Author Archives: vrubli

Наскільки сильною може бути Любов?

Posted on

Я людей пам’ятаю за запахами. Кожна людина пахне по-особливому. Згадуючи діда, я відчуваю запах деревини і тирси. Мені здається, що навіть зараз пишучи ці рядки, я вдихаю цей запах, наче стою біля дідового верстата.
Сьогодні, зустрівшись з усією родиною, відправивши ці 40 днів по його смерті, відвідавши село і морально відмучивши всі ці традиційні процеси і поминки,  не покидало відчуття втрати не лише діда, а цілої ЕПОХИ. Більше не буде цих родинних зустрічей на Петра (і тільки в нашій родині словосполучення “їдемо на Петра” мало особливий зміст), не буде цих майже щомісячних провідин, і я навіть не уявляю коли в наступне знову усіх цих людей побачу, бо насправді вже давно, єдине, що нас всіх ще об’єднувало була аж ніяк не кров – а наш дідо.
Що я знала про його життя?
Не так вже й багато.
Read the rest of this entry

Advertisements

Про жахи і позолоту

Posted on

У храмі біля мого дому красива мармурова підлога. І табличка на стіні, кому ми дякуємо. Окрім таблички, яку помітять не всі, перед парафіянами була оголошена подяка за щедре спонсорство, ой даруйте, в церквах спонсорів нема, там «пожертви». Той же благодійник організовував за власний кошт бажаючим парафіянам цього храму поїздку у якесь святе місце на Львівщині. А те, що в цей же період була передвиборча кампанія і він балотувався по нашому мажоритарному округу – то мабуть просто співпадіння обставин, не більше.
Такі співпадіння дуже дієві, скажу я вам. Моя бабця от їх оцінила. Казала, що за нього голосувала, адже он скільки «для людей робить».
Знаєте, я за своєю суттю мабуть доволі везуча людина. Не зважаючи на чимало поганого, за 25 років у лікарнях практично не була. У січні 2016 була госпіталізована на кілька днів з харчовим отруєнням, але це була справді хороша лікарня. Наївно здавалось що так воно всюди.
Цього року моя наївність розвіялась. Read the rest of this entry

Уникання та облегшення

Posted on

Одного разу я спостерігала за святом, де була жінка в траурі. Її родичі до неї ввічливо ставились, з нею підтримували культурну розмову, але в той же час збоку було помітно наскільки в незручне становище вона їх ставить своєю присутністю і наскільки вони її уникають. Тій жінці в траурі насправді було важливо прийти на те свято, відновлювати своє життя, незважаючи на власне горе і знаходитись серед людей. Але іншим людям інколи таке муляє.
Дуже гарно це описано у книзі Поли Гоукінз «Глибоко під водою» (любителям детективів раджу)

«Усім було ніяково. До того, як її життя поламалося, вона не розуміла, наскільки незручно всім, хто спілкується з людиною в жалобі. Спочатку її визнають, поважають і зважають на неї. А з часом вона починає заважати — розмовам, сміху, нормальному життю. Кожен хоче швидше здихатися товариства такої людини, щоб далі робити своє, а ти йому заважаєш.»

Read the rest of this entry

Так як є

Posted on

41353156_2274665539242459_4214057782954950656_nМинуло літо. Пройшло швидко і нехай. Літо про яке практично нема що згадати, яке хочеться забути і яке скидалось на один довгий суцільний день, наприкінці якого я йду звичною дорогою з роботи додому.
Минулого тижня мені виповнилось 25. Доволі дивно коли ти не відчуваєш з приводу дня народження взагалі ніякої  радості, а й навпаки навіть перебуваєш у паскудному настрої, попри намагання оточуючих розвеселити, підбадьорити, привітати.
Вперше за 10 останніх років в мій день народження ми з моєю мамою були разом (в одній країні себто, під одним дахом). Власне, насамперед через те, що вона спеціально заради цього дня залишилась ми і мали міні-святкування. Святкувати не дуже хотілось, але інакше я б і так просиділа вдома, ймовірно в сльозах, а так мала вечерю в колі найрідніших людей, які останні пару місяців постійно за мене переймаються і терплять мене, попри мою нестерпність. Спілкуються, попри часто невдоволений настрій і намагаються говорити навіть тоді, коли я мовчу у відповідь. Їм окрема подяка. Read the rest of this entry

Ненависно

Posted on

Якби оточуючі знали скільки ненависті ховається за моєю ввічливою посмішкою, вони більше б ніколи не усміхались мені у відповідь.
Десь на дні душі під болем, роздратуванням, опустошенням і апатією, є ненависть. Не до когось, чи чогось конкретного, а просто в загальному. Потрохи до всіх і до всього.
Ненависть до цього міста, яке з одного боку я люблю, а з іншого відчуваю наскільки нестерпними стали ці вулиці.
Ненависть до цих коридорів, якими я ходжу котрий рік поспіль. Ненависть до того, що всі йдуть і все минає, але Ольга залишається. Ви всі підете, я вас всіх перебуду. Я вже звикла.
Ненависть від думки, що і я мала б покинути ці коридори, але як там кажуть? Якщо хочеш розсмішити Господа – розкажи йому про свої плани. Розсмішила. Причому настільки, що інколи здається, що там нагорі з мене вже відверто глузують, насміхаються. Бо деякі ситуації, то вже не іронія долі, а відвертий її сарказм в перемішку з глузуванням.
Read the rest of this entry

Півстоліття незмінності

Posted on

Якби стіни могли говорити, вони б розповіли про усіх, кого пам’ятають. А пам’ятають вони чимало.
clone tag: -1350312186875319655Сюди вселились рівно 60 років тому!.. Понад півстоліття в одній квартирі, щоб повертатись сюди, покидати її, повертатись знову, і врешті-решт таки покидати.
Тут народжувались, жили і помирали, знаходячи останній пристанок на цвинтарі за кілька вулиць звідти.
По цих сходах бігли дитячі ніжки, ними важко зносили вниз труни, по них досі ступають ще бадьорі старечі ноги.
А ця квартира просто уособлення беззмінності. Бо навколо неї міняється все і всі старіють, а лиш вона така сама незмінна. Вічно холодні стіни ще австрійської будівлі мовчать, а якби вони тільки могли говорити, то розказали б про всіх хто тут жив. Про ту, хто мала сім’ю та постаріла в самотності. Про тих, хто тут народився та помер не постарівши. Про того, хто тут був немовлям, а тепер сюди приїжджає лиш інколи. Я вірю, що стіни усіх нас пам’ятають. Read the rest of this entry

Наяву

Posted on

Мій офіційний лікарняний сьогодні завершився. Лікарняний, який я майже не використала, лишень йшла з роботи раніше. Коли хотіла повернутись на роботу на повний робочий день, колеги «запротестували» “навіщо тобі це, поки в тебе лікарняний, ходи на роботу з графіком як собі хочеш”. Колеги, які раніше мені так надокучали своїми назойливими порадами і деколи просто зухвалими міркуваннями, тепер поставились до мене з тактовністю і що найважливіше не мучили жодними питаннями. Ми усі стаємо тактовними у безвихідних ситуаціях. Read the rest of this entry

Про (не)телефонні (не)розмови

Posted on

Мені було 14, я тоді жила в Італії. Ввечері я отримала смс від однієї дівчинки, Елізабети, яка навчалась в тій же школі що я, зі змістом: «Дорога Ольга, мій дідусь помер». Він її практично виховував. Я дуже виразно пам’ятаю той вечір і те як незрозуміло я почувалась коли це отримала. Ми не були близькими подругами, ми не так вже й багато спілкувалась, я знала про неї лиш загальне, а тут вона мені чомусь пише таке? Я тоді думала «нащо ти мені це пишеш і що ти від мене хочеш? Ну як я тебе зараз маю підтримати? Хто я тобі така щоб це робити?» Я їй відписалась щось на зразок «мені шкода, тримайся», не передзвонила, геть нічого. Я, хоч і сама незадовго перед тим втратила тата, не знала що казати їй в такій ситуації.
Через пару років ми зустрілись в автобусі і вона вибачилась (!) (як би немислимо це не звучало), що «потурбувала» мене в той вечір, і сказала «мені просто хотілось з кимось поговорити». Read the rest of this entry

Про питання без відповіді

Posted on

Запитання «чому»  – один із найбільших черв’яків, який роз’їдає нас зі середини. Чому сталось? Чому зі мною? Чому зараз? І ще десятки чому, яких можна придумати і на які нема відповіді. От просто нема і хай йому грець.
Питанням «чому» мучаться і оточуючі мене мудрі люди. То тепер у мене така категорія, «мудрі люди», які насправді не бажають мені зла, які за мене переймаються, але які і близько не розуміють як я почуваюсь. Які натомість мають багато міркувань і періодично діляться цими думками зі мною. А ще періодично заводять зі мною розмови про релігію і розповідають думки іншої мудрої категорії – священиків. Вони гадають що священики є дещо вищими від простих людей, бо наче мають якісь знання від Бога і можуть надати пояснення тим чи іншим подіям. Read the rest of this entry

Про дім, піт і цифри

Posted on

Мудрі люди беруться розповідати, що допоки є офіційний лікарняний треба сидіти вдома, мовляв чого тобі спішитись на ту роботу, лікарняний за законом і так зобов’язані надати, тож сиди собі дома і не рипайся.
B_1TXX0W8AAOlPPМудрі люди щоразу невдоволено цокають язиком, коли питаються про роботу і до котрої ти сьогодні була в офісі, не забуваючи доцокувати «і то не забагато?»
А я вірю у слова, що на картинці. Кращі ліки то солона вода: сльози, піт і море. І якщо моря нема (та й не хочеться його, бо не люблю море «у сезон»), і якщо сил на сльози більше не лишилось, то ще є піт. Піт від роботи. Read the rest of this entry

Повертатися назад

Posted on

Буває дивишся на зоряне небо і відчуваєш усю його дивовижність, так наче нічого кращого бути не може. А потім… небо розсікає комета і все стає ще яскравіше і прекрасніше, аніж було до того. Коли вона зникає за горизонтом, то зовсім нічого не змінилось: те ж саме небо, той самий місяць, ті самі зорі, все таке ж саме, і мить тому воно сприймалось як дивовижне. Але очі вже засліплені тією миттю.
Як забути те прекрасніше, що щойно було побачене?… Read the rest of this entry

За межею

Posted on

нам ніколи, мабуть, не дійти до межі,
за котрою немає ні смутку ні страху

(c) Іздрик

Насправді такі межі переходити можна швидко, але не безболісно. Швидше, ніж це можна собі уявити. Коли раптом все, чого ти так боялась впродовж життя стає сміхотворним і зовсім безболісним. Коли тобі приносять вибачення, що зараз буде неприємно, але ти навіть вже не звертаєш уваги на цю «неприємність», бо те, чого ти завжди так боялась, вже не страшно. Зрештою, мабуть всі рано чи пізно стикаються з тим, що «боялись не того», чи точніше – боятись треба було не того, та зрештою яка різниця, якими словами це описати, коли ти за тією межею. Read the rest of this entry

Про мовчання і багато думок

Posted on

Здраствуй, світ.
Думок багато, мовчання все більше.
Із нового – я живу у моєму маленькому світі. Я хочу щоб мій світ був маленький і не бажаю знати що за його межами відбувається.
Спочатку я була підписана на різні сайти новин, дописи від яких з’являлись у фейсбуці. Від «громадського» я відписалась, коли там кожна третя новина була про геїв. Я не за геїв і не проти них, бо мені до них якось байдуже. Є собі геї, ну то хай собі будуть, але чому в моїй стрічці новин по кілька разів на день мають мелькати новини, що якийсь там актор сказав що він гей, чи що в якомусь там мультику буде лейсбійська пара… ну пофігу мені на це, тому відписалась.
Потім була підписана на ФБ сторінку ще якогось сайту новин, здається один з відгалузків «укрправди», але коли кожна друга новина про москалів, чи будь-якого європейського політика наші «досліджують» теж через його ставлення до москалів  – теж дістало. Мабуть тому, що я вважаю, що основні проблеми українців не через москалів чи Путіна, а через самих себе. Тому і звідси відписалась.
Якщо точніше, то відписалась геть від усіх новин. Мені байдуже що відбувається в світі. Read the rest of this entry

Життя у соц.мережі: між небажаним і невтаємниченим

Posted on

Перестала писати у блог не лише я. То якась така загальна тенденція. Десяток тих блогерів, дописами яких я упивалась теж мовчать. Я не знаю чому. Деякі із них повертаються, з гучними заявами «я повернувся», але я не хочу робити таких заяв і пустих обіцянок, а радше писати коли є наснага, бо тоді є щирість.
На просторах інтернету побутує думка, що блоги закинули, бо більше пишуть у фейсбук, але чи це так я не знаю.
Мені не подобається фейсбук в порівнянні з вконтакті (заплюйте мене скільки хочете) і мені шкода, що його заблокували. Так, я знаю як обійти блокування і заходити туди, але тепер у цьому значно менше змісту, бо там нема тих людей, за якими я хотіла слідкувати.
Ви колись задумувались про свою віртуальну реальність? А я от задумалась.
На початках у контакті я якщо добавляла різних родичів у друзі, то робила це з неохотою і з певним налаштуванням списків що кому бачити. Потім перестала у це бавитись.
Профіль у фейсбук був «непорочним» там у списках не було ні колег, ні набридливих одногрупників-однокласників, ні далеких родичів, нікого зайвого. Виключно ті люди, за якими мені цікаво спостерігати, бо вони найцікавіші і неординарні люди. Read the rest of this entry

Особливості круїзного відпочинку

Posted on

титанік :)Ми з чоловіком із тих людей, що дуже люблять подорожувати, намагаємось це робити бодай раз на місяць, і звісно таке поняття як весільна подорож було для нас принциповим (важливість перевищувала сам факт весілля), і оскільки це весільна (!) подорож в ній мало бути щось особливе, тож про це я і розповім.
Нашою весільною подорожжю був середземноморський круїз. Подорожували ми з компанією Costa, на борту лайнера Costa Deliziosa. 7 днів, з відправленням з Венеції, далі Барі, Корфу, Санторіні, Афіни, день у морі, Дубровнік, з поверненням у Венецію. Все по етапах.
Бронювали поїздку десь за півроку. Майте на увазі, що якщо є така можливість – бронюйте або самостійно в Італії (компанія Costa італійська), або за допомогою знайомих через італійське тур.агенство, ну або хоч десь в Європі. На жаль, якщо бронювати з України вартість дуже збільшується (ми ж наче сама багата країна, блін). Якщо ви повідомляєте, що ця подорож медовий місяць компанія навіть надає знижку, підтверджень не просять, лише дату одруження, що минуло не більше року від весілля (хоча нас ніхто не перевіряв). Read the rest of this entry

Гостювання з ночівлею

Posted on

Була така епоха у моєму житті, та й у житті моїх друзів, коли йшов в гості до когось, міг засидітись і вже громадський транспорт з району не їхав, тому лишався на ніч. Служб таксі як таких ще не було, а якщо і були, то сума витрат на таксі здавались такою великою і невиправданою, що радше приставав на пропозицію залишитись переночувати у когось.
Так і я залишалась, так і в мене не раз залишались на ніч.
Отак ви сидите собі, говорите по душам, людина каже “Боже, яка година! та мені вже тре йти, бо нічим не виберусь!“, а далі ти вмовляєш: “Та в мене є місце, залишайся, посидимо ще собі, поговоримо!
І тривали до пізньої ночі ті теревені, потім разом збирали посуд зі столу, наводили порядки, розстеляли диван, ти шукаєш набір постелі, помагаєш застелити. “Почувайся як удома”… Read the rest of this entry

Минулі подорожі, плацкарт і втрачена країна

Posted on

IMG_1465В Чернівці ми їздили ще 1-го квітня. А дісталась я писати сюди лише зараз. Направду кажучи про Чернівці багато розповідати не зможу, бо я там вже колись була і вже колись про них писала, повторювати вам про Університет-Гогвортс не варто, радше можна розповісти про інші моменти подорожі.
До Чернівців ми їхали плацкартом. І тоді клялись собі, що більше ніколи в житті плацкартом їхати не будем (так воно не виявилось але не в тім суть), бо «задовбало».   Read the rest of this entry

До і після весілля

Posted on

весільнеПередостанній допис блогу був ще наприкінці березня, а потім був довгий період підготовки до весілля, впродовж якого кілька разів виникала думка «навіщо нам це все таки здалось?».
Ні, то не був найщасливіший день мого життя. І чесно кажучи я вже тепер, коли пройшло лиш 3 місяці не чітко пам’ятаю події… але все по порядку.
Спочатку була виснажлива підготовка. І оскільки ми з чоловіком геть все взяли на себе, то клопотів було більше. Деякі люди мені дивувались:

– коли ти йдеш у відпустку?
– після весілля
– як? а коли ж ти організовуєш весілля?
– вночі

Хто знає мою роботу (і моє ставлення до неї), той зрозуміє, що так і було – робота то святе, а потім до пізньої ночі можна займатись усіма перед весільними справами.
Віддати підготовку батькам? Ні то не про нас. Почнімо з того, що ми і так «піддались на провокацію» батьків і список гостей зріс до 100 чоловік 😦 чесно – щонайменше без половини осіб зі списку ми могли б обійтись, але зроблено що зроблено… на все інше впливу батьки не мали, через що дуже хвилювались, бо казали, що через наші ідеї люди «можуть не зрозуміти». (Спочатку моя мама була в шоці, потім коментувати перестала). Read the rest of this entry

Я могла б жити таким життям…

Posted on

Ми всі навчались в одному коледжі, всі діти емігрантів, привезені батьками в Італію супроти нашої волі, усі вихідці з пострадянських країн. Спілкувались між собою італійською, або, коли нарікали на життя в Італії чи стосунки в групі з італійцями – російською. Ми зустрічались на перервах, в студентському автобусі чи зранку перед навчанням. Майже ніколи нікуди разом не ходили, хіба що десь колись морозиво, або максимум якась одна спільна піца за 5 років. Причина проста, яку ми знали і яку ніколи не озвучували: усі ми, як діти емігрантів, мали мало кишенькових грошей. Самісінький мізер. Годі й було кудись ходити як італійські одногрупники.
У нас були дуже схожі мрії. Ми говорили про те, як ми закінчимо нарешті цей коледж, як покинемо Італію, як і де працюватимемо самі. Ми вчились в економічному коледжі, де навчання було таким непростим, але для усіх нас було справою честі «втерти носа італійцям». Ми часто обговорювали свої життя, бо у всіх нас вони були схожі, насамперед в бажанні не повторити життя своїх батьків-емігрантів. Жити, так як хочеш. Там, де хочеш… Здавалось що все так просто. Ми були такі юні, такі амбітні, такі наївні… Read the rest of this entry

Чехія крізь «другорядні» міста

Posted on

Оломоуц, ні світ ні зоряКоли минуло два місяці після поїздки, мабуть таки пора про неї розповісти. Для когось січень – не сезон для мандрів, але нас таке не стримувало. Термобілизна, теплі пуховики, два рюкзаки і маршрут із кількох точок на карті 🙂
Вирішили ми поїхати у Чехію. Але оскільки я там була вже двічі, то просто відвідувати Прагу не хотілось, кортіло побачити й іншу, менш гамірну, менш туристичну та більш повсякденну Чеську Республіку.
Виїхали зі Львова у Мукачево, а звідти славнозвісним Leoexpress. Як куплятимете квитки – будьте обачні і беріть з головного автовокзалу у Мукачево. На наших квитках адреса була «вул. Василя Стуса», на якій жодних ознак автобусної станції чи просто зупинки. Тож ми розпитуючи місцевих поквапились у напрямку автовокзалу і прибули саме у момент відправлення автобуса. Виявляється так, на вул.Стуса цей автобус зупиняється через 15хв, проте  жодної вивіски там нема. З автовокзалу якось зрозуміліше. Дуже швидко проїхали кордон та у Кошице висіли і… чекали пару годин на потяг, що затримувався. Read the rest of this entry

То якою я стала?

Posted on

Саме про цей день я думала не раз… Бо здавалось, що 10 років – то вже термін серйозний. То вже період, за який точно рани гояться… я думала, що я виросту, так багато чого досягну, мені не болітиме, я не плакатиму і вже така доросла поїду до тата на могилу наче показати «дивись, яка я стала, я змогла подолати всі труднощі».
А виявилось – то число. Як і всі попередні числа. І що рік більше, що менше – по відчуттям однаково.
Ці 10 років минули дуже швидко. І от людина, від якої впродовж всіх цих років було найбільше підтримки мені сказала на днях «здається, що новину про смерть твого тата мені повідомили лиш позавчора». Воно лиш наче позавчора було і брешуть календарі, що минуло 10 років… тисячі-тисячі довгих днів, що минули у мить.
І так, я виросла. І так, здається така вже доросла. І так, чогось та й досягнула. Здійснилось це. Але дорослій мені болить по-дитячому. Болить так, наче та маленька дівчинка досі сидить десь всередині і ховається від світу. Болить так, наче не було цих років, наче не загоїлось. Read the rest of this entry

Зимове, весняне та щире

Posted on

Час минає непомітно… Зима, яка здавалась такою довгою і нескінченною минула, за нею наступило довгоочікуване тепло, а у мене як завжди море справ, і у вільний час я умудрилась розпочати читати книгу, де згадується й про те, як жінці все встигати і з робочими справами, і з особистими.
Про блоґ не забуваю, але і писати стає ніколи… Часом хочеться розповісти про те, скільки нового мені вдається тепер чи не щодень опанувати на роботі і мене це безмежно тішить… інколи хочеться розповісти про бюрократичні заморочки, з якими мені доводиться зараз стикатись, а інколи про організацію події, на яку всі чекають більше, аніж два її основні винуватці, і яким здається абсолютно байдуже – відбудеться щось чи ні, ми ж бо для себе давно вже все знаємо… Ще є відголоски недавньої подорожі, про яку хочеться переповісти… але часу так мало, а що віддаєш пріоритет іншому, запевняючи себе, що все, що носиш у собі ще неодмінно переповісиш у блоґ.
Чи буде це хтось читати?… чи чекає ще хтось на те, аби тут з’явились дописи? Я не знаю… Блоґ, який ніколи не задумувався як щоденник, все ж таки став своєрідним дзеркалом моєї душі, думок, переконань та переживань. Сюди прийшли люди, які щось знаходили у тих думках… і я не знаю чи вони досі зі мною залишились. Статистика каже, що все ж в середньому 60 осіб щодня тут бувають. За чим приходять і що знаходять – хтозна. Я не відмовляюсь від мого дітища, бо надто багато ночей безсоння, душевностей, думок, хвилювань та радостей сюди вкладено. Але я визнаю, що моє «дітище» перейшло на другорядний план мого життя, серед різних нових хобі та справ. Та все ж пишу… Бо інколи накриває хвиля висловитись так, як це може прийняти лише блоґ. Незважаючи на те, чи знайдуться бажаючі читати. Read the rest of this entry

Покинути напризволяще

Posted on

Інколи найкраще, чим ти можеш допомогти людині – покинути її напризволяще.
Не допомагати, не розраджувати, не пояснювати, а просто покинути віч-на-віч з реальністю, сам-на-сам з проблеми. Вигрібай сама. Початкові налаштування якісь та й закладені, щось колись та й пояснено, а далі – тут вже твій інстинкт самовиживання та незламність характеру. Хочеш карабкатись – карабкайся. Нема сил – падай.
Лише на основі досвіду здобутого самотужки чогось та й вчишся. Можна переконувати себе скільки завгодно, що ти вмієш… їздити на авто, але допоки не проїдешся сам, щоб поруч нікого не було – ніфіга ти не вмієш; можеш собі казати, що ти не боїшся говорити на публіку, але допоки не станеш сам перед аудиторією і не заговориш – ти нічого не вмієш. Можеш переконувати себе що є сили, що ти такий класний і все знаєш – але допоки біля тебе є хтось, до когось можна прибігти за порадою чи спитатись банальне «а як?» – ти не маєш у собі достатньо міцності аби постати як самостійна одиниця. Read the rest of this entry

Дамітріанство

Протестантська етика і дух Макіавеллі

zarazko

Just wordpress and nothing more

zentravelblog

Дорога до себе є головною.

Books & Lights

Write hard and clear about what hurts. Ernest Hemingway

Demyan Danylyuk

Міста. Простір. Транспорт. Деталі. Думки і люди

Дипломат

Блог про бюджетні подорожі Європою і не тільки

N.Sh.

навіяне жіночими парфумами

DumkaUa

Вільна Думка Вільної Людини

Нотатки по ходу

Маленькі відкриття, які краще записати, ніж відкривати знову

UaBanker

Про фінанси і не тільки

Bike Traveller's Blog

Подорожі, фотографії, роздуми

yulitravel

подорожі з книжками і кавою

Непублічні історії

розказані вголос

Проза і публіцистика

Блог про книжки, людей та час

О простых вещах

enjoy the little things

N! думок

n->∞ (Я спраглий до знань)

Ola life

розмови із собою