Півжиття

Сьогодні тобі виповнилось би 59. Мені цього року виповнилось 26. Тебе нема 13 років. Половину мого життя.
Півжиття пам’ятаючи про особливість цього дня і вже не мати куди подзвонити.
Півжиття, щоб замість вітань приїжджати до тебе на могилу.
Півжиття, відміняючи у цей день справи, бо їдеш туди де маєш бути за покликом душі.
Півжиття, як я відповідаю на чужі питання, що ні, ввечері на цвинтар іти не страшно.
І стояти тут цієї холодної листопадової ночі, серед могильної тиші та пітьми, лиш при світлі ліхтарика і лампадки, і вдивлятись в твій кам’яний погляд з фотографії і згадувати…

Поїхати б

Добре, що порт працює щоденно
й туди щоденно хтось приходить, 
і місто, в якому завжди південно,
збирає з прибульців усталену подать.

Поїхати б в Одесу.
Щоб цілу ніч під гуркіт поїзда намагатись заснути. Щоб на ранок зустріла сонцем. А навіть якщо не сонцем, яка різниця?
Щоб неодмінно вглядатись в оті букви «місто герой», проходити мимо стареньких неприємних підприємливих бабусь, що горланять своє «квартира посуточно!»
Поселитись в комфортному готельчику. Бажано з видом на море. А навіть якщо не на море, яка різниця?
Щоб до ночі гуляти вздовж моря. І байдуже, що вітряно. Вдихати на повні груди оте морське повітря так сильно і так несамовито, щоб аж обпікало. Щоб спробувати ним надихатись так, наче вистачить до наступної зустрічі.

Місце для мене

Я дуже добре пам’ятаю як під завершення татового похорону, мама раптом отямилась і попросила «залишити місце для неї» – у нас на цвинтарі так роблять – відмежовують лавкою місце, для когось близького, щоб тут не похоронили когось іншого.
Я це дуже добре запам’ятала, бо мама весь час була ледве притомна в ті дні, а тут вона несподівано «отямилась».
І ще пам’ятаю, бо в мене відтоді з’явилось погане передчуття.
Кожного разу, впродовж довгих років, коли я приходила до тата на могилу у мене було погане передчуття, що… це місце не для мами, а для мене. Що перш, ніж настане її час, тут похоронять мене.

Вдома найкраще

За 6 років, що я жила в Італії, я жодного разу не назвала квартиру, де ми мешкали з мамою домом.
Це було дуже принциповим, і навіть у випадкових питаннях «де ти є?»; – «вже йду до хати» я спеціально використовувала ці слова «до хати». Просто хата. Просто місце, де я вимушено живу. Але це не мій дім. Мій дім не тут.
Слово «додому» було настільки недоторканим і сакральним, що могло використовуватись лише до тієї місцини на 2-му поверсі радянської будівлі, на тихій львівській вуличці. Воно мало свій окремий зміст. Своє звучання. Свою цінність.
Повернувшись сюди, я знову почала використовувати це слово.

Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

Мабуть земля і дійсно кругла…

«Видимо, земля воистину кругла, раз ты приходишь туда, где нету ничего, помимо воспоминаний» – (Бродський).
Коли ми приїхали в Геную і я побачила місто, яке любила так багато років, то в моїй голові звучали саме ці слова. Тоді я ще не знала що це цитата Бродського і навіть не знала з якого вона вірша. На іронію долі, у цитованому вірші теж йдеться про місто з маяком.
Геную я відвідала вперше знову ж таки 6,5 років у рамках тієї ж екскурсії, яку згадувала раніше.
І поки марила повернутись у Cinque Terre, то і Генуєю марила. Однак, якщо туристичні місця краєвидів з плином років не зазнають значних змін (пейзажі практично не міняються), то з містами ситуація геть інша і от повернувшись у місто, яке я так любила, я зрозуміла що… всі ці роки мене тягнуло туди насамперед через спогади юності.

Місця, що пам’ятають мою юність

Тяжко серед виру роботи знаходити час, щоб писати про відпустку. Але ж хочеться 🙂
Словом, завершила я на Пізі, звідки потягом зранку ми поїхали у Ла Спеція.
Що за містечко Ла Спеція ви навряд чи знаєте, воно відоме з двох причин: звідси відправляється багато круїзів і це містечко найкращий пункт, щоб відвідувати «5 земель».
Коли мене питають яке місце Італії я люблю найбільше, то я всім одразу відповідаю «Cinque terre» [чінкве терре] – і хоч вони не надто відомі українському туристу, то унікальні місця в області Лігурії, таких райських куточків на світі більше нема. Це 5 хуторів на скелях Лігурійського моря неймовірного пейзажу, від якого перехоплює подих…

Роман без відчуття прогулянки

Так вже склалось, що про всі книги із цієї серії ретророманів я писала, то ж не варто робити винятку і тепер.
«Різник із Городоцької» – це продовження вже відомої саги про пригоди адвоката Клима у Львові. Перш, ніж почала читати книгу, бачила море відгуків мовляв це найособливіша книга з усієї серії, що саме тут ми будемо шоковані розвитком подій і поглянемо на головного героя по-іншому.
Ну як вам сказати. Як завжди – динамічний сюжет, несподівана розв’язка, впродовж читання задаєшся питанням «а чи часом не він?», зустрічаються нові персонажі і відкриваються подробиці вже відомих героїв… все захопливо, але… на четвірочку.
Великий і жирний мінус цій книзі від мене – відсутність відчуття перебування у Львові.

Перлина біля моря

Принаймні так кажеться про Одесу у відомій пісні. Я дуже давно хотіла навідатись в це місто, і вже понад півроку знала, що вельми вдало курсують потяги зі Львова: можна в п’ятницю ввечері поїхати, а в понеділок зранесенька повернутись. Причому хотіла поїхати в «не сезон», коли нема натовпу із туристів, а коли місто спорожніле і спокійне. Та все чомусь відтерміновувала цю мандрівку, а на ці вихідні таки вирвалась, ну просто як у Бродського: «Когда так много позади всего, в особенности – горя, поддержки чьей-нибудь не жди, сядь в поезд, высадись у моря»
Направду кажучи, цей обласний центр я відвідувала не вперше, бо ще у віці 5-ти років відпочивала там з батьками. Не пам’ятала майже нічого, окрім того, як ми в останній день стояли на пірсі і кидали монети в море аби ще туди повернутись.
З батьками повернутись не судилось, однак ось – через довгі 17 років я повернулась в Одесу.
Суботній ранок зустрічав сонечком і йдучи по перону я ніяк не могла збагнути, що дійсно це відбувається зі мною.

Підкорення Грузії «порожняком»

Я не знаю звідкіля у мені ця любов. І як так, що вона жила у мені останні кілька років. Коли я полюбила Грузію? Коли почала цікавитись їхньою кухнею? Чи коли заслуховувалась чарівним голосом Ніно Катамадзе? Чи коли споглядала сотні зображень з тих міст? Чи коли слухала захопливі розповіді приятеля Олексія? Не знаю…
Факт того, що у мене була мрія останні кілька років – відвідати Грузію, від чого я крадькома переглядала різні авіарейси і тури, аж допоки в січні не постановила собі план – в 2015 відвідати!
І хоча спочатку я думала, що не матиму компанії – ні, таки несподівано знайшлись супутниці – дві знайомі, хороші, милі, а головне розумні дівчини, з якими я колись пересікалась в одній компанії теж планували відвідати цю країну. Тож об’єднавши зусилля ми реалізували задум.
Відтак, 31-го серпня всього-навсього три дівчини – я, Юля та Ліля, самотужки організувавши власну відпустку, вирушили в неабияку авантюру – підкоряти Грузію.

Місце абсолютної тиші.

Цвинтар. Біля цвинтаря поле. За полем дитячий стадіон.
Я сиділа на цьому кладовищі і слухала тишу, коли раптом зі стадіону долинув дитячий крик. То було так дивно – щоб у цьому місці лунали якісь звуки… тож я почала до криків прислухатись.
То був крик наповнений життям, сповнений радості і безтурботності. Діти веселились, кричали і жили.
А я була наче в протилежному світі, хоч і зовсім поруч до того стадіону, так близько до тих криків – в місці цілковитої тиші.
Пастернак писав: «життя прожити – не поле перейти». А мені в ту мить здалось навпаки, що саме так воно і є: той стадіон де безтурботність… поле… тиша.
Ми живемо з криком, ентузіазмом та без клопотів і навіть не помічаємо наскільки близько і завжди поруч з нами те місце абсолютної тиші.

07.08.2015

В пів голосу,
Ольга Врублевська

Репортаж про тиждень з раю.

Ну от продовжую. Часу в останні дні було обмаль, але я отримала чимало листів і навіть дзвінків з проханням переповісти подальші мандри, тому ось – пишу:

Мої мандри Черкащиною звісно що продовжились до мальовничої Дзензелівки, де я вже побувала минулого року і де знову проходив унікальний фестиваль «Дзензелівські вечори класичної музики». (детальніше що то таке – у Вікіпедії)
Ввечері мене зустріли на пероні і забрали … додому. На диво, поки я їхала в авто від залізничної станції до села Дзензелівка я раптом відчула наче повертаюсь додому, наче я їду у рідне мені місце, де просто давно не була.
В перший же вечір мене очікувала тепла зустріч з сім’єю Лисих, знайомими музикантами і започаткування нових знайомств.
На другий день я виставила свою кандидатуру в якості волонтера і добровільно приступила до приготування відер їжі (я не жартую, дійсно пропорції відра) на благо музикантів.

Міста як люди і почуття до них

Я немислимо легковажна. Я дуже легко закохуюсь. Я обожнюю подорожі. Я люблю міста. Я в них закохуюсь наче в людей, вдивляюсь у них, спостерігаю за ними, виокремлюю якісь їхні риси і як наслідок у думках формується якесь місто, що сприймається наче особа. Байдуже, яким є це місто в очах інших чи яка у нього історія. Кожне місто сприймається як особа, про яку складається перше власне враження і формується індивідуальне ставлення. Міста перетворюються в асоціації. Ось лише короткий випадковий перелік тих, в які я закохана і якими «людьми» я їх уявляю.
Вінниця. Тендітна панночка. Прекрасна, але скромна і якщо пильно поглянути, то можна угледіти яка красива вона в своїх деталях.
Київ. Безперечно красивий, однак водночас суворий та стриманий. Вічно заклопотаний бізнесмен, такий що постійно в бігах, і розмовляє по кількох телефонах одночасно.
Неаполь. Хлопчисько розбишака. Такий, що і хвацько щось поцупить, і поглузує. Водночас смішний настільки, що живота від реготу біля нього увірвеш.
Венеція. Гордовита пані. Надзвичайно пихата. З манерами, зверхня і в своєму стилі вельми вишукана.

Почуття з минулого

Вчора був неперевершений день – вчора я дещо втомилась від роботи. Втома від виконання чогось – це у мене завжди солодке відчуття, одне з моїх найулюбленіших, бо чудово втомлюватись, але знати, що ти робиш щось корисне.
Після роботи я мала аж два заняття, тож робочий день протривав майже 11 годин. Але суть в тому, що заняття були розташовані так, що хоч-не-хоч мені треба було пройтись вулицями, якими я колись чимчикувала на колишню роботу. То був ковток ностальгії.
Ні, я не скучаю за тим, що було півроку тому. У мене тепер спокійне і стабільне життя, я не залежу від їзди маршруток і мені не доводиться щодня бігати, щоб встигати на усі заняття. Мій графік вже не такий щільний, а врівноважений і поміркований. Я спокійна і умиротворена. Та все ж, вчора ввечері я відчула ностальгію.

Про життєві вибори і колишні «я»

В один із днів мого перебування в Італії я пішла в мій коледж. На підході до нього довелось зупинитись, бо серце шалено калатало, це ж наче просто «Кальві», таке звичне мені місце, а чомусь почувалась вкрай незвично знову прийшовши туди.
З першого погляду – все так само. Ті самі ворота, машини і написи на стінах про чиюсь «вічну» любов.
Щойно я переступила поріг до мене підбіг один із прибиральників з вигуком «Бонджорно сеньйорина Ольга! А що ж ви тут робите? Ви ж наче повернулись в Україну?», а для мене то було таким здивуванням – як він мене пам’ятає?! Я ж всього-на-всього просто з ним віталась і один раз пригостила українськими цукерками. А тут прийшла і мене одразу впізнали…
Наступна моя гордість: мій коледж «Кальві» збирає допомогу – теплий одяг бійцям АТО. За це окреме визнання студентці українці Олені П’єх, яка зуміла все організувати – пишаюсь тобою, Олено!
Викладачі розпитували про ситуацію в Україні і розповідали як вони долучилися з допомогою. «Ти ж мабуть теж би не лишалась осторонь якби була тут, а так бач Олена все організувала».

Незмінні місця зміненої людини

Періодичні поїздки в Італію мені корисні тим, що у селищі де я жила, та в містечку де навчалась не відбувається ніколи ніяких змін. Там все завжди так само стабільно. І от  коли я повертаюсь у таке незмінне місце, то відчуваю наскільки змінилась я сама.
Це місця переусвідомлень і бути там знову дуже незвично – я колись була емігранткою і понад усе прагнула звідти втекти, а тепер приїжджаю туди, наче я зробила якусь маленьку перемогу – я таки зуміла звідти поїхати, і вже радше тут є туристкою.
Ця моя поїздка, до прикладу, дала мені усвідомлення, що в моєму житті, на шляху до моїх незначних, але досягнень були два визначальні фактори, що спонукали мене до дій: любов до однієї людини, та щось схоже на ненависть (хоч і не зовсім нею є) до іншої.
Я не можу передати як це дивно! Знову крокувати тими вулицями, які свого часу обійшла вздовж і впоперек з важким рюкзаком на плечах (бо зразкова дівчинка-відмінниця завжди носила всі підручники), а зараз дивитись на них і занурюватись у спогади. У Беллуно і в Агордо до мене все спогадами кричить…

Поїздка в самісіньку казку

Відпустка закінчилась і пора повертатись у будні…
Почалась вона у мене не надто добре – через погодні умови скасували авіарейс і довелось перенести виліт на кілька днів.
Тож зі зусиллями, 4-го січня я прилетіла в рідну мені Італію (про це потім). Але затрималась там недовго і вже вранці 5-го січня взяла курс на Німеччину.

вулицями Фрідрісхгафена

По дорозі зупинилась на прогулянку і обід в Австрійському місті Брегенц, що на березі Боденського озера, а тоді ще поїхавши вздовж озера, після обіду дістались до кінцевої мети – міста Фрідрісхгафен.
В такий спосіб впродовж 24-х годин я побувала у 4 країнах.
Озеро цікаве не лише своїми розмірами, а й тим, що знаходиться на кордоні трьох країн.
Місто Фрідрісхгафен дуже миле у своїй суті, аж надто сподобалась красива набережна вздовж озера, однак у цю пору воно практично пустує, оскільки туди з’їжджаються здебільшого у туристичний сезон.

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

Про квартири, переоцінені речі та сім’ю

Цього року, саме восени, виповнилось 10 років як моя сім’я заселилась у цю квартиру. Подумати лиш – десять років! Така дата… мої батьки так хотіли цього житла – виїхати з гуртожитку, здобути щось своє… Вони вклали стільки терпіння, очікування і життєвих сил в цю купівлю! І от вже минуло десятиліття. Хоч насправді, в житті жодного із нас не назбирається 10 років проживання у цьому помешканні. Та і ми разом узяті як сім’я – не те що року, ми й місяця не прожили усі разом по-людськи в цій квартирі.
Я запитую себе – куди ділось те життя? Заради чого було стільки сил, якщо нам не судилось бути тут разом? В результаті ця квартира стала лише пустим втіленням незавершених мрій, а сім’я здобуваючи щось примарне перетворила себе у спогад.

Візит на історичну Батьківщину

дорога через поле, шлях до Гірняків

“Історична Батьківщина” – саме так подумки я зву місця куди навідалась у ці вихідні.
Моя бабця – представниця роду давнього роду Сумиків (якщо комусь відомий викладач політехніки факультету радіотехніки Сумик Маркіян Миколайович – це її брат, а викладачка математики в ун.Франка Сумик Оксана Марківна – бабусина племінниця, моя улюблена тітка). Поколіннями наш рід жив на землях Олеська (ті краї Буського району, де славетний замок), чи якщо точніше не в самому Олеську, а на його околицях – на хуторі, що серед людей прозвався Гірняки.

піднімаємось вгору, замок залишається позаду

Востаннє я була у цих місцях ще зовсім крихітною – у трирічному віці ми туди приїздили з татом і братом. Не пам’ятаю майже нічого, лиш те, що в мене тоді народився маленький троюрідний братик, що того року була тепла золота осінь і величезний урожай яблук.

Є місце на світі

Є місце на світі, за десятки кілометрів від мого дому, зовсім невелике, де цвітуть квіти, літають кольорові метелики і сидячи на лавочці в якому можна дивитись на небо різноманітних барв.
Є місце на світі дуже тихе, спокійне, де майже ніколи не порушується тиша, де чути лише щебетання пташок.
Є місце на світі, де навіть випадкові прохожі не звертають на тебе уваги.
Є місце на світі, яке наче відокремлене від буденного світу, де немов зупинився час, де з роками майже нічого не змінюється.
Є місце на світі, куди я приходжу сумна, з болем, ваганнями і душевними тягарями. Де я можу довго сидіти, думати, плакати, говорити, мовчати і в результаті відчуваю, що мені хоч трішки стало легше.
Є місце на світі, куди я приходжу коли відчуваю, що мені ні з ким поговорити, нікому вилити мою душу, що ніхто мене не зрозуміє, де я сиджу сам-на-сам з моїм відчаєм.

Сторінки життя, прощання і піти з дощем

Я виходила з дверей, коли на вулиці саме починався дощ. Я заткнула вуха навушниками аби не чути гаміру львівських вулиць і пішла у дощ. На плеєрі лунала ця пісня, яка зуміла дуже буквально описати душевний стан, бо на душі було дивне відчуття… Я поставила пісню на повтор, щоб перейнятись лише нею і собою.
А пісня співала: “Надворі дощ іде, Прощаючись не плач Ніколи і ніде.” Та й чи хотіла я плакати? Ні, бо все було свідомо, от тільки на душі було таке дивне відчуття, а думки запитували мене саму що я пам’ятаю. Скільки ж раз я ходила по цій вулиці, скільки раз я по ній бігала! “А пам’ятаєш як тоді, коли той страшний снігопад, а ти з температурою ішла сюди крізь кучугури?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як ти тоді так сильно промокла під дощем, коли ішла сюди?” Звісно пам’ятаю… “А пам’ятаєш як тієї ночі в грудні ти йшла тут така красива і святково нарядна?” Звісно пам’ятаю…
“Замолено гріхи, Замовлено таксі, Розходяться шляхи, Прощайся, як усі” – “А пам’ятаєш як однієї ночі ти їхала звідси на таксі?” Звісно пам’ятаю… А прощатись з приміщенням навіть важче, ніж з людьми. Я йшла під дощем, а в очах ще мелькали ті картинки, що я бачила за кілька хвилин до. Як я дивилась на те приміщення і думала скільки ж часу я провела в тих кімнатах!