Про заздрість – білу і не дуже

Я завжди вважала себе доволі везучою людиною, бо ніколи мені не доводилось заздрити іншим людям. Успіхам близьких, товаришів та друзів щиро раділа, інколи про якусь із подруг могла подумати «от вона гарно виглядає, не те, що я», однак це було більше як самокритика.
Мабуть це тому, що я завжди намагаюсь вникати в деталі і знаю скільки зусиль навіть за кожним маленьким успіхом. Бо успіхи – то айсберг, де помітна лише верхня частина і багато чого залишається під водою.
Я знаю в яких боргах люди, що побудували собі дім, скільки недоспаних ночей в кар’єрі друга, скільки праці в чиїсь високій зарплаті, який тернистий шлях з терпіння і прощань в зовнішньо вдалих стосунках, скільки заощаджень для купівлі чогось омріяного на кшталт квартири… навіть біла заздрість мені не притаманна, бо коли дорогі мені особи чогось досягають я ними пишаюсь, адже знаю,  що вони того варті.
Кожен успіх – це наслідок зусиль, про які вам може бути невідомо. І дуже аж мене надихнуло до написання цієї статті зображення, що збоку – ми не помічаємо власної здатності до польоту, в той же час завидуючи чужим кайданам.

Про власний нежить і чужі війни

От буквально позавчора  я спілкувалась з моїм колегою, пояснюючи йому тонкощі різних логістичних процесів аби донести до його голови, що не так просто здійснити перевезення якогось окремого вантажу, щоб вдовільнити його нераціональне бажання, а він у підсумок нашої розмови сказав: «Оля, моя сестра часто вживає фразу: «Мене мій насморк хвилює більше, ніж війна в сусідній країні» от і для мене зараз так. Ви мені розповідаєте про всі процеси, я наче Вас і розумію, але все одно – мене найбільше колише вирішення моїх проблем, а не розуміння всіх інших».
Чомусь дуже та фраза запам’яталась «Мене мій насморк хвилює більше, ніж війна в сусідній країні», бо можна безперечно стверджувати щодо неправильності такого світогляду, щодо необхідності альтруїзму і обширного світогляду, щодо взаєморозуміння. І можна свідчити, що у світі, де люди думають лише про себе самих ні чого доброго не буде, бо лише налагоджена співпраця і взаємна координованість – запорука успіху (адже ж саме так я вважаю)… але… але… все одно чомусь ця фраза заядло ось уже третій день поспіль виникає у моїй голові.

Мої стовпи опори в робочому світі

1 серпня виповнився рік як я працюю на моїй новій роботі. Але сьогодні я не хочу підводити підсумків про те, якою я стала і що змінилось у моєму житті за цей період. Я хочу вам розповісти 4 короткі історії людей, про яких я практично нічого не знаю, але яких я безмежно ціную і поважаю.
1) Її звуть Ольга. Я подумки зву її «дивовижна». Вона працює у великій логістичній компанії, де часто виникають проблеми і розрулює їх своїм професіоналізмом. На жаль, інколи я думаю, що вона – єдиний професіонал у тій компанії. Деколи мені здається, що вона здатна здійснити чудо, навіть в не робочий час, навіть у вихідний день. «Олю, а Ви мені не допоможете» і я знаю – вони світ догори дриґом переверне, але знайде рішення, навіть якщо вантаж сьогодні тут, а завтра має опинитись за сотні кілометрів. Я звертаюсь до неї здебільшого саме у випадку проблем, але вона завжди знаходить їм рішення.
2) Його звуть Денис. Він працює з транспортом. Я дуже рідко звертаюсь до нього, але в тих випадках коли звертаюсь – він завжди допоможе оперативно все вирішити, без зайвих відкладань, затягувань, бюрократії і ниття. На будь-яку мою справу він відповідає «зробимо» і я знаю – він зробить.

Епоха відслідковування

На магазинах та у закладах харчування дедалі частіше трапляються таблички, що ведеться відео спостереження, навіть якщо його там нема. Це начебто дієвий метод протидії тим дрібним злодіям, що вагаються: «красти чи не красти», в такий спосіб вони начебто мали думати, що за ними стежать, все бачать і їх, в разі чого, буде викрито.
У соц.мережах висвітлюється час коли ти востаннє був онлайн і неодмінно знайдеться хтось, хто простежить коли ти був у мережі, і незабаром тобі перед цим допитливим створінням доведеться відчитуватись «а чому ж в такий час ти не спиш».
Телефони з геолокацією – це взагалі прорив. Чудово можна відслідкувати чи дійсно отой вредний синочок сидить на парі, а не в барі. Крім неслухняного синочка можна прослідкувати за любим чоловіком, який теж полюбляє прибріхувати. Отак прийшло повідомлення на вайбер, а пальчик вже мимоволі тягнеться щоб перевірити – «ану чи ти дійсно там, де кажеш».
Ми живемо в епоху відслідковування. За нами безперервно хтось стежить. Кожен наш крок не залишиться не поміченим. Ми й самі не завжди помічаємо як більшість наших дій чи місцезнаходжень непомітно фіксує якийсь пристрій. Брехати дедалі важче – розумна техніка враз перехитрує менш розумного брехуна.

Не збудоване – не відбудуєш.

Прояву моєї найбільшої Одинокості присвячую.

Дві найбільші у світі Самотності
Розійшлися знову на відстань,
Але сповнюють безпорадності
Не кілометри, а миті тиші.

Ти знов житимеш в тій реальності,
Що для тебе вже стала рідніша,
Я залишусь у моїй, тій,
Що для тебе така ненависна.

В нас з тобою багато схожого,
І водночас ми надто відмінні.
Я боюся стати тобою,
І помилки твої повторити.

Ми з тобою, здавалося б – рідні,
А насправді, мабуть, найчужіші.
Ми речами багатші за інших,
А духовно – обдерті до нитки.

Найважливіша риса людини

Нещодавно одна людина мене запитала що я найбільше ціную в людях, а й я не думаючи відповіла: відповідальність.
Особисто вам вона з чим асоціюється? З робочою сферою однозначно, я сама до відповідальності у роботі ставлюсь з особливим трепетом, і мене дратують заяви на кшталт: «та за такі гроші, що мені платять я ще й маю працювати», істина проста – у нас ж наче в демократичний лад, тож якщо ти погодився на ту пропозицію праці за такі гроші, то будь люб’язний – виконуй роботу! Не подобається? Звільнись і не займай місця, яке зможе зайняти і оцінити інша людина! І не існує посади на якій нема відповідальності – будь ти менеджер, програміст, прибиральниця, начальник, касир, актор, продавець, вчитель – стався відповідально до тих зобов’язань, які добровільно на себе взяв!
Ба більше – моя б воля я б запровадила до кримінального кодексу статтю з покаранням за безвідповідальність у ставленні до роботи.
Однак, не в роботі одній справа. Цю рису можна проявити у всьому, і особисто я гадаю, що багатьох проблем суспільства можна було б і уникнути, якби лиш люди були більш відповідальними.
Перш за все тому, що понад усе в світі я ненавиджу безвідповідальність (чи людей, які роблять погане і не несуть за це покарання), ненавиджу її настільки сильно, що моє серце здатне закипати від люті при одній лише думці.
Хтось може розповідати про моральні й етичні принципи, переконання й інші якості людини, що є важливими. А я їх відхиляю і знову звожу все до відповідальності – бо ця риса відповідає за всі інші: бути відповідальним перед людьми, Богом і насамперед – собою самим.

Зайвий привід.

Люди – то такі створіння, яким часто для здійснення того чи іншого вчинку потрібен привід. От просто зайва причина, яка би мотивувала їх щось зробити. Мотивувала і виправдовувала.
Зазвичай я не шукаю приводу. Намагаюсь щось робити просто так. Хай то будуть дріб’язкові подарунки чи несподівані телефонні дзвінки, чи пишу комусь далекому листи. Здається, несподіванки куди приємніші, аніж заздалегідь сплановані події.
Однак, довелось шукати приводу і мені…
Три роки тому (най йому ґрець, як же плине час!), 31-го грудня ввечері я отримала один дуже несподіваний телефонний дзвінок від особи, яку б нізащо не сподівалась почути і яка виголошувала мені якісь типові передноворічні вітання. Згадуючи той випадок я три роки не могла зрозуміти НАВІЩО було мені тоді дзвонити? Ну от навіщо? Здається мені, суть була не в привітанні… Цього року я змогла дати собі відповідь…

Українське сучасне та минуле і про світло душевне

Про фільм «Поводир» не чув мабуть що глухий. Я начиталась і наслухалась стільки про нього, що не подивитись не могла.
Хотіла написати сюди відгук про фільм, але не буду. Бо обдумуючи різні епітети не знаходжу доречних – краще один раз поглянути, аніж сто раз про нього почути. Тому просто підіть та погляньте. Це все. Без гучних закликів, просто погляньте, ви мусите.
Єдине, що скажу – кіно українське, вартісне, сильне. Можливо його не оцінять інші, але перегляд таких фільмів дає знати, що в нашого кінематографу є майбутнє.

Вистава для роздумів

Вчора у театрі ім.Заньковецької відбулась вистава, вилучені кошти з якої спрямують на потреби українських військових. Я відвідала цю виставу аби підтримати хорошу ініціативу і тому, що вже чула дуже схвальні відгуки про неї від колеги-блогера Олександра Пуляєва.
Вистава зветься У.Б.Н., себто “Український Буржуазний Націоналіст“. Нам розповідається історія чоловіка старших літ, що був політв’язнем та дисидентом через свої ідеологічні погляди. В розвитку вистави ми помічаємо як до чоловіка навідуються то лікар психлікарні, то син, з яким не бачились довгі роки, то друг, з яким відбували покарання. І всі ці люди мають на меті переконати його вступити знову у політику, на підтримку однієї з партій, а саме генерала КДБ. Але головний герой Зенон, не зважаючи на погрози, відмовляється від всього, що йому пропонують, лиш тому, що в ньому досі жива ідея, за котру він боровся впродовж всього життя.

Душевні аборти ідеалістичних цінностей

…Одного дня лежачи у ліжку дивишся у стелю і обдумуєш звідки воно все бере ноги і як то все почалось. Точного моменту не знаходиш, та все ще відчайдушно копирсаєшся у своїй пам’яті в намаганні зрозуміти…
Одного липневого дня я розмовляла з Чудовою Жінкою. В ній наче не було нічого надзвичайного, втім вона була справжньою. Вона розповідала мені про своїх двох дорослих синів, щось про своє життя і раптом під час тієї розмови мене осінило…
Я думала про те, якою я колись хотіла стати і думала про те, чому цього не сталось. Я дивилась на неї і розуміла, що такою мені вже не бути…
А потім знову обдумувала дивлячись у стелю і не могла зрозуміти з якого моменту все пішло шкереберть. Аж поки не знайшла відповідних метафор.
Я зробила аборт. Не фізичний щоправда, а моїх душевних цінностей. Я прирівняла те, що сталось зі мною до поведінки якоїсь дівчини-підлітка.

Не треба

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Моя гріховність

Коли я припустилась найбільшої помилки в моєму житті, тієї найбільшої гріховності, то опісля завжди знала, що в житті все так просто не буває і за все мені неодмінно доведеться розплатитись. Я сприймала це як належне і розуміла, що життя поквитається зі мною за ті поступки, які я робила з добрим серцем і брудною совістю. Питання було лиш коли і як все станеться.
Життя не заставляє чекати занадто і повернуло все так, аби я була покарана як і повинна. Коли я помітила як складаються життєві обставини і яке мені судилось відбути покарання, то гірко всміхнулась: найгіршим покаранням є звісно жити в страху, що тобі заподіють те саме, що по твоїй вині заподіяли іншій людині, та ще гірше – це ненавмисне заподіяти комусь іншому те, що заподіяли колись навмисне тобі.

Я пережила випускний…

Як і обіцяла, ділюсь враженнями про перебутий випускний вечір. Я собі звісно уявляла, що то буде щось незвичне, але щоб настільки незвичне…
І проведу порівняння між італійським випусним і українським, як мене і попросила блогер Карпатська Мавка.
Отож, почну з мінусів: в Італії випускного як такого не буває. Ми зустрілись просто з’їсти піци. Хто з дівчат вважав це святом – одягнувся елегантно, хто ні – прийшли в джинсах. Організація не дуже, розваг не було. Просто спільний, дечим веселий вечір. Розійшлись теж швидко, бо коли з’їли піци, прогулялись по центральній площі, вже і не було що робити. Словом – вечір для галочки.

В корумпованій країні колір диплому до дупи

У мене тут на днях відбуваються держ.екзамени, тому трошки не до блогу.
Ті, хто спілкується зі мною в соц.мережах вже мали змогу прочитати, як вони проходять, донесу коротко і новину до відома читачів, от пост із соц.мереж:

Будь ласка, привітайте мене! 🙂
Сьогодні на держ.екзамені я отримала чесно зароблену трійку! Правда, трійка не за мої знання, а за моє небажання платити 100 баксів за екзамен. Бо якось мені до дупи всі ті червоні дипломи, їхні оцінки і подібний маразм. Куди притикнути 200$ (за два ДЕКи) я точно знайду! І звісно, вітання всім тим “відмінникам” блядоуніверситету, які отримали свої чесно куплені результати. А далі як то кажуть, поживем – побачим.
P.S. І не треба негативно відкликатись про цей мій пост. Пишу як є, я в житті маю не лише сміливість поступати як хочу, а й достатньо мізків аби гроші вкладати в куди кращі речі.

Лист до мого залицяльника

Чувак, (дозволь звертатись до тебе саме так, чудовий спосіб зберегти анонімність), знаєш, є такий вислів: «Якщо довго дивитись на дівчину, то можна побачити як вона виходить заміж». І хоч даний пунктик не входить у перелік моїх життєвих прагнень, та все ж доля правди у цьому є.
Те, що ти відчував до мене невідомо яку симпатію мене нічим по відношенню до тебе не зобов’язує. Мене навіть нічим не зобов’язує факт того, що кілька раз ми разом ішли на зупинку маршрутки і ти не сідав на свою, поки я чекала на мою маршрутку. Якщо я вже тобі дійсно так подобалась треба було мати хоча б сміливість запросити мене на каву (часу і нагод було безліч).
Ти не встиг? Це за тебе встиг інший, той з яким я уже понад рік і якого люблю.
І тому, будь ласка, не вдавай зараз із себе жертву з розбитим серцем, якій я зруйнувала життя. Бо повторюсь: я нічим тобі не зобов’язую. У мене до тебе прохання: поводяться НОРМАЛЬНО. Мені було б звісно байдуже як ти ставишся до мене, але принаймні зберігай гідність у колективі, де ми маєм суто ділові стосунки. Тож і не варто уникати мене коли треба поговорити суто по справах. Оці твої видихання, раптові виходи із кімнати і сумно-печальні погляди вже дещо дістали всіх.

Я не вірю в президента

Я не дивилась інавгурацію президента. Чимало моїх знайомих через це відмінили справи, бо треба сидіти перед телевізором і дивитись. Деякі з цих знайомих навіть дивувались мені – як я можу виконувати мої справи і пропустити онлайн перегляд цього дійства.
А у мене були мед.процедури і тому я на перегляд усіляких церемоній просто болт забила.
Чесно? Мене все дратує. Мене дратує, що люди кажуть: «ну тепер в нас все має бути шоколадно», що всі чекають наче він стане рятівником і всі тепер заживемо добре.
Шановні, в 2004-му році всі керувались принципом: «Ющенко прийде – порядок наведе», але ж так не сталось. Тепер ви хочете цей принцип застосувати до нового президента? Та не буде аж так.
Ні, я не маю нічого проти Порошенка. Я навіть скажу чесно, що голосувала за нього, бо він мені видався розумною, адекватною, дієздатною людиною, яка має відповідний досвід для вирішення справ. Але я не вважаю, що він зараз може клацнути  пальцями і все буде добре.
Бо я все ще притримуюсь думки, що більшість залежить від людей.

Міліція, прокуратура і матір їхня чортова

Оскільки всі мене питали як вирішилась та справа з крадіжкою гаманця, в якому були мої водійські права, то от зараз я розпишу детально всю історію. Сприйміть це як застереження – ніколи не зв’язуйтесь з нашою міліцією! Початок історії читайте у публікації “Досвід зустрічі із міліцією”
Отже, через 9 днів після написання заяви я подалась у Сихівський райвідділок, де після «відфутболення» по кількох кабінетах мені сказали: «Личаківський райвідділок має спочатку цю справу передати у свою прокуратуру, тоді вона передасть це Сихівській прокуратурі, а тоді документи прийдуть до нас. Вам треба піти у Личаківський райвідділок і запитати чи почали вони кримінальне провадження».
В той же день я пішла туди, де як ви пам’ятаєте працюють дуже думаючі люди. Мене знову пофутболили по кабінетам, де я всім переповідала мою історію і врешті мені сказали:
– Ми подумали і вирішили, що довідку таки ми маєм Вам видати
– Добре, видавайте
– Не можемо, тому що її має підписати начальник, а його нема.
– Прекрасно! 11-та година дня, чому начальника нема на робочому місці?!
– А ви що – не знаєте яка ситуація на сході країни?
– При чому тут начальник ЛИЧАКІВСЬКОГО райвідділку до Сходу країни?!
– Як Ви можете думати про свої особисті інтереси коли в країні таке робиться? – вашу мать! Тут я реально була близька до того, щоб почати матюкатись.

Відверто про те, як я … давала взятки

Мій перший раз.
Мені було майже 16. Я тоді вже навчалась за кордоном, а в Україну приїжджала лиш на канікули, коли стосовно мене, неповнолітньої, треба було вирішити якісь бюрократичні справи. Однією із них виявилось отримання паспорта. Згідно деяких порядків вимагалось аби я мала паспорт щойно мені настане 16, тож треба було раніше подати заяву, щоб по настанні віку отримати вже готову книжечку.
Я зібрала документи і написавши заяву сказала, що мені потрібно аби справа вирішилась без затримань, що це дуже важливо. Товстенна жінка напроти зміряла підозрілим поглядом мене, 16-ти річну пацанку, і запитала грубим голосом «якщо то так важливо, чого ти сама це вирішуєш? де твої батьки?»; – «тато помер, мама живе далеко»; – «ясно. Приходь завтра, принеси 100 гривень і будеш точно знати, що все отримаєш вчасно».
Це була не така вже й велика сума, ті 100 гривень. До свого 16-тиріччя я вже самотужки оформляла в Італії імміграційні документи, сама навідувалась в поліцейські відділи для різних процедур щодо емігрантів, та й взагалі була дуже самостійною. Але тоді, коли вперше в житті мені треба було дати взятку я задалась питанням: «як це робиться? класти в конверт, чи просто так? якось тайком, щоб ніхто бачив? Як це зробити?»

Не приплітайте загиблих героїв, маючи покидька в собі.

Вчора біля залізничних кас на вокзалі.
– О цій годині є поїзд, скажіть, будь ласка, яка вартість квитка?
– Дівчино! Це каса! Я тут продаю білети, а не даю інформацію!
– Я маю намір придбати квиток, але я ж маю знати яка його вартість!

Розізлила! Типовий працівник установи, що має стосунок до державної сфери. Та добре, поїзди можна переглянути за їхнім графіком, але ж я маю знати яка відмінність у ціні між поїздами, що відправляються практично у той самий час? Чи може купляти квитки наосліп?
Не хочете питань – встановіть автомат, де людина вводитиме дані і довідається все їй необхідне, а квиток куплятиме у касі знаючи всі дані наперед. (І давайте не будем про інтернет купівлю, вона дорожча за звичайну (ЧОМУ?!))
Але ні, Укрзалізниця здатна лишень піднімати розцінки, нічим не змінюючи свій сервіс. На більшості кас сидять незадоволені своїм життям тьотки і зриваються на клієнтах.

Якщо я могла б змінити минуле…

Якби у мене була б змога повернутись у минуле і щось змінити – єдине, що я змінила б – це зробити можливе аби тато не помер.
Якби мені поставили умову, що можна змінити будь-що, окрім того, що стосується тата, я не змінювала б нічого.
Озираючись назад я помічаю скількох помилок я припустилась, скільки мені треба було стати на одні й ті самі граблі перш, ніж збагнути. Я усвідомлюю наскільки заплямована моя совість, як часто я була підлою людиною і навпаки – довірилась підлим. Я розумію неправильність якихось прийнятих рішень і хибність відмови від деяких рішень. Я осмислюю скільки раз я оступилась і скільки раз я зазнала поразки.

Надзвичайна лекція, або враження про Назара Козака зблизька.

Вчора на роботі я нервово поглядала на годинник під час заняття, завершила його дещо раніше, а наступні два взагалі відмінила і поспішила в заклад Communa. Там мала відбутись зустріч-лекція-обговорення книги Назара Козака «Нафіга іти на пари, якщо треба на революцію».
Таки встигла, прийшла навіть на десять хвилин раніше, озирнулась: його ще не було. Зайняла зручне місце спереду і чекала.
Далі трапилась приємна несподіванка і прийшов на цю зустріч Павло Чайка, як читач відомий на блозі під ніком Пан П, ми з ним познайомились особисто, поспілкувались і от прийшов Назар Козак. Привітався з Павлом, ми з ним теж особисто познайомились і далі продовжили наше чекання лекції.
Поки Назар обговорював якісь там технічні питання я поглянула на цього чоловіка і перша думка, яка в мене промайнула була: «В останній книзі було написано, що йому 40 років… але він виглядає він старше, значно старше». Мені задалось, що у нього якийсь втомлений вигляд, однак далі почалась лекція і вже було не до того, щоб думати про його вигляд-вік.

Тягарі сповіді.

Я щонеділі ходжу до церкви. Я доволі віруюча людина, і йду туди не від релігійного фанатизму, а радше тому, що мені придає певного душевного спокою тамтешня обстановка. Уникаю поділів «греко-католики» «православні», бо вірю в Бога, а не в церкву. От і кажу завжди: «Бог – один, а ми шукаємо різні шляхи до нього».
Я намагаюсь дотримуватись посту як виявлення силі волі, та й інших релігійних обрядів дотримуюсь.
Один з них – таїнство сповіді. Згідно встановлених принципів хоча б раз в рік та у передвеликодній період прийнято сповідатись. І з цим в мене виникає чим раз тим більше проблем.
Сповідь – річ дуже корисна. Це дає насамперед нагоду на хвильку спинитись, озирнутись, задуматись про своє буття, про зроблене в житті. Завдяки цьому є можливість переосмислити зроблене і визнати перед собою власні помилки, наважитись признати, що десь було вчинено невірно. Це спроба переусвідомити себе і постаратись покращитись. Для цього процесу треба відповідно підготуватись – озирнутись назад і зібрати ті тягарі, що сповнюють.

Муки сумління стосовно «невідповідностей»

Для розуміння цієї статті необхідно прочитати попередню публікацію «Жертва вбивства – не знаю навіщо зранку прокидатись…» і звернути увагу на коментарі від Alex_V та talahasi78. Власне ця публікація є відповіддю на їх коментарі і доповненням нерозкритої теми у попередній статті.

Розумієте, в чому проблема мого сумління…
От-от я отримаю диплом в якому буде вказано, що я володію навичками і знаннями притаманними певному фаху. Але я не відчуваю, що я володію сповна цими знаннями, як мала б володіти.
Так, ми живемо в світі, де на правду кажучи всі ті дипломи нікому сто років не потрібні, бо як таких їх не оцінюють, та все ж – мене не покидає думка: це одна я така бездарна людина, що не може назвати себе тією професією, яку здобуває? Це одна я людина, якій приписують щось, ким вона насправді не є?
І чим ближче до наближення диплому тим не спокійніше сумління і тим більше сорому сповнює. Даруйте люди, може я видамся вам смішною чи наївною – смійтесь, я не ображусь; може я людина старих принципів, та мені соромно, що мені має бути присвоєно щось, чому я не відповідаю.