. Теж вічно заклопотаний. Так само повно справ, бізнес-зустрічей, завжди допізна на роботі, і також часто у роз’їздах. Коли його нема – на роботі своєрідний кризис. Бо його теж там потребують – настанов, порад, пояснень, вже й не згадуючи про бюрократію. В ньому особлива потреба. І коли він нам потрібен, навіть якщо це пізній вечір, ми не думаємо про те, що десь він потрібен ще двом дітям. У нас там надто масштабні події щоб про це думати.

Нестача нездобутих титулів

То була весела розмова ні про що до немовляти, коли раптом прозвучали слова «дідо Богдан», що спонукали мене озирнутись від передьоргування.
Воно начебто нічого дивного – адже дійсно мій тато по відношенню до тієї крихітки є дідом, але… то вперше я почула, щоб його хтось назвав дідом і вразило воно мене настільки сильно, що потім ще весь день цокотіло в голові оте «дідо Богдан».
Таки так – для неї він дідо. Однак вона знатиме про нього лише з фотознімків, домашніх відео і розповідей татка й тітки.
У цієї дитини люблячі батьки, безліч турботливих родичів і зросте вона в піклуванні та любові не відчуваючи нестачі чогось. Їй ніколи не бракуватиме надзвичайно щедрого дідуся, завжди готового поласувати морозивом. Дідусь не навчатиме її плаванню і виростатиме вона в супроводі казок, а не під одвічно цікаві та захопливі розповіді дідуся, яких було не перелічити.
Натомість я чомусь відчула цю нестачу.

Виникла проблема з чоловіками…

«Мене звати Ольга, мені майже 22 роки і я дружу з особами чоловічої статті» – розпочнімо сеанс психотерапії.
У першому реченні ключовий акцент на слові «дружу». Натомість зовсім нещодавно виникла проблема – виявляється є люди, яких бентежить той факт, що 80% осіб з мого оточення – чоловіки.
При чому суть парадоксу полягає в тому, що в мене проблем нема, у моїх товаришів чоловіків проблем наче теж нема, а от людей, які вважають що мною «опікуються» пробиває на турботу і мораль з цього приводу (мовляв що то навколо тебе стільки мужиків вертиться).
Особливо “турботливі” намагаються проаналізувати кожного першого (!), що з’являється в радіусі 20 км і потім лізуть до мене з обговореннями і порадами наскільки він мені підходить (вашу дивізію, вас хтось просить до мене пхатись?!)
А най-найтурботливіші проводять розвідку на рівні ЦРУ по фейсбук сторінці (маразм крепчал и танки наши быстры) Так, товариші, за вами стежать! Ви навіть не уявляєте як вас січуть!
Але що мене найбільше “пре” – це подальші аргументи не спілкуватись з чоловіками, бо “ти ж мужика мучиш” (відітєлі вони мають якісь розрахунки щодо мене, а я собі просто спілкуюсь, так же не буває).

Хто такі рідні, щоб їх любити?

Жили були два брата. Походили із бідної сім’ї, мали складне життя. Але згодом молодший брат за прикладанням зусиль поповз в гору і заснував свою вельми успішну компанію.
Старшого брата, якому геть не таланило він теж «потягнув за собою» та ще й зробив правою рукою в компанії. І помагав чим міг: машина? Ось, прошу. Будова будинку? Ось, прошу.
І жили собі поживали, горя не знали. На цьому історії міг би бути кінець, якби одного дня не виплило, що старший брат суттєво обкрадає молодшого, у тій же компанії.
Тож молодший не довго думаючи взяв тай звільнив його, ще й машину забравши в придачу.
А знаєте якою була реакція на цю ситуацію доблесної української громади, яка в певному родинному вимірі має причетність до двох братів? Правильно – громада почала срач – як то так, як то таким бути, щоб настільки любити свій бізнес і рідного брата звільнити, яку то треба мати жадобу до грошей, щоб його вигнати і т.д. і т.п.
А знаєте що я роблю коли знаходжусь в оточенні оцієї доблесної громади? Правильно – я офігіваю. Бо я просто в шоці: то ми засуджуємо людину, яка поступила справедливо і виправдовуємо негідника, який за все своє життя нічого не добився, ні на що не спромігся, отримав більш, ніж забезпечене життя і ще насмілився красти в людини, яка йому щиро всім допомагала.
А що ми ставимо у виправдання? Родинні стосунки? А що воно в біса таке?

Шанс на щастя для наступного покоління

Можливо хтось пам’ятає – рік тому, 2-го лютого, була публікація “День, після якого вже не було як колись“, де описано як моя мама поїхала в Італію. Після того практично наша сім’я припинила існування. Суто теоретично допоки не помер тато ми ще існували як сім’я, тільки то вже було не так.
Але сьогодні не про це.
Чи то така іронія долі, чи знаковість, чи просто збіг обставин, однак одна сім’я Врублевських розпалась, а рівно через 14 довгих і складних років появилась інша сім’я Врублевських.
3-го лютого в мого брата народилась донечка. До того я сприймала брата як одружену людину, але в моїй свідомості ще не було думки, що в нього власна сім’я, це усвідомлення з’явилось лиш тепер, бо лиш тепер з народженням дитини це дійсно справжня сім’я, яка ось в ці дні з’явилась разом із дитинкою.
Окрім відчуття щастя, що я стала тіткою, у мене чимало інших переусвідомлень.
Ми з братом вже не «останні Врублевські в родині», бо ось на п’яти нам наступає наступне покоління. І це так дивно: розуміти, що ось я Ольга Врублевська, уже не наймолодша в родині, бо вже на цьому світі є крихітка, яка є продовженням роду.

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад.

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Не загубитись у світі – сутність братерства

Інколи я дивуюсь людям, які рідко спілкуються зі своїми рідними братами/сестрами. Мені важко зрозуміти як ці люди зідзвонюються між собою раз в місяць і ще рідше бачаться, не маючи уявляння що відбувається з їх братом/сестрою.
В той же час для чималої кількості осіб мої стосунки з рідним братом щось дивовижне – люди постійно кажуть які в нас хороші взаємини, як дивно і добре часто спілкуватись, щотижня обмінюватись новинами, принаймні раз у два тижні зустрічатись. Але для мене такі наші відносини – щось звичайне.
Два вищеописані контрапункти мені видавались дивними – мов що вам заважає мати хороші стосунки з рідними.

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому.

Набридливі родинні зв’язки і ці створіння «мужики»

Публікація написана в іронічно-саркастичному тоні.
Сміюсь, щоб не плакати…

Я пригнічена та обурена. В мене халепа – в моєму домі завівся мужик. І не просто мужик, а родич, що підпрацьовуючи у Львові вирішив пожити у мене (безкоштовно, звісна річ).
Гадаю мені б хватило совісті відправити цього добродія, з яким ми однієї крові, туди, звідки прийшов, та інша сторона медалі знаходиться в Італії, зветься моєю мамою і вважає що «родина-родина – це вся Україна», тому відмовити у гостинності родичам ні-ні. А з мамою сперечатись мені куди важче.
От я і терплю, зціпивши зуби. Та коли це вже триває занадто, то таки занадто!
Виходенці зі села вочевидь звикли, що води з колодязя можна черпати досхочу і не усвідомлюють, що тут у Львові я за гарячу воду відвалюю чималі грошенята, а саме 20,16 грн за куб! Цей добродій хлюпається як мале дитя. Я особа надзвичайно економна в комунально-житлових питаннях і мене це нестерпно бісить. Наглих натяків про те, як воно все дорого і як все економиться він не розуміє.
Зварити їсти, помити посуду. Він вже поводиться так, наче я йому чимось зобов’язана отак прислужувати. Аби помогти своїй родичці чимось – нема й мови. Стосовно приготування їжі та миття посуду у нього не те, що руки зі заднього місця ростуть, таке враження наче стосовно цього у нього руки по лікоть у заднє місце засунені.

Абсурд, занепад і ОГИДА, або не нав’язуйте мені заміжжя

В суботу мені довелось побувати на одному святковому заході – весіллі. Направду кажучи я не горіла бажанням туди іти, але в міру деяких обставин довелось піти аби бути «сімейним представником».
Коли я була біля ресторану, і помітила молодих нарядних хлопців, то зрозуміла суть халепи, задавшись питанням: «Який з них молодий і відповідно мій 3-юрідний брат?» (якого, до слова кажучи, я ніколи в житті не бачила). Але тут допомогла традиційність вбрання – за методом виключення ота дівка в широченній нарядній білій суконці наречена і відповідно той хлопець, що з нею за ручку і цілує її – мій родич.
Гірше виявилось з низкою усіх інших родичів, яких не можливо було вирахувати таким методом, тож ненароком довелось запитувати: «А ти хто?… а… син/донька тих вуйка-цьоці…. А я донька тої-то, ми родичі».
Під час привітання молодих звісно довелось представитись наречому-родичу хто ж я така, та я більш, ніж певна, що він про це не запам’ятав.

Ритуал прибирання та особисте відродження

З усмішкою спостерігаю за «передвеликоднім флешмобом», що зараз масово у Львові – люди прибирають помешкання, прилеглу територію, а продавці наводять лад у себе в магазинах. Я від цього відвикла, адже в Італії такого не прийнято. Ми з мамою завжди прибирали наше помешкання, та мене усміхає саме те, з якою масовістю це робиться.

Я пам’ятаю, як мене повчала моя покійна бабця, дуже побожна жінка, що Воскресіння Господнє – це свято, що вказує на перемогу життя над смертю, на наше відродження і що навіть природа перероджується після цього свята. Тому до цього свята треба і самому «відродитись» – бути чистим і у душі, і в домі.
Вперше в житті я залишилась сама. Тож однієї вільної суботи я закотила рукави і почала наводити генеральне прибирання в помешканні, де живу. Зазвичай в мене чисто, проте генеральне прибирання – це інша справа. І йдеться не про те, чи я вірю в те, що мені казала бабця, бо якісь раціональні голоси мені казали: «свято настає будь-де: і в неприбраному домі, і в чистому», однак для мене це був справжній ритуал прибирання. Коли я вже втомлена все ще натирала до блиску вікна, мені здавалось, що я на коротку мить повернулась в ті часи, коли ще бабця мені розповідала про важливість прибирання перед цим святом. Це було настільки приємне відчуття – наче вона досі зі мною, що припиняти прибирання в той день мені попросту не хотілось.
Цього року в мене особлива Пасха, моє особисте відродження. Вперше за 7 (!) років я буду на Пасху в Україні…

Життєвий сон неспокійної душі

Бувають сни, після яких важко дихати і боязко знову засинати.
Страшні вони не жахами, а реальністю.

Твоя душа десь тут витає?
А може й ні, хто його знає…
Та в цьому місці, де ти жив,
Я згадую того, що з тобою дружив.

Мені сьогодні він приснився,
Що зрадником для нас зробився.
І ось за довгі роки, лиш цієї ночі
Я зазирнула в його підлі очі.

Наше суспільство: декорації інші, а сценарій той самий

Є така проблема – шкільна література. Так-так, саме проблема. Часто твори зі школи нам згадуються з нудьгою і особисто мені це зрозуміло. Я гадаю вибір книг для прочитання – справа доволі інтимна, це особисте і важко якщо зверху йде вказівка «обов’язково прочитати», зазвичай таке читання в голові не запам’ятовується.
Тим не менше, трапляється, що через роки у руки попадають книги, які треба було колись прочитати і вирішуєш прочитати їх заново. Відкриваєш у них те, чого раніше там не було помітно і усвідомлюєш як багато схожого зі сучасним там описано…

Відкритий лист-подяка або те, що торкнулось душі…

братова Оля, Сашко Лисий і я. – 09.01.2014

Зі сьогоднішньою публікацією я трохи забарилась, оскільки чекала «дозволу». Річ в тім, що цими днями мене вельми зворушив лист однієї людини, перечитувала кілька раз… Настільки пройняв, що я попросила дозволу передрукувати на блозі. А писав приятель Сашко Лисий. І писав він про те, що я чи не найбільше люблю – Львів.
Отож, до вашої уваги: Відкритий лист-подяка. Гадаю кожному львів’янину, людині, що колись була у Львові, чи планує сюди приїхати варто прочитати.

Легковажна брехня як благородне спасіння

Темний вечір, до тями повертає телефонний дзвінок.
– Оля, ти вже дома?
Погляд переходить на годинник. Заплющую очі, короткий видих і тоді:
– Так, бабцю.
– Добре… а поїла вже?
Ще один видих.
– Так…
Як зрозуміло із заголовку статті, мої репліки – брехня.

Про НАЙКРАЩЕ і чого не варто робити.

Найкращі спогади мого Різдва сягають дитинства. Тоді щороку ми їздили у маленьке невідоме село на Франківщині – Григорів, звідки мама.
Святвечір направду був одним з найчарівніших вечорів в році. Збиралась уся родина.