Воля почуттям

Я прокинулась досвіту, із приходом медсестри. Процедура стандартна: тиск, температура, крапельниця.
А десь за дверима всі шуміли, говорили, сміялись і жили. «Вітаю зі святом!»; «Добрий ранок, зі святом Вас!» «Вітаю-вітаю, і Вас!»; «Дівчатка, то ж Ваше свято! Вітаю вас!» вітаннями обмінювались між собою усі: лікарі, медсестри, санітарки, породіллі. І так впродовж цілого дня.

Так як є

Минуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка.

Ненависно

Якби оточуючі знали скільки ненависті ховається за моєю ввічливою посмішкою, вони більше б ніколи не усміхались мені у відповідь.
Десь на дні душі під болем, роздратуванням, опустошенням і апатією, є ненависть. Не до когось, чи чогось конкретного, а просто в загальному. Потрохи до всіх і до всього.
Ненависть до цього міста, яке з одного боку я люблю, а з іншого відчуваю наскільки нестерпними стали ці вулиці.
Ненависть до цих коридорів, якими я ходжу котрий рік поспіль. Ненависть до того, що всі йдуть і все минає, але Ольга залишається. Ви всі підете, я вас всіх перебуду. Я вже звикла.
Ненависть від думки, що і я мала б покинути ці коридори, але як там кажуть? Якщо хочеш розсмішити Господа – розкажи йому про свої плани. Розсмішила. Причому настільки, що інколи здається, що там нагорі з мене вже відверто глузують, насміхаються. Бо деякі ситуації, то вже не іронія долі, а відвертий її сарказм в перемішку з глузуванням.

Наяву

Мій офіційний лікарняний сьогодні завершився. Лікарняний, який я майже не використала, лишень йшла з роботи раніше. Коли хотіла повернутись на роботу на повний робочий день, колеги «запротестували» “навіщо тобі це, поки в тебе лікарняний, ходи на роботу з графіком як собі хочеш”. Колеги, які раніше мені так надокучали своїми назойливими порадами і деколи просто зухвалими міркуваннями, тепер поставились до мене з тактовністю і що найважливіше не мучили жодними питаннями. Ми усі стаємо тактовними у безвихідних ситуаціях.

Про питання без відповіді

Запитання «чому»  – один із найбільших черв’яків, який роз’їдає нас зі середини. Чому сталось? Чому зі мною? Чому зараз? І ще десятки чому, яких можна придумати і на які нема відповіді. От просто нема і хай йому грець.
Питанням «чому» мучаться і оточуючі мене мудрі люди. То тепер у мене така категорія, «мудрі люди», які насправді не бажають мені зла, які за мене переймаються, але які і близько не розуміють як я почуваюсь. Які натомість мають багато міркувань і періодично діляться цими думками зі мною. А ще періодично заводять зі мною розмови про релігію і розповідають думки іншої мудрої категорії – священиків. Вони гадають що священики є дещо вищими від простих людей, бо наче мають якісь знання від Бога і можуть надати пояснення тим чи іншим подіям.

До і після весілля

Передостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала).

Про власний нежить і чужі війни

От буквально позавчора  я спілкувалась з моїм колегою, пояснюючи йому тонкощі різних логістичних процесів аби донести до його голови, що не так просто здійснити перевезення якогось окремого вантажу, щоб вдовільнити його нераціональне бажання, а він у підсумок нашої розмови сказав: «Оля, моя сестра часто вживає фразу: «Мене мій насморк хвилює більше, ніж війна в сусідній країні» от і для мене зараз так. Ви мені розповідаєте про всі процеси, я наче Вас і розумію, але все одно – мене найбільше колише вирішення моїх проблем, а не розуміння всіх інших».
Чомусь дуже та фраза запам’яталась «Мене мій насморк хвилює більше, ніж війна в сусідній країні», бо можна безперечно стверджувати щодо неправильності такого світогляду, щодо необхідності альтруїзму і обширного світогляду, щодо взаєморозуміння. І можна свідчити, що у світі, де люди думають лише про себе самих ні чого доброго не буде, бо лише налагоджена співпраця і взаємна координованість – запорука успіху (адже ж саме так я вважаю)… але… але… все одно чомусь ця фраза заядло ось уже третій день поспіль виникає у моїй голові.

Весілля – то маленька смерть

Ця думка виникла в голові ще тоді, коли я вперше побачила цитату, що картинці. Дуже тонке порівняння – весілля це як похорон за винятком того, що ти можеш нюхати власні квіти.
Ну а в принципі, в усьому іншому ці два дійства і справді схожі – якісь незрозумілі кимось надумані  ритуали та вчинки, які треба робити, хтось неодмінно плаче, хтось вдає небайдужість, бо як родичу таке личить, а хтось прийшов банально, щоб наїстись.
Власне кажучи, останнім часом дійсно почала сприймати весілля як маленьку смерть. Навіть не весілля як масштабну подію, що відбувається, не в плані усіх моїх можливих думок з цього приводу, а в плані особи, що втрачається.

Себе розуміння

Мене часто в житті вчили, що людей можна зрозуміти. Навіть більше, що людей треба розуміти.
Так казав той найдобріший у світі, що здається завжди розумів всіх. Так іншомовно казав той, що був поруч, коли мене щось не влаштовувало: «Ольга, це ж можна зрозуміти».
Так, все можна розуміти. Я зростала з цим принципом. Я часто подумки ставала на чиєсь місце і вчилась когось розуміти. І навчилась. Не знаю чи навчилась розуміти, але уявляти себе на чиємусь місці навчилась. То доволі безглуздо, скажу я вам, бо ми ніколи не знаємо всіх спонук людини, всіх впливових чинників, всіх підводних каменів, всіх почуттів, емоцій та прагнень. Але у нас буває усвідомлення ситуації. І можна просто уявляти себе в ситуації, що трапилась з людиною і думати «як воно».

Розвіювання рожевих ілюзій

публікація написана в грубому тоні.
людей з ніжним світосприйняттям,
для їхнього ж блага, попрошу не читати.

Справжнісінька халепа з тими закоханими, я вам скажу. Люди геть останні клепки мізків розгубили. Спостереження шокує.
По-перше, шановні закохані. Я звісно за любов у всьому світі, щиро радію, що люди щасливі і звісно підтримую, щоб чорноброві кохались (лиш не з москалями!), але чи не були б ви настільки ласкаві хоча б у робочий час зберігати свідомість і не проектувати свої емоції на виконання роботи? Ну хоча б з 9-ї до 18-ї можна не витати в ілюзіях? Це ж капець якийсь, всі якісь розсіяні наче між рожевих хмаринок літають. І бубнять про те що робитимуть у ці вихідні (спочатку я не могла зрозуміти, але потім згадала, що то ж блін “свєто” сі наближає). А ще мені страшно уявити що буде творитись коли настане весна і в людей гормони забуяють. Всі взагалі звар’юють?

Прикра, несолодка і потрібна усім нам розповідь

У мого приятеля Олексія Ведернікова, існує цікава традиція: він роздає свої книги, бо вважає, що прочитавши їх вони мають приносити користь й іншим. Як на мене – дуже цікаво і неординарно. І побувавши в його домівці я повезла у Львів кілька книг, які мені дуже рекомендувались до прочитання.
Одна з них книга Марії Матіос “Солодка Даруся“.
Що це книга, про що вона і яка історія в ній розповідається – я гадки не мала і ніхто мені толком не міг дати пояснення, сказили лиш прочитай. Навіть короткий опис не відкрив мені суті.
Тож вмостившись зручно у потязі Київ-Львів я полинула у цю книгу…
Книжечка невелика, в ній використовується багато діалектних слів, але більшість з них мені були зрозумілими. Складається вона з трьох частин і вже зі самого початку є незбагненною. Я не розуміла багатьох речей, але відчувала, що далі буде пояснення і читала, тим паче текст якось заворожував до читання.

Душевні аборти ідеалістичних цінностей

…Одного дня лежачи у ліжку дивишся у стелю і обдумуєш звідки воно все бере ноги і як то все почалось. Точного моменту не знаходиш, та все ще відчайдушно копирсаєшся у своїй пам’яті в намаганні зрозуміти…
Одного липневого дня я розмовляла з Чудовою Жінкою. В ній наче не було нічого надзвичайного, втім вона була справжньою. Вона розповідала мені про своїх двох дорослих синів, щось про своє життя і раптом під час тієї розмови мене осінило…
Я думала про те, якою я колись хотіла стати і думала про те, чому цього не сталось. Я дивилась на неї і розуміла, що такою мені вже не бути…
А потім знову обдумувала дивлячись у стелю і не могла зрозуміти з якого моменту все пішло шкереберть. Аж поки не знайшла відповідних метафор.
Я зробила аборт. Не фізичний щоправда, а моїх душевних цінностей. Я прирівняла те, що сталось зі мною до поведінки якоїсь дівчини-підлітка.

Не треба

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Безладний плин думок трудоголіка

В даній публікації вилито ті думки, що найчастіше мелькають в моїй голові в останній час. Не намагайтесь відшукати тут сенсу. Це особистий прояв графоманії, аби «висказатись»

• Дивно, але коли на пару днів я їду з дому, то стаю «живою» людиною. Тут же я у постійному вирі справ.
• На підвіконні, що біля робочого столу «срач» – завалено паперами та матеріалами по роботі. Треба буде прибрати.
•  Окрема кімната квартири перетворилась у гардеробну. Часу розгребти її нема: влітку одяг часто змінюється, тож випраний (якщо є час зняти його з мотузки) звалюється на ліжко. Треба буде прибрати.
• Недотримання в графіку їжі, неповноцінне харчування – думки заняті роботою.
• Здається хвилі нападу роботи можна виміряти тим, як давно я не печу собі тортів. Хвиля вже от триває третій тиждень…
• Може завести собі домогосподарку? Щоб і їсти зготувала, і дім прибрала… Хоча який сенс, скоро зі мною буде мама.
• Єдина кімната, що ще зберегла пристойний вигляд – та, де приймаю учнів. Робочий стіл за яким їх вчу, щоправда, вже теж завалений робочими паперами. Треба буде прибрати.

Мої старі рани

Старі рани затягнені шрамом,
А своє іще не відболіли.
Старі рани вертають до тями
І нагадують, як сильно щеміло.
Я їх лікувала роботою,
Посипала душі зітлілої попелом,
Вкривалась чужою турботою,
Забуттям упивалась помалу.
А потім знову зриваюсь,
Рану свою розглядаю,
Бачу – іще кровоточить,
Спогадів нових просить.

Божевільний ритм, новий досвід та прощання…

У мене був шалено божевільний тиждень, в останні дні можна було просто розірватись…
Окрім роботи, я взялась підписувати обхідний лист в універі для отримання диплому і проходити медогляд в поліклініці задля довідки. Нервів мені на то все пішло море і це ще не кінець…
І от в середу мені зателефонували і запропонували попрацювати італо-російським перекладачем на переговорах щодо хімічного виробництва.
До речі, цікавий курйоз трапився саме коли мені повідомляли про цю роботу: я власне проходила медогляд в поліклініці і сиділа в черзі до гінеколога, дзвінок, поганий зв’язок говорю дещо голосно і під час діалогу з начальницею звучить фраза:
– уточніть, вони мене хочуть замовити лише на завтрашній вечір чи мене замовляють також на наступний день? – піднімаю очі і бачу як вся черга на мене витріщається. Далі медсестра, що була в коридорі підходить до мене і каже:
– дівчино, а Вам хоч 18 є?
– мені 20.
І вона пошепки каже: «така молода, а вже» – мене знову не до тієї професії зарахували! Люди, чому ви так одразу погано думаєте!

Я почуваюся виродком

Я почуваюсь виродком, гібридом двох культур. Я виросла в Італії, з 13-ти до 19-ти років моя свідомість формувалась там, а в 19 я повернулась сюди, уже з чіткими прагненнями і цілями.
6 років я вцарапувалась в українську культуру намагаючись утримати її собі, та вона не впливала на мою свідомість, бо зростала я за інших обставин, у середовищі цілком протилежному українському.
6 років я намагалась відштовхувати західну культуру, прикидаючись наче вона мені чужа, та коли ти купаєшся в цьому важко вдати, що ти до цього не належиш.
Чи то навіть не західну, як сучасну, беручи до уваги моїх однолітків. У мені ця західна теж прижилась у досить дивний спосіб. Довгих 6 років єдиною людиною, з якою я відверто говорила, моїм найкращим другом, єдиною людиною, якій я повністю довіряла (і досі довіряю) був похилий чоловік 60-ти років, в якого дуже специфічна філософія життя, в якого чудернацьке ставлення до релігії, одруження, політики, родинних зв’язків і від якого я і набралась цих дивакуватих поглядів.

Філософія на сучасний лад по-львівськи – якось не дуже

Те, чого я боялась таки сталось. Сьогодні я буду писати про театральну виставу, яка мені не сподобалась.
Ходила в суботу в театр ім. Леся Курбаса, про дивовижність якого я багато наслухана. Вистава «Так сказав Заратустра».
З творчістю Ніцше я знайома, про Заратустру мені відомо, та все одно вистава мені залишалась незрозумілою. Я не хочу критикувати, бо не маю на це права, але суб’єктивно висловлювати свою думку можу.
Я півтори години сиділа напружено і старалась «дати дупля» (інакше це не назву) що ж воно відбувається, та «дупля» я таки не дала. Гаразд, був речник, який від імені Заратустри виголошував усілякі істини, хоч інколи більше здавалось, що він просто сипле філософськими фразами. Періодично появлявся натовп, чи як ще назвати цих акторів, які співали незрозумілою мовою і крутились (так-так, саме крутились), подекуди це переривалось «бійкою», воплями, незрозумілими танцями і так далі. Потім появився ще один речник, який вів дискусію з попереднім.

Гроза, свобода і маскування під “нормальну”

Понеділок, вечір. Я завершувала останнє заняття з моєю маленькою ученицею. Я надзвичайно втомилась за увесь той складний день, що минув у суцільних бігах, не встигаючи виконати належне. Я була обурена тим, як зі мною того дня повелись, нагло надавши мені виконати щось, до чого я причетності не маю. Мій мозок повільно плавився під тягарем втоми, коли раптом на вулиці роздався гуркіт. Серце забило радісно від того звуку, а Оленка лякливо глянула:
– а то ще що?
– дощ.

Виставлення любові на загальне бачення.

Коли проїжджаю в маршрутці чим раз тим частіше мимоволі помічаю, що на якомусь похилому паркані красується кривий запис про те, що хтось когось любить. Подекуди такі записи з’являються на тротуарах. Ну ще є також унікуми, які їх пишуть на сміттєвих баках, але ці випадки вже й навіть коментувати не треба.
Просто помічаючи це виникає здивування: «Блін! Це що – реально комусь приємно? Щоб твоє ім’я криво написане на огорожі виникало роздратування людей, яким ця огорожа належить?» Невже справді приємно висловлюватись на тротуарі, де всі проходячи витруть ноги?
Як на мене – це абсурд.
Причину таких гучних виголошень любові можу бачити у два способи.

«Одне ціле», відсутність таємниць та сучасна дурість деяких пар.

– Залиште мені будь ласка свою електронну адресу і я Вам надішлю матеріали…
– зараз мій чоловік залишить Вам нашу електронну адресу. У нас нема окремих емейлів, а все спільне.
Іще одні туди ж. Старанно стримуюсь аби не закотити очі, коли це чую.

Дедалі частіше стикаюсь з парочками, які мені починають розказувати байки про те, що у них і електронна адреса спільна, і скайп спільний, і навіть сторінку в соціальній мережі вони собі зробили одну на двох «бо в нас немає жодних таємниць одне від одного, немає і окремих друзів, адже всі його друзі – мої друзі і мої друзі – його друзі».
Моя думка з цього приводу: маразм.
Чому двоє людей, які перебувають в якихось стосунках і є дуже близькими мають страдати фігнею цього жанру? Звідки така сучасна мода бере ноги?

Стосовно невипадкових випадковостей

Я інколи запитую себе щодо випадковостей і того наскільки вони випадкові. Мені значно легше повірити в те, що відбувається все згідно якихось розкладів вищих сил, за якоїсь долі таке має ставатись, аніж повірити, що просто так може співпасти. Та ні, збігів обставин не буває.
Інша річ – відбувається те, що ми просто не здатні аргументувати.
Інколи трапляється – чекаєш пів року на випадкову зустріч. Бо нема як з людиною зустрітись і думаєш, що от було б добре якось навіть випадково, а все ж побачити. І в прохожих бачиш щось схоже до тої людини, а ні, то не то. І коли врешті-решт погоджуєшся, що Львів таки місто не для випадкових зустрічей, коли собі думаєш, що не треба нікого тобі бачити, навіть тим більше якоїсь конкретної людини – то тоді несподівано зустріч таки трапляється. Дивина та й годі.

нахлинуло.

Вечір. Темний перевулок, дедалі частіше такими лажу. На вулиці так темно, що мимоволі зупиняюсь аби вгледітись куди ж мене ноги самі несуть. Така страшенна холоднеча, що пронизує аж до кісток. Хоча, ймовірно причина холоду інша. Мої сполохані думки шукають притулку на якійсь черговій радіохвилі. Починається ця пісня “…а я по землі поміж дерев ступаю…”
Крок пришвидшується, стає світліше і видно куди йти. Доходжу до рідної вулиці, а там сусід припарковує свою автівку. Таку схожу автівку!.. Сусід киває в знак вітання, його ім’я і його авто багато що нагадує… Пісня в вухах кричить свій останній куплет, а ноги несуть до будинку. От вже і дім – там можна сховатись. Від людей, від авто, від музики, але не від спогадів…