Уникання та облегшення

Одного разу я спостерігала за святом, де була жінка в траурі. Її родичі до неї ввічливо ставились, з нею підтримували культурну розмову, але в той же час збоку було помітно наскільки в незручне становище вона їх ставить своєю присутністю і наскільки вони її уникають. Тій жінці в траурі насправді було важливо прийти на те свято, відновлювати своє життя, незважаючи на власне горе і знаходитись серед людей. Але іншим людям інколи таке муляє.
Дуже гарно це описано у книзі Поли Гоукінз «Глибоко під водою» (любителям детективів раджу)

«Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш.»

Півстоліття незмінності

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають.

Про (не)телефонні (не)розмови

Мені було 14, я тоді жила в Італії. Ввечері я отримала смс від однієї дівчинки, Елізабети, яка навчалась в тій же школі що я, зі змістом: «Дорога Ольга, мій дідусь помер». Він її практично виховував. Я дуже виразно пам’ятаю той вечір і те як незрозуміло я почувалась коли це отримала. Ми не були близькими подругами, ми не так вже й багато спілкувалась, я знала про неї лиш загальне, а тут вона мені чомусь пише таке? Я тоді думала «нащо ти мені це пишеш і що ти від мене хочеш? Ну як я тебе зараз маю підтримати? Хто я тобі така щоб це робити?» Я їй відписалась щось на зразок «мені шкода, тримайся», не передзвонила, геть нічого. Я, хоч і сама незадовго перед тим втратила тата, не знала що казати їй в такій ситуації.
Через пару років ми зустрілись в автобусі і вона вибачилась (!) (як би немислимо це не звучало), що «потурбувала» мене в той вечір, і сказала «мені просто хотілось з кимось поговорити».

За межею

нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,
за котрою немає ні смутку ні страху

(c) Іздрик

Насправді такі межі переходити можна швидко, але не безболісно. Швидше, ніж це можна собі уявити. Коли раптом все, чого ти так боялась впродовж життя стає сміхотворним і зовсім безболісним. Коли тобі приносять вибачення, що зараз буде неприємно, але ти навіть вже не звертаєш уваги на цю «неприємність», бо те, чого ти завжди так боялась, вже не страшно. Зрештою, мабуть всі рано чи пізно стикаються з тим, що «боялись не того», чи точніше – боятись треба було не того, та зрештою яка різниця, якими словами це описати, коли ти за тією межею.

Гаррі Поттер і повернення в дитинство

Я не буду оригінальною, бо я теж одна з тих, що чекали з нетерпінням виходу нової книги про пригоди Гаррі, і не звертаючи уваги на ціну, купляла її навіть не для колекції, а насамперед для зустрічі з другом.
Прочитати хорошу книгу – то наче знайти нового друга. Дуже часто герої книг стають «друзями», бо серед сторінок описуючих події чужого життя нерідко можна знайти більшої втіхи, ніж від оточуючих людей. Інколи здається, що вигадані персонажі здатні тебе розуміти…
Як і чимало інших моїх уявних друзів, Гаррі теж був такими моїм другом. То було перша велика книга, яку я прочитала. Я росла із виходом нових книг і чимало теплих спогадів із мого дитинства асоціюються саме з цими книжками. Я плакала читаючи про його втрати, бо власне в період перших семи книг і померли близькі мені люди і описані там слова втішання не пустослівні. Я виписувала цитати, що мене розрадили і окремі розділи перечитувала по кілька раз…

Подвоєння друзів

Рано чи пізно усі компанії друзів стикаються із проблемою їх подвоєння.
Себто, хоч як не крути, а друзі знаходять собі другу половинку, людину, якій починають приділяти більше часу, уваги, любові, та й взагалі здається навіть що віддаляються від звичного дружнього дозвілля. Таке вже воно життя і це звична його схема.
Власне, тоді і починаються непорозуміння (а то і чвари) та оцінки, а чи правильну (з нашої власної точки зору) половинку собі обирає людина, з якою ми дружили весь час, а чи відповідає вона якимось нашим власним стандартам і переконанням, коли ми думали хто б мав бути з цією нашою подругою/другом, а далі може дійти і до образ за те, що друзі не перебувають з нами так часто як то було колись.

Розвіювання ідеалізації та справжні бажання

Кілька тижнів тому, копирсаючись у коробочці з різними документами, на самому дні я помітила якийсь пожовклий листок паперу.
Взявши його в руки і оглянувши, я зрозуміла, що в моїх руках ні що інше як додаток до диплому мого тата.
З цікавістю його вивчила.
Звісна річ, було цікаво з огляду на присутні предмети на кшталт «Ленінська етика та естетика», «Марксизм» та тому подібний маразм (що в принципі недалеко втік від «Вищої освіти та болонського процесу», з яким мені довелось мати справу).
Було цікаво також довідатись, що додаток до диплому, за винятком друку на цупкому папері, геть такий самий як і теперішні – грець би побрав тих, хто теревенить про реформи освіти – геть нічого не змінюється.
Але звісно чи не найбільшої цікавості я відчула щоб довідатись його оцінки. Тут і з’ясувала для себе, що мій батько був далеко не ідеальним відмінником. Вряди-годи в нього були четвірки, і кілька добрячих раз у додатку промелькнуло «удовлетворительно» з предметів, які були не останньої важливості для здобутої спеціальності.

Мої стовпи опори в робочому світі

1 серпня виповнився рік як я працюю на моїй новій роботі. Але сьогодні я не хочу підводити підсумків про те, якою я стала і що змінилось у моєму житті за цей період. Я хочу вам розповісти 4 короткі історії людей, про яких я практично нічого не знаю, але яких я безмежно ціную і поважаю.
1) Її звуть Ольга. Я подумки зву її «дивовижна». Вона працює у великій логістичній компанії, де часто виникають проблеми і розрулює їх своїм професіоналізмом. На жаль, інколи я думаю, що вона – єдиний професіонал у тій компанії. Деколи мені здається, що вона здатна здійснити чудо, навіть в не робочий час, навіть у вихідний день. «Олю, а Ви мені не допоможете» і я знаю – вони світ догори дриґом переверне, але знайде рішення, навіть якщо вантаж сьогодні тут, а завтра має опинитись за сотні кілометрів. Я звертаюсь до неї здебільшого саме у випадку проблем, але вона завжди знаходить їм рішення.
2) Його звуть Денис. Він працює з транспортом. Я дуже рідко звертаюсь до нього, але в тих випадках коли звертаюсь – він завжди допоможе оперативно все вирішити, без зайвих відкладань, затягувань, бюрократії і ниття. На будь-яку мою справу він відповідає «зробимо» і я знаю – він зробить.

Миті робочого вдоволення

Направду кажучи я не мала наміру писати статтю про моє відрядження, однак часті питання таки спонукають це зробити.
Дякую усім за інтерес – відрядження пройшло чудово! Та чи може бути інакше у людини, яка любить свою роботу?
Оскільки в більшості, хто чув про відрядження виникало питання «ти знову їхала машиною на високій швидкості?», то заспокою вас – ні, на цей раз я їхала потягом, знову у Київ, на два дні.
Хоча, мушу зауважити певну річ: чомусь більшість навколишніх людей думає, що от ти собі їдеш кудись і тобі ваув як класно. Ніхто не думає, що за поїздкою ховається ціла гора додаткової роботи, яку треба вчасно підготувати. Власне, через цю додаткову роботу я і не писала у блог весь цей період – часу і сну було обмаль.
Тим не менше, в ці останні будні дні тижня я мала нагоду поспілкуватись особисто з моїми колегами з усієї України, а також з партнерами з Італії, що не лише сприяє роботі, а й є цікавим.
Ці зустрічі завершились надзвичайно плідно, оскільки я (уявивши себе в ролі якоїсь-то княгині Ольги), зібрала з співробітників «шоколадну данину» і з пакетом повним солодощів і серцем повним щастя могла повертатись до Львова. (це ще просто без фото тортика і морозива м-м-м-м-м)

Чому я навчилась куховарити

У віці 9-ти років в моєму житті трапились дві знакові події. Одна доволі драматичного характеру, інша позитивного.
Перша. Щоліта ми їздили до бабці в село і одного дня я разом з нею полола грядки. А один дідусь, далекий родич, на те сказав, що бабця задовго чекала, щоб брати мене зі собою на роботу в город, треба було до такого мене ще раніше привчати. Я похнюпилась і запитала чому він так думає і отримала відповідь: «Бо ти жіночої статті!»; – «І що?», «А то, що дівчатка змалку мають привикати до роботи і бути працьовитими, бо потім вони вийдуть заміж і будуть працювати вдома на сім’ю і на чоловіка»; «але чоловік буде тоже працювати!»; «Жінки працюють більше і ти мусиш так робити!».
Мені ті слова аж в’їлися в пам’ять! То я зараз з точки зору моїх 20 з гаком років можу сприйняти іронічно цей інцидент, а ви уявіть реакцію 9-ти річної дитини коли їй заявляють, що твоя доля знайти собі якогось олєня і пахати на нього – не надто радужна перспектива, еге ж?
Сповнена обурення, цю ситуацію я обговорювала з подругою одноліткою, адже мене аж розпирало від злості наскільки то «нечесно»! А згодом, дочекавшись приїзду в село тата, я зібралась з силами на серйозну розмову і як сьогодні пам’ятаю: підходжу ввечері до нього і голосно та чітко заявляю: «Тато! Я ніколи не вийду заміж!» Я тільки зараз можу уявити собі який тато тоді пережив шок, коли дитина ні з того ні з сього таке заявляє, і  почав розпитувати в чому річ. Переказавши йому розмову з тим дідом я зарепетувала: «То всьо – нечесно! Несправедливо! Я так не буду!» Він мене трохи заспокоїв, але той стариган зі села залишив добрячу травму моїй дитячій психіці і з того часу я зростала зі думкою, що ніколи і нізащо я не буду працювати на якогось чоловіка.

Поезія для життя або Півтисячна для Важливої

Ця публікація є півтисячною на блозі…
Півтисячі постів, у які так чи інакше вкладалась душа, гадаю мають свою вагомість. Півтисячі постів ось уже за два роки ведення блогу.
В березні 2013 я написала публікацію «ніби ювілейне», яка відзначала 100-ту статтю в блозі, де написала запити за якими найчастіше знаходять блог. Цього разу я не хочу підводити підсумків. Я хочу присвятити цю мою публікацію людині, яка колись однією лиш фразою надала мені ідею завести блог і загалом якій можна завдячувати, що я таки насмілилась його вести. Це людина на ім’я Юлька Гриценко, з якою нехай я особисто і не знайома, та творчість якої займає надто важливу роль в моєму житті.
Коли я відчуваю, що в моєму житті щось не те, я маю простий рецепт – читати її вірші, або її блог, це завжди розраджує мене. Я можу зізнатись, що у мене на комп’ютері є окрема папка, що зветься «Юлька Гриценко», де я зберігаю ті її вірші, що найбільше «чіпляють» за душу. Що більше – я живу рядками її поезій і майже щоденно бодай одну з них собі цитую. А чимало поезій вивчила напам’ять.

От вертаюсь пізно ввечері з роботи, а в думках лунає:

“Літні ночі стають небезпечніші,
Я ненавиджу їх, м’яко кажучи.
А прогулянки Львовом – доречніші:
Місто Спогадів плаче, не танучи.“

Місто стану закоханості

Пригніченість лікується затишком. Затишком і враженнями. Враження найкраще черпати від поїздок, перевірено.
Та коли часу на поїздки нема ну отак зовсім, то на допомогу завжди приходять ті міста, що знаходяться зовсім недалечко, що мають у собі якийсь шарм, що ваблять до себе, що чимось уповають і заспокоюють.
Таким є Івано-Франківськ.
Тож я вже надміру забігавшись пристала на заманливу пропозицію виїхати зі Львова на два дні – чом би не розвіятись та не змінити обстановку. Моя коротка мандрівка почалась вдало з того, що за випадковістю у мій квиток було включено постільну білизну, тож я ще дві години мала нагоду поспати, а потім вийшовши з потягу поринути у інший вир.

Ви дивитесь не з того поверху

Коли вам здається, що ваш керівник несправедливий, вимогливий, суворий, набридливий і взагалі нічого не шарить – розслабтесь. Ви просто знаходитесь не на тому поверсі.
Що я маю на увазі.
Мені часто в житті  траплялось чути нарікання різних осіб мов “от він такий начальник, а елементарних речей не знає, він навіть уявлення не має як отут все відбувається.”
Розумієте в чому річ – ви працюєте в своєму відділі, займаєтесь окремими справами і свої обов’язки знаєте чітко, бачите все, що діється навколо вас і вам навіть здається, що ви розумієте як воно все функціонує. Вам поступають команди “зверху” і ви ще й дратуєтесь – легко подавати команди, а ви що там наверху робите? Навіть не знаєте що тут діється.
Просто річ в тому, що ви працюючи в свій справі знаходитесь на першому поверсі. Ви бачите все деталізовано і до дріб’язків. Ваше керівництво ж знаходиться на дев’ятому поверсі. Воно не бачить все так детально як ви, не бачить найменших речей, але воно бачить комплексну ситуацію – що відбувається навколо усього, усі загрози, що насуваються зі зовнішнього світу і які вашому погляду недоступні.

Відвертості

І коли я всім здаюсь сильною,
І без жодної міміки слабкості,
Обніми мене поміцніше,
Бо насправді ж в душі мені важко є.

І коли я увечері втомлена,
Засинаю у кріслі насидячи,
Підстав своє плече,
Щоби було хоч трішки м’якіше.

Не загубитись у світі – сутність братерства

Інколи я дивуюсь людям, які рідко спілкуються зі своїми рідними братами/сестрами. Мені важко зрозуміти як ці люди зідзвонюються між собою раз в місяць і ще рідше бачаться, не маючи уявляння що відбувається з їх братом/сестрою.
В той же час для чималої кількості осіб мої стосунки з рідним братом щось дивовижне – люди постійно кажуть які в нас хороші взаємини, як дивно і добре часто спілкуватись, щотижня обмінюватись новинами, принаймні раз у два тижні зустрічатись. Але для мене такі наші відносини – щось звичайне.
Два вищеописані контрапункти мені видавались дивними – мов що вам заважає мати хороші стосунки з рідними.

Допомога у випадку смерті когось близького

Заголовок статті дещо неоднозначний, тому повідомлю: це не про допомогу помираючому, це про допомогу близьким, яким потрібно смерть рідної особи пережити.
Так трапилось, що в житті багато раз до мене звертались за «допомогою» наче я фахівець у цьому питанні, бо свого часу болісно пережила татову смерть. Я ніколи не забуду, як колись в Італії до мене звернулась одна зовсім юна дівчинка, в котрої помер дідусь і сказала: «розрадь мене… ти ж знаєш який біль я відчуваю, скажи щось, від чого мені стане легше», а я не знала що сказати, бо я знала, що будь-чим сказаним я їй не допоможу.
Насправді все, що кажеш не має змісту. Всі слова про співчуття також безглузді. Ваші «співчуваю» чи «мені дуже жаль» пусті звуки, від них легше звісно не стане, навіть якщо ви кажете щиро.
Я пробувала говорити про це з однією близькою мені людиною, якій і сказала, що от до мене вже не раз звертались так наче я їм допоможу, а я не знаю що людям сказати. І ця людина мені відповіла:
– ти ж пам’ятаєш себе в той день… які слова в той день могли б хоч трішки надати тобі підтримки?
Я задумалась і душею зазирнула в той найболючіший день життя і відповіла:
– Ніякі. Мені просто хотілось, щоб мене хтось обняв.

Вирок: жити і усміхатись.

Весь минулий тиждень звівся до очікування одного дня, себто вчорашнього, який відкидав усі інші події на задній план. Того дня я очікувала як вироку – що тепер буде.
В переддень була схвильована і казала: «а якщо все таки щось таке виявлять?», на що близька людина заспокоювала: «навіть якщо виявлять – краще про це знати»
Мабуть навіть більше за мене того дня очікувала мама, яка теж заспокоювала: «Навіть якщо щось в тебе буде – приїдеш сюди, тут в цьому спеціалізуються. Будеш робити все тут, складно, але з теперішніми технологіями все роблять»
В ніч з четверга на п’ятницю не могла заснути, всю ніч снилось щось погане. Надрання приснився тато. Я ще прокинувшись думала: не снився так довго, а приснився саме в цей день. Як це розуміти – недобре, що сниться небіжчик, чи добре, що сниться тато? Та відклавши думки про те, що міг би означати сон поїхала у лікарню.

Гроза, свобода і маскування під “нормальну”

Понеділок, вечір. Я завершувала останнє заняття з моєю маленькою ученицею. Я надзвичайно втомилась за увесь той складний день, що минув у суцільних бігах, не встигаючи виконати належне. Я була обурена тим, як зі мною того дня повелись, нагло надавши мені виконати щось, до чого я причетності не маю. Мій мозок повільно плавився під тягарем втоми, коли раптом на вулиці роздався гуркіт. Серце забило радісно від того звуку, а Оленка лякливо глянула:
– а то ще що?
– дощ.

Методичні вказівки людям, які ниють про нестачу часу

Останнім часом на мене посипався ледь не від кожного першого просто таки шквал скиглення. Здебільшого причина в нитті всіх одна: «я не маю часу, мені треба так багато всього зробити, я нічого не встигаю, в мене так багато справ, часу нема, вночі не сплю, не даю собі ради, йо-йо-йо-йой».
Значить так, шановні – ВИ МЕНЕ ДІСТАЛИ!
Якого милого ви мені скаржитесь? Думаєте я вас жаліти буду? Та дзуськи, я нікого не жалію. Я – не людина до котрої можна звертатись аби просто разом похникати. Я звикла діяти за конкретною схемою: є проблема – намагаємось її вирішити. Тому для вирішення ваших проблем можу дати наступну розраду.
Насамперед, задайтесь запитанням – в чому проблема відсутності часу?

Про людей, які прийдуть на мій похорон.

Коли я помру Ви прийдете на мій похорон?
Я недавно задалась питанням чому люди йдуть на похорони до якоїсь людини. І я частково розумію що саме їх туди «тягне».
Я знаю, що будуть люди, які до мене туди прийдуть. Я знаю, що серед них низка людей буде там присутньою лиш тому що згідно добрих манер доведеться там бути. Їм можливо буде не  байдуже, але просто прикро, от і все. Вони прийдуть туди, бо їм так звелить совість.
Я знаю, чи то радше б хотілось вірити, що будуть ті, хто туди прийдуть, бо відчували до мене якусь симпатію. Вони прийдуть, бо у житті нас пов’язувало щось приязне, якісь хороші спогади, стосунки, спільне навчання, робота, знайомі.
Вони прийдуть туди, щоб зі мною попрощатись і провести мене в останній шлях як годиться, тому, що звістка про те, що я покинула цей світ їх настигне раптом і їм буде шкода, що так сталось.

Недосказані історії, категорія людей, що я люблю і як я з ними почуваюсь.

Проблема цього блогу часто полягає в одному – не всі історії я можу переповідати. Мої історії – як перлини – часто я подаю не їх, а лиш мушлю, в якій вони приховані.
Причина цьому доволі проста – те, що пишеш тут може читати хто завгодно. І серед цих «хто завгодно» є зовсім не будь-хто, а саме ті, які прочитавши можуть напакостити – буде непереливки не лиш мені, а це матиме вплив на професійну діяльність інших людей. Тому таки просто обмежусь загальними розповідями, от і ще одна «мушля»…
Мені випадково трапляться зустрічати людей з категорії «такі, яких я безмежно поважаю». Я просякнена пошаною до них, я люблю таких людей, спілкуватись з ними мені комфортно і приємно, я почуваюсь впевненою.

З трудоголізмом у ритмі пофігу.

На тобі знову відповідальність,
А ти з тим каменем ніяк не тонеш,
Викарабкуєшся на сушу і
виконуєш свою роботу.
Тобі натикають знову підніжок,
А ти минаєш всі перепони
І завжди бігом, усе встигаєш,
Бо завал у всьому – твоя робота.

Дзвінок вечірній і крик у трубку:
«ти геть здуріла, де тебе носить?!
Яка година, а ти – на роботі!»
Ти вибиваєш, давно вже пофіг.
«Ти вся змарніла, ну скільки можна?
Облиш, отямся, ну може досить?»
Ти пропускаєш все мимо вух,
Сама собі вирішиш скільки і доки.

Потреба в розумінні, отримавши довіру та зберігаючи чужий біль

Характерна риса за якою я найчастіше згадую мого тата – люди любили з ним говорити. Ні, не так. Люди йому довіряли. Люди йому відкривали душу. Він постійно був в оточенні людей, які просто хотіли з ним розмовляти аби звільнитись від душевних тягарів. Його могли випадково зустріти на вулиці і затримати аби розповісти багато подробиць життя. Йому могли телефонувати і годинами розказувати про свої проблеми. З ним домовлялись про зустріч і говорили по душам. Велика кількість людей вважала його своїм близьким другом. Я не розуміла цих відвертих розмов раніше, але з часом зрозуміла. Він був людиною, яка не лише вміє слухати, а й вміє розуміти.
Я збагнула це коли до мене почали звертатись люди з такими самими намірами. Це було дивно, бо зі мною часто спілкуються ледь знайомі люди про найсокровенніше, відкривають подробиці, які часто просто так нікому не скажеш. Чому вони звертались саме до мене мені теж було незрозуміло. Я не є психологом, у мене нема досвіду з багатьох життєвих ситуацій, але тим не менше у мене питають порад і розрад. Це дивне відчуття.