Зимове, весняне та щире

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати.

Шлях набивання шишок – цього не вчили в універі

Часто думаючи про неї я не розуміла, чому з нею всі «на ти», якщо вона обіймає серйозну посаду і усі ці люди в її підпорядкуванні. Вона з ними завжди привітна і дружелюбна, однак все ж таки факт того, що вона – їхній начальник, але якоїсь суворої субординації у їхніх відносинах я не спостерігала.
І лише потім я дізналась як воно все сталось. Вона прийшла на роботу ще зовсім юною і зовсім не для того, щоб керувати. Рядовий працівник одного з департаментів товариства. Але з її підходом до роботи та головою вона не залишилась не поміченою і поступово рухалась по кар’єрних сходинах, дійшовши до того, що будучи цілком ще молодою жінкою вона очолила департамент, у який прийшла колись працювати студенткою. При цьому, «перескочила» суттєво старших за себе осіб, які працювали у цьому департаменті значно довше за неї і у підпорядкуванні яких вона трудилась. Проте і вона не зазналась і не «зазвідилась», великого начальника зі себе корчити не почала і зберегла хороші стосунки з усіма.
Є велика різниця коли людина приходить у колектив одразу керівником і всі її так сприймають, і коли людина приходить «простим працівником» і виростає над своїм колективом (та ще й у короткий термін) і починає підпорядковувати собі тих, з ким ще недавно працювала нарівні. Розумний колектив сприйме досвідчену людину, але ж завжди є випадки коли когось жаба душитиме «як то Свєтка яка недавно зі мною напару звіти робила, теперка від мене тоті звіти буде вимагати».

Джерело здорового егоїзму

На нічному вокзалі в Ковелі я дочитала книгу, яка буквально поглинала  мене багато вечорів поспіль.
Айн Ренд – «Джерело», ймовірно знайома багатьом, бо опублікована ще в 43-му. Оскільки я дуже захопилась читанням «Атланта», то моя знайома наполегливо порадила прочитати мені і «Джерело», мовляв сподобається – так і сталось.
Якщо ви вже читали «Атланта», то «Джерело» вам буде зрозуміле – тут присутній типовий стиль авторки: об’єктивізм, капіталізм, індивідуалізм та егоїзм. І хоч я читала і негативні відгуки про книгу на кшталт: «ну скільки можна, вона писала про одне і теж», цьому можна сказати: «повторение – мать учения», так, вона повторювалась у своїх тезах, однак як показує досвід і розвиток світу – була права. І я певна, що чим більше людей будуть читати книги Айн Ренд – тим більше осіб матимуть нагоду стати свідомими.
Ключові слова можна було б підібрати як книга про незламність духу, роботу, кар’єру, кохання, суспільство, підлість, дружбу, і навіть певною мірою про субсидії!

Віщі сни і місто, варте фортеці

Вихідними на день Конституції  я звісно що подалась у нові мандри.
Колись думала, що варто буде з’їздити у Білорусію, та не планувала конкретно, поки одного разу мій компаньйон)) не сказав «а мені сьогодні вночі снилось, що ми з тобою гуляємо по Мінську». Так і з’явився задум. Поки шукали чим то туди добратись, я згадала що якогось Ігор uabanker писав на цю тему. За що йому окрема подяка, адже саме завдяки описаному ним маршруту у нас з’явився задум поїхати і у Брест.
Внесли, щоправда коригування – описаний Ігорем маршрут дешевий, але не заощаджує часу. Ми його реалізували по своєму:
П’ятниця вечір, о 21:46 142-м потягом зі Львова у Ковель. Потяг робить якийсь круг через Волинську область, проте за цей час можна поспати. О 01:58 прибуває в Ковель. Звідти до Бресту можна дістатись прямим автобусом.
Тут мушу вам сказати, що о 2:30 ночі на станції ми помітили автобус у Брест, але про нього нам не було відомо з інтернету. Тож ми ще заздалегідь купили квитки на прямий автобус Ковель-Брест о 6:00 ранку – вокзал в принципі просторий, є де комфортно почекати.
Вже коли сіли в автобус ближче до кордону почались пригоди – водій вирішив підібрати нелегальних пасажирів – жіночок-контрабандисток, які везли товар на продаж у Білорусію. Через скандали і розборки на кордоні з цими панями ми простояли 2 години на білоруському кордоні. Через що ми приїхали у Брест зі запізненням (обурена я вже написала скаргу на водія).

Смак Львова

Хто подорожує, той знає, що приїжджаючи у нову місцину кортить скуштувати чогось типово місцевого.
Халепа в тім, що у Львові на запитання подорожуючих «А де у вас тут можна спробувати місцеву кухню?» складно відповісти. Якщо це іноземець, то в залежності від його фінансового становища запропонуєш йому «Пузату хату» або інший заклад і нагодувавши його варениками та борщем втамуєш цікавість. А от своїм українцям, яких таким не здивуєш, нічого й сказати.
Власне, це не тому, що у Львові нема місцевої кухні, а тому що вона занепала. Наші предки мали свої, цілком виняткові страви і навіть з вишуканих складників, а відтак з приходом радянської влади, коли ці складники стали дефіцитними рецепти залишились просто записами і наш раціон перетворився просто на вдоволення тим, що є.
А потім ви самі розумієте – незалежна Україна, і на нас хлинули різноманітні заклади з закордонними делікатесами, де кожен в залежності від товщини гаманця може поласувати чи то піцами, чи то сушами, чи ще чим завгодно.
І настільки центр нашого міста переповнений усім тим чужоземним, що й справді – дайте собі відповідь де у нас скуштувати ТИПОВО галицької кухні? Ні, саме автентичного смаку, а не того, що всякі локалі поназивали «зупка по-львівськи»; «ковбаска по-львівськи»; «ґе на паличці – теж по-львівськи»
Але перед тим як задатись питанням де скуштувати виникає ще важливіше питання – а що ж їсти? Що ж тоді та типова, справжня, історична Львівська кухня?!

Крок у деградацію

Нещодавно  повертаючись додому короткою дорогою «між гуртожитків» я стала свідком однієї вельми цікавої сцени, що аж зупинилась аби глянути як воно чудернацько виглядало.
Стояла собі групка десь так 4-5 студентів, галасливі, веселі та жваві. Усі виглядали більш, ніж пристойно та були вдягнені в шкіряні куртки. Один із них відкорковував скляну пляшку горілки,  інший розкривав упаковку одноразових стаканчиків, а ще інший голосно казав «От щас відмітим!»
Одразу поруч від них, десь за 5 метрів стояла інша групка. Три місцеві алкоголіки, що практично на рівні бомжування, одягнені в незрозуміле лахміття. Усі тримали в руці пожмакані брудні одноразові стаканчики, наче на смітнику їх найшли. Один із них тримаючи в руці пляшку з-під «кока коли» з прозорою рідиною всередині, ймовірно купленою в місцевого Алкобарона,  наливав іншим.
Це була настільки дивна картина, що хотілось дістати телефон і просто сфотографувати (проте не наважилась, зважаючи на контингент). От наче та сама дія пияцтва (вуличного ще й до того!) проте так по-різному виглядає.

Здійснення львівської мрії

Як то кажеться «93% людей мають мрію, яку можна здійснити до кінця тижня, а вони роблять з неї мрію всього життя» і не те щоб я робила з екскурсії з паном Ігорем Лильо якусь неосяжну життєву мрію, однак це таки була мрія у розумінні цього слова.
Насамперед, я ставлюсь вельми шанобливо до цього Львів’янина, і тому, що він такий свідомий українець, і за його внесок у туристичний розвиток нашого міста, і за його неперевершений стиль до переказування історичних фактів, і за те як він ось уже кілька років поспіль тішить мене щоранку своєю рубрикою «Хронограф» на Львівській хвилі.
Потрапити на екскурсію до нього не так вже й легко, в травні я пробувала записатись в одну групу, однак заходи за участю пана Ігоря настільки популярні, що квитки розлітаються вмить.
На цей раз завдяки підписці на його фейсбук сторінку я довідалась про екскурсію з незвичайною назвою «Альфонси Львова» і не гаючи часу таки потрапила в перелік учасників 🙂 (на другий день забираючи квитки довідалась, що практично за пару годин всі місця було продано).

Люблю брудноруких!

Ну от, те за що я переймалась таки мене спіткало…
Я вже не студентка, адже саме цього тижня я вже забрала мій картонний клапоть паперу під назвою «диплом» (вони ж бо тепер картонні), однак я все ще переймаюсь освітою і зокрема тим, як отой процес, який в нас сміють освітою називати, відбувається.
Передумова для написання цієї статті трапилась у соцмережі фейсбук кілька тижнів тому, не знаю чому і яким чином, але у стрічці новин мені вибило, що мій колишній італійський викладач (про якого я вам вже писала) написав коментар до публікації про те чи можуть викладачі поєднувати дві роботи. Його слова були настільки влучними, що я їх собі скопіювала, аби якось написати про це статтю.
Для мене вельми символічно написати цю статтю саме сьогодні. Сьогодні у дорогого мені і не побоюсь цього слова – одного з найкращих викладачів у світі день народження. Щойно, у тому ж фейсбуці я написала йому привітання і подякувала. Подякувала за його лекції і за те, що такий винятковий викладач з унікальним підходом до кожного із студентів був у моєму житті.
А його слова у дискусії про те як викладачі поєднують дві роботи були такими:

Внутрішній туризм це потреба!

Саме зараз коли звідусіль мені чутно як люди складають переліки справ, які хочуть здійснити у новому році, що розпочався, я та хто кидає заклик «подорожуйте!» Зокрема, я вважаю, що найважливіше – це внутрішній туризм, себто подорожі в межах своєї країни.
Хто читає мій блог на постійній основі мабуть помітив, що у мене на меті відвідати усі обласні центри України. Поки що у 12 міст моя нога ступила. Близькі вже часто запитують: «Ну що? Куди далі?» Насправді я дуже не охоче ділюсь власними планами, проте в мене є кілька маршрутів на кшталт «як вклавшись у 3-денні вихідні виїхати в п’ятницю після роботи і повернутись в понеділок до роботи» Цього року на меті бодай 4-5 нових обласних центрів і ще навідатись у ті, які вже свого часу полюбила.
Особисто мої проблеми вже полягають у тому, що відвідавши всі західні області та чималий шмат центральних областей, настає потреба «рухатись кудись на схід», що в міру відстані та транспортного сполучення не так просто.
Але давайте обговоримо детально про внутрішній туризм, його переваги і труднощі та чому він такий важливий та потрібний для кожної особи.

Логістика для чайників

Ця стаття із серії «накипіло!»
Зараз люди масово замовляють товари через інтернет і шукають найзручніших способів доставки, але інколи мені доводиться стикатись з ТАКИМИ людьми і читати та чути ТАКІ відгуки, що мимоволі хочеться сказати: «Люди! Ви – ідіоти!»
Я не працюю в логістичній компанії, однак я тісно співпрацюю з логістикою ось уже рік, транспортні накладні, вантажі, доставки – то мій хліб насущний, за рік часу довелось багато вивчити і сьогодні я хочу поділитись моїми знаннями з надією, що цю статтю прочитає хоч хтось, хто користується службами доставки і що хоч хтось прозріє що таке цей популярний сервіс, як ним правильно користуватись, як дати собі раду у численних незрозумілих термінах, як зрозуміти за що ми платимо кошти і головне – перестати попусту нарікати! Отже, якщо ви користуєтесь таким сервісом, я вам влаштовую безкоштовну самоосвіту – поїхали!
Насамперед, що таке служба доставки? Це сервіс з швидкого перевезення вантажу чи документів з одного місця в інше, який надає логістична компанія. Здійснюватись це може із застосуванням кур’єрської доставки – тобто передачі вантажу кур’єру, який доставляє вантаж в руки одержувачу.
Сьогодні на ринку України лідерами з доставок є такі компанії як Нова Пошта, Міст Експрес, Інтайм, Делівері (ні слова про Укрпошту, бо ця структура описується виключно матюками, і то я навіть не знаю їх в достатній кількості аби сказати все, що думаю про них). Ця публікація не є рекламою жодного типу, я лише окреслю загальні послуги, які надають ці компанії.

Визначна дата, остання мрія життя та погляд назад

10 липня 2012 – аеропорт Марко Поло, Венеція. За кілька годин до доленосного відльоту.

Не люблю дня народження, тому що в день коли стаю на рік старшою чомусь лізе в голову беззмістовне питання «і що тепер? що змінилось?» Не люблю взагалі нового року чи будь-якого іншого свята, яке до чогось «зобов’язує».
Та якщо все ж виділити якийсь один-єдиний день в році, який мені б хотілось воістину святкувати, якщо треба назвати якусь дату, яка справді для мене є визначною, якщо проглянути все життя та вибрати один лиш день, як найважливіший з усього,то безперечно я назву цей день – 10 липня.
…На світанку 10 липня 2012 року, спакувавши поспіхом валізу, я полетіла по квитку в один кінець назад в Україну, тим самим здійснивши мою заповітну мрію до якої йшла 6 років: жити вдома, у Львові.
Минуло 3 роки… З однієї точки зору, то були 3 роки тривалістю у вічність, з іншої – вони пролетіли немов мить.
Тим не менше, можна сміливо стверджувати, що 10 липня стало вельми особливою датою у моєму житті, і навіть символічним днем народження іншої Ольги Врублевської, адже саме з цього дня я почала моє нове і, що найголовніше, самостійне життя.

Плавання – це не спорт, а відчуття

Ні-ні, я не описуватиму жодних мандр, бо всупереч очікуванням на вихідні нікуди не подалась, а ще гірше – «злягла». Тож оклигуючись від застуди можна поговорити про щось здорове. До прикладу, знову про плавання.
Моя маленька учениця почала відвідувати басейн, що особисто мене тішить мабуть ще більше, аніж її. І от вона мені поскаржилась (і отримала добрячої прочуханки за свої слова) на «тупість» своєї інструкторки, бо «який сенс плисти брасом без рук, що то за дурна вправа». А я відповіла: «Класно вам. У вас квіточки. От у нас вправи були воістину класні – наприклад, кріль зі закритими очима. Зі пов’язкою на очах, так щоб точно нічого не бачити».
Багато новачків не розуміють суті таких на перший погляд дивакуватих вправ, як от брас без рук або без ніг, кріль зі заплющеними очима, або з зжатими кулаками. Суть цих вправ проста: навчитись відчувати.

Обростання позитивними звичками

З часом всі ми обростаємо шкідливими звичками. Вони вкорінюються у наш побут спочатку як прояв ліні «бо так швидше, бо так зручніше» і ми й не помічаємо як вони стають частиною нас самих. І з одного боку наче й розуміється: «так недобре», а з іншого – вже настільки призвичаїлись, що складно щось змінити.
Особливо негативні звички чіпляються людини, що живе сама. Коли ти співживеш з кимось – хоч-не-хоч будеш рахуватись з думкою інших, а от коли ти сам – це свобода дій… і ліні. Озираєшся і усвідомлюєш наскільки пагубні твої типові дії для тебе самого. І якщо усвідомлюєш, що це тебе не влаштовує – варто запроваджувати зміни.

Поради плавчиням щодо специфічної чоловічої логіки

Шановні жіночки плавчині, у сьогоднішній публікації я буду братись давати поради як вам плавати аби отримати задоволення і уникнути роздратувань, які можуть виникнути коли ділиш доріжку в басейні з іншими людьми.
Так от, якщо ви приходите в басейн аби дійсно займатись спортом, а не теревенити, то як я вже колись зазначала – варто іти на ту доріжку, де більше мужчин. Вони зазвичай не плещуть язиками і не простоюють на доріжках.
Однак, чоловіки теж бувають різні!
Варто собі затямити: можна обганяти чоловіка, який добре пливає.
Виконувати у плаванні маневри випередження, це аж ніяк не свідчення, що хтось погано плаває, може просто хтось пливе брасом, а ви кролем не можете за ним тягнутись, тут обгін дуже доречний.
Але обганяйте тільки тих чоловіків, які добре пливуть. Що таке «добре»? це ті плавці, від яких аж світить правильною, відмінною, чіткою технікою плавання. Мабуть коли ви їх випереджаєте вони собі думають «нормально пливе» чи щось таке і ніяк не протестують випередженню.
Але любі жіночки, ніколи, чуєте, ніколи, ні за яких обставин, як би повільно це не було, не обганяйте чоловіків, що погано плавають.
Я не знаю тонкощів чоловічої психіки, але ймовірно в ту мить у них вмикається якась чоловіча самозакоханість і їхнє его починає протестувати як то так, що якась дівка його випереджує.

Чому я навчилась куховарити

У віці 9-ти років в моєму житті трапились дві знакові події. Одна доволі драматичного характеру, інша позитивного.
Перша. Щоліта ми їздили до бабці в село і одного дня я разом з нею полола грядки. А один дідусь, далекий родич, на те сказав, що бабця задовго чекала, щоб брати мене зі собою на роботу в город, треба було до такого мене ще раніше привчати. Я похнюпилась і запитала чому він так думає і отримала відповідь: «Бо ти жіночої статті!»; – «І що?», «А то, що дівчатка змалку мають привикати до роботи і бути працьовитими, бо потім вони вийдуть заміж і будуть працювати вдома на сім’ю і на чоловіка»; «але чоловік буде тоже працювати!»; «Жінки працюють більше і ти мусиш так робити!».
Мені ті слова аж в’їлися в пам’ять! То я зараз з точки зору моїх 20 з гаком років можу сприйняти іронічно цей інцидент, а ви уявіть реакцію 9-ти річної дитини коли їй заявляють, що твоя доля знайти собі якогось олєня і пахати на нього – не надто радужна перспектива, еге ж?
Сповнена обурення, цю ситуацію я обговорювала з подругою одноліткою, адже мене аж розпирало від злості наскільки то «нечесно»! А згодом, дочекавшись приїзду в село тата, я зібралась з силами на серйозну розмову і як сьогодні пам’ятаю: підходжу ввечері до нього і голосно та чітко заявляю: «Тато! Я ніколи не вийду заміж!» Я тільки зараз можу уявити собі який тато тоді пережив шок, коли дитина ні з того ні з сього таке заявляє, і  почав розпитувати в чому річ. Переказавши йому розмову з тим дідом я зарепетувала: «То всьо – нечесно! Несправедливо! Я так не буду!» Він мене трохи заспокоїв, але той стариган зі села залишив добрячу травму моїй дитячій психіці і з того часу я зростала зі думкою, що ніколи і нізащо я не буду працювати на якогось чоловіка.

Без суворої наполегливості – не заговорите

Іноземна мова – це не щось таке, що просто входить в голову. Зазвичай, для її вивчення потрібно прикладати зусиль. Тим не менше, багато хто думає, що варто собі найняти репетитора і знання мови автоматично увійде в голівоньку, без надмірних трудів. Звісно, так не буває.
Мозок потребує постійного використання мови, тож аби «тримати його в формі», я завжди раджу хоча б 15 хвилин в день присвячувати іноземній. Варто вивчати щодня кілька нових слів, читати якісь невеличкі тексти і виконувати хоч одну вправу. Це зовсім небагато, а результат відчутний.
Так вже склалось, що репетитор з мене суворий. Перше заняття було завжди безкоштовне, де я знайомилась з потенційним учнем і пояснювала мої умови співпраці, зводились вони до: «якщо ви не прикладатимете зусиль – я не буду гаяти на вас мій час, ви повинні вчитись» і байдуже скільки пропонували, якщо я не відчувала, що отримуватиму втіху від цього навчання, то могла відмовити людині. Не зважаючи на дуже вимогливе ставлення до навчання, від учнів в мене відбою не було, навіть заздалегідь в списки записувались.

Щасливий і бадьорий ранок – це реально!

Так, це реально, навіть у будні і навіть якщо Ви, так як і я, – сова. А особисто для мене прокидатись вранці нестерпно, та доводиться виживати у світі жайворонків.
Не повірите, але суть у сніданку.
Сніданок довгі роки поспіль був моєю трагедією. В дитинстві, перед тим як іти в школу, бабця заставляла їсти якусь їжу, зазвичай це було щось приготовлене з вечора, розігріте на сковорідці. Справжнісінький жах і жирна їжа, вранці їсти нереально.
Потім я поїхала в Італію, помітила, що у них легкий сніданок булочками, кавою з молоком і ще якоюсь випічкою і майже перейшла на це. Однак «майже», бо я молока не п’ю, випічки зранку не завжди мала, тож обходилась кавою і печеням, практично нічого не їла. Так тривало кілька довгих років.
Впродовж цього часу мудрі особистості намагались безрезультатно переконати мене в якомусь більш ситному сніданку, їсти каші наприклад (яких я майже не вживаю, просто так, бо не смакує). Усі ці переконання були надто нав’язливими і починались зі слів на кшталт «ти взагалі нічого не розумієш і не знаєш». А такі слова дратують.

Найкраще у моєму повсякденні

Аж вельми мене повеселили деякі мої знайомі, які мені в неділю всі мов один написали: «привіт, Олька, як поживаєш, як твоя робота?» (то так типово, замість того, щоб питати як в мене справи люди питають як моя робота). А й я відповідаю усім: «Чудово!»
Бо й направду – чудово!
І річ не настільки в роботі, бо я не вдаряюсь в деталі аби переповісти комусь що там у мене діється, суть в тому, що вона впливає чудово на мій настрій.
І йдеться не про факт стабільної зарплати (на попередній роботі щомісяця молилась лиш би було що перекладати, бо кошти на життя теж були потрібні). І йдеться навіть не про те, що моя робота близенько додому і я щодня чимчикую пішачком, не користуючись жахливими маршрутками. Ні, я не про те, що я на обід можу ходити додому. Ні, мова не про те, що у мене грандіозна співробітниця в іншій області, порозмовлявши щодня з якою я отримую такий заряд позитиву, що усміхаюсь від вуха до вуха. І йдеться навіть не про те, що у мене хороший начальник (більше про нього писати не буду, бо і вже всі про нього щось та й знають). Річ не в багатьох приємних факторах.
Моя робота мені чудова тим, що я вчусь.

Мистецтво – понад усе (?) (!)

З однією з моїх учениць ми вчимось розмовної італійської за одним вельми цікавим підручником, де надаються до обговорення різні тематики, з питаннями, що заставляють думати.
У ці дні ми розглядали тему мистецтва і мимоволі скотились на обговорення яке місце воно займає у нашому житті. Тут моя учениця почала висловлювати цікаві думки…
Загалом більшість з нас живе за шаблонною зарплатою – гроші на їжу, на комунальні, на одяг. Якщо щось лишиться – можна собі щось дозволити. І рідко ми собі дозволяємо відвідування театрів, галерей, концертів, музеїв.
З одного боку – це звісно питання смаків, кожному подобається щось своє. З іншого боку наш шаблон заздалегідь помилковий.
Саме тут моя учениця висловила цікаву думку, що мистецтво – має займати одне з першочергових місць у нашому житті. Воно має бути способом для розвитку, для заспокоєння, для роздумів і що важливо – нагодою для проведення часу з близькими.
Чому рідні люди, сім’я традиційно спілкується лиш за столом чи ще гірше – за телебаченням? Чому не відвідати цікаве місце разом, не подивитись та обмінятись думками з приводу якогось творіння?

Відрядившись до нових досвідів

Що не день життя – то новий досвід. На цей раз я вперше в житті їздила у відрядження.
Досвід видався цікавим, але і дуже клопітким. Спочатку була довга і насичена підготовка, щоб ви розуміли скажу, що у вихідний день, в ніч зі суботи на неділю ми з начальником ще переписувались стосовно того як нам все зробити…
А підготувавши наші проекти я була готова до того, що і мені доведеться їхати у відрядження, але аж ніяк не очікувала, що в понеділок вранці отримаю дзвінок “сьогодні по обіді виїжджаєм”, отаке внєзапно 🙂
Відрядження, до речі, то така штука, яка цікавить всіх. От реально – як почули що я і ще два керівника їдемо, то всі – від складовщика до охоронника мусили задати питання куди ж і чого ж ви їдете. Найбільше “добила” фраза молоденького бухгалтера: “о, та ви там собі певно в 5-ти зіркових готелях спати будете” – знав би хтось скільки роботи було вкладено в ту поїздку…
В кінцевому результаті ми виїхали о 4-й ранку, вперше в житті я їхала у Київ автомобілем, та і вперше житі їхала в авто, яке гнало на такій швидкості (рекорд 201 км/год). От лише недавно була у столиці і прощалась на півроку, а тут раптом знову туди втрапила…
Щоправда, я не мала відчуття, що я в Києві. Не було навіть банально часу аби пройтись пару кроків Хрещатиком.

Про книги, систему і яблука

От лиш вчора я спілкувалась з моїм приятелем Олексієм, який за моєю порадою прочитав книги Назара Козака “Нафіга іти на пари”. (До речі, ей ти! Так-так, конкретно ТИ! Якщо ти ще не читав(ла) цю книгу, навіть якщо ти вже не студент, навіть якщо ти ним ще не був, за будь-яких обставин – закривай мій блог і хутко вали за посиланням читати ці дві (1-ша, 2-га) коротенькі, але важливі для кожної людини книги!)
І от переписуючись з приятелем звісно зайшла мова про освіту, систему, навчання. Я виклала йому в повідомленні те, що вже хотіла  і готувала для написання публікацією в блог. Відтак, просто копіюю, з маленькими редагуваннями.

Близьке приємне зарубіжжя

нічний Жешув

У ці вихідні я чкурнула у Польщу, поки погода ще добра, поки молоді і завзятті, поки документи дозволяють – чом би не взяти рюкзака на плечі і не поїхати кудись? 🙂
Тож в суботу, рано-вранці поїхали маршруткою до Шегинь, звідти через піший кордон до Медики.
Що я вам можу сказати? Поки стояла в черзі пішого пункту перепуску зрозуміла, що Україні зарано вступати в Європейський союз. Можна буде вступати наступному поколінню після мого, коли попередні покоління вимруть. Так, це звучить грубо, але іншого слова, ніж “бидло” я не можу підібрати до описання ситуацій, що відбуваються на цьому пункті пропуску. Люди банально позбавлені будь-якої культури. Тож дуже добре, що зараз ускладнили процедуру видачі віз, з такими-то людьми нема кому їх і давати – така моя думка.
До речі, в березні російський телеканал показав чергу машин на пропуску Шегині наче це люди тікають до Росії . Я дивилась як люди біжать через піший кордон і дивувалась чого якийсь москаль ще не знімає тут відео наче це українці біжать в москалію.

Комплексний звіт про нові реалії і потреба в балансі

Простіть, що я не пишу. Я вчусь встановлювати новий баланс між роботою і особистим життям. Поки виходить кепсько, бо всі мої думки устаканюються навколо нових реалій. Думки вертяться на одні і ті ж теми, часу на щось інше поки мало. Але я вже починаю відчувати, що збагнула на 80% що і до чого, почуваюсь більш комфортно у новому середовищі і вже зможу почати думати про щось інше крім роботи.
А поки… можу звести підсумок як мені тепер живеться.
Чому я назвала статтю “комплексний звіт“? Бо це моя суть в останній період. Мені надсилають звіти, я їх перевіряю, прискіпуюсь до працівників у разі невідповідностей і вимагаю від них точності до найдрібніших деталей. А ще я цими днями розробила мегавеликий точний звіт, який містить дані про все підприємство, всі продажі, результати всіх працівників та дані про кожного клієнта. Він став для мене особливим, бо ідея його створення з’явилась уві сні… Мені приснилось як все це виглядає, я прокинулась і натхненно почала працювати – вийшло чудово. В одному файлі всі-всі дані. Вперше зі мною таке було, щоб щось мені отак приснилось.