Наскільки сильною може бути Любов?

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.

Що в часи війни він був вивезений на тяжкі роботи до Німеччини. Що кохав бабцю з 19 років, хоч вони і одружились після армії. Що був дуже шанованим серед людей, і все життя до нього звертались «пане майстер», (воно й не дивно: столяр у селі – одна з найбільш затребуваних професій). Що він був надзвичайно сильним чоловіком, з величезними, міцними руками. Що дуже любив співати (і головним квестом мого дитинства було хто зможе назвати 3 улюблені дідові пісні).
Я вже писала що він кохав бабцю? Безмежно. Найзворушливіше, що я бачила у своєму житті – як мій старенький дідо з теплою посмішкою і сповненим любові поглядом співає бабці: «Ой ви очі волошкові, мов троянди пелюстки вуста, стан твій ніжний, смерековий, ти веснянко моя чарівна».
Що в нього було два сини і донька. Донька, яку він теж безмежно любив. Більше, ніж синів і це не було таємницею. Мені взагалі здається, в цьому житті він любив тільки двох людей: свою Марусю і свою Богданцю.
Наскільки сильною може бути любов? Мабуть ці 5 слів найбільш доречні, щоб описати усе його життя.
Наскільки сильною може бути любов? Щоб після смерті дружини життя зупинилось і перетворилось лишень в існування, нічого більше. І кожного разу, коли діти намагались його забрати зі села до містечка, бо там буде простіше доглядати, сцена завжди була та сама: щирі дитячі сльози старої людини, погляд у вікно на сільський цвинтар на пагорбі, і вперті слова: «я звідси не поїду, тут моя Маруся на мене чекає». З року в рік все слабше і слабше. Чахнув на очах, переставав пізнавати усіх нас, нічим не цікавився, закрився у маленькому світі, який існував тільки двома вимірами: спогадах про Марусю і приїздами Богданці.

Приїхавши в Україну, мама планувала поїхати на село в четвер. Її скосила температура і вона не змогла. В п’ятницю зранку зі села подзвонили, щоб сказати, що вчора весь день дідо просидів на лавці під хатою до пізнього вечора чекаючи її, і тільки перепитуючи: «Ну то де вона? Ви казали що вона нинька приїде. Та я ше ту посижу, пожду».
Ще коли я це почула, то серцем відчула неладне. В п’ятницю зранку мама поїхала.
– Тату чи впізнали Ви мене?
– Богданцю, та чом би я тебе не пізнав.
Дочекався.
Пробув із нею цілу п’ятницю і суботу, багато говорив. То просив йому кави зварити, то цукерок подати. Хвалив смачну вечерю. Аж занадто бадьоро як на його стан.
На вечір попросив свою Богданцю допомогти йому переодітись, ліг спати і до тями вже не проснувся…

Наскільки сильною може бути Любов? – Настільки, що і сама Смерть ладна покірно зачекати збоку.

29.09.2018

зі світлими спогадами,
онучка Оля