Чехія крізь «другорядні» міста

Коли минуло два місяці після поїздки, мабуть таки пора про неї розповісти. Для когось січень – не сезон для мандрів, але нас таке не стримувало. Термобілизна, теплі пуховики, два рюкзаки і маршрут із кількох точок на карті 🙂
Вирішили ми поїхати у Чехію. Але оскільки я там була вже двічі, то просто відвідувати Прагу не хотілось, кортіло побачити й іншу, менш гамірну, менш туристичну та більш повсякденну Чеську Республіку.
Виїхали зі Львова у Мукачево, а звідти славнозвісним Leoexpress. Як куплятимете квитки – будьте обачні і беріть з головного автовокзалу у Мукачево. На наших квитках адреса була «вул. Василя Стуса», на якій жодних ознак автобусної станції чи просто зупинки. Тож ми розпитуючи місцевих поквапились у напрямку автовокзалу і прибули саме у момент відправлення автобуса. Виявляється так, на вул.Стуса цей автобус зупиняється через 15хв, проте  жодної вивіски там нема. З автовокзалу якось зрозуміліше. Дуже швидко проїхали кордон та у Кошице висіли і… чекали пару годин на потяг, що затримувався.

Місто зі списку «нарешті»

Колосальний обсяг роботи перешкоджає вести блог, але продовжу.
Отож, рейнейром я полетіла у Бергамо. Це таке миле містечко приблизно за 80 км від Мілану. Вискочила з аеропорту (без жодних паспортних контролів, о-о-о-о ці чудові внутрішньо європейські рейси) і без огляду помчала на автобус. Зуміла нагло напроситись на якийсь, що вже рушав, бо чекати наступного не було бажання.
Проїзд від Бергамо до Мілано Чентрале (головний автовокзал) 5 євро.
А вже від вокзалу можна рухатись у місто на метрополітені. Я планувала пробути там добу, тож і проїздний купила на добу, дуже вигідно, 5 євро якщо я правильно пам’ятаю.
Та для початку я зустрілась з мамою, яка погодилась приїхати до мене і ми подались удвох на прогулянку вечірнім Міланом.

Почуття з минулого

Вчора був неперевершений день – вчора я дещо втомилась від роботи. Втома від виконання чогось – це у мене завжди солодке відчуття, одне з моїх найулюбленіших, бо чудово втомлюватись, але знати, що ти робиш щось корисне.
Після роботи я мала аж два заняття, тож робочий день протривав майже 11 годин. Але суть в тому, що заняття були розташовані так, що хоч-не-хоч мені треба було пройтись вулицями, якими я колись чимчикувала на колишню роботу. То був ковток ностальгії.
Ні, я не скучаю за тим, що було півроку тому. У мене тепер спокійне і стабільне життя, я не залежу від їзди маршруток і мені не доводиться щодня бігати, щоб встигати на усі заняття. Мій графік вже не такий щільний, а врівноважений і поміркований. Я спокійна і умиротворена. Та все ж, вчора ввечері я відчула ностальгію.

Півсотні причин, щоб Тебе любити.

Люблю Личаківську, бо по ній мчать трамваї в «моєму» напрямку. Люблю Городоцьку, бо по ній  їду до бабці. Люблю Коперника, бо одного разу цілий день по ній прогулювалась. Люблю Дорошенка, бо колись мене постійно туди тягнуло. Люблю Княгині Ольги, бо крокуючи нею якось придумала вірша. Люблю Сахарова, бо там постійно біжу до роботи. Люблю Трильовського, бо там я могла подурачитись з подругою і серед ночі кататись на качелях. Люблю Кульпарківську, бо туди ходила по навчанню і по роботі. Люблю Медової Печери, бо там живе мій кращий друг. Люблю Чупринки, бо по ній колись пізно після роботи крокувала додому. Люблю Пасічну, бо то «мій район» і я можу вічно нею ходити. Люблю Зелену, бо восени вона стає золотою. Люблю Батальну, бо знаю її різні закавулки. Люблю Коновальця, бо то чи не найспокійніша і наймиліша вулиця міста.  Люблю Пимоненка, бо перші роки життя у Львові минули там. Люблю Київську, бо там колись було кафе де я вечеряла і милувалась трамваями. Люблю Хмельницького, бо якось там каталась на трамваї, в якому цілувалась. Люблю Замарстинівську, бо то так далеко від мене, а я колись туди їздила у справах. Люблю Чернівецьку, бо вона першою зустрічає мене при виході з вокзалу у місто. Люблю Мечнікова, бо там колись вчилась їздити на учбовому авто.

Галопом по країні 1 – Перлина Поділля

От я і повернулась! 🙂 Оповідаю, як традиційно про мої мандри.
Отож, 30 квітня ввечері я у супроводі одного компаньйона вирушили потягом у подорож. На жаль на момент купівлі були лише верхні бокові плацкарти, тож я зі страшним острахом мусила туди вилізти і якось там заснути. Спала я непогано, але постійно прокидалась, бо непокоїлась, що провідник не розбудить коли буде наш вихід. Але провідник таки розбудив і не звичним грубим провідницьким тоном, а тихо і ввічливо: «я перепрошую, але скоро ваша зупинка, прокидайтесь».
Відтак, 1-го травня о 4:33 я ступила у місто Вінниця.

Занепад спогадів.

Час минає невпинно вкриваючи порохом,
Все те, що ще рівно рік тому боліло.
Час проходить нестерпно і солодко,
Тільки те, що минуло чомусь не забулось.

Листопад свої дні рахує поволі
І в цей місяць – спогадів тьма,
Там колись ходили п’яних двоє,
А тепер по тій колії навіть не їздить трамвай;

Вулиця, до якої не дістатись.

Це не вірші, та все ж…

Паралельності присвячую.

Осінь – більше, ніж пора. Осінь – більше, ніж стан душі.

Дитя Осені і Львова

Це місто стихає потрошки,
Ковтаючи літа останні подихи,
А я крокую поволі, вже сповнена
Сподівань щодо осені.

Втеча в іншу цивілізацію, дивлячись на чудове та українська перлина

Роботи в ці дні було м’яко кажучи незміряно. Ось і причина, що не було коли й написати щось на блозі. Та не те що писати, банально не було коли спати. До прикладу, в ніч з п’ятниці на суботу лягла о третій ночі, а вже о шостій ранку треба було вставати. Але про те, яку саме роботу я виконувала в ці ще варто написати окрему публікацію. Сьогодні про щось краще.
Вчора, у суботу встала, бо нарешті тікала від обов’язків, від цивілізації, від бюрократії, від податків, від асфальту і навіть від звичної культури. Тікала, щоправда, лиш на день, але це краще, ніж нічого. А втеча була запланована туди, де свого часу мешкали опришки і головний з них, в чию честь і названа місцина… Словом, тікала я у Скелі Довбуша.

Вдосконалення повсякденного мовлення

Я вже неодноразово натикаюсь в інтернеті на суперечки з приводу квитків. Поки всі наші юні грамотії сперечаються як воно правильно, я хочу вказати на компетентне та достовірне джерело для усіх зацікавлених в цьому питанні. Пономарів Олександр Данилович – з поміж усіх численних посад є українським мовознавцем. Автор однієї з моїх улюблених книг “Культура слова: Мовностилістичні поради”. Зазначає, що:

Компостувати, а не компостирувати

Одна львівська вулиця, що втілює ностальгію, роботу, щастя та спокій.

Я крокую. Мою дорогу освітляють ліхтарі, а мимо мене мчать мов окрилені трамваї. Я наперед знаю, що колись – коли це все закінчиться (бо врешті-решт в житті все рано чи пізно закінчується) я відчуватиму ностальгію. За цими вечорами, за цими трамваями, за цією вулицею, за тим як я нею крокую, за тим куди і до кого я йду, за тими емоціями які мене переповнюють…

а цю фото цикнула якось вдень

Подарунки собі, трамваї і нестримні посмішки

Сьогодні почну зі слів, які на днях в соціальній мережі моя подруга поставила у статус:

Минуле є — хоча й без вороття…
Зате майбутнє — як високе небо!
Люблю життя за те, що це — життя,
І іншого мені ніяк не треба!

З такими чудовими словами важко не погодитись. І добре, коли люди це усвідомлюють. Після тижня, що був ну ду-у-у-уже насиченим роботою (яка ще й не закінчилась, а триватиме і на вихідних) такі слова любо підносять настрій.

Елементи божевілля, плутанина і те, що «треба»

Є люди які мчать на шаленій швидкості вверх по дорозі. Вверх по Личаківській, можна так сказати. На височезній шаленій швидкості, душевну пустоту заливши міцними спиртними напоями, що використовують замість палива. І вони не враховують, що попереду важливий поворот – на Пасічну, тож доведеться пригальмувати. Коли жметься різко на гальма, ланцюг, що сковував цих людей обривається. Надто довго виснажувався. Тому що, ланцюг явно поєднує одних людей з іншими, але ці люди несамовито мчать кудись вгору.

Нові сторінки, якісь прокляті помилки і їхні тіні.

Наперед зазначаю, що дана публікація не містить жодного негативу, хоча на перший погляд і здасться протилежне.
Такі рядки прийшли в голову миттєво, після перегляду фільму «Анна Кареніна», який справив на мене грандіозне враження. Не напряму пов’язане з кінострічкою, та все ж саме вона наштовхнула на роздуми.
Буває, що доводиться розуміти, що події які відбувались у твоєму житті мають у собі частку чогось проклятого. Але розумієш це лише згодом, коли все закінчилось. Коли набралась здорового глузду і шлеш під три чорти те, з чим не варта було стикатись ще з самого початку.

Мало сну, прогулянки під дощем і шаленство, якого не приборкати.

Чудернацький день видався…
Зірвалась о дев’ятій ранку і от знову постанови, що треба лягати спати раніше 4-ї ранку і пити менше кави (і ще вона не повинна бути такою міцною), які сьогодні прозвучали ще з більшою інтенсивністю, аніж колись. Більше спи, більше спи, більше спи… Та чому всі стараються вирішувати за мене скільки часу я маю спати?! Сплю скільки заманеться, головне себе бадьоро почувати!

Найбільшому коханню мого життя присвячую…

Я ніколи від тебе не піду,
Задля тебе покину усіх,
Я для всіх можу бути зрадлива,
Але вірна одному тобі.

Випадкова небувала зустріч.

Найбільше тобі завдячую розумінням наскільки вокзали схожі на життя. Спасибі.

Що ти робиш на цьому вокзалі?
Знов тікаєш від якої біди?
Все життя ти мчав магістраллю,
А тепер от обрав поїзди.