Я могла б жити таким життям…

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні…

Чехія крізь «другорядні» міста

Коли минуло два місяці після поїздки, мабуть таки пора про неї розповісти. Для когось січень – не сезон для мандрів, але нас таке не стримувало. Термобілизна, теплі пуховики, два рюкзаки і маршрут із кількох точок на карті 🙂
Вирішили ми поїхати у Чехію. Але оскільки я там була вже двічі, то просто відвідувати Прагу не хотілось, кортіло побачити й іншу, менш гамірну, менш туристичну та більш повсякденну Чеську Республіку.
Виїхали зі Львова у Мукачево, а звідти славнозвісним Leoexpress. Як куплятимете квитки – будьте обачні і беріть з головного автовокзалу у Мукачево. На наших квитках адреса була «вул. Василя Стуса», на якій жодних ознак автобусної станції чи просто зупинки. Тож ми розпитуючи місцевих поквапились у напрямку автовокзалу і прибули саме у момент відправлення автобуса. Виявляється так, на вул.Стуса цей автобус зупиняється через 15хв, проте  жодної вивіски там нема. З автовокзалу якось зрозуміліше. Дуже швидко проїхали кордон та у Кошице висіли і… чекали пару годин на потяг, що затримувався.

І на завершення про прекрасне

Опис відпустки розтягнувся надовго і якщо хтось заходячи на мій блог вже втомився читати «все про ту ж подорож», то можете радіти – це останній пост їй присвячений. 🙂
Розповідати вже є не так багато, але задля логічно завершення циклу статтей все ж підведу підсумок.
Після Генуї ми подались у Венецію. Прямих потягів нема, тому довелось їхати з пересадкою у Мілані. З Мілану до Венеції найоптимальніший варіант добиратись потягом «стрілою» (так звані італійські потяги-стріли це швидкісні поїзди, бувають трьох кольорів, які і вказують на їхню швидкість, і відповідно, вартість). Ми їхали «найповільнішою» білою стрілою 2 год, вартість щось від 36 євро за особу, майте на увазі (шукати потяги можете на італійському trenitalia).
Казкове місто на мене не справило надмірного враження, бо я вже й не пригадую який то я раз була у Венеції, а от коханий мій там був вперше, тож значно цікавіше було спостерігати за його реакцією на це дивовижне місто.

Мабуть земля і дійсно кругла…

«Видимо, земля воистину кругла, раз ты приходишь туда, где нету ничего, помимо воспоминаний» – (Бродський).
Коли ми приїхали в Геную і я побачила місто, яке любила так багато років, то в моїй голові звучали саме ці слова. Тоді я ще не знала що це цитата Бродського і навіть не знала з якого вона вірша. На іронію долі, у цитованому вірші теж йдеться про місто з маяком.
Геную я відвідала вперше знову ж таки 6,5 років у рамках тієї ж екскурсії, яку згадувала раніше.
І поки марила повернутись у Cinque Terre, то і Генуєю марила. Однак, якщо туристичні місця краєвидів з плином років не зазнають значних змін (пейзажі практично не міняються), то з містами ситуація геть інша і от повернувшись у місто, яке я так любила, я зрозуміла що… всі ці роки мене тягнуло туди насамперед через спогади юності.

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Там де смачно і вежа похила

Так от, продовжую. З Варшави ми летіли у Пізу. Це таке невеличке містечко відоме насамперед своєю похилою вежею і в якому, якщо чесно, окрім самої площі з вежею (piazza del Duomo) і набережної небагато є на що поглянути.
Чимало моїх знайомих дивувались навіщо летіти у Пізу, там же “нема що робити”. Насправді Піза у перелік міст до відвідування ввійшла насамперед тому, що там є аеропорт з рейсом із Варшави і окрім того, мене цікавили дещо інші місця Італії (про які напишу вже згодом), до яких найближчий аеропорт саме в Пізі.
На її відвідування ми виділили півдня після прильоту і цього було цілком достатньо.
Почалась Італія з їжі. Ще б пак, мене там не було понад рік, я ж встигла скучити! А мій наречений взагалі відвідував Італію вперше, тож я почувалась радісно від того що відкриваю йому цю країну і пояснюю кожну страву із меню.

Варшава із зеленої точки зору

Дуже довгий період я не писала, бо у мене вже мабуть якась традиція у вересні йти у відпустку, а повернувшись я все оготовтувалась від роботи, тож лише зараз зводжу кінці з кінцями і опишу про мої нові мандри.
На початку року я відвідала Варшаву, однак деякі особливості польської столиці відкрити собі не змогла оскільки то був місяць лютий, я ще тоді у статті написала: «доведеться колись ще навідатись у Варшаву, сподіваюсь у теплішій порі і зможу полюбуватись цією дивовижею» – ці слова стосувались саду на даху бібліотеки.
Власне, мабуть із-за тих незвіданих красот у мене була підсвідома тяга повернутись у Польщу і довідкривати недобачене, а тим паче звідти летіти деінде у Європу простіше.
Отож,  3 вересня приїхала у Варшаву і чи не одразу після сніданку ми подались до бібліотеки – скажу вам так, воно таки цього вартує! Насамперед, поки ходиш цим садом не перестаєш задавати собі питання «як таке можливо», зазираєш крізь шибу і внизу бачиш книги, а поруч тебе кущі-дерева. Дійсно цей сад на даху родзинка, бо такого дива я ще не спостерігала і вже хоча б вже через нього Варшава варта відвідин.

Знайомство з країною крізь відкриття столиці

Отож, продовження мого білоруського опусу: Прибувши ввечері на головний вокзал білоруської столиці ми спустились у метро і придбали проїзні квитки на кілька поїздок, як виявилось – даремно, оскільки купити жетонів дешевше, а при купівлі проїзного сплачується вартість пластикової картки (матиму як сувенір з Мінська).
Поселились у готелі «У фонтана» – серед пропозицій столиці це було найнормальніше, хоча в якісь європейській країні за ті самі гроші сервіс значно ліпший. Втім, як для ночівлі готель однозначно раджу, зокрема через його дуже зручне місце розташування. А от на їхню пропозицію «повечеряйте у нашому ресторані зі знижкою 25%» не купуйтесь – їсти можна, але не так вже смачно, можу сказати страви надто банальні, як на їхню вартість, та і обслуговування не найкраще.
А от біля готелю є великий торговий центр «Карона», там є дуже затишне і цілком європейське кафе Амстердам, де можна дуже смачно поїсти і де є особливе ситне меню сніданків.
Після сніданку були закупки білоруськими товарами. Взагалі, після візиту і білоруські супермаркети, я геть по-іншому стала їх сприймати. Який совок, про що ви говорите? Стільки імпортних товарів в нас ми ніколи не бачили. Я зависла у відділі чаїв, яких більше не знайти в Україні. Риба? Так багато і всякої різної! Ну і звісно – як без білоруської сгущонки 🙂

Неповторний ліс, п’янкий кисень і зубрики

На наступний день ми подались у Біловезьку пущу. Спочатку вагались чи варто туди їхати і практично витрачати весь день на візит туди, але наполегливі відгуки в інтернеті таки переконали, що варто, особливо людям, що живуть в містах.
Від Бреста це недалеко, автобус виїжджав у 8:30, в дорозі 1,5 години. Поки їхала спостерігала за білоруськими селами. До речі, за час перебування у Білорусії лише один раз в селі побачила «жигуль», більше жодної російської машини (і наших «ланосів» теж нема), натомість все інше – новенькі іномарки. Очікувала, що ситуація буде іншою.
Вирішили брати велоекскурсії, бо сенсу їхати у Пущу і сідати на автобус аби поїздити по ній – взагалі не бачу і не розумію людей, що це роблять. Майте на увазі – камер схову багажу нема.
Веломаршрути є різні: ми взяли «царську поляну» тривалістю 1,5 години, на практиці це виглядає так: ви залишаєте документ, оскільки берете на прокат велосипед і обираєте маршрут – різні тривалості, є по асфальтованій доріжці, є по лісовій, вам видають карту маршруту, сплачуєте, берете велосипед. На прокаті стоїть тітонька років 50-ти, яка показує на ровери – бери який хочеш, сам собі регулюй, підбирай.

Віщі сни і місто, варте фортеці

Вихідними на день Конституції  я звісно що подалась у нові мандри.
Колись думала, що варто буде з’їздити у Білорусію, та не планувала конкретно, поки одного разу мій компаньйон)) не сказав «а мені сьогодні вночі снилось, що ми з тобою гуляємо по Мінську». Так і з’явився задум. Поки шукали чим то туди добратись, я згадала що якогось Ігор uabanker писав на цю тему. За що йому окрема подяка, адже саме завдяки описаному ним маршруту у нас з’явився задум поїхати і у Брест.
Внесли, щоправда коригування – описаний Ігорем маршрут дешевий, але не заощаджує часу. Ми його реалізували по своєму:
П’ятниця вечір, о 21:46 142-м потягом зі Львова у Ковель. Потяг робить якийсь круг через Волинську область, проте за цей час можна поспати. О 01:58 прибуває в Ковель. Звідти до Бресту можна дістатись прямим автобусом.
Тут мушу вам сказати, що о 2:30 ночі на станції ми помітили автобус у Брест, але про нього нам не було відомо з інтернету. Тож ми ще заздалегідь купили квитки на прямий автобус Ковель-Брест о 6:00 ранку – вокзал в принципі просторий, є де комфортно почекати.
Вже коли сіли в автобус ближче до кордону почались пригоди – водій вирішив підібрати нелегальних пасажирів – жіночок-контрабандисток, які везли товар на продаж у Білорусію. Через скандали і розборки на кордоні з цими панями ми простояли 2 години на білоруському кордоні. Через що ми приїхали у Брест зі запізненням (обурена я вже написала скаргу на водія).

Цілий світ мрій перед очима

Якось я читала, що є така штука як карта бажань. Це начебто великий аркуш паперу, де людина в центрі ставить себе, а навколо всі свої мрії і бажання. Це і зовнішній вигляд, і ідеальний чоловік, і бажаний дім, і різні куточки світу до відвідин і купи грошей, словом все чого вона хоче.
Не дуже сприймала всерйоз цю річ, та у кількох моїх знайомих таке побачила, викликало певний інтерес. Особливо коли в спальні однієї заміжньої панночки, прямісінько перед ліжком на шафі висів такий аркуш і серед бажань був дуже накачаний чолов’яга і я спантелечино перепитала що ж то за бажання таке, а вона мені відповіла, що хоче аби її чоловік був таким же накачаним 🙂
Кількість знайомих хто собі таке робив, друкував спеціально фото та робив витинанки зі журналів зростала і мене такой ця штука заінтересувала.

Столичний шарм, бомбезний захват та пів качки

16 лютого я прилетіла у Варшаву і тим самим відвідала 7-ме місто із переліку столиць, де я побувала.
Столиці – то завжди міста з особливим шармом і їм притаманний власний автентичний стиль. Тільки у столицях може поєднуватись хмарочос поруч із середньовічними спорудами і хоч багато хто плюється, що таке поєднання гидке, я все ж відчуваю від цього своєрідний захват, коли зовсім поруч між собою історична розкіш та заклопотаний бізнес.
Щоправда, почався візит у Варшаву не надто вдало. Автобус з аеропорту кудись привіз, висадив, GPS на телефоні заглючив і де ти є хтозна. На щастя я страхуюсь паперовими картами, які обожнюю розглядати, шукати на них місцезнаходження та подумки малювати маршрути. А ще були добрі поліцейські, які вказали «так, ви тут».
Потім ще були пригоди з пошуком заброньованого готелю, коли йдеш в один кінець вулиці, а він виявився у протилежному… словом, весело, не обійшлось без пригод.

Найпівнічніша точка, здійснення мрії та пошана полякам

Після обіду 14 лютого я прилетіла у місто Гданськ.
Тут мушу окремо згадати і подякувати блогеру Ігору uabanker. Раніше я не думала про Гданськ як про мету моїх мандрівок, однак після знімків, які він мені влітку прислав з цього міста я захопилась і якось зародилась ідея відвідин, яка доволі швидко реалізувалась, на благо є лов кости.
Знаходиться це місто аж ген-ген на півночі Польщі, на Балтійському морі і поки що це найпівнічніша точка світу де мені довелось побувати.
Всі ми знаємо, що «Друга світова війна розпочалась 1 вересня 1939 року коли Гітлер атакував Польщу», проте не всі вдаються у детальніше вивчення, щоб довідатись, що почалась ця жахлива війна саме з Гданська.
Власне Гданськ і дуже потерпів: 90% міста було зруйновано. Тим не менше, після війни, не зважаючи на складну економічну ситуацію, поляки завзято приступили до відбудови міста. Місто, яке будувалось ще з середньовіччя відбудувало свою архітектуру за 50 років!

До сусідів по сіль, воду та враження

На мій прикрий жаль, багато хто зі західних українців щодо Польщі ставиться скептично, мовляв «Польща то не закордон», сприймають цю країну тільки як можливість поїхати і купити щось подешевше і не звертають увагу на те, що хай там як, а нам є багато чому повчитись у наших сусідів.
Власне тому, я і здійснила мою невеличку і першу в цьому році мандрівку Польщею, обравши три міста до відвідин.
Перше місто – Краків. Це вже втретє я навідалась туди, тож аби урізноманітнити відвідини окрім як споглядання найбільшої середньовічної площі Ринок та прогулянки незрівнянною набережною близь замку Вавель, подались до Соляних Шахт Велічка.

І на останок про від’їзд, безкорисливість та подяки

Після тривалого застілля, що напередодні, вранці було дуже важко прокинутись. Проте ми встали, запакували свої рюкзаки (і контрабандні пляшки вина) і попрощались з Тамарою і її матір’ю. Від’їжджали з хостелу так, наче покидали дім. Тамара не припиняла говорити, щоб ми ще приїжджали до неї, вже без грошей, просто в гості.
Сіли на маршрутку (вельми некомфортну, без кондиціонера) і вирушили в Кутаїсі, до якого майже 4 години дороги.
Прибули на центральний автовокзал, а тоді поїхали в аеропорт, в який дістатись не так вже й просто. На жаль, пагубні москальські сайти  казали що на вокзалі камер схову нема, а в аеропорту є. Нічого там нема!
Ми як дурепи перлись понад 20 км з автовокзалу в аеропорт з надзвичайно важкими наплічниками, а по прибуттю довідались, що камер там нема і близько. І звісно що варіант «візьміть на зберігання мої речі» в аеропорту, та ще й зі законослухняними грузинами не проканає.

Місто Любові, місто Вина і реалізація моїх мрій

Ранок мого 22-го року з дня народження розпочався з чашки кави звареної мексиканцем. (а вам щодня мексиканці каву варять? 🙂 ) Густаво зранку готуючи собі сніданок запропонував й нам. Відмовитись було неможливо. То була найміцніша і найгіркіша кава, яку я бодай коли пила. Тим не менше, було смачно.
А пан Георгій, наш новий товариш – таксист вже чекав на нас біля хостелу, і ми вирушили у мандрівку на схід країни.
Першою нашою зупинкою був монастир святої Ніно, що в східному регіоні Грузії – Кахетії, з виглядом на Сігнагі. В сам монастир і прилеглий до нього храм ми не заходили, але вже раз опинились там подались на тамтешню «атракцію» -джерело крижаної води, яка б’є з каменя, й набирається у вибоїну в скалі. Туди треба зануритись.
Черга туди величезна, але вже раз там були вирішили таки сходити. Відчуття таке наче вам ампутують легені без наркозу. Але нічо, вийшли, одягнулись і подались у подальші мандри.

Світ духовний, приязний і відкритий

Вранці 5-го вересня ми спланували поїздку у Мцхету – так звану духовну столицю Грузії.
Це зовсім невеличке містечко, що до 5-го століття було столицею Грузії, однак для грузинів воно має велику цінність і вони самі називають його духовною столицею. Коли ми говорили, що плануємо відвідати Тбілісі, нам всі як один казали: Тбілісі то таке, а от в Мцхету обов’язково поїдьте!
З Тбілісі в Мцхету їздять маршрутки, і це недалеко, однак халепа в тому, що головна архітектурна пам’ятка знаходиться за межами Мцхети, на крутій горі і заїхати туди можна лише на таксі.
На вокзалі нас, роззяв які розпитували де тут маршрутка їде, підловив таксист і запропонував завезти. Одразу почали уточняти з ним щодо ціни (адже не секрет, що в цьому світі окрім загальноприйнятих існує ще дві раси – бюрократи і таксисти, перших я ненавиджу, а других остерігаюсь) і підрахувавши, що його пропозиція дуже навіть нормальна погодились.
А вже в машині розговорились і вирішили, що окрім поїздки в Мцхету і монастир Джварі він нас завезе також в Уплісціхе, вартість майже та сама.
При розмові з’ясували, що його звуть Георгій, а оскільки на Георгіїв нам у Грузії щастило, ми пройнялись вірою до цієї людини.

Старе місто, екстримчик, вільність

На другий день після нічних походеньк грузинською столицею ми вирішили відкрити собі стару Тбілісі, ту де ще зберігся колоритний дух давнини.
Проте спершу наш день розпочався із лобіані (пиріжок, схожий на хачапурі, але з фасолею) та чашки кави по-турецьки.
Далі ми піднялись до резиденції президента, а звідти до церкви святої Трійці, насамперед тому, що вона знаходиться на одній з найвищих точок, звідки відкривається вид на протилежний берег міста.
Проглянувши звідти наш маршрут, ми спустились до мосту Миру і подались на крісельну дорогу, аби піднятись на чубок старого Тбілісі. Зверху відкривається чудовий вид на той же міст Миру і помітно пам’ятник Вахтанга – засновника Тбілісі.

Місто шалених доріг та яскравих ночей

З самого ранку 3-го вересня ми покинули хостел і подались на автовокзал, аби вирушити у напрямку грузинської столиці.
Нас очікувало непорозуміння – виявляється автобус до Тбілісі їхав з іншого автовокзалу, на який на щастя ви врешті-решт встигли добратись.
Їхали ми ультрасучасним автобусом фірми Metro Bus, окрім зручних сидінь і можливості випити каву/чай, там був wi-fi, а перед кожним сидінням було вмонтовано невеличкий екран, видавались навушники і з бази можна було вибрати до перегляду фільми, мультики, музику, на різних мовах. Коштувало задовлення їзди на цьому автобусі 10$, що не є багато за поїздку тривалістю у 6 годин. (це я так типу роздумую – коли в нас таке буде).
Приїхали ми в Тбілісі в післяобідній час і в першу чергу подались до хостелу, аби позбавитись наплічників.

Найсучасніша перлина Грузії

Даруйте за таку тривалу затримку – сесія заважала писати.

Отож, після того як наш новий товариш Георгій посадив нас на автобус ми рушили у напрямку Батумі.
В дорозі ми не мали нагоди як слід розгледіти пейзажі, бо грузини-попутники помітивши «нетипових» людей тут же почали цікавитись нашими особистостями, а довідавшись, що ми з України взагалі засипали питаннями, найбільше з нами розмовляв один грузин і по приїзді в Батумі він… почав щиро вибачатись, що пересідає на інший автобус і тому не може нас запросити погостювати в його домі. Це звучало дуже щиро і викликало ступор у нас – як так: цілком не знайома людина, яка просто розговорилась з нами в автобусі, приносить свої вибачення за те, що не може запросити в гості?! Дивина якась. Однак гостинності грузинів нема меж.

Підкорення Грузії «порожняком»

Я не знаю звідкіля у мені ця любов. І як так, що вона жила у мені останні кілька років. Коли я полюбила Грузію? Коли почала цікавитись їхньою кухнею? Чи коли заслуховувалась чарівним голосом Ніно Катамадзе? Чи коли споглядала сотні зображень з тих міст? Чи коли слухала захопливі розповіді приятеля Олексія? Не знаю…
Факт того, що у мене була мрія останні кілька років – відвідати Грузію, від чого я крадькома переглядала різні авіарейси і тури, аж допоки в січні не постановила собі план – в 2015 відвідати!
І хоча спочатку я думала, що не матиму компанії – ні, таки несподівано знайшлись супутниці – дві знайомі, хороші, милі, а головне розумні дівчини, з якими я колись пересікалась в одній компанії теж планували відвідати цю країну. Тож об’єднавши зусилля ми реалізували задум.
Відтак, 31-го серпня всього-навсього три дівчини – я, Юля та Ліля, самотужки організувавши власну відпустку, вирушили в неабияку авантюру – підкоряти Грузію.

Клуб анонімних мандроголіків

Ідея написання цієї статті з’явилась поки я їхала у громадському транспорті і помітила оголошення про лікування від алкогольної залежності.
Звідси і назва 🙂 щоправда на меті клубу, про який я пишу було б зовсім навпаки – не лікувати від залежності, а натомість потурати їй.
Чому я про це пишу – бо часто в зв’язку з «самотністю» нема компанії для подорожі, а погано якщо лише це стримує.
У мене, до прикладу, на день Конституції був задум податись у чудову мандрівку, продумано в якій було все до хвилин, по всіх розкладах транспорту, а не вдалась вона лиш тому, що банально не було компанії з ким поїхати, хоч до кого я лишень не приставала з пропозицією! (зате тепер хоч знаю розклад потягів і мить коли чкурну відкладена на потім)
Звідси я і почала думати про такий собі клуб мандроголіків. От уявіть собі: ви заходите на сайт, реєструєтесь, вказуєте основні особисті дані і про себе як мандрівника, типу:

Міста як люди і почуття до них

Я немислимо легковажна. Я дуже легко закохуюсь. Я обожнюю подорожі. Я люблю міста. Я в них закохуюсь наче в людей, вдивляюсь у них, спостерігаю за ними, виокремлюю якісь їхні риси і як наслідок у думках формується якесь місто, що сприймається наче особа. Байдуже, яким є це місто в очах інших чи яка у нього історія. Кожне місто сприймається як особа, про яку складається перше власне враження і формується індивідуальне ставлення. Міста перетворюються в асоціації. Ось лише короткий випадковий перелік тих, в які я закохана і якими «людьми» я їх уявляю.
Вінниця. Тендітна панночка. Прекрасна, але скромна і якщо пильно поглянути, то можна угледіти яка красива вона в своїх деталях.
Київ. Безперечно красивий, однак водночас суворий та стриманий. Вічно заклопотаний бізнесмен, такий що постійно в бігах, і розмовляє по кількох телефонах одночасно.
Неаполь. Хлопчисько розбишака. Такий, що і хвацько щось поцупить, і поглузує. Водночас смішний настільки, що живота від реготу біля нього увірвеш.
Венеція. Гордовита пані. Надзвичайно пихата. З манерами, зверхня і в своєму стилі вельми вишукана.