Уникання та облегшення

Одного разу я спостерігала за святом, де була жінка в траурі. Її родичі до неї ввічливо ставились, з нею підтримували культурну розмову, але в той же час збоку було помітно наскільки в незручне становище вона їх ставить своєю присутністю і наскільки вони її уникають. Тій жінці в траурі насправді було важливо прийти на те свято, відновлювати своє життя, незважаючи на власне горе і знаходитись серед людей. Але іншим людям інколи таке муляє.
Дуже гарно це описано у книзі Поли Гоукінз «Глибоко під водою» (любителям детективів раджу)

«Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш.»

Ненависно

Якби оточуючі знали скільки ненависті ховається за моєю ввічливою посмішкою, вони більше б ніколи не усміхались мені у відповідь.
Десь на дні душі під болем, роздратуванням, опустошенням і апатією, є ненависть. Не до когось, чи чогось конкретного, а просто в загальному. Потрохи до всіх і до всього.
Ненависть до цього міста, яке з одного боку я люблю, а з іншого відчуваю наскільки нестерпними стали ці вулиці.
Ненависть до цих коридорів, якими я ходжу котрий рік поспіль. Ненависть до того, що всі йдуть і все минає, але Ольга залишається. Ви всі підете, я вас всіх перебуду. Я вже звикла.
Ненависть від думки, що і я мала б покинути ці коридори, але як там кажуть? Якщо хочеш розсмішити Господа – розкажи йому про свої плани. Розсмішила. Причому настільки, що інколи здається, що там нагорі з мене вже відверто глузують, насміхаються. Бо деякі ситуації, то вже не іронія долі, а відвертий її сарказм в перемішку з глузуванням.

Про питання без відповіді

Запитання «чому»  – один із найбільших черв’яків, який роз’їдає нас зі середини. Чому сталось? Чому зі мною? Чому зараз? І ще десятки чому, яких можна придумати і на які нема відповіді. От просто нема і хай йому грець.
Питанням «чому» мучаться і оточуючі мене мудрі люди. То тепер у мене така категорія, «мудрі люди», які насправді не бажають мені зла, які за мене переймаються, але які і близько не розуміють як я почуваюсь. Які натомість мають багато міркувань і періодично діляться цими думками зі мною. А ще періодично заводять зі мною розмови про релігію і розповідають думки іншої мудрої категорії – священиків. Вони гадають що священики є дещо вищими від простих людей, бо наче мають якісь знання від Бога і можуть надати пояснення тим чи іншим подіям.

Минулі подорожі, плацкарт і втрачена країна

В Чернівці ми їздили ще 1-го квітня. А дісталась я писати сюди лише зараз. Направду кажучи про Чернівці багато розповідати не зможу, бо я там вже колись була і вже колись про них писала, повторювати вам про Університет-Гогвортс не варто, радше можна розповісти про інші моменти подорожі.
До Чернівців ми їхали плацкартом. І тоді клялись собі, що більше ніколи в житті плацкартом їхати не будем (так воно не виявилось але не в тім суть), бо «задовбало».  

Життя серед хламу

Нещодавно наш офіс переїжджав в інше приміщення. Адреса та сама, а от корпус інший. І звісно найбільша проблема всіх переїздів: перевезти речі.
І хоч папки з документами у мене не виклали проблем і я їх швиденько запакувала в картонні коробки, то найбільше часу довелось потратити на письмовий стіл і купу дрібненьких штучок, які встигли накопичитись “навколо мене” за період роботи в цьому офісі.
Власне, тоді я і задалась питаннями, що спонукали мене до написання цієї статті.
Я спробувала уявити: а що ж би було якби мені довелось переїхати з квартири? Я з жахом уявила скільки всяких речей в мене накопичилось і якби мені їх довелось запаковувати…
І тут на сцену потрапляє інша історія. Одна дуже хороша жінка, яка з’явилась у моєму житті кілька місяців тому допомагає одній дитині з малозабезпеченої сім’ї. Дівчинку теж звуть Оля. Власне, про наші відносини ця жінка сказала “от допомагала я Олі і послав мені Бог Олю“. Дівчинка із малозабезпеченої сім’ї не тому що, як одразу прийнято думати батьки алкоголіки, а тому що сирота – росте без батька, а матір важко хворіє. Часто нема грошей навіть на харчі, про інші речі годі й думати.

Цілий світ мрій перед очима

Якось я читала, що є така штука як карта бажань. Це начебто великий аркуш паперу, де людина в центрі ставить себе, а навколо всі свої мрії і бажання. Це і зовнішній вигляд, і ідеальний чоловік, і бажаний дім, і різні куточки світу до відвідин і купи грошей, словом все чого вона хоче.
Не дуже сприймала всерйоз цю річ, та у кількох моїх знайомих таке побачила, викликало певний інтерес. Особливо коли в спальні однієї заміжньої панночки, прямісінько перед ліжком на шафі висів такий аркуш і серед бажань був дуже накачаний чолов’яга і я спантелечино перепитала що ж то за бажання таке, а вона мені відповіла, що хоче аби її чоловік був таким же накачаним 🙂
Кількість знайомих хто собі таке робив, друкував спеціально фото та робив витинанки зі журналів зростала і мене такой ця штука заінтересувала.

Шокуюча розкіш столиці

На вихідних я знову навідалась у Київ. Мушу одразу попросити вибачення у тих мешканців-товаришів столиці з якими зустрітись не вдалось. Так багато їх вже назбиралось, що за один візит і не побачиш всіх.
Несподівано для себе я пересвідчилась, що Київ, якого я завжди так боялась і в якому ніяк не могла зорієнтуватись незвичним чином закрався у мою підсвідомість. І тепер я не плутаю лівий берег з правим, орієнтуюсь в центрі, знаю куди як пройти, і навіть пам’ятаю розташування кількох станцій метро.
Цей же мій візит в столицю відзначився відвіданими місць, де досі не була і які справляють приголомшливе враження.

Нові відкриття для моєї зеленості

Ох і мало часу! Постійно на щось його не хватає…
Зате поки я тут не писала, у мене сталось ще одне «моє вперше». Вперше в житті ходила на футбольний матч на стадіон.
Фанатом футболу ніколи не була, всіх тонкощів гри та його правил достеменно не знаю, у футбольних термінах ще зеленіша, аніж трава стадіону, за життя бачила лише кілька матчів (і то «найбільш видатних», тобто при участі збірної), та все ж в компанії друзів піти на матч не відмовилась.
Грали наші львівські Карпати проти Дніпра, тож сповнена ентузіазму в неділю, попри собачий холод, поїхала на стадіон.
Ну що вам переповісти, навіть такий не фахівець як я може сказати, що гра була вельми посередньою, і було лишень кілька захопливих моментів, але більш, ніж стежити за м’ячем та гравцями мою увагу привертали… фан сектори. 

Внутрішній туризм це потреба!

Саме зараз коли звідусіль мені чутно як люди складають переліки справ, які хочуть здійснити у новому році, що розпочався, я та хто кидає заклик «подорожуйте!» Зокрема, я вважаю, що найважливіше – це внутрішній туризм, себто подорожі в межах своєї країни.
Хто читає мій блог на постійній основі мабуть помітив, що у мене на меті відвідати усі обласні центри України. Поки що у 12 міст моя нога ступила. Близькі вже часто запитують: «Ну що? Куди далі?» Насправді я дуже не охоче ділюсь власними планами, проте в мене є кілька маршрутів на кшталт «як вклавшись у 3-денні вихідні виїхати в п’ятницю після роботи і повернутись в понеділок до роботи» Цього року на меті бодай 4-5 нових обласних центрів і ще навідатись у ті, які вже свого часу полюбила.
Особисто мої проблеми вже полягають у тому, що відвідавши всі західні області та чималий шмат центральних областей, настає потреба «рухатись кудись на схід», що в міру відстані та транспортного сполучення не так просто.
Але давайте обговоримо детально про внутрішній туризм, його переваги і труднощі та чому він такий важливий та потрібний для кожної особи.

Коли ми починаємо брехати?

У мене є маленька племінниця, якій ще не виповнилось й року.
Вона – звичайнісінька малеча, що любить гратись, шукає нових забавок, обожнює, коли їй вділяють часу, хникає коли втомлена, вередує коли їй щось не до вподоби і плаче коли її щось болить.
Вона – дуже щира і справжня. Якщо людина їй не подобається – вона не піде до неї руки і одразу негативно зреагує. Коли людина їй подобається – вона потягне до неї руки і довіриться їй.
Вона ще не переймається тим чи подобається комусь її реакція. Чи приємно людині,  яка хотіла її поняньчити що вона від неї відвернулась і подалась до когось іншого. Є вона, є її вподобання і все. Її не цікавить інше чи інші.
Ми всі ставимось з розумінням до цього: адже це – дитина. Їй природна така поведінка. І зрештою, всі ми були такими.
Мене цікавить інше: коли саме це змінюється? Коли ми починаємо брехати? Коли дитина, якій не сподобається подарунок від тітки ввічливо усміхнеться і подякує, аніж як зараз – відкине це вбік?
Як не кажіть, всі ми брешемо: якщо не словами, то принаймні вчинками у тій же ввічливій посмішці до людини, яку насправді не хочемо бачити, у радісному виразі обличчя коли насправді нам не втішно, у привітних нотках голосу до нестерпних колег, у мужній стриманості коли нам хочеться кричати, та у терпінні коли насправді нам болісно.

Рік подій!

Як не дивно, але цей швидкоплинний рік таки закінчується.
Він був дуже багатим на події для мене і загалом можу стверджувати, що він був навіть дуже вдалим.
Прогортаючи сторінки соцмереж я помітила що люди згадують яким він був для них. Ось і вирішила згадати і відібрати мої кращі знімки 2015, деякі з них публікуються вперше.
Якщо звести рік до найважливіших подій і відзначити найважливіше в кожному місяці то це буде так:

• Січень – поїздка в Німеччину;
• Лютий – народилась племінниця Олеся;
• Березень – розрив (як згодом виявилось, дуже добре, що так воно склалось)
• Квітень – поїздка в Ужгород;
• Травень – відпустка в Італії;
• Червень – поїздка в Київ;
• Липень – похід на парашку, відвідини Черкащини;
• Серпень – рибалка, Київ з мамою;
• Вересень – поїздка у Грузію, весілля подруги;
• Жовтень – поїздка на Закарпаття;
• Листопад – відвідини Одеси, бабці 85;
• Грудень – сімейний місяць, багато часу з родиною

Якщо звести це до зображень, то ось яким був мій рік:

Безодня актуального болю

При поверненні з відпустки я пішла в театр. Театр Заньковецької презентував прем’єру – нову п’єсу Ореста Огородника – «Безодня». Про що спектакль я в інтернеті не читала, ішла навмання лиш тому, що обожнюю вистави пана Огородника. У нього завжди своєрідний тонкий погляд на сучасніть, вміє відобразити буденність у мистецтві. Варто було здогадатись про що буде п’єса, звісно про актуальність…
Потім переглянула відгуки. Всі в інтернеті пишуть що вона про АТО. Але так воно звучить надто сухо і примітивно, наче одразу складається враження, що вистава про конфлікт на сході країни. Особисто я б не так її описала. Я не бачила там війни чи надмірного патріотизму. Я бачила там біль, особливо материнський.

Містика і колоритність у відкритті Львова

Отож як я і обіцяла – ділюсь враженнями від ще одного ретророману Андрія Кокотюхи – «Привид з Валової».
Книга є продовженням пригод головного героя Клима, приїжджого у місто, у ній ми стрічаємо вже знайомих персонажів, нову інтригу і звісно дивовижне описання Львова.
На початку я була дещо спантеличена щодо сюжету – мов що за привид? Ще тільки не хватало до серйозного роману містики домішувати, адже висвітлювалось все так, наче дійсно автор нас хоче переконати в існуванні загадкового привида. Але згодом відкривається уся детективна заплутаність, що виявилась дуже цікавою.
Чим особливо мені привабливий «трюк» у цих книгах, так це розв’язкою. От вже розплуталась вся складна історія, і думаєш – про що ще буде три наступних розділи, адже і так все ясно, але ні! Тут головний персонаж помічає те, чого не бачать інші і сюжет захоплює ще більше.
Воістину добре реалізований задум!

Себе розуміння

Мене часто в житті вчили, що людей можна зрозуміти. Навіть більше, що людей треба розуміти.
Так казав той найдобріший у світі, що здається завжди розумів всіх. Так іншомовно казав той, що був поруч, коли мене щось не влаштовувало: «Ольга, це ж можна зрозуміти».
Так, все можна розуміти. Я зростала з цим принципом. Я часто подумки ставала на чиєсь місце і вчилась когось розуміти. І навчилась. Не знаю чи навчилась розуміти, але уявляти себе на чиємусь місці навчилась. То доволі безглуздо, скажу я вам, бо ми ніколи не знаємо всіх спонук людини, всіх впливових чинників, всіх підводних каменів, всіх почуттів, емоцій та прагнень. Але у нас буває усвідомлення ситуації. І можна просто уявляти себе в ситуації, що трапилась з людиною і думати «як воно».

Давньоукраїнська санта-барбара і чудовий колорит предків

Вчора я нарешті знову отримала нагоду завітати в театр.
Цього разу поглянула на п’єсу «Назар Стодоля» за мотивами Тараса Шевченка.
Розпочався спектакль із закликання вимкнути мобільні телефони, із поясненням, що: «Мить мистецтва – прекрасна», і не поспориш. Тож прислухавшись до прохання, я полинула у світ вистави.
Якщо бути відвертою, то спершу мені було нудно, сюжет нічим особливим не відрізнявся, ба більше – дві головні героїні аж надто переігрували пискляво крикливими голосочками, що особисто мене дещо дратувало. Але що тут хотіти – вистава часів Шевченка, жінкам не дуже надавалась якась роль окрім скиглення і плачу. Але згодом ситуація почала змінюватись і з розвитком подій вистава стала цікавішою.

Про те, чого нема і що чекає на вас.

Ні, публікації про Миколая не буде.
Я не писала до нього листів і нічого не просила й подумки.  Ба більше – здається мені зовсім нічого не треба. Отак щоб зовсім, отак нічого.
Не тому, що все є, а тому, що нічого не хочеться.
Хоч ні – хочеться.
Хочу сидіти перед вікном і безперестанку дивитись як падає сніг – білий і лапатий. Щоб не чути недолугих нарікань «від снігу одні негаразди, проблеми з транспортом», щоб взагалі нічого людського зі скаргами і скигленням не чути. Просто сидіти і дивитись на сніг.
Та його нема.
І всього іншого нема.

І все так само…

Два роки тому будучи в тата на могилі я дістала записника і під впливом певних обставин написала цього вірша, просто з голови.
Роки минають і все так само, звісно ж вже нічого не зміниться – звикаєш до його відсутності, звикаєш до зустрічей уві сні, звикаєш до всього. От тільки інколи мені так нестерпно сильно хочеться, щоб його очі подивились на мене з розумінням і заспокоїли…

Ви дивитесь не з того поверху

Коли вам здається, що ваш керівник несправедливий, вимогливий, суворий, набридливий і взагалі нічого не шарить – розслабтесь. Ви просто знаходитесь не на тому поверсі.
Що я маю на увазі.
Мені часто в житті  траплялось чути нарікання різних осіб мов “от він такий начальник, а елементарних речей не знає, він навіть уявлення не має як отут все відбувається.”
Розумієте в чому річ – ви працюєте в своєму відділі, займаєтесь окремими справами і свої обов’язки знаєте чітко, бачите все, що діється навколо вас і вам навіть здається, що ви розумієте як воно все функціонує. Вам поступають команди “зверху” і ви ще й дратуєтесь – легко подавати команди, а ви що там наверху робите? Навіть не знаєте що тут діється.
Просто річ в тому, що ви працюючи в свій справі знаходитесь на першому поверсі. Ви бачите все деталізовано і до дріб’язків. Ваше керівництво ж знаходиться на дев’ятому поверсі. Воно не бачить все так детально як ви, не бачить найменших речей, але воно бачить комплексну ситуацію – що відбувається навколо усього, усі загрози, що насуваються зі зовнішнього світу і які вашому погляду недоступні.

Щирість при боязні втрати і моя маленька дівчинка

Моя нова робота – причина нечастої появи публікацій. Із новими етапами життя з’явились нові вагомі обов’язки, тож подекуди дуже бракує часу, а вечорами сковує втома.
Саме в зв’язку з роботою я завершила навчання з деякими моїми учнями, залишилось їх лиш кілька. Звісно серед них і моя люба учениця Оленка.
Коли виникло питання чи ходитиму я далі до неї, адже і в мене брак часу, і вона почала вчитись в гімназії і стала більш занятою ми з її мамою при зустрічі обговорювали що нам робити далі і як. Як виявилось, того вечора вона почула нашу розмову і вирішила мене провести аж до воріт. Раптом вона мені сказала: «Ви ж мене не лишите? Ви ж знаєте як я Вас люблю!» я її заспокоїла, що не можу її залишити.
Тим не менше, потім у мене наступала відпустка і я повідомила їй, що 10 днів мене не буде. Здається вона не повірила, принаймні того вечора вона знову мене проводжала до хвіртки і на прощання мовчки обняла, я запевняла її, що то лиш 10 днів, та вперше за весь цей час я бачила в її очах недовіру.
То була типова реакція, без фальші, без намагання щось приховати. Ми – люди завжди сприймаємо все спокійно, а при ризику втратити щось нам дороге починаємо хвилюватись. От і дитина розхвилювалась, бо якою б вона мені не здавалась зажди дорослою та в ті дві описані миті я бачила найбільшу щирість світу – щирість дитини. Я відчувала здивування, що мала так хвилюється через можливу втрату мене і той же час була зворушена. А оте раптове «Ви ж знаєте як я Вас люблю» мені взагалі видалось найвідвертішим, що я коли-небудь чула. Міцно запало в душу…

враження з відпустки та Туреччини…

От я і повернулась з моєї відпустки у сонячній Туреччині. Саме в цю, ще на той час, незвідану країну я поїхала минулого понеділка і пробула там аж тиждень.
Переповідати про буденні аспекти мого перебування там нема аж великого сенсу – типово готель, басейн, якісь різні страви, які одвічно куштуєш і куштуєш, море, пляжі і тому подібне. Варто лиш зазначити, що знаходилась я у невеличкому курортному містечку Сіде, поблизу Анталії, на березі Середземного моря.
На правду кажучи, якби не екскурсії я б мабуть занудьгувала – надто “розслаблений” відпочинок не для мене. За час проживання в готелі обросла поганими звичками – звикла, що ліжко за мною застелять і кімнату приберуть, їсти приготують, тарілки заберуть. Тиждень без домашнього прибирання і миття посуду воно звісно добре, але зараз ой як важко відвикнути 🙂

Є місце на світі

Є місце на світі, за десятки кілометрів від мого дому, зовсім невелике, де цвітуть квіти, літають кольорові метелики і сидячи на лавочці в якому можна дивитись на небо різноманітних барв.
Є місце на світі дуже тихе, спокійне, де майже ніколи не порушується тиша, де чути лише щебетання пташок.
Є місце на світі, де навіть випадкові прохожі не звертають на тебе уваги.
Є місце на світі, яке наче відокремлене від буденного світу, де немов зупинився час, де з роками майже нічого не змінюється.
Є місце на світі, куди я приходжу сумна, з болем, ваганнями і душевними тягарями. Де я можу довго сидіти, думати, плакати, говорити, мовчати і в результаті відчуваю, що мені хоч трішки стало легше.
Є місце на світі, куди я приходжу коли відчуваю, що мені ні з ким поговорити, нікому вилити мою душу, що ніхто мене не зрозуміє, де я сиджу сам-на-сам з моїм відчаєм.

Не треба

Слухай, друже,
Припиняй мені снитись.
А як снишся — то краще мовчи.
Не тому, що мені байдуже,
А тому, що і так відомо,
Що хотів би ти розповісти.

Моя совість — то хижий звір,
Прокидається раптом і мучить,
Тож очима добрими ти не дивитись,
Я і так добре знаю чим ти засмучений.

Чужі досягнення для прикрих усвідомлень

Одного дня ти помічаєш, що тебе оточують люди, які пишаються своїми досягненнями. Їх з цим вітають, ними пишаються, вони й самі горді. Ти дивишся на цих людей, на те, що вони вважають досягненнями і подумки говориш собі, що ти це вже проходила. Такі ж самі досягнення були вже і у твоєму житті давно, а  після них ще трапились десяток інших. Різниця лише в тому, що ти це не вважала за великі досягнення і тебе отак з цим ніхто не вітав.
Та ти і розумієш, що і не хотіла аби тебе хтось вітав. Тобі то ніколи не було потрібним.
Та все ж, ти подумки відмічаєш собі, що слова привітання від однієї людини, все ж тобі хотілось би почути. Від однієї лише людини, якщо не слова, якщо не гордість за тебе, то бодай якесь сяйво радості в очах. Ти марно заглядаєш в ті очі і вже давно не помічаєш там нічого, крім байдужості до тебе.