Воля почуттям

Я прокинулась досвіту, із приходом медсестри. Процедура стандартна: тиск, температура, крапельниця.
А десь за дверима всі шуміли, говорили, сміялись і жили. «Вітаю зі святом!»; «Добрий ранок, зі святом Вас!» «Вітаю-вітаю, і Вас!»; «Дівчатка, то ж Ваше свято! Вітаю вас!» вітаннями обмінювались між собою усі: лікарі, медсестри, санітарки, породіллі. І так впродовж цілого дня.

Ненависно

Якби оточуючі знали скільки ненависті ховається за моєю ввічливою посмішкою, вони більше б ніколи не усміхались мені у відповідь.
Десь на дні душі під болем, роздратуванням, опустошенням і апатією, є ненависть. Не до когось, чи чогось конкретного, а просто в загальному. Потрохи до всіх і до всього.
Ненависть до цього міста, яке з одного боку я люблю, а з іншого відчуваю наскільки нестерпними стали ці вулиці.
Ненависть до цих коридорів, якими я ходжу котрий рік поспіль. Ненависть до того, що всі йдуть і все минає, але Ольга залишається. Ви всі підете, я вас всіх перебуду. Я вже звикла.
Ненависть від думки, що і я мала б покинути ці коридори, але як там кажуть? Якщо хочеш розсмішити Господа – розкажи йому про свої плани. Розсмішила. Причому настільки, що інколи здається, що там нагорі з мене вже відверто глузують, насміхаються. Бо деякі ситуації, то вже не іронія долі, а відвертий її сарказм в перемішку з глузуванням.

Про мовчання і багато думок

Здраствуй, світ.
Думок багато, мовчання все більше.
Із нового – я живу у моєму маленькому світі. Я хочу щоб мій світ був маленький і не бажаю знати що за його межами відбувається.
Спочатку я була підписана на різні сайти новин, дописи від яких з’являлись у фейсбуці. Від «громадського» я відписалась, коли там кожна третя новина була про геїв. Я не за геїв і не проти них, бо мені до них якось байдуже. Є собі геї, ну то хай собі будуть, але чому в моїй стрічці новин по кілька разів на день мають мелькати новини, що якийсь там актор сказав що він гей, чи що в якомусь там мультику буде лейсбійська пара… ну пофігу мені на це, тому відписалась.
Потім була підписана на ФБ сторінку ще якогось сайту новин, здається один з відгалузків «укрправди», але коли кожна друга новина про москалів, чи будь-якого європейського політика наші «досліджують» теж через його ставлення до москалів  – теж дістало. Мабуть тому, що я вважаю, що основні проблеми українців не через москалів чи Путіна, а через самих себе. Тому і звідси відписалась.
Якщо точніше, то відписалась геть від усіх новин. Мені байдуже що відбувається в світі.

До і після весілля

Передостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала).

Всьому своя ціна

Коли у минулій статті я сказала, що по-моєму все місто знає про концерт Океанів, то нітрохи не злукавила. Ну гаразд, нехай не все місто, проте така подія паралізує наш Львів з транспортної точки зору. От і мене тієї ночі спіткали пригоди у добиранні додому.
Пройшовшись від стадіону до автовокзалу, я викликала таксі (приблизна вартість звідти в мій район 70 грн), однак вільних машин не було, а спроба поїхати з «приватником» завершилась фразою «200 гривень».
Тут мене розперло від обурення. Орієнтовна вартість усіх таксі звідти 70 гривень. Окей, подвоюй вартість і прости 150 грн, але платити майже втричі дорожче, ніж то коштує насправді? Поцілуйте мої шкарпетки.
Насправді в даному контексті діє типова жлобська українська логіка «мав гроші піти на концерт, то мені тоже дорого плати»
Ця подія мені нагадала розповідь одного мого заможного товариша, який свого часу будучи проїздом в нашій столиці зупинився в готелі наприкінці Хрещатику, а ввечері пішов вечеряти в один із закладів на Майдані Незалежності. І от він виходить, а починається злива і вирішив запитати поруч припаркованого таксиста скільки буде коштувати проїхати цих 300 метрів в напрямку готелю, а той йому: «50 гривень», на запитання чому так дорого якщо там лише пару метрів, таксист відповів: «та ти вийшов зі закладу де найдешевше пиво коштує 50 гривень, а тут не хочеш за таксі стільки заплатити».

Чому я проти декомунізації

Твоє ім’я, як сурми срібний звук,
В борні за день завжди ти перед нами.
Тебе до зір знесли мільйони рук,
Щоб ти сіяв, як прапор, над віками.

Ти нас ведеш, як вів колись давно
До перемог, скоривши час і далі.
Коли серця мільйонів злить в одно —
Твоє це серце буде, рідний Сталін!

Із повною версією вірша можете ознайомитись тут. Його автором є Володимир Сосюра. Це до речі той самий, що написав славнозвісне «Любіть Україну, як сонце, любіть…» яке сьогодні всі люблять цитувати.
Власне, не він один такий, таких у нашій літературі були десятки.
А знаєте чому поети, які були українцями і любили свою країну брали і писали такі відверті прорадянські вірші? Відповідь проста – бо час був такий. І творчій людині для того, щоб творити, потрібні були дозволи «свише», які і здобувались у прославлянні партії. Не прославляєш – значить ти ніхто.
І негоже зараз приховувати той факт наче Сосюра не писав про Сталіна чи Леніна, а лишень оспівував Батьківщину. Говоріть відверто: писав, прославляв. І пояснюйте чому: бо мусив. Тоді всі мусили. Так, міг не коритись, але хотів жити і хліб мати.
Власне, до когорти творчих людей належать також… скульптори. Себто особи, які споруджують ПАМ’ЯТНИКИ.

Тонкощі українського мазохізму

От щоб там мені не казали, а ми українці просто нація мазохістів. Тобто тих людей, які самі схиляються до пошуку психічних або фізичних страждань.
Особливо це проявляється в роботі. Наші люди тільки те й роблять, що скиглять наскільки керівництво до них суворе, як на них «відриваються», принижують та кричать, але чесне слово: вони просто не здатні самостійно і відповідально виконувати свою роботу.
Нещодавно частково цей аргумент зачепився в статті Андрія, цитую:
“…багато роботодавців чи інтервюверів скаржаться, що не можуть найти працівників з самоорганізацією, з можливістю ставити власні задачі та успішно їх вирішувати. А з чим це пов’язано? З лінивістю людей?… ” 
Я аж не втрималась і прокоментувала: «Таки так – це реальна проблема. Я постійно за цим спостерігаю. У мене багато колег, які працюють віддалено від головного офісу і які не здатні самі себе організувати поки їм не зателефонує начальник та не гаркне.
Більше того, я постійно помічаю це за моїми колегами в офісі і для мене це парадоксально. Ну наче всі дорослі, досвідчені люди. І наче всі розуміють на яку роботу їх найняли і що треба робити. Ан ні, люди все одно не здатні вдарити пальця об палець поки не отримають вказівку “зверху”.
Чому так? Без поняття. Таке враження наче більшість людей просто позбавлені самоорганізації, а лишень на рівні робота виконують щось коли їм вказати. І це гадаю велика проблема.»

7 хвилин зневаги та економічна прірва

Про те як писався диплом я розповіла, а тепер про захист.
Аудиторія. Сидить вся наша група. Дівчата сказали, що треба приходити у вишиванці. Коли я прийшла, то зрозуміла, що судячи з усього для когось цей день святковий. Всі були зі зачісками, макіяжем та дуже видягнені в національні костюми – і спідниці вишивані, і блузки, і всяке намисто та пояси. Я ж просто до звичайних штанів вдягнула вишиванку та светрик, без нічого зайвого.
Сам захист. Я найперша. Викликає голова комісії. Виходжу, стаю за трибуну, підключаю мою презентацію, починаю говорити. Інколи підглядаю в листок. Піднімаю очі: троє сидять в телефоні, просто виставили його на стіл і клікають щось в ньому. Двоє між собою говорять так наче зустрілись в барі і хіхікають. На мене 0 емоцій від усіх.
Мені в ту мить стало паршивезно і огидно настільки, що хотілось грюкнути по трибуні кулаком і злим не тихим словом закликати їх до уваги. Та вкотре переборовши себе (власне це я постійно і робила спілкуючись з викладачами) я стерпіла і в цей раз. Завершивши вони почали задавати мені питання. До моєї дипломної роботи вони мали таке відношення як я до квантової фізики, тож не очікувала, що ці відповіді сприймуть добре. 

Що таке переддипломна практика, або казки для дорослих

Дітлахи в школі вигадують твори на тему «Як я провів літо», а потім у дорослому віці вони вигадують в універі твори на тему «Як я провів практику». Казки, скажу я вам ще того ґатунку! Я, відверто кажучи, пишучи про те як провела мою практику не одну сльозу пустила.
А тепер ще раз і серйозно, для усіх студентів, щоб ви знали що вас чекає і просто для усіх кому цікава рубрика «маразм в нашій країні», за сарказм вибачєйте, такой з мене посиплеться.
Для початку на якійсь-то сесії вам почнуть виносити мозки, щоб ви повідомили з яким ви банком (у мене це обов’язково банк) будете проходити практику. До практики ще буде понад 8 місяців, але мозок вам будуть виносити немилосердно!
Коли ви вже знайдете з горем пополам якийсь банк, що погодиться вас прийняти, то подасте відповідні дані в універ і далі справа заглохне і ви на кілька місяців дихнете спокійно.
Потім універ підготує договори і треба буде діяти за наступною схемою:

Лікарняний для хворого менталітету

Направду кажучи я дійсно зараз мало пишу у блог, бо накопичення роботи і справ/звітів/робіт до універу мене заганяють в петлю. Минулого тижня був випадок коли лягла спати о пів на 5 ранку, а пів 8 вже вставала, щоб поринути у інший вир справ. І такі накладки щоденно. Коли розгребуть з усім цим – неодмінно виговорюсь в блозі.
А тим часом мені дали «дуже мудру» пораду. Мов навіщо тобі напрягатись і на роботі і в універі? Все вирішити просто. Піди до лікаря, дай пару гривень і тобі просто зроблять лікарняний, повідом начальника, що ти захворіла (у лікарняному ж ніхто не має права відмовити, хворіти усі мають право) і за цей час вирішуй собі спокійнісінько усі справи з універом, начхавши на роботу.
Ідея, скажу я вам, воістину геніальна. Ні, я не жартую, це геніально! Бо коли я її почула я раптом зрозуміла (чи то вірніше ще раз для себе переконалась) чому ж ця країна, пробачте за вислів, в такій задниці.

Зловживання національною приналежністю.

Минулого тижня на мій службовий номер телефону (який можна відкопати в нетрях Інтернету) зателефонували з рекламною пропозицією.
До реклами я звикла, тож зазвичай від неї відкручуюсь, але тут була страшенно надокучлива дівиця від такого мобільного оператора як Київстар. І от дівиця видала фразу: «я бачу, що у вас номер МТС, як же так? А як же підтримка національного товару?!»
Задовбали, чесно.
По-перше, шановні представники компанії Київстар, навчіть своїх невігласів, що за правилами бізнес-етикету недоречно приплутувати аргументи на кшталт «підтримуйте національне». По-друге, в моєму баченні коли аргументують свої товари і послуги лише національною приналежністю – це ознака поганої якості. Для початку переконайте мене якістю пропонованих вами послуг, а вже тоді опирайтесь на національні риси. Хоча ваша компанія так сходить нанівець, що мабуть вам крім національної приналежності і справді більше нічим похизуватись.
А тепер щодо підтримки національного виробника, якою мене вже всі добряче дістали. Гадаю ця стаття нарветься на критику – байдуже.

Поради плавчиням щодо специфічної чоловічої логіки

Шановні жіночки плавчині, у сьогоднішній публікації я буду братись давати поради як вам плавати аби отримати задоволення і уникнути роздратувань, які можуть виникнути коли ділиш доріжку в басейні з іншими людьми.
Так от, якщо ви приходите в басейн аби дійсно займатись спортом, а не теревенити, то як я вже колись зазначала – варто іти на ту доріжку, де більше мужчин. Вони зазвичай не плещуть язиками і не простоюють на доріжках.
Однак, чоловіки теж бувають різні!
Варто собі затямити: можна обганяти чоловіка, який добре пливає.
Виконувати у плаванні маневри випередження, це аж ніяк не свідчення, що хтось погано плаває, може просто хтось пливе брасом, а ви кролем не можете за ним тягнутись, тут обгін дуже доречний.
Але обганяйте тільки тих чоловіків, які добре пливуть. Що таке «добре»? це ті плавці, від яких аж світить правильною, відмінною, чіткою технікою плавання. Мабуть коли ви їх випереджаєте вони собі думають «нормально пливе» чи щось таке і ніяк не протестують випередженню.
Але любі жіночки, ніколи, чуєте, ніколи, ні за яких обставин, як би повільно це не було, не обганяйте чоловіків, що погано плавають.
Я не знаю тонкощів чоловічої психіки, але ймовірно в ту мить у них вмикається якась чоловіча самозакоханість і їхнє его починає протестувати як то так, що якась дівка його випереджує.

Про гнів, бажання і полум’я

Як багато хто з вас пам’ятає, рік тому у Львові спалахнула так звана ніч народного гніву.
Я цілу ніч не спала, отримуючи тривожні новини, а на ранок побувала у всіх “гарячих” (чи до то вже тліючих) точках міста і навіть спостерігала як деякі з них все ще громляться. Тоді я була в шоці і десь в душі мені здавалось, а може це занадто? Може не варто аж так? Чомусь думалось, що люди перегнули палицю…
Але впродовж року моя думка змінилась.
В наступні місяці обставини склались так, що мені довелось відвідати і Личаківське відділення міліції, і Сихівське відділення міліції та прокуратуру, і МРЕВ ДАІ, а потім ще завдяки завершенню універу я мала навідатись у держ.поліклініку і досхочу наспілкувалась з персоналом двох державних ВНЗ.
І від всього цього “милого” спілкування я дедалі частіше згадувала ніч річної давності, переусвідомлюючи її. Раз у раз повторювала: “мало вас палили! треба було дати більше жару!”
Звісна річ, мабуть воно вогнем не вирішиться і навряд чи одна ніч гніву може принести результати, це я розумію. Але просто засвідчую факт: особисто мені вся ця система настільки осточортіла, що бажаю її якнайшвидшого кінця, я бажаю аби воно все згоріло в ясному полум’ї.

Нахрена?

Саме так, у заголовку ви читаєте слово «нахрена», і хоч юній леді не личить так висловлюватись, я не знайшла кращого слова до цієї публікації.
Тож вразливих людей попрошу не читати, я сюди хляпну моєї злоби…

Минулого тижня я здавала сесію. Останній прийом їжі був у вівторок ввечері. Після того я зранку випивала кави і їла канапочку, на більше часу не було. Сон тривав від 3,5 до 4-х годин максимум. Роботи хоч греблю гати, а тут ще й сесія…
Три тижні мала тривати начитка, лекції, пари, семінари. І наприкінці екзамени. За цей час найбільше знання, що я здобула зводиться до: «у будні дні вхід у корпус з вулиці Театральної, у вихідні – з проспекту Свободи».
І це не сарказм, це реально найбільший здобутий навик. Лекції були хоч якісь, семінарів – ні, але що найцікавіше – в останній тиждень, коли мали бути екзамени, всі раптом оклигались і згадали, що потрібно аби заочники понаписували контрольні, для допуску на іспит.
Далі про одну із контрольних. Написала, здала, далі староста повідомляє: «шукай викладачку, в тебе недопуск до іспиту через контрольну». Знайшла її, питаю що не так, звучить фраза: «Як ви оформили свою титулку? Хто так робить? Та якщо буде перевірка з міністерства мені скажуть як я таку роботу могла прийняти!», витріщаюсь на мою титулку і не можу второпати що в ній не так, відповідь: «отут треба було написати полужирним шрифтом!»

Чому жінки не розводяться?

Випадковим розмовам незнайомців з маршруток присвячується.
Часто такі розмови надихають до роздумів та моїх публікацій.

Ну чи не те, щоб не розводяться, а часто нарікаючи на шлюб, терплять.
От почула я фразу в маршрутці: “якщо тобі з ним так погано – чого ж ти не розведешся? а так лиш мучишся“, і відповідь подруги: “а якщо наступний буде гірший за цього? від цього хоч знаю чого чекати“.
Дуже часто це є типовою поведінкою – самій же буде гірше, а наступний може бути ще гірший, а до цього вже хоч звикла і знаю що від нього можна чекати. Він може бути останнім ледацюгою, мати поганий вплив на дітей і взагалі бути пропащою людиною, але ж ні – треба терпіти. А ще часто – жінки “виховують чоловіків”, тобто так чи інакше пристроюють їх на свій лад, а наступного доведеться “виховувати спочатку”, а часто починати все заново нема сил.
Плюс у нашій країні ще побутує думка, що жінка сама не виживе, що мужик який би не був, але вдома потрібен (особливо у сільській місцевості) і весь цей тиск середовища зводиться до суцільного терпіння.

Вступ на магістратуру у львівські ВНЗ

Усі описані події висловлюють виключно власну думку авторки. Публікація жодним чином не має на меті рекламувати чи дискредитувати якісь установи, а лише переповісти події, які авторка особисто пережила.

Цього року я стала бакалавром, завершила мій приватний ВНЗ, в якому не хотіла продовжувати навчання. Ну, щодо продовження навчання, то я взагалі мала специфічну думку, багато контрастів з думками родичів, які як виявилось краще знають що я маю робити у моєму житті. Але менше з тим. Я хочу описати мій досвід якщо раптом він комусь стане в пригоді.
Отож, я подавала документи у два відомі львівські виші – НУ “Львівська політехніка” (далі “Політех“) та ЛНУ ім. І.Франка (далі “Франка“)
Поетапно я переповім як все відбулось, але зазначу, що описані мною переваги/недоліки можуть бути тимчасовими – як мені повідомили друзі, в попередні роки було організовано по-іншому.

Шкідливі звички як наслідок самотності

Про самотність я вже неодноразово згадувала в себе на блозі. Про самотність не як душевний стан, (хоч і про це писала ), а про самотність як побутове життя без нікого. Писалось і про переваги, і про недоліки. Та от минув перший рік, з того часу як я живу сама і озираючись назад я задумуюсь якою ж зробилась за цей період. Тому можна підвести коротенькі підсумки.
З роками з усіма нами стається безперечна річ: ми обростаємо звичками. Здебільшого ці звички побутові і стосуються того, як тобі зручніше жити. Та якщо ділити побут з кимось іншим – усвідомлюєш, що мабуть ці звички шкідливі.
Одна із рис самотності, що влилась у моє життя за рік – абсолютність моїх звичок і роздратування якщо хтось щось робить “не так”. Ба більше – подекуди виходжу зі себе вже від людей у домі. Адже звикаєш жити сам, все як тобі заманеться, а тут бува потрібно з кимось щось ділити. Я дражнюсь коли моїм ножиком, що лише для хлібу, хтось сміє різати щось інше. Або коли в мій декоративний кухонний рушничок хтось лізе витирати свої лапища. Або коли хтось спускає з крану надто багато води. Словом, речей сотні і вони нервують.
Живучи сама я стала більш скупою. Адже балувати себе любиму смачненьким це ой як добре – все собі, якщо ж нагрянуть несподівані гості ділитись з ними ой як не охота. Бо все собі! 🙂

Шматки водійських спостережень

Ця публікація складається із кількох водійських спостережень (ВС), які періодично мелькають у моїй голові.
ВС1 – Коли тривалий час не сідаєш за кермо, а потім знову маєш нагоду керувати, то першою думкою мелькає: «я ж усе забула, навіть де які педалі!», та це триває рівно мить, бо м’язова пам’ять все робить автоматично за тебе і всі дії виконуються самостійно. Виникає відчуття, що водіння – це щось, що вже у твоїй крові.
ВС2 – інколи як мимо на швидкості приїжджають авто я зупиняюсь і глибоко дихаю – дух перехоплює від тієї швидкості і аж кортить бути в тому автомобілі. Отака якась неусвідомлена потреба швидкості, майже як наркотичне відчуття.
ВС3 – у маршрутці стараюсь читати, бо інакше стежу за тим, як керує водії, а це привід для роздратування. Враження таке, що вони повзуть так повільно, бо очікують, що їм хтось кинеться під колеса і дасть три гривні. Деколи аж трясе і думаю: «Чувак! Та я на вбитому учбовому жигульонку тут їхала на четвертій, давай хоч третю втисни!», та ні – далі другої не заходить.
ВС4 – в ніч з 11-го на 12-те липня поверталась додому на таксі. Таксист попався класний: мчав вверх по пустинній Личаківській із гучно ввімкненою музикою. Від тієї швидкісної їзди, музики і пустинної вулиці я отримала таке задовлення, що неодмінно собі постановила: маючи авто варто буде проїхатись так же, по Личаківській.

Домофон як новітній прояв рагулізму

У моєму під’їзді встановлений домофон. Свого часу казали як буде добре з ним: зменшиться кількість алкоголіків, що розпивають напої між поверхами і тих, хто використовує під’їзд як громадський туалет.
Мушу визнати, справді так і сталось, з цього боку домофон виявився корисною річчю. Але він створив проблеми з іншого боку.
Традиційно, українська натура людей хоче… як би то сказати «схитрожопити» і відповідно чимало квартир не встановили собі цього домофону, бо вважають 23 гривні раз у три місяці надмірною платою за те, що по під’їзду не швендяють всякі наркомани.
Я не така, домофон встановила і загалом рада результатам, які він показав у під’їзді. От тільки я живу у 5-й квартирі, з цього і всі мої інші проблеми. П’ять – це така центральна цифра на домофоні і жмуть на неї абсолютно всі кому хочеться.
В під’їзд має зайти поштар, слюсар, електрик, сантехнік, прибиральниця, ремонтники кабельного/телефону/інтернету? Без сумніву – усі вони подзвонять у п’яту квартиру!

Ідеальна робота чекає на мене … у пеклі!

Нещодавно подумавши я усвідомила, що найідеальніше працевлаштування може чекати на мене у пеклі. От попаду я туди, якийсь чортяка помітить мій робочий потенціал і призначить мене керівником якогось пекельного відділу. Я стоятиму з бляшанкою олії і підливатиму її у вогонь аби якісь поганські душі квапились і виконували ревно свою роботу. А чортяка мене хвалитиме, що так заставляю їх працювати.
Чому я дійшла до таких роздумів? Розповім по порядку…
Ось уже другий тиждень на моїй вулиці нема гарячої води і не буде до 2-го липня. Що мене найбільше обурило – не було попередження про вимкнення. Звісно насамперед я передзвонила і влаштувала наганяй моєму ЖЕКу, адже оголошення хоча б можна було вчепити. Відповідь: «Ой, оголошення… та то певно якісь бешкетники зірвали, ми клеїли» – факт, в інших під’їздах клеїли, але у моєму не було! Я дуже прискіплива і щодня зупиняюсь біля дошки оголошень аби прочитати що робиться, оголошень там не було! За кілька годин після мого дзвінка з’явилось свіжо наклеєне оголошення про припинення гарячого водопостачання.

Я пережила випускний…

Як і обіцяла, ділюсь враженнями про перебутий випускний вечір. Я собі звісно уявляла, що то буде щось незвичне, але щоб настільки незвичне…
І проведу порівняння між італійським випусним і українським, як мене і попросила блогер Карпатська Мавка.
Отож, почну з мінусів: в Італії випускного як такого не буває. Ми зустрілись просто з’їсти піци. Хто з дівчат вважав це святом – одягнувся елегантно, хто ні – прийшли в джинсах. Організація не дуже, розваг не було. Просто спільний, дечим веселий вечір. Розійшлись теж швидко, бо коли з’їли піци, прогулялись по центральній площі, вже і не було що робити. Словом – вечір для галочки.

Набридливі родинні зв’язки і ці створіння «мужики»

Публікація написана в іронічно-саркастичному тоні.
Сміюсь, щоб не плакати…

Я пригнічена та обурена. В мене халепа – в моєму домі завівся мужик. І не просто мужик, а родич, що підпрацьовуючи у Львові вирішив пожити у мене (безкоштовно, звісна річ).
Гадаю мені б хватило совісті відправити цього добродія, з яким ми однієї крові, туди, звідки прийшов, та інша сторона медалі знаходиться в Італії, зветься моєю мамою і вважає що «родина-родина – це вся Україна», тому відмовити у гостинності родичам ні-ні. А з мамою сперечатись мені куди важче.
От я і терплю, зціпивши зуби. Та коли це вже триває занадто, то таки занадто!
Виходенці зі села вочевидь звикли, що води з колодязя можна черпати досхочу і не усвідомлюють, що тут у Львові я за гарячу воду відвалюю чималі грошенята, а саме 20,16 грн за куб! Цей добродій хлюпається як мале дитя. Я особа надзвичайно економна в комунально-житлових питаннях і мене це нестерпно бісить. Наглих натяків про те, як воно все дорого і як все економиться він не розуміє.
Зварити їсти, помити посуду. Він вже поводиться так, наче я йому чимось зобов’язана отак прислужувати. Аби помогти своїй родичці чимось – нема й мови. Стосовно приготування їжі та миття посуду у нього не те, що руки зі заднього місця ростуть, таке враження наче стосовно цього у нього руки по лікоть у заднє місце засунені.

За що я люблю літні канікули…

Знаю, заголовок майже як на школяра, адже для мене поняття літніх канікул вже давно нема – все одно працюю, та все ж їх я очікую з нетерпінням, аби бути радою за студентів і школярів.
Ні, не подумайте, що я така доброзичлива, просто канікули у студентів – це мій спокій.
А тепер детально. Поруч мого дому є кілька гуртожитків, вони – найгірше, що є у моєму тихому спокійному районі. Власне, лише через ці гуртожитки район і втрачає подекуди і тихість, і спокій. Якщо ще взимку більш-менш терпимо, то з настанням тепла все просто нестерпно!
Коротшою дорогою до мого дому ввечері просто неможливо йти – там одвічно зухвалі студенти нападають на людей аби їх обікрасти, нерідко були випадки, коли людину вдаряли чимось по голові завдаючи серйозних травм, а то й смерті.
В магазинах найдефіцитніший товар – хліб та майонез (здається нічим іншим вони не харчуються), а ще пиво, та для мене це не критично.
Але що найгірше – кожної ночі ці бісові студентики пиячать біля мого дому! Так, коли ти вертаєшся додому вони там п’яні вовтузяться, а ще викрикають і горланять пісень (хіт сезону – гімн України в їхньому п’яному виконанні), ще вони полюбляють хизуватись своїми тєлєфонними апаратами і вмикають на повну гучність якусь ідіотську пісню. В спеку спати з відчиненими вікнами неможливо, триває таке до пізньої ночі!