Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз…

Подвоєння друзів

Рано чи пізно усі компанії друзів стикаються із проблемою їх подвоєння.
Себто, хоч як не крути, а друзі знаходять собі другу половинку, людину, якій починають приділяти більше часу, уваги, любові, та й взагалі здається навіть що віддаляються від звичного дружнього дозвілля. Таке вже воно життя і це звична його схема.
Власне, тоді і починаються непорозуміння (а то і чвари) та оцінки, а чи правильну (з нашої власної точки зору) половинку собі обирає людина, з якою ми дружили весь час, а чи відповідає вона якимось нашим власним стандартам і переконанням, коли ми думали хто б мав бути з цією нашою подругою/другом, а далі може дійти і до образ за те, що друзі не перебувають з нами так часто як то було колись.

Про розмови за спинами

Я помічаю з гірко-прикрим здивуванням, чи то навіть радше з огидою, як за спиною мене обговорюють ті, що начебто вважались близькими.
І воно якось так дивно і так паскудно, що коли запитуєш напряму: чому ви обговорюєте мене і все, що трапилось? Я ж тут. Я не ховаюсь. Я готова відповісти на будь-які питання. Я нічого не приховую ні від нікого. Так, я не горланю на весь світ про мої думки і відчуття, але я і не уникаю запитань. Я готова до прямолінійності.
А людям як заціпило. Знаєте, вони виправдовуються такими банальними фразами як: «не хочу тебе питати напряму, може тобі буде боляче чи неприємно від питань».
І це триндець!! Вони обговорюють мене за спиною так, що їм пащеки аж слюнями заливає, а коли ти їх питаєш прямолінійно «чому ти це робиш?», то ще сміють виправдовуватись, що обговорюють тебе за потай задля твого ж блага, аби боляче тобі не зробити!
Так наче я їм ще й маю бути вдячна, за отакі словесні ласки. Так наче від такої підлої поведінки мені б не мало бути боляче чи неприємно.

Весілля – то маленька смерть

Ця думка виникла в голові ще тоді, коли я вперше побачила цитату, що картинці. Дуже тонке порівняння – весілля це як похорон за винятком того, що ти можеш нюхати власні квіти.
Ну а в принципі, в усьому іншому ці два дійства і справді схожі – якісь незрозумілі кимось надумані  ритуали та вчинки, які треба робити, хтось неодмінно плаче, хтось вдає небайдужість, бо як родичу таке личить, а хтось прийшов банально, щоб наїстись.
Власне кажучи, останнім часом дійсно почала сприймати весілля як маленьку смерть. Навіть не весілля як масштабну подію, що відбувається, не в плані усіх моїх можливих думок з цього приводу, а в плані особи, що втрачається.

Остання звістка

Поміж гранями світу безгранного
Загубилась чиясь душа,
Так важливо іти кудись далі
І казати собі «я жива».

В цьому місті, до болю холодному,
І ночами до страху пустинному,
Не спинятись і вовком не вити
І чекати, щоб час усе вигоїв.

Заспокоївши серце в пригодах,
І у мандри вкотре зриваючись,
Упиваючись знову враженням
І здається чуть-чуть забуваючись,

Затираючи ті з очей спогади,
Що зненацька чомусь з’являються,
Розриваючи навпіл все те,
Що докупи довго зшивалося –

Живучи! Бо, мабуть, так годиться.
Ще не «нічия» і вже не «чиясь»,
Я долаю сам-сам
Ще один із етапів життя.

Не збудоване – не відбудуєш.

Прояву моєї найбільшої Одинокості присвячую.

Дві найбільші у світі Самотності
Розійшлися знову на відстань,
Але сповнюють безпорадності
Не кілометри, а миті тиші.

Ти знов житимеш в тій реальності,
Що для тебе вже стала рідніша,
Я залишусь у моїй, тій,
Що для тебе така ненависна.

В нас з тобою багато схожого,
І водночас ми надто відмінні.
Я боюся стати тобою,
І помилки твої повторити.

Ми з тобою, здавалося б – рідні,
А насправді, мабуть, найчужіші.
Ми речами багатші за інших,
А духовно – обдерті до нитки.

Нічого сказати або непоєднувані реальності

Один із операторів мобільного зв’язку запустив рекламу: хлопчик говорить по телефону з мамою, яка є на заробітках, все зводиться до того, що вони довго теревенять і рекламуються дешеві дзвінки за кордон. Все звучить під типовим слоганом «Єднає усюди».
Коли я побачила ту рекламу перший раз, то вхопила перше, що потрапило під руки і жбурнула прямісінько в телевізор. На щастя то був кухонний рушник, тож плазма не постраждала. Коли я почула ту рекламу вдруге, то пересікла квартиру і кулаком вимкнула радіо. Потім я ще кілька раз її чула і щоразу вона викликала в мене невимовний приступ агресії аж настільки, що я втрачала контроль над собою і мене теліпало. Я чесно не знаю чому я аж так реагую на якусь ідіотську рекламу, однак вона просто виводить мене з рівноваги.
Може тому, що реклама для таких як я? Хоча що там я, то може більше для дітей, які залишились без батьків. Я навіть при зручних мобільних тарифах не буду телефонувати мамі щодня… А ще крім того є скайп, хоча чи дзвінках справа… Мої дзвінки я вже відговорила.
Про що ти будеш казати людині, яка знаходиться так далеко? Що ти їй скажеш телефонуючи щодня, якщо ви живете в різних реальностях?

Чому жінки не розводяться?

Випадковим розмовам незнайомців з маршруток присвячується.
Часто такі розмови надихають до роздумів та моїх публікацій.

Ну чи не те, щоб не розводяться, а часто нарікаючи на шлюб, терплять.
От почула я фразу в маршрутці: “якщо тобі з ним так погано – чого ж ти не розведешся? а так лиш мучишся“, і відповідь подруги: “а якщо наступний буде гірший за цього? від цього хоч знаю чого чекати“.
Дуже часто це є типовою поведінкою – самій же буде гірше, а наступний може бути ще гірший, а до цього вже хоч звикла і знаю що від нього можна чекати. Він може бути останнім ледацюгою, мати поганий вплив на дітей і взагалі бути пропащою людиною, але ж ні – треба терпіти. А ще часто – жінки “виховують чоловіків”, тобто так чи інакше пристроюють їх на свій лад, а наступного доведеться “виховувати спочатку”, а часто починати все заново нема сил.
Плюс у нашій країні ще побутує думка, що жінка сама не виживе, що мужик який би не був, але вдома потрібен (особливо у сільській місцевості) і весь цей тиск середовища зводиться до суцільного терпіння.

Сторінки життя, прощання і піти з дощем

Я виходила з дверей, коли на вулиці саме починався дощ. Я заткнула вуха навушниками аби не чути гаміру львівських вулиць і пішла у дощ. На плеєрі лунала ця пісня, яка зуміла дуже буквально описати душевний стан, бо на душі було дивне відчуття… Я поставила пісню на повтор, щоб перейнятись лише нею і собою.
А пісня співала: “Надворі дощ іде, Прощаючись не плач Ніколи і ніде.” Та й чи хотіла я плакати? Ні, бо все було свідомо, от тільки на душі було таке дивне відчуття, а думки запитували мене саму що я пам’ятаю. Скільки ж раз я ходила по цій вулиці, скільки раз я по ній бігала! “А пам’ятаєш як тоді, коли той страшний снігопад, а ти з температурою ішла сюди крізь кучугури?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як ти тоді так сильно промокла під дощем, коли ішла сюди?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як тієї ночі в грудні ти йшла тут така красива і святково нарядна?” Звісно пам’ятаю…
“Замолено гріхи, Замовлено таксі, Розходяться шляхи, Прощайся, як усі” – “А пам’ятаєш як однієї ночі ти їхала звідси на таксі?” Звісно пам’ятаю… А прощатись з приміщенням навіть важче, ніж з людьми. Я йшла під дощем, а в очах ще мелькали ті картинки, що я бачила за кілька хвилин до. Як я дивилась на те приміщення і думала скільки ж часу я провела в тих кімнатах!

Якщо б існував рай на Землі…

Дзензелівка

…то знаходився б він на Черкащині! Серйозно! Лише тепер, побувавши у Черкаських краях я по-справжньому можу зрозуміти поезію Шевченка і Симоненка, де вони описували свою любов до рідного краю. Аж надто ті місця справили на мене враження…
Але по порядку. Оповідь буде довгою, кому не цікаво – можете перестрибнути до чотирьох останніх абзаців.
В неділю, майже о 13-й я виїхала Черкаським потягом зі Львова, їхав він довгенько – аж 12 годин, тож я мала нагоду полюбуватись краєвидами за вікном (вперше їхала вдень потягом на такі далекі відстані), почитати або подрімати. До місця призначення я прибула доволі пізно, а сім’я Лисих зустрічала мене на станції майже повним складом.
Далі я потрапила до їхнього дому, познайомилась з тіткою Оксаною і отримала надзвичайно величезну порцію вечері, після якої майже одразу й заснула.
На другий день почались звичні клопоти – допомога у приготуванні сніданку, зустріч зі усіма іншими приїхавшими музикантами, а тоді спільне приготування ну просто таки відра борщу  🙂 Чому? Та бо в сім’ї Лисих тоді гостювало десь так 15 осіб, немало, еге ж?

День, після якого вже не було як колись.

Я пам’ятаю цей день так, наче то було вчора. 2-го лютого 2001-го року, в холодну зиму була страшенна хуртовина. Того року я пішла в перший клас. Взимку школу закрили на карантин, тож в цей день я була вдома. Ми кілька днів готувались до того, що мало відбутись, але що воно таке я точно не знала. Зранку мене розбудила мама і сказала, щоб я вже прокидалась аби з нею попрощатись – того дня вона мала поїхати. Мама журливо подавала якісь настанови, казала, щоб ми слухались тата… Вона сказала, що не знає куди саме їде і не знає коли звідти повернеться. Казала, що їде в Італію. Я собі думала «де та Італія? Як вона далеко? То там де Америка, ближче чи дальше?»

Про що я мовчу…

Доброго дня доби всім. Блог не оновлюється ось уже кілька днів. Чому я мовчу? Ні, я не «забила» на блог. Ні, «Опосередкована щирість» не припинила свого існування. Ні, я не забуваю про моїх читачів. Я ще маю багато що сказати і заготовлених статей і задумів багато. Але на даний час я мовчу. Чому і про що.
Перш за все – думаю і так зрозуміло – увага усіх прикована до політичних дій в країні, моя теж. Гадаю серед цього всього комусь мало діла до моїх типових блогових висловів, не на це увага скеровується. Я неодмінно продовжу писати коли все стабілізується.
По-друге, я звісно могла б писати мою думку на тему майданів, але знаєте – вже і так в інтернеті багато роздумів з цього приводу, навіщо я ще свої емоції та роздуми сюди буду домішувати, зараз краще сприймати та спостерігати об’єктивно і звісно ДІЯТИ.

Коли покидає подруга і що у мене тепер буде…

Ну от, все як і мало статись. Ще одна осінь доходить до свого завершення. Почуття такі, наче мене покидає краща подруга, якій можна довіритись. Сьогодні коли йшла вулицею вдень під ноги вітер все ще кидав вже остаточно зжовкле листя, як на прощання, а вже ввечері у лице віяв дрібненький сніг.
От і все, все абсолютно як і має бути, окрім того, що щоразу наприкінці осені я почуваюсь найсамотнішою людиною у світі, яка втрачає щось цінне.
Моя золота пора завершується і їй на заміну приходить та частина року в якій я чекаю на золоту пору. Хоч це добре, що осінь минає – з кожним її настанням я ціную її ще більше.

Відчуття коли радісно і сумно водночас

Є таке відчуття – коли і радісно, і сумно водночас. Усміхаєшся, а очі з печаллю. Дивишся на людину, щиро радієш за неї, бо бажаєш їй щастя і тішишся з приводу щастя тієї особи. Але персонально тобі якось сумно. Тому що ті події у житті цієї людини по відношенню до твого буття відбиваються сумним.
Важке почуття, доволі незбагненне і складне до опису.
Щастя близької людини ставиш вище, ніж своє, тому те, що ця людина нарешті щаслива – є вагомим досягненням. Але інколи ті досягнення не приносять щастя тобі.
Не кажіть, що це даремно, що насправді близька-щаслива людина даруватиме щастя у відповідь, не завжди так. Буває, що обираєш власне щастя і знаєш – є ті, хто тебе підтримають, навіть якщо їм це обернеться болем.
Я теж так чинила. Я стояла в аеропорту і вже була оголошена посадка на мій рейс коли очі напроти вкрилась слізьми.

Занепад спогадів.

Час минає невпинно вкриваючи порохом,
Все те, що ще рівно рік тому боліло.
Час проходить нестерпно і солодко,
Тільки те, що минуло чомусь не забулось.

Листопад свої дні рахує поволі
І в цей місяць – спогадів тьма,
Там колись ходили п’яних двоє,
А тепер по тій колії навіть не їздить трамвай;

Шарф зі запахом спогадів

Я сьогодні іду між туманів,
А на шиї у мене шарф
Він зі запахом твоїм дурманним
Навіває спогадів враз.
Звідки взявся той запах? Не знаю…
Ми ж не бачились років зі сто,
Я старанно тебе оминаю,
Ти – за рангом вище, тож мабуть,
Об’їжджаєш мене на авто.

Вулиця, до якої не дістатись.

Це не вірші, та все ж…

Паралельності присвячую.

Яка різниця – коли втрачати?

Нещодавно прочитала дуже правдивий запис – «Все можна пережити: велику любов, зраду, відхід друзів. Все, крім смерті батьків – це велика рана в серці, яка не заживе.»
А Ви знаєте, яка різниця від того в якому віці хорониш батьків?
Ні, різниця не в болі. Не правда, що мала дитина не розуміє втрати і відчуває менше, аніж старша людина. Біль ви будете відчувати однаково що в п’ять, п’ятнадцять, тридцять чи п’ятдесят років. Втративши – буде біль і відчуття, що ви не зробили щось, що могли б зробити. Це неминуче, вас обов’язково таке сповнюватиме.
Не правда, що мала дитина відчуває біль через те, що хтось з її батьків помер і її «недовиховував». Так, від цього нелегко, але не це основна точка болю.
Різниця в тому, що ви знаєте.

Захоплення, втрата і важлива людина

Присвячується неповторній Людині. Читати водночас з піснею, що внизу.

Я не пам’ятаю миті коли я так почала захоплюватись тобою. Скільки пам’ятаю себе, стільки я й тобою захоплювалась, зі самісінького дитинства. Ти завжди була такою екстравагантною, неординарною, самовпевненою, прямолінійною, особливою, цікавою. Ти завжди була в центрі уваги. Ти ніколи її не привертала, але увага шукала тебе. На тебе неможливо було не дивитись. Ти залишалась незбагненною для усіх і всіх часто дратувало, що ти поводишся лишень так, як сама вважаєш за потрібне. Як ти мене цим захоплювала! Зі самого дитинства я дивилась на цю чудо-дівчину, яких більше в цьому світі нема. Я не заздрила, я не прагнула бути такою як ти, бо знала, що це не можливо – таких як ти Господь у світ шле лічені одиниці. Я просто захоплювалась…

В когось з вас були такі зустрічі?

Зустрічі.

Присвячую комусь конкретному, а також усім, кому описані відчуття є близькими.

Проводжаючи до мрії

одного разу коли ми вчились танцювати рок-н-ролл

Коли рік тому я здійснювала мою мрію здійснивши посадку у львівському аеропорту, повернувшись назавжди жити на Батьківщину, щойно ввімкнувши телефон мені прийшла sms-ка: «буду в аеропорту». Відписую: «я вже тут», наступна sms: «я в тролейбусі, лечу на крилах ночі» 🙂
Ця людина незважаючи на те, що то був його день народження, примчав зустріти мене і розділити зі мною ту щасливу мить мого життя.
Вчора я не могла не податись на вокзал, звідки він вирушав у свою тривалу подорож на далекий схід.

Згадуючи студентські сумніви, дивуючись погляду дитини і люди моєї душі.

Якщо комусь встигла набриднути своїми оповідями – то стерпіть. Це вже мабуть останні враження від відпустки які запишу.
8-го травня був ще один день насичений зустрічами, з викладачками.
Для початку зустрілась з колишньою викладачкою, яка викладала у мене на першому курсі економіку підприємств. Це їй та її чоловіку, як двом з найдобріших людей цієї планети я подарувала невеличку картину.
Роль цієї людини в моєму житті може й непомітна, але для мене вагома.